Справа № 420/5786/20
21 жовтня 2020 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Вовченко O.A., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження в приміщенні суду справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, Головного управління Міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення,-
03 липня 2020 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_2 , ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, Державної міграційної служби України про визнання неправомірними та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії.
Ухвалою від 07 липня 2020 року позов ОСОБА_2 та ОСОБА_1 залишено без руху. Встановлено позивачам 5-денний строк для усунення недоліків позовної заяви з дня отримання копії ухвали з урахуванням пункту 3 розділу VI «Прикінцеві положення» КАС України.
Ухвалою суду від 30 липня 2020 року продовжено ОСОБА_2 та ОСОБА_1 строк для усунення недоліків позовної заяви та встановлено позивачам 5-денний строк для усунення недоліків позовної заяви з дня отримання копії ухвали.
03 серпня 2020 року до суду від представника позивачів за вх. №30159/20 надійшов лист з належним чином оформленою позовною заявою (у 3-х примірниках), в якій позовні вимоги викладені в наступній редакції:
1. Визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 175-20 від 28.05.2020 року про відмову ОСОБА_2 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
2. Визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 176-20 від 28.05.2020 року про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
3. Зобов'язати Головне управління державної міграційної служби України в. Одеській області розглянути заяви ОСОБА_2 та ОСОБА_1 щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Ухвалою від 31 серпня 2020 року прийнято до розгляду позовну заяву, відкрито провадження у адміністративній справі та визначено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.
В обґрунтування позовних вимог позивачі зазначають, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 звернулись до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою у порядку Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». 16.06.2020 року ОСОБА_2 було видане повідомлення від 10.06.2020 року за №108 про те, що 28.05.2020 року було розглянуто заяву та прийнято рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 17.06.2020 року ОСОБА_1 було видане повідомлення від 10.06.2020 року за №107 про те, що 28.05.2020 року було розглянуто його заяву та прийнято рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивачі вважають прийняті рішення неправомірними, хибними та необґрунтованими, такими, що підлягають скасуванню із зобов'язанням до повторного розгляду заяв позивачів, оскільки у них є побоювання повертатися в Грузію через насильство, якого зазнав ОСОБА_1 в Грузії як прибічник та член опозиційної політичної сили «Національна партія». Вважають, що подані позивачами заяви не можна відносити до тих, про які йдеться у ч.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
14 вересня 2020 року від Державної міграційної служби України за вх. №36641/20 до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач зазначає, що позивачі 24.07.2016 року вирушили авіасполученням до м. Мінськ (Республіка Білорусь), де перебували протягом 17 діб, однак із заявою про надання міжнародного захисту на території Білорусі позивачі не зверталися. За зазначений період ними було здійснено 38 легальних спроб потрапляння до Польщі, однак у в'їзді до вказаної країни подружжю було відмовлено, після чого ними було прийнято рішення виїхати до України. Перебуваючи у Львівській області подружжя здійснило 28 легальних спроб в'їзду в Польщу, однак у в'їзді їм також було відмовлено. Отже, у випадку реальності існування загрози для себе на території країни громадянської належності, позивачі мали можливість звернення за міжнародним захистом на території Білорусі. Елемент звернення позивачів за міжнародним захистом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області містить ознаки зловживання процедурою набуття захисту. Позивачі в'їхали на територію України 10.08.2016 року, однак, незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, звернулися з заявою про набуття міжнародного захисту лише 03.11.2016 року. Звернення позивачів із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а пов'язане лише з бажанням легалізації власного перебування. Враховуючи неповноту, уникнення конкретики та фактичне узагальнення тверджень позивачів стосовно причин та можливості власного переслідування на території Грузії, позивач стверджує про неправдоподібність отриманих пояснень. Відповідач зазначає, що позивачі не змогли пояснити обставину свого переслідування з боку невстановлених осіб, отримання ним та його дружиною можливих погроз, факт навідування зазначених осіб до робочого міста заявника, коли останній знаходився на території України. Твердження заявників з цього приводу містять низку суттєвих розбіжностей, які вказують на елемент надання неправдивих відомостей що, в свою чергу, істотно знижує рівень довіри до заяви особи.
Враховуючи вищенаведене, відповідач просив у задоволенні позовних вимог відмовити.
14 вересня 2020 року за вх.№ 36793/20 від Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач зазначає, що перевіркою підтверджено відсутність умов, передбачених п.13 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачам додаткового захисту через невідповідність фактів побоювання застосування до них смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Співробітниками міграційної служби було проведено аналіз наданої позивачами інформації та документів і встановлено, що за матеріалами особової справи позивачі не бажають повертатися на територію країни громадянської належності у зв'язку з обставиною побоювання зазнати розправи з боку діючої влади, а саме представників політичної партії «Оцнеба». Однак, не спостерігаються елементи переслідування або дискримінації позивачів в країні громадянської належності. Звертає увагу, що відмовляючи позивачу, відповідач не позбавляє його права залишатись на території України. Просив у задоволенні позовних вимог відмовити.
Враховуючи вищенаведене, відповідач просив у задоволенні позовну відмовити.
Вивчивши матеріали справи, ознайомившись з позовною заявою та доданими до неї доказами, відзивами відповідачів на позовну заяву, дослідивши обставини, якими обґрунтовуються вимоги, та перевіривши їх наданими з боку учасників справи доказами, судом встановлено наступне.
Позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є громадянами Грузії (т.2 а.с.57, т.3 а.с.52).
24.07.2016 року позивачі вирушили авіасполученням із м. Тбілісі (Грузія) до м. Мінськ (Білорусь) де перебували протягом 17 діб. За зазначений період ними було здійснено 38 легальних спроб потрапляння до Польщі (т.2 а.с.108-124, т.3 а.с.110-130), після чого потягом Мінськ-Київ 10.08.2016 року позивачі прибули в Україну та, перебуваючи у Львівській області, здійснили більше 20-ти спроб перетину кордону з Польщею.
Державною міграційною службою України складено протокол про адміністративне правопорушення ПР МОД № 068932 відносно ОСОБА_2 , яким встановлено, що вона порушила правила перебування іноземців в Україні - знаходилась нелегально з 26.10.2016 року (т.3 а.с.50-51), на підставі якого Державною міграційною службою України складено постанову про накладання адміністративного стягнення ПН МОД 068932 (т.3 а.с.54-55).
Також, Державною міграційною службою України складено протокол про адміністративне правопорушення ПР МОД № 068931 відносно ОСОБА_1 , яким встановлено, що він порушив правила перебування іноземців в Україні - знаходився на території України нелегально з 26.10.2016 року (т.2 а.с.52-53), на підставі якого Державною міграційною службою України складено постанову про накладання адміністративного стягнення ПН МОД 068931 (т.2 а.с.54-55).
Як вбачається з довідок про звернення за захистом в Україну (а.с.43, 44) та матеріалів особових міграційних справ управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області 2016OD0180 та 2016OD0181 (т.2 а.с.1-181, т.3 а.с.1-173), позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є подружжям та прибули на територію України разом.
03.11.2016 року позивачі звернулися до Управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявами-анкетами про звернення за захистом в Україні (т.2 а.с.59-61, т.3 а.с.57-59).
У заяві-анкеті №211 від 03.11.2020 року ОСОБА_1 зазначив, що проживав у м.Тбілісі та що весною цього року (2016 рік) у Грузії відбулись вибори. Вказав, що з другом брав участь в національній партії Саакашвілі та що його партія виграла з 85%. Зазначив, що зав'язалась бійка, і що їх побили палицями та йому вибили челюсті. Після цього ОСОБА_1 почали погрожувати, його знову побили та наказували поїхати, інакше йому не буде життя. Вказав що це була партія «Оцнеба» та що з дружиною змушені були ховатись 15 днів у друга, який придбав їхм квитом у місто Мінськ. Зазначив, що він з дружиною хотіли виїхати за кордон, але їх не пустили у зв'язку з відсутністю візи, після чого в'їхали в Україну завдяки українським друзям.
У заяві-анкеті №212 від 03.11.2020 року ОСОБА_2 зазначила, що проживала у м.Тбілісі та що весною цього року (2016 рік) у Грузії відбулись вибори в Зугдіському районі село Корцехі, де її чоловік перебував зі своїм другом. Зазначила, що на виборах виграла опозиція і почався спір, а її чоловіка побили та поламали зубний протез. Вказала, що в Тбілісі продовжувався «терор» над її чоловіком партією «Оцнеба». ЇЇ чоловіка шантажували, дзвонили по телефону і погрожували відрізати йому руки та виколоти очі. Зазначила, що її чоловіка знову побили, після чого вони з чоловіком ховались. Зазначила, що їх друзі купили їм квиток на літак у місто Мінськ. Зазначила, що вони хотіли виїхати за кордон, однак вони не мали візу та їх не пустили. Вказує, що вони з чоловіком три місяці жили на вулиці, після чого переїхали в Одесу.
16.11.2016 року ОСОБА_2 отримала повідомлення №5/1-439 від 16.11.2016 року та ОСОБА_1 отримав повідомлення №5/1-438 від 16.11.2016 року про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі Наказу №219 від 16.11.2016 року.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 06 березня 2017 року по справі № 815/6418/16 (т.2 а.с.136-141, т.3 а.с.133-138), що залишена в силі ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 13 вересня 2017 року по справі № 815/6418/16 (т.2 а.с.144-147, 142-145), позовні вимоги задоволені частково. Суд визнав неправомірним та скасував наказ №219 від 16.11.2016 року та зобов'язав відповідача повторно розглянути заяви позивачів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
При цьому, у вказаній постанові зазначено, що відповідачем не встановлено об'єктивно та в повному обсязі наявність або відсутність конвенційних ознак, які дають право останньому на отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту. Обставини, які повідомили позивачі, підлягають повній та всебічній перевірці.
Наказом управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 233 від 07.12.2017 року «Про повторний розгляд заяви для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», наказано повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту гр. Грузії ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (т.2 а.с.153, т.3 а.с.151).
01 грудня 2017 року спеціалістом Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області проведено співбесіду з ОСОБА_1 з метою вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту про що складений відповідний протокол (т.2 а.с.155-162).
Також, 07 грудня 2017 року спеціалістом Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області проведено додаткову співбесіду з ОСОБА_1 з метою вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту про що складений відповідний протокол (т.2 а.с.164-169).
В свою чергу, 07 грудня 2017 року спеціалістом Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області проведено співбесіду з ОСОБА_2 з метою вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту про що складений відповідний протокол (т.3 а.с.152-156).
Також, 11 червня 2018 року спеціалістом Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області проведено додаткову співбесіду з ОСОБА_2 з метою вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту про що складений відповідний протокол (т.3 а.с.165-168).
Як вбачається з пояснень позивачів (т.2 а.с.155-162, т.3 а.с.152-156, т.3 а.с.165-168), позивачі виїхали з Грузії з ціллю потрапити в Польщу (згідно пояснень обох позивачів) або Німеччину (згідно пояснень ОСОБА_1 ) з ціллю отримати житло та роботу в європейській країні.
ОСОБА_1 стверджує, що в країні громадянської належності він вступив до політичної організації «Національна партія» під керівництвом М. Саакашвілі у 1995 році. Щодо політичної діяльності зазначив, що просто ходив на вибори.
Зі слів позивачів, у травні 2016 році під час місцевих виборів у с. Коцхеві ОСОБА_1 побили палицею невідомі особи, після чого він повернувся до м. Тбілісі, де через нетривалий час його знов побили невстановлені особи, які вимагали від нього «вийти з партії Саакашвілі». Зазначені інциденти ОСОБА_1 пов'язав із діяльністю прихильників провладної політичної сили Грузії під керівництвом ОСОБА_3 , після чого разом із дружиною прийняв рішення виїхати з Грузії.
Щодо причин небажання повертатись до країни громадянської належності ОСОБА_1 повідомив, що має побоювання зазнати розправи з боку діючої влади, а саме представників політичної партії «Оцнеба» (Грузинська мрія - Демократична Грузія).
З матеріалів особових справ позивачів вбачається, що саме чоловік позивачки став ініціатором виїзду подружжя з країни громадянської належності. Особисто позивачка не отримувала жодних погроз, переслідування або дискримінації на території Грузії.
Позивачі повідомили, що не зазнавали переслідування за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання.
Також позивачі зазначили, що не були членами жодних політичних, військових, релігійних або громадських організацій.
В той же час ОСОБА_1 у заяві анкеті-анкеті зазначив, що за політичними поглядами підтримував партію Саакашвілі «Національна партія».
В той же час, ОСОБА_2 , зазначаючи у заяві анкеті про те, що не перебувала у політичній партії організації, у протоколі співбесіди від 07.12.2017 року вказала, що у 2003-2008 роках була членом партії «Національний рух».
Також позивачі зазначаючи причину виїзду з країни постійного проживання політичне переслідування, в той же час вказують, що їх через наявність політичних переконань не переслідували.
В заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач повідомив, що навесні поточного року в Грузії проходили вибори, і він разом із товаришем віддали свої голоси за політичну партію, яку колись очолював М. Саакашвілі, і його політична сила набрала 85 % голосів виборців, після чого невстановлені особи побили його палицями. Під час анкетування шукач захисту зазначив, що вибори проходили у с. Корцхелі, і він разом із товаришем пішов на вибори, щоб просто подивитись, яка політична сила переможе. В результаті перемогла партія Саакашвілі, після чого у натовпі зав'язалась бійка, і невстановлена особа вдарила позивача палицею по голові (зі слів особи вбачається, що шукач захисту отримав тілесні ушкодження випадково). Під час проведення інтерв'ю позивач підтвердив раніше надані пояснення щодо побиття, зазначивши, що його цілеспрямовано побили за підтримку «кандидата з національної партії», у той же час він не зміг назвати установчі дані цього «кандидата», за якого він нібито віддав свій голос та дату проведення місцевих виборів.
В цілому, ОСОБА_1 під час проведення співбесід виявив необізнаність у політичній ситуації в Грузії у роки, які передують виїзду з країни громадянської належності та щодо результатів виборів у 2016 році.
При цьому, аналізом інформації по країні громадянської належності Головним управлінням Державної міграційної служби в Україні встановлено, що 22.05.2016 року у с. Корцхелі дійсно проходили місцеві вибори, під час яких місцевими мешканцями було побито трьох представників політичної сили «Єдиний національний рух», інформації щодо побиття сторонніх осіб та особисто позивача виявлено не було.
В заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 повідомив, що через певний час після попереднього інциденту його знов побили невідомі особи під час прямування з роботи до дому. Під час анкетування він зазначив, що його побили в червні 2016 року у м. Тбілісі, де саме стався інцидент він не пам'ятає. Під час інтерв'ю позивач повідомив, що його побили на початку квітня 2016 року, тобто ще до початку місцевих виборів у с. Корцхелі, які відбулися 22.05.2016. Побиття пов'язує саме із проведенням виборів, «цілеспрямовано» за підтримку кандидата з опозиційної партії, у той же час він не зміг навести установчі дані кандидата, за якого шукач захисту віддавав свій голос. При цьому, місцеві вибори проводилися 22.05.2016 року, що ставить під сумнів участь шукача захисту в передвиборчій гонці.
Позивачі не повідомили факти загрози їхньому життю, безпеці чи свободі в країні громадянської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
Також судом встановлено, що на території Грузії залишились проживати у місті Тбілісі сини позивачів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
05 травня 2020 року Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 про звернення за захистом в Україні від 03.11.2016 року також надало висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.2 а.с.72-97) та за результатами розгляду заяви ОСОБА_2 про звернення за захистом в Україні від 03.11.2016 року надало висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.3 а.с.47-71).
На підставі вивчення документів, Державна міграційна служба України 28.05.2020 року прийняла рішення № 175-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребу додаткового захисту, громадянки Грузії ОСОБА_2 (т.3 а.с.20).
Також, Державна міграційна служба України 28.05.2020 року прийняла рішення № 176-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребу додаткового захисту, громадянина Грузії ОСОБА_1 (т.2 а.с.21).
Не погодившись з прийнятими рішеннями, позивачі звернулись до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно п. 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.
До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
При цьому, обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.
Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Згідно із Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказування покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Згідно з частиною 7 статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до пункту 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Відповідно до статті 6 зазначеного Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Статтею 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону (частина 6 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Відповідно до частини 8 статті 9 названого Закону у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина 11 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Згідно частини 12 названої статті особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
Положеннями частини 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до пункту 80 Керівництва УВК ООН СБ наявність інших політичних переконань, відмінних від тих, які розділяються владою, сама по собі не є підставою для подання клопотання про надання статусу біженця. Шукач захисту повинен довести, що у нього є достатні побоювання стати жертвою переслідувань за свої переконання. Це передбачає, що прохач є носієм поглядів, які є неприйнятними для влади, оскільки він критикує її політику та методи.
Однак, жодних доказів на підтвердження факту переслідування або отримання погроз з боку органів влади Грузії саме щодо них, позивачі суду не надали. Позивачі ні в заяві-анкеті, ні під час проведених співбесід не обґрунтували свої побоювання та не надали переконливих відомостей для отримання захисту на території України. Доказів порушення прав людини відносно позивачів матеріали справи також не містять.
Побоювання позивачів стати жертвою переслідувань жодними достовірними доводами не підтверджується, інформаційні матеріали носять дійсно загальний характер і не підтверджують реального, а не уявного існування можливості того, що позивачам буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі їх повернення в країну походження та, як наслідок свідчать про відсутність умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Окрім цього як вбачається з матеріалів особової справи наявні чисельні розбіжності у поясненнях позивачів щодо обставин, за яких вони виїхали за межі країни постійного проживання.
Ураховуючи вказане та відповідно до пунктів 4 та 6 статті 6 зазначеного Закону «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні та яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Суд звертає увагу на ту обставину, що позивачі покинули ОСОБА_6 24.07.2016 року та прибувши і місто Мінськ в Білорусі перебували там протягом 17 діб.
Відповідно до частини 22 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.
Суд зауважує, що дійсний шукач захисту, який реально має побоювання стати жертвою переслідувань і змушений із за цього покинути країну громадянської належності якнайшвидше, має на меті звернутися за захистом у першій безпечній країні, а не змінює місце перебування та відшукує для себе країни з м'яким режимом набуття статусу біженця або особи, що потребує відповідного статусу.
Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 31.03.2020 року у справі № 420/4829/19.
Водночас із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивачі звернулись зі зволіканням, коли постало питання щодо законності перебування таких осіб на відповідній території України.
Суд враховує, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у осіб обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань (аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 06.08.2020 року у справі № 420/3327/19).
Дії позивачів в межах встановлених судом обставин, які також були оцінені відповідачами за наслідками проведеної перевірки, не вказують на те, що позивачі дійсно мали намір на отримання такого статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту.
Враховуючи викладені обставини, суд дійшов висновку, що відповідач при винесенні оскаржуваних рішень у повній мірі дослідив обставини наведені у заяві позивачів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Отже, згідно з абз. 4 п. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.
За правилами, встановленими ст. 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідачі під час розгляду даної адміністративної справи навели об'єктивні доводи в обґрунтування висновків, що позивачі не підпадають під критерії визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, які передбачені міжнародними та національними нормативно-правовими актами, а тому оскаржувані рішення щодо відмови у визнанні біженцем або особи, яка потребує додаткового захисту, суд вважає законними та обґрунтованими.
Вказані рішення підтверджується відомостями особової справи, прийняті в межах компетенції та у спосіб, що передбачений законодавством, що регулює спірні правовідносини, та є обґрунтованими.
З урахуванням викладеного суд зазначає, що підстави, передбачені п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», для визнання позивачів біженцями чи особами, що потребують додаткового захисту, відсутні, а відтак у задоволенні вимог позивача щодо визнання неправомірними та скасування рішень Державної міграційної служби України № 175-20 від 28.05.2020 року та № 176-20 від 28.05.2020 року слід відмовити.
Щодо вимоги позивачів про зобов'язання Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області повторно розглянути заяви ОСОБА_2 та ОСОБА_1 щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд також приходить до висновку про відмову в її задоволенні, оскільки вказана вимога є похідною від первісної щодо визнання неправомірними та скасування рішень.
Крім того, відповідно до інформації, повідомленої позивачами, у них наразі залишилася власність на території регіону постійного проживання (м. Тбілісі, Грузія), де родина проживала до моменту свого виїзду з країни громадянської належності. Так за матеріалами особової справи було встановлено, що сини позивачів на установчі дані ОСОБА_4 , а також ОСОБА_5 наразі проживають у м.Тбілісі (Грузія). Позивачі підтримують з ними зв'язок та вони в загальному не скаржаться на ситуацію в країні, будь-які проблеми і переслідування в них не виникали.
Вищевикладене свідчить про наявність у позивачів доступу до житла у випадку повернення до країни громадянської належності. Також, відповідно до тверджень шукачів захисту, визнається цілком можливим повернення до регіону постійного проживання у зв'язку із наявністю базової інфраструктури, належного рівня забезпечення базовими потребами населення міста Тбілісі.
Відповідно до ч.ч.1-2 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно положень ст.9 Конституції України та ст.17, ч.5 ст.19 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року, застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань застосування окремих положень цієї Конвенції.
У своїх висновках Європейський суд з прав людини неодноразово нагадував, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення пункту 1 дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а пункт 2 визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів» (рішення у справах «Амюр проти Франції», «Колишній король Греції та інші проти Греції» та «Малама проти Греції»). «Майном» може бути як «існуюче майно», так і активи, включаючи вимоги, стосовно яких особа може стверджувати, що вона має принаймні «легітимні сподівання» на реалізацію майнового права (пункт 83 рішення від 12.07.2001 у справі Ганс-Адам ІІ проти Німеччини»). «Легітимні сподівання» за своїм характером повинні бути більш конкретними, ніж просто надія й повинні ґрунтуватися на законодавчому положенні або юридичному акті, такому як судовий вердикт (рішення у справі «Копецький проти Словаччини»).
Відповідно до ч.1, ч.2 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.
Згідно із ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до ч.1, ч.5 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
За таких обставин, враховуючи вищевикладене у сукупності, суд доходить висновку, що позовна заява ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволенню не підлягає.
Керуючись ст. ст. 2, 7, 9, 10, 242-246, 250, 255, 295, 297 КАС України, суд, -
У задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, Головного управління Міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України № 175-20 від 28.05.2020 року про відмову у визнанні ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України № 176-20 від 28.05.2020 року про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області повторно розглянути заяви ОСОБА_2 та ОСОБА_1 щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до П'ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги через Одеський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивачі:
- ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 );
- ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , громадянин Грузії, ІНФОРМАЦІЯ_2 );
Відповідачі:
- Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області (вул. Преображенська, буд.44, м. Одеса, 65045, код ЄДРПОУ 37811384);
- Державна міграційна служба України (вул. Володимирська, буд.9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 37508470).
Суддя О.А. Вовченко