м. Вінниця
21 жовтня 2020 р. Справа № 120/4045/20-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі судді Чернюк Алли Юріївни, розглянувши у письмовому проваджені в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу:
за позовом: ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 )
до: Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України (код ЄДРПОУ: 08803572, адреса: вул. Некрасова, 72, м. Вінниця, Вінницька область, 21001)
про: визнання відмови протиправною та зобов'язання вчинити дії,
До Вінницького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України про визнання відмови протиправною та зобов'язання вчинити дії
Позовні вимоги мотивовані протиправністю, на думку позивача, відмови Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України щодо нарахування та виплати йому середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку (виплати компенсації за речове майно) при звільненні з військової служби за період з 03.01.2019 року по 15.04.2020 року. Тому, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 14.08.2020 року відкрито провадження у справі та вирішено її розглядати проводити в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Даною ухвалою витребувано з відповідача та зобов'язано надати суду у встановлений термін належним чином засвідчені копії довідки про нараховане позивачу грошове забезпечення за останні повні два календарні місяці перед його виключенням зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення, а також довідки-розрахунку середньомісячного та середньоденного заробітку (грошового забезпечення) позивача станом на день звільнення з військової служби, обчисленого відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100.
02.09.2020 року на адресу суду від представника Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач заперечує проти задоволення адміністративного позову. В обґрунтування своєї позиції зазначає, що компенсація за речове майно не є складовою грошового забезпечення військовослужбовців, а тому на суму належної компенсації не розповсюджуються вимоги статей 116, 117 Кодексу законів про працю України щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку (виплати компенсації) при звільненні військовослужбовця.
Посилаючись на рішення Європейського суду з прав людини від 08.04.2010 року у справі "Меньшакова проти України" (заява № 377/02), представник відповідача вказує на відсутність обґрунтованих підстав стверджувати, що положення статті 117 Кодексу законів про працю України передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом
Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 28.09.2020 року, з метою повного та всебічного з'ясування обставин справи, повторно витребувано з Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України та зобов'язано надати суду у встановлений строк належним чином засвідчені копії довідки про нараховане позивачу грошове забезпечення за останні повні два календарні місяці перед його виключенням зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення, а також довідки-розрахунку середньомісячного та середньоденного заробітку (грошового забезпечення) ОСОБА_1 станом на день звільнення з військової служби, обчисленого відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100.
09.10.2020 року представником Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України, на виконання вимог ухвали Вінницького окружного адміністративного суду від 28.09.2020 року, надано довідку про доходи позивача за останні два календарні місяці перед його виключенням зі списків особового складу військової частини.
Правом подання відповіді на відзив позивач не скористався.
Дослідивши матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
30.11.2016 року ОСОБА_1 отримав статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_3 .
Згідно з наказом командира Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України від 03.01.2019 року № 2 (по стройовій частині) позивача, звільненого наказом начальника Західного територіального управління Національної гвардії України від 27.12.2018 року № 86 о/с з військової служби у запас відповідно до підпункту "б" пункту 2 частини п'ятої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" (за станом здоров'я), знято з усіх видів забезпечення та виключено зі списків особового складу військової частини з 03.01.2019 року.
Згідно з банківською випискою по особовому рахунку позивача від 17.04.2020 року виплата грошової компенсації вартості за неотримане речове майно у сумі 21922,88 грн. була здійснена 16.04.2020 року.
20.05.2020 року позивач звернувся із письмовим зверненням до Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України, у якому просив нарахувати та виплатити йому середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби.
За результатами розгляду звернення позивача, відповідач листом від 29.05.2020 року № 50/08/33-1483 повідомив, що статтею 3 Кодексу законів про працю України визначено коло осіб, на яких поширюється дане законодавство, а саме законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Таким чином, норми трудового законодавства не поширюються та не застосовуються до військовослужбовців Збройних Сил України. При цьому, враховуючи що позивач був військовослужбовцем та не перебував у трудових відносинах з Військовою частиною НОМЕР_2 Національної гвардії України, підстави проведення розрахунку та виплати середнього заробітку за час затримки при звільненні відсутні.
Отримавши відмову у проведенні нарахування та виплати середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 43 Конституції України закріплює право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Проходження військової служби регулюються Законом України "Про військовий обов'язок і військову службу" і відповідними положеннями про проходження військової служби, про що свідчить частина 1 статті 2 даного Закону. Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, і незалежності та територіальної цілісності.
Частиною четвертою статті 2 цього Закону встановлено, що порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовці визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України та іншими нормативно-правовими актами.
Указом Президента України від 10.12.2008 року № 1153/2008 затверджене Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі за текстом Положення № 1153/2008), яке визначає порядок проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та регулює питання, пов'язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов'язку в запасі.
Відповідно до пункту 242 Положення № 1153/2008 після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Слід зазначити, що Положенням № 1153/2008 не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільнення військовослужбовця.
На відміну від зазначеного спеціального законодавства, Кодекс законів про працю України не регулює питання проходження військової служби. Зокрема, стаття 3 Кодексу законів про працю України визначає, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
При цьому, Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" не передбачає такого виду відповідальності адміністрації установи, як виплату середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також даний акт не містить відсильної норми про права військовослужбовця щодо отримання такої компенсації.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17.02.2015 року у справі № 21-8а15, яка неодноразово підтримана Верховним Судом (постанова від 04.12.2019 року у справі № 825/66/16, постанова від 02.10.19 року у справі № 817/1227/18, постанова від 10.09.2019 року у справі № 814/2791/16, постанова від 19.06.2019 року у справі № 820/3312/17) за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Частиною п'ятою статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України (далі за текстом КАС України) передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює спірні відносини, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум при звільненні, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.
За правилами статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлено статтею 117 Кодексу законів про працю України, згідно з приписами якої в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Вищенаведені положення статей 116, 117 Кодексу законів про працю України, входять до Глави VII Кодексу - оплата праці. Отже, приписи статей 116, 117 цього Кодексу поширюються та встановлюють обов'язок для роботодавця виплатити компенсацію у разі допущення з їх вини затримки у здійсненні виплат, що пов'язані саме з оплатою праці (висновок щодо застосування статей 116, 117 Кодексу законів про працю України виключно у випадку не виплати сум, що відносяться до структури грошового забезпечення узгоджується із правовою позицією Верховного Суду викладеною у постанові від 04.03.2020 року у справі № 802/1854/17-а).
Відповідно до статті 94 Кодексу законів про працю України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується.
Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України "Про оплату праці" та іншими нормативно-правовими актами.
Спеціальними нормативно-правовими актами що регулюють правові відносини із оплати праці (грошового забезпечення) військовослужбовців є вказаний вище Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", а також постанова Кабінету Міністрів України "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" від 30.08.2017 року № 704.
Відповідно до частини 2 статті 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
За приписами пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" від 30.08.2017 року № 704 грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
Із аналізу норм, які регулюють структуру грошового забезпечення військовослужбовці, до категорії яких належав позивач, суд доходить висновку, що компенсація за недоотримане речове майно до структури грошового забезпечення не відноситься.
Висновок суду узгоджується із правовою природою компенсації за недоотримане речове майно.
Згідно з частиною першою статті 9-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що визначаються відповідно Міністерством оборони України, у тому числі для Державної спеціальної служби транспорту, іншими центральними органами виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування, Головою Служби безпеки України, начальником Управління державної охорони України, Головою Служби зовнішньої розвідки України, Головою Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, а порядок грошової компенсації вартості за неотримане речове майно визначається Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до абзацу 1 пункту 2 Порядку виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.03.2016 року № 178 (далі за текстом Порядок № 178) виплата грошової компенсації здійснюється особам офіцерського, старшинського, сержантського і рядового складу.
За правилами пункту 15 розділу III Інструкції з організації речового забезпечення в Національній гвардії України в мирний час та особливий період, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.06.2017 року № 475, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 29.06.2017 року за № 797/30665, військовослужбовці, які звільняються з військової служби в запас або відставку, отримують грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно в порядку, визначеному Порядком № 178.
Пунктом четвертим Порядку № 178 визначено, що грошова компенсація виплачується військовослужбовцям за місцем військової служби за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частини, територіального органу, територіального підрозділу, закладу, установи, організації, а командирам (начальникам) військової частини - наказу старшого командира (начальника), у якому зазначається розмір грошової компенсації на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, оригінал якої додається до відомості щодо виплати грошової компенсації.
Із наведених законодавчих приписів вбачається, що у разі звільнення військовослужбовця з військової служби у нього виникає право на грошову компенсацію вартості неотриманого речового майна, яке реалізується шляхом подання військовослужбовцем відповідної заяви (рапорту) за місцем військової служби.
Компенсація за неотримане речове майно не входить до грошового забезпечення військовослужбовця, оскільки, закупівля речового майна здійснюється незалежно від виплати грошового забезпечення та лише при незабезпеченні військовослужбовця речовим майном, відповідно до пункту 7 Порядку № 178 здійснюється виплата грошової компенсації.
Виходячи з природи компенсації за недоотримане речове майно, така виплата є грошовим вираженням еквіваленту певної речі, яка не була отримана особою, яка проходила службу, що, у свою чергу, жодним чином не пов'язано з оплатою праці (не є елементом грошового забезпечення) та не є винагородою за службу.
Тому, норми статей 116, 117 Кодексу законів про працю України не можуть бути застосовані у випадку несвоєчасної виплати позивачу компенсації за неотримане речове майно.
Аналогічного висновку дійшов Сьомий апеляційний адміністративний суд у постановах від 25.08.2020 року у справі 240/12375/19, від 24.06.2020 року у справі № 240/12008/19, від 12.05.2020 року у справі № 120/151/20 та від 25.06.2020 року у справі № 240/12238/19.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про безпідставність вимог позивача щодо стягнення з Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України середнього заробітку за період затримки виплати грошової компенсації за неотримане речове майно, а тому у задоволенні адміністративного позову слід відмовити.
Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно зі статтею 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Частиною першою, другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно з пунктом 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. " від 27.09.2001 року рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Окрім того, судом враховується, що відповідно до пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського Суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення даного адміністративного позову.
Підстави для відшкодування судових витрат у справі відповідно до статті 139 КАС України відсутні.
Керуючись статтями 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд
У задоволенні адміністративного позову відмовити.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 );
Відповідач: Військова частина НОМЕР_2 Національної гвардії України (код ЄДРПОУ: 08803572, адреса: вул. Некрасова, 72, м. Вінниця, Вінницька область, 21001).
Рішення у повному обсязі виготовлене: 21.10.2020 року
Суддя Чернюк Алла Юріївна