Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"19" жовтня 2020 р.м. ХарківСправа № 922/241/20
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Калініченко Н.В.
секретар судового засідання Казмерчук М.Т.
за участю представників:
прокурора - Клейн Л.В., посвідчення № 051089 від 02.10.2018 р.
першого відповідача - не з'явився
другого відповідача - не з'явився
третього відповідача - Редьков С.М., керівник
третьої особи - не з"явився
розглянувши в порядку загального позовного провадження справу
за позовом Заступника керівника Ізюмської місцевої прокуратури Харківської області, м. Ізюм,
до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, м. Харків, ОСОБА_1 , с. Кіндрашівка, Фермерського господарства «Ранг», с. Кіндрашівка,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні другого відповідача - Фермерське господарство «Приоскільне», с. Кіндрашівка,
про визнання незаконним та скасування наказу, визнання недійсним договору оренди, суборенди земельної ділянки, скасування їх державної реєстрації та повернення земельної ділянки площею 17,0080 га,-
здійснюється фіксування судового процесу технічними засобами - програмно апаратним комплексом "Діловодство суду", серійний номер диска CD-R 922/241/20.
Позивач, заступник керівника Ізюмської місцевої прокуратури Харківської області, звернувся із позовом до відповідачів, Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, ОСОБА_1 та Фермерського господарства "Ранг", про визнання незаконним та скасування наказу Головного управління Держземагенства у Харківській області "Про передачу в оренду земельної ділянки" від 26 вересня 2014 року № 2305-СГ; визнання недійсним, укладеного 21 листопада 2014 року між Головним управлінням Держземагенства у Харківській області та ОСОБА_1 , договору оренди землі сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства, площею 17,0080 га, яка розташована за межами населених пунктів Кіндрашівської сільської ради Куп'янського району Харківської області та скасування державної реєстрації права оренди земельної ділянки; визнання недійсним, укладеного 06 січня 2017 року між ОСОБА_1 та Фермерським господарством "Ранг" договору суборенди земельної ділянки сільськогосподарського призначення, площею 17,0080 га, яка розташована за межами населених пунктів Кіндрашівської сільської ради Куп'янського району Харківської області та скасування державної реєстрації права суборенди земельної ділянки; зобов'язання ОСОБА_1 та Фермерського господарства "Ранг" повернути земельну ділянку площею 17,0080 га, яка розташована за межами населених пунктів Кіндрашівської сільської ради Куп'янського району Харківської області, кадастровий номер 6323783000:02:000:0610, вартістю 418 612,17 грн. державі в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області.
Ухвалою господарського суду Харківської області від 18 лютого 2020 року прийнято позовну заяву заступник керівника Ізюмської місцевої прокуратури Харківської області до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу ухвалено розглядати за правилами загального позовного провадження. Почато у справі № 922/241/20 підготовче провадження і призначено підготовче засідання. 18 лютого 2020 року зупинено провадження у справі № 922/241/20 до перегляду Великою Палатою Верховного Суду судового рішення у справі № 912/2385/18. 27 липня 2020 року провадження у справі № 922/241/20 поновлено. Перший відповідач реалізував право, закладене в статті 165 господарського процесуального кодексу України, скерувавши до суду відзив (вх. № 5936 від 06 березня 2020 року), який 10 серпня 2020 року протокольною ухвалою долучено до матеріалів справи. Ухвалою суду від 11 серпня 2020 року залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні другого відповідача - Фермерське господарство “Приоскільне”, встановлено п'ятиденний строк з дня вручення даної ухвали для подання пояснень щодо позову. 13 серпня 2020 року прокурор, реалізуючи право, надане статтями 42, 161 та 166 Господарського процесуального кодексу України, скерував до матеріалів справи відповідь на відзив (вх. № 18692), яка ухвалою суду від 14 серпня 2020 року долучена до матеріалів справи. 25 серпня 2020 року третім відповідачем скеровано до матеріалів справи відзив (вх. № 19498), який залишено без розгляду ухвалою суду від 28 серпня 2020 року із залученням його до матеріалів справи. 14 вересня 2020 року, протокольною ухвалою, на підставі пункту 3 частини 2 статті 185, статті 232 Господарського процесуального кодексу України, закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті. 21 вересня 2020 року суд розпочав розгляд справи по суті. 19 жовтня 2020 року присутній в судовому засіданні прокурор повністю підтримав позов із підстав визначених у заявах по суті справи. Представник третього відповідача заперечив проти позову, вважає його необґрунтованим. Інші учасники справи в судове засідання не прибули, про причини неявки суд не сповістили, про час, місце та дату судового засідання були повідомлені належним чином. 19 жовтня 2020 року, у відповідності до норми статті 240 Господарського процесуального кодексу України, було проголошено вступну та резолютивну частину рішення.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши вступне слово прокурора та третього відповідача, з'ясувавши обставини справи та дослідивши подані суду докази, перевіривши відповідність доводів сторін фактичним обставинам справи, судом встановлено такі обставини.
Як зазначає прокурор, в ході моніторингу даних Публічної кадастрової карти України, встановлено факт передачі Головним управлінням Держземагенства у Харківській області (перший відповідач, теперішня назва Держгеокадастр) у користування ОСОБА_1 (другий відповідач) земельних ділянок, розташованих на території Кіндрашівської сільської ради Куп'янського району Харківської області для ведення фермерського господарства.
Зокрема, встановлено, що 29 вересня 2014 року другий відповідач звернувся до першого відповідача із заявою про надання в оренду земельної ділянки для ведення фермерського господарства площею 17,0080 га, що розташована за межами населеного пункту на території Кіндрашівської сільської ради Куп'янського району Харківської області. При цьому, у вказаній заяві ОСОБА_1 вказав, що фермерське господарство буде вести одноосібно (а. с.34 том 1).
Наказом від 26 вересня 2014 року Головного управлінням Держземагенства у Харківській області "Про надання в оренду земельної ділянки" № 2305-СГ надано ОСОБА_1 в оренду земельну ділянку державної власності сільськогосподарського призначення сільськогосподарських угідь (рілля), загальною площею 17,0080 га із кадастровим номером 6323783000:02:000:0610, зареєстровану у державному реєстрі речових прав 09 вересня 2014 року (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 449661663237), яка розташована за межами населених пунктів Кіндрашівської сільської ради на території Куп'янського району Харківської області, для ведення фермерського господарства строком на 49 років.
Надалі, 21 листопада 2014 року між Головним управлінням Держземагенства у Харківській області (орендодавець, теперішня назва Держгеокадастр) та ОСОБА_1 (орендар) укладено договір оренди землі, у відповідності до якого орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення державної власності для ведення фермерського господарства, яка знаходиться (розташована) за межами населеного пункту села Кіндрашівка на території Куп'янського району Харківської області.
У відповідності до пункту 6 договору, земельна ділянка, яка передається в оренду, не має недоліків, що можуть перешкоджати її ефективному використанню. Цільове призначення земельної ділянки для ведення фермерського господарства (пункт 15 договору).
16 травня 2016 року сторонами погоджено внести зміни до договору, шляхом укладення додаткової угоди, в якій викладено пункт 5 договору (визначення нормативно грошової оцінки земельної ділянки) та пункт 9 (орендна плата) в новій редакції та виключено пункт 33 (обов'язки орендаря) та пункт 38 (підстави припинення дії договору оренди) .
07 грудня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до орендодавця із проханням надати згоду на передачу земельних ділянок в суборенду.
13 грудня 2016 року Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області наказом № 14383-СГ надано згоду ОСОБА_1 на передачу в суборенду земельної ділянки загальною площею 17,0080 га.
06 січня 2017 року між ОСОБА_1 (орендар) та Фермерським господарством "Ранг" (суборендар, третій відповідач) укладено договір суборенди № 7, за змістом якого орендар зобов'язується за плату передати суборендареві земельну ділянку у строкове платне володіння і користування без зміни цільового призначення, а суборендар зобов'язуєтеся прийняти і використовувати земельну ділянку відповідно до умов цього договору та вимог земельного законодавства. В суборенду передається земельна ділянка загальною площею 17,0080 га, в тому числі: рілля 17,0080 га, яка знаходиться за межами населеного пункту села Кіндрашівка на території Куп'янського району Харківської області.
Пунктом 6 договору суборенди передбачено, що земельна ділянка, яка передається в суборенду, не має недоліків, що можуть перешкоджати її ефективному використанню.
Обґрунтовуючи підстави позову, прокурор зазначив, що не дивлячись на те, що 09 вересня 2016 року ОСОБА_1 зареєстровано Фермерське господарство "Приоскільне", дії з передачі земельних ділянок в суборенду були здійснені останнім як фізичною особою, що є порушенням вимог статті 14 Закону України "Про фермерське господарство". Отже, на думку прокурора, дії ОСОБА_1 були спрямовані на отримання Фермерським господарством "Ранг" земельної ділянки за спрощеною процедурою, а саме без проведення земельних торгів (аукціону), що передбачено статтями 124, 134 Земельного кодексу України (в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин), а сам ОСОБА_1 не мав жодних намірів на використання земель за призначенням.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає наступне.
Щодо підставності (процесуальної дієздатності) прокурора на звернення до суду з даним позовом до суду.
За змістом статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Отже, обов'язковою передумовою реалізації права на судовий захист в порядку господарського судочинства є наявність у позивача суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, які порушуються, не визнаються або оспорюються іншими особами - відповідачами, та на захист якого спрямоване звернення до суду з позовом.
Відтак, вирішуючи спір, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулась з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, і лише встановивши наявність такого - суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, приймає рішення про захист порушеного права або про відмову у захисті.
Прокурор по даній справі звернувся до суду в інтересах держави та не визначив у позовній заяві орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, а саме Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, яке володіє, користується та розпоряджається спірним нерухомим майном, оскільки останній не може бути одночасно і позивачем, і відповідачем.
Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем.
Згідно з частиною першою статті 45 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього кодексу.
Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (частини 2 та 3 статті 4 цього кодексу).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у господарські правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює господарські права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у господарських, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 6.21, 6.22 постанови від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, у пунктах 4.19, 4.20 постанови від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18, у пункті 26 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц).
У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах (частина 3 статті 4 Господарського процесуального кодексу України). У визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою (частина 3 статті 53 Господарського процесуального кодексу України).
Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци 1 та 2 частини 3 статті 23 Закону України Про прокуратуру).
Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.(абзаци 1-3 частини 4 статті цього Закону).
Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу (пункт 70 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц). Тобто, суд самостійно перевіряє, чи справді відсутній орган, що мав би для захисту інтересів держави звернутися до суду з таким позовом як заявив прокурор. Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту (пункт 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц). Іншими словами, прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює.
У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві, і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац 1 частини 5 статті 53 Господарського процесуального кодексу України).
Іншими словами, прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює.
В матеріалах справи відсутні докази скерування прокуратурою до органу, який здійснює управління майном, що належить до державної власності (Головне управління Держгеокадастру у Харківській області) повідомлення, в порядку статті 23 Закону України "Про прокуратуру".
Натомість суд зазначає, що у даній справі прокурор, з огляду на статтю 53 Господарського процесуального кодексу України, є самостійним позивачем, оскільки Головне управління Держгеокадастру у Харківській області рада виступає в якості одного із співвідповідачів, наказ якого оскаржується через недотримання вимог законодавства стосовно надання в оренду земельної ділянки. І саме цим прокурор обґрунтовував відсутність органу, уповноваженого державою здійснювати функції захисту її інтересів саме у спірних правовідносинах, тобто, навів підставу для представництва інтересів держави.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18 та постановах Верховного Суду (від 05 лютого 2020 року справа № 495/9134/16-ц, від 24 лютого 2020 року у справі № 495/10979/17).
З огляду на те, що прокурор у позовній заяві навів підставу для представництва інтересів держави, обґрунтував, у чому полягає порушення цих інтересів, визначив Головне управління Держгеокадастру у Харківській області одним зі співвідповідачів у справі та заявив вимогу про визнання незаконним і скасування його наказу, суд рахує наявність у прокурора підстав для здійснення законних інтересів держави за вимогами, які заявлені у позові.
Враховуючи, що звернення прокурора до суду у даній справі спрямоване на дотримання встановлених Конституцією України принципів верховенства права та законності, а також задоволення суспільної потреби у дотриманні вимог чинного законодавства під час передання в оренду земельної ділянки, суд дійшов висновку про наявність у прокурора достатніх правових підстав для звернення до суду з позовом у захист інтересів держави.
Щодо позовних вимог прокурора, суд зазначає наступне.
Землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей (стаття 22 Земельного кодексу України).
Статтею 31 Земельного кодексу України (тут і далі - в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного наказу) передбачено, що землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Громадяни - члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю).
Відповідно до частини 1 статті 93 Земельного кодексу України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземцям і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам.
За змістом статті 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.
Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.
Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу.
Згідно з частиною 2 статті 134 Земельного кодексу України не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах), зокрема, земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів, для сінокосіння і випасання худоби, для городництва.
Відповідно до частин 2, 3 статті 123 Земельного кодексу України особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки.
У клопотанні зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки, письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально (у разі вилучення земельної ділянки). Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Отже, статтею 123 Земельного кодексу України врегульовано загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування у тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться; визначено вимоги до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; заборонено компетентним органам вимагати не передбачені цією статтею матеріали та документи; установлені загальні підстави для відмови у наданні такого дозволу.
Згідно з частиною 1 статті 7 Закону № 973-IV, для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради.
У заяві зазначаються: бажаний розмір і місце розташування ділянки, кількість членів фермерського господарства та наявність у них права на безоплатне одержання земельних ділянок у власність, обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. До заяви додаються документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі.
Заяву громадянина про надання земельної ділянки у власність або в оренду районна або міська державні адміністрації або орган місцевого самоврядування розглядають у місячний строк і в разі її задоволення дають згоду на підготовку землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки. Проект відведення земельної ділянки погоджується та затверджується відповідно до закону. У разі відмови органів державної влади та органів місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки для ведення фермерського господарства питання вирішується судом (частини друга, четверта статті 7 Закону № 973-IV).
Таким чином, спеціальний Закон № 973-IV визначає обов'язкові вимоги до змісту заяви про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, які відрізняються від загальних вимог, передбачених статтею 123 Земельного кодексу України до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Зокрема, у заяві про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства потрібно зазначити не лише бажаний розмір і місце розташування ділянки, але й обґрунтувати розміри земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства.
Зазначені вимоги відповідають загальним принципам земельного законодавства (стаття 5 Земельного кодексу України) та меті регулювання земельних відносин у сфері діяльності фермерських господарств, яка полягає у створенні умов для реалізації ініціативи громадян щодо виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, а також для забезпечення раціонального використання й охорони земель фермерських господарств, правового та соціального захисту фермерів України (преамбула Закону № 973-IV).
Отже, при вирішенні вимог про законність рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування щодо надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства застосуванню підлягає порядок надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства, визначений статтею 7 Закону № 973-IV як спеціального по відношенню до статті 123 Земельного кодексу України.
Таким чином, за змістом статей 1, 7, 8 Закону № 973-IV, заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна містити сукупність передбачених частиною першою статті 7 цього Закону відомостей і обставин. У свою чергу, розглядаючи заяву громадянина по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на судовий розгляд спору - суд) повинен дати оцінку обставинам і відомостям, зазначеним у заяві, перевірити доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, у тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів.
За наслідками зазначеної перевірки орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого типу - виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства. Разом з тим відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб'єктами в користування земель державної чи комунальної власності поза передбаченою законом обов'язковою процедурою - без проведення земельних торгів.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-2902цс15, від 11 травня 2016 року у справі № 6-2903цс15, від 18 травня 2016 року у справі № 6-248цс16, постановах Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 665/2508/16-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 525/1225/15-ц.
Розглядаючи заяву ОСОБА_1 про надання йому в оренду вищезазначеної земельної ділянки, Головне управління Держземагенства у Харківській області не провело належної перевірки та не пересвідчилося в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого виду, виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельній ділянці.
Разом з тим відносини, пов'язані зі створенням, діяльністю та припиненням фермерських господарств, регулюються, крім положень Земельного кодексу України, положеннями Закону України "Про фермерське господарство" (далі - Закон № 973-IV) та іншими нормативно-правовими актами України (стаття 2 цього Закону).
Відповідно до частин першої, другої статті 1 Закону № 973-IV, фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону. Фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім'ї, відповідно до закону.
Можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов'язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства (стаття 8 Закону № 973-IV).
За змістом частини 1 статті 5, частини 1 статті 7 Закону України "Про фермерське господарство" право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради.
Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (стаття 8 Закону).
Тобто можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства як форми підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Надання (передача) фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства є обов'язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства. Натомість відсутність такої реєстрації протягом розумного строку є невиконанням умов закону для отримання земельної ділянки з метою ведення фермерського господарства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 січня 2020 року у справі № 922/1974/19).
У пунктах 5.17, 5.18 зазначеної постанови Великої Палати Верховного Суду зазначено, що зі змісту положень статті 12 Закону України "Про фермерське господарство" вбачається, що земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства. З комплексного аналізу норм статей 1, 5, 7, 8, 12 цього Закону можна зробити висновок, що після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство мало бути зареєстроване в установленому законом порядку і з дати реєстрації набути статусу юридичної особи. З цього часу землекористувачем земельної ділянки є фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.
Практика застосування норм права щодо фактичної заміни у правовідносинах користування земельними ділянками орендаря й переходу обов'язків землекористувача земельних ділянок до фермерського господарства з дня його державної реєстрації є сталою та підтримується Великою Палатою Верховного Суду (аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 13 березня 2018 року у справі № 348/992/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 317/2520/15-ц, від 22 серпня 2018 року у справі № 606/2032/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 677/1865/16-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 272/1652/14-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 704/29/17-ц, 16 січня 2019 року у справі № 695/1275/17 та у справі № 483/1863/17, від 27 березня 2019 року у справі № 574/381/17-ц, від 03 квітня 2019 року у справі № 628/776/18, від 23 червня 2020 року у справі № 922/989/18).
Однак на момент видання Головним управлінням Держземагенства у Харківській області спірного наказу та укладання вказаного договору оренди, ОСОБА_1 був фізичною особою, який мав намір в подальшому створити фермерське господарство.
Спірна земельна ділянка надана в оренду ОСОБА_1 як громадянину на підставі договору оренди, а тому ототожнення цієї фізичної особи та Фермерського господарства "Приоскільне" в спірних правовідносинах є неправильним. Такий самий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18.
Фермерське господарство (у будь-якій його формі) ініціюється для подальшої діяльності з виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, з метою отримання прибутку, що відповідає наведеному у статті 42 Господарського кодексу України визначенню підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Формування програми діяльності, залучення матеріально-технічних, фінансових та інші види ресурсів, використання яких не обмежено законом, є складовими елементами здійснення підприємницької діяльності в розумінні статті 44 Господарського кодексу України. При цьому можливість реалізації громадянином права на здійснення підприємницької діяльності у вигляді фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) громадянину земельних ділянок відповідного цільового призначення.
Ураховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки іншим чином, ніж це передбачено її цільовим призначенням, а також правові наслідки використання чи невикористання земельної ділянки не за її цільовим призначенням, надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Суб'єктом такого використання може бути особа - суб'єкт господарювання за статтею 55 Господарського кодексу України.
Аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені в постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 320/5724/17.
Земельна ділянка на протязі 2014-2017 років не використовувалась ОСОБА_1 , про що свідчить інформація Головного управління ДФС у Харківській області, відповідно до якої останній декларації з земельного податку до Салтівської ОДПІ ГУ ДФС у Харківській області не подавав.
Створення громадянином ОСОБА_1 через два роки після отримання оспорюваної земельної ділянки ФГ "Приоскільне" мало на меті ухилення від можливої відповідальності у вигляді визнання у судовому порядку недійсним наказу та договору оренди.
Встановивши ці обставини, місцевий господарський суд, дійшов висновку про те, що земельна ділянка передана ОСОБА_1 із порушенням вимог статей 116, 121, 123, 134 Земельного кодексу України, статей 7, 12 Закону України "Про фермерське господарство", що є підставою для визнання оспорюваного наказу Головного управління Держземагенства у Харківській області незаконним та його скасування та, відповідно, визнання спірних договорів оренди та суборенди недійсними з подальшим скасуванням всіх реєстраційних дій стосовно земельної ділянки, яка є предметом договорів оренди та суборенди, та її повернення у державну власність.
Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 02 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни у повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.
Втручання держави у право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Принцип "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар".
Рішеннями ЄСПЛ від 24 червня 2003 року у справі "Стретч проти Сполученого Королівства" та від 20 жовтня 2011 року у справі "Рисовський проти України" закріплені принципи застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема щодо необхідності додержання принципу "належного урядування" при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном.
У пункті 71 рішення від 20 жовтня 2011 року у справі "Рисовський проти України" ЄСПЛ зазначив, що принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому “помилку” не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип "належного урядування" може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.
З огляду на викладене, принцип "належного урядування" не встановлює абсолютної заборони на витребування майна на користь держави, якщо майно вибуло у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з'ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу "належного урядування" оцінюється одночасно з додержанням принципу "пропорційності", при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення "справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини". Цей критерій більшою мірою оціночний і стосується суб'єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з'ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.
У сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації прав на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).
При цьому, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить "суспільний інтерес" (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі "Трегубенко проти України").
Крім того, у контексті статті 1 Першого протоколу Конвенції ЄСПЛ розглядалися справи щодо порушення права власності, де об'єктами були, зокрема "правомірні очікування" / "законні сподівання" вчиняти певні дії відповідно до виданого державними органами дозволу (наприклад, правомірні сподівання бути здатним здійснювати запланований розвиток території, з огляду на чинний на той час дозвіл на промислове освоєння землі (Справа "Пайн Велі Девелопмент Лтд. та інші проти Ірландії" (Pine Valley Developments Ltd and Others v. Ireland), заява № 12742/87, рішення від 23 жовтня 1991 року).
Відповідно до частини 2 статті 5 Господарського кодексу України конституційні основи правового господарського порядку в Україні становлять, зокрема і забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, на що направлені, в тому числі, і положення вищевказаних статей 7, 12 Закону № 973-IV, статей 116, 118, 121, 123, 134 ЗК України.
Проте, як вбачається з матеріалів справи, саме ОСОБА_1 , отримавши в оренду за позаконкурсною процедурою земельну ділянку та створивши, відповідно, фермерське господарство на її основі, не здійснював підприємницької діяльності, передав у суборенду ФГ "Ранд" дану земельну ділянку, що, відповідно до вищевказаних правових висновків, веде в тому числі і до невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного пільгового порядку одержання іншими приватним суб'єктом в користування земель державної власності поза передбаченою законом обов'язковою процедурою - без проведення земельних торгів.
З огляду на викладене, враховуючи те, що судом встановлено факт порушення передбаченої Земельним кодексом України та Законом України "Про фермерське господарство" процедури отримання ОСОБА_1 у користування земельної ділянки сільськогосподарського призначення (для ведення фермерського господарства) площею 17,0080 га, яка розташована за межами населених пунктів Кіндрашівської сільської ради на території Куп'янського району Харківської області, позовна вимога про визнання недійсним та скасування наказу Головного управління Держземагенства у Харківській області від 26 вересня 2014 року № 2305-СГ "Про передачу в оренду земельної ділянки" є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.
Зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог є підставою для визнання недійсності відповідного правочину (частина 1 статті 203, частина 1 статті 215 ЦК України).
Статтею 6 Закону України “Про оренду землі” встановлено, що орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і у порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України та договором оренди землі.
Укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами аукціону (частина друга статті 16 Закону України “Про оренду землі”).
Враховуючи те, що судом визнано недійсним наказ Головного управління Держземагенства у Харківській області від 26 вересня 2014 року № 2305-СГ "Про передачу в оренду земельної ділянки" у зв'язку з встановленням факту порушення передбаченої Земельним кодексом України та Законом України "Про фермерське господарство" процедури отримання ОСОБА_1 у користування спірної земельної ділянки, правочин, укладений на підставі вищевказаного наказу, підлягає визнанню недійсним.
З огляду на викладене, враховуючи те, що судом визнано недійсним наказ Головного управління Держземагенства у Харківській області від 26 вересня 2014 року № 2305-СГ "Про передачу в оренду земельної ділянки", на підставі якого укладено договір оренди землі від 21 листопада 2014 року, суд дійшов висновку про визнання недійсним договору суборенди від 06 січня 2017 року, який укладений між ОСОБА_1 та ФГ "Ранг".
Приписами статті 34 Закону України "Про оренду землі" визначені наслідки розірвання договору оренди землі, а саме: у разі розірвання договору орендар зобов'язаний повернути орендодавцеві земельну ділянку на умовах, визначених договором.
Отже, враховуючи висновок суду про задоволення позову про визнання недійсним договору оренди землі від 21 листопада 2014 року та договору суборенди від 06 січня 2017 року, вимоги про повернення земельної ділянки є цілком обґрунтованими та задовольняються судом першої інстанції.
При цьому, посилання третього відповідача у промові на неналежний стан земельної ділянки спростовується матеріалами справи. Так, як договір оренди, який був підписаний з боку орендаря - ОСОБА_1 , так і договір суборенди, який був підписаний з боку суборендаря - ФГ "Ранг", містять застереження про те, що земельна ділянка, яка передається в оренду (суборенду) не має недоліків, що можуть перешкоджати її ефективному використанню (пункт 6 договору оренди та суборенди).
Наявність в договорі оренди примітки, що орендар має право передавати в суборенду земельну ділянку або її частину без зміни її цільового призначення (пункт 32), не нівелює обов'язок сторін дотримуватись точних дій з приводу дотримання вимог земельного законодавства. Так, сторони мають за цивільним законодавством свободу договору, однак дана свобода має обмеження у вигляді чинних норм земельного законодавства, які дають учасникам земельних відносин рамки прав та обов'язків, які не можливо порушити, оскільки це призведе до негативних наслідків у вигляді, в тому числі передачі в оренду земельної ділянки із порушенням встановленої процедури.
Враховуючи, що судом встановлено обґрунтованість та доведеність позовних вимог прокурора, які покладені в основу підстави позову, враховуючи заявленя першим відповідачем заяви про застосування строку позовної давності, суду необхідно, з урахуванням норм матеріального права, беручи до уваги конкретні обставини по даній справі, встановити наявність чи відсутність застосування до спірних правовідносин положень про позовну давність.
Так, Європейський суд з прав людини наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").
Таким чином, застосування інституту позовної давності є одним з інструментів, який забезпечує дотримання принципу юридичної визначеності, тому, вирішуючи питання про застосування позовної давності, суд має повно з'ясувати усі обставини, пов'язані з фактом обізнаності та об'єктивної можливості особи бути обізнаною щодо порушення її прав та законних інтересів, ретельно перевірити доводи учасників справи у цій частині, дослідити та надати належну оцінку наданим ними в обґрунтування своїх вимог та заперечень доказів.
Частиною першою статті 261 Цивільного кодексу України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За змістом статей 256, 261 Цивільного кодексу України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу), яка в силу приписів статті 257 цього Кодексу встановлюється тривалістю у три роки.
При цьому і в разі пред'явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади.
Аналогічні за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 19 квітня 2017 року у справі № 405/4999/15-ц та постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 20 листопада 2018 року у справі №372/2592/15, від 06 червня 2018 року у справі № 372/1387/13-ц, від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц.
У застосуванні зазначених положень слід враховувати правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16, в якій зазначено, що це правило пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.
Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 Цивільного кодексу України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.
Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об'єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів
Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17.
Слід також зазначити, що оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за діяльність її органів, прийняття нормативно-правових актів не повинно ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку мають норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних дій державних органів, зокрема шляхом укладання правочинів з порушенням вимог законодавства.
Відповідної правової позиції дотримується Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 11 травня 2016 року у справі № 910/3723/14 та Верховний Суд у постанові від 10 травня 2018 року у справі № 914/1708/17, від 22 травня 2018 року у справі № 922/1084/17 та від 19 листопада 2019 року у справі № 910/16827/17.
При цьому, прокурор приймаючи на себе компетенцію представляти інтереси держави у спірних правовідносинах, автоматично приймає на себе обов'язок бути компетентним (обізнаним) в усіх юридично значущих обставинах цих відносин.
Згідно зі статтею 1 Закону України "Про прокуратуру" (який частково втратив чинність з липня 2015 року) прокурорський нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами державного і господарського управління та контролю, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими Радами, їх виконавчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.
Відповідно до статті 19 названого Закону предметом нагляду за додержанням і застосуванням законів є, зокрема, відповідність актів, які видаються всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, вимогам Конституції України та чинним законам.
Господарський суд з огляду на те, прокуратура на момент прийняття оскаржуваного наказу, здійснювала прокурорський нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів органами державної влади, не може спиратись в обґрунтування своєї позиції на те, що органи прокуратури не є учасниками спірних правовідносин, у зв'язку з чим не мають повної інформації з приводу вчинення порушень у сфері орендних правовідносин. В даному випадку суд рахує, що прокуратура дізналася про наявні обставини саме з моменту прийняття оскаржуваного наказу (26 вересня 2014 року), та відхиляє твердження прокурора, що про спірні обставини останньому стало відомо через вивчення інформації даних Публічної кадастрової карти України, та подальшого опрацювання Ізюмською місцевою прокуратурою листа ГУ Держгеокадастру у Харківській області від 10 жовтня 2017 року № 10-20-14-14673/0/19-17 та доданих до нього документів.
Однак, як свідчать матеріали справи у березні 2018 року Ізюмська місцева прокуратура Харківської області, Куп'янський відділ Ізюмської місцевої прокуратури зверталась до суду з позовною заявою до відповідачів, Головного територіального управління Держгеокадаству у Харківській області, ОСОБА_1 , Фермерського господарства “Ранг” про визнання незаконним та скасування наказу, визнання недійсним договору оренди, суборенди земельної ділянки та скасування державної реєстрації.
Справа надійшла до Верховного Суду, який постановою від 11 грудня 2019 року зробив висновок про те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки ОСОБА_1 після отримання у користування, в тому числі й зазначеної земельної ділянки площею 17,0080 га, створено нове фермерське господарство (ФГ “Приоскільне”) із земель сільськогосподарського призначення загальною площею 158,0579 га та до складу земель якого увійшла і спірна земельна ділянка. Тобто у правовідносинах користування спірною земельною ділянкою відбулася фактична заміна орендаря і обов'язки землекористувача перейшли до фермерського господарства з дня його державної реєстрації (09 вересня 2016 року), а тому сторонами у спірних правовідносинах є юридичні особи.
За змістом статті 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб'єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов'язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу.
Закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому, дане питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог.
До висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. При цьому, поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред'явлення позову неможливим або утрудненим.
При цьому, очевидно, що перебування справи у провадженні судових органів, вчинення в ній передбачених законом дій на думку добросовісного розсудливого спостерігача виключає необхідність вчинення процесуальних дій спрямованих на припинення цього процесу, а саме подачі заяв про закриття провадження у справі, подачі позовів в порядку іншого судочинства тощо. За таких обставин є неправильним та несправедливим покладення виключно на позивача відповідальності за помилку у визначенні підвідомчості відповідної справи і позбавлення його права на захист у спірних правовідносинах.
Прокурор у відповіді на відзив зазначає, що строк, встановлений статтею 257 Цивільного кодексу України, був пропущений з поважних причин через, що даний строк підлягає поновленню.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 03 квітня 2008 року у справі "Пономарьов проти України" зробив висновок про те, що правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави.
Конституційне право на судовий захист передбачає як невід'ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об'ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі статті 13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.
У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі "Іліан проти Туреччини", зазначено правило встановлення обмежень доступу до суду у зв'язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.
Практика Європейського суду з прав людини при застосуванні положень пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує кожному право на звернення до суду, акцентує увагу на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції" від 16.12.1992).
Частиною 5 статті 267 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Аналіз наведених вище правових норм дає підстави для висновку, що подання позову з недодержанням правил підвідомчості/підсудності може бути поважною причиною для поновлення строку позовної давності для звернення до суду за захистом порушеного права.
Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 02 квітня 2019 року у справі № 902/326/16, від 24 вересня 2019 року у справі № 922/1151/18 та у постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15 травня 2020 року у справі № 922/1467/19.
Таким чином, у випадку, якщо прокурором пред'явлено позов в інтересах держави у зв'язку із вчиненням порушення тим органом, на який покладено владні повноваження в цій сфері, момент початку перебігу строку позовної давності повинен відліковуватися з моменту коли про порушення прав або про особу, яка їх порушила дізнався або мав можливість дізнатися відповідний орган державної влади.
Разом з тим, прокурор має право, враховуючи конкретні обставини справи, у тому числі вчинення порушення тим органом, на який покладено владні повноваження в цій сфері, просити суд визнати причини пропуску строку позовної давності поважними.
Як убачається з матеріалів справи та це прийнято до уваги господарським судом першої інстанції, прокурором було подане клопотання про визнання поважними причин пропуску строку позовної давності.
Звернення прокурора із позовом до суду через 6 років після прийняття оскаржуваного наказу, враховуючи наявність активній дій покликаних на захист інтересів держави через подання позову, провадження по якому було закрито у зв'язку з тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, зумовлено дійсно поважними причинами, що в свою чергу не призводить до порушення принципу правової визначеності та основних цілей інституту позовної давності.
Враховуючи зазначене, суд, як "суд права, а не факту", з метою недопущення порушення права особи на доступ до правосуддя, визначеного статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та застосовуючи основні конституційні засади судочинства, принцип верховенства права, а також принципи справедливості, добросовісності і розумності, виходячи з фактичних обставин справи, надавши оцінку всім зібраним у справі доказам, з урахуванням вимог чинного законодавства та усталеної судової практики, з точки зору наявності або відсутності підстав, пов'язаних з поважністю причин для поновлення строку позовної давності для звернення до суду прокурора за захистом порушеного права та при вирішенні вказаного питання всебічно, повно та об'єктивно дослідити матеріали справи в їх сукупності, давши юридичну оцінку обставинам справи, наявним у справі доказам і доводам учасників справи щодо наявності підстав для поновлення строку позовної давності та захисту порушеного права, дійшов висновку про наявність поважних причин пропуску строку позовної давності та поновлення цього строку в межах розгляду позовних вимог у даній справі.
Враховуючи, що прокуророві строк позовної давності поновлений через встановлення поважності причин його пропущення, суд рахує, що заява першого відповідача про застосування наслідків спливу строку позовної давності до позовних вимог не підлягає задоволенню.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя має ґрунтуватись на повному з'ясуванні того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у справі, якими доказами вони підтверджуються та чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.
Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі “Ruiz Torija v. Spain” від 09 грудня 1994 року, серія А, № 303А, § 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі “Suominen v. Finland” від 01 липня 2003 року № 37801/97, § 36,). Ще одне призначення обґрунтування рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі “Hirvisaari v. Finland” від 27 вересня 2001 року № 49684/99, § 30).
Враховуючи усе вищевикладене, суд приходить до висновку що позовні вимоги прокурора підлягають задоволенню в повному обсязі.
Судові витрати зі сплати прокурором при поданні позову судового збору, відповідно до пункту 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на відповідачів пропорційно розміру задоволених вимог.
Керуючись статтями 1-5, 10-13, 20, 41-46, 73-80, 86, 123, 129, 194 - 196, 201, 208-210, 216-220, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд Харківської області, -
Позов задовольнити повністю.
Визнати незаконним та скасувати наказ Головного управління Держземагенства у Харківській області "Про передачу в оренду земельної ділянки" від 26 вересня 2014 року № 2305-СГ.
Визнати недійсний, укладений 21 листопада 2014 року між Головним управлінням Держземагенства у Харківській області та ОСОБА_1 договір оренди землі сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства, площею 17,0080 га, яка розташована за межами населених пунктів Кіндрашівської сільської ради Куп'янського району Харківської області та скасувати державну реєстрацію права оренди земельної ділянки.
Визнати недійсним укладений 06 січня 2017 року між ОСОБА_1 та Фермерським господарством "Ранг" договір суборенди земельної ділянки сільськогосподарського призначення, площею 17,0080 га, яка розташована за межами населених пунктів Кіндрашівської сільської ради Куп'янського району Харківської області та скасувати державну реєстрацію права суборенди земельної ділянки.
Зобов'язати ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) та Фермерське господарство "Ранг" (ідентифікаційний код юридичної особи 40816780) повернути земельну ділянку загальною площею 17,0080 га, яка розташована за межами населених пунктів Кіндрашівської сільської ради Куп'янського району Харківської області, кадастровий номер 6323783000:02:000:0610 вартістю 418 612,17 грн. державі в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (ідентифікаційний код 39792822).
Стягнути з Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (61145, м. Харків, вул. Космічна, 21, поверх 8-9, ідентифікаційний код юридичної особи 39792822) на користь прокуратури Харківської області (61050, місто Харків, вулиця Богдана Хмельницького, будинок 4, ідентифікаційний код юридичної особи 02910108) судові витрати (сплачений судовий збір) в сумі 4 195,36 грн.
Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнкпп НОМЕР_1 ) на користь прокуратури Харківської області (61050, місто Харків, вулиця Богдана Хмельницького, будинок 4, ідентифікаційний код юридичної особи 02910108) судові витрати (сплачений судовий збір) в сумі 4 195,36 грн.
Стягнути з Фермерського господарства "Ранг" (63720, Харківська область, Куп'янський район, с. Кіндрашівка, вул. Спортивна, 22, ідентифікаційний код юридичної особи 40816780) на користь прокуратури Харківської області (61050, місто Харків, вулиця Богдана Хмельницького, будинок 4, ідентифікаційний код юридичної особи 02910108) судові витрати (сплачений судовий збір) в сумі 4 195,36 грн.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення відповідно до статей 256, 257 ГПК України та з урахуванням підпункту 17.5 пункту 17 Перехідних положень Кодексу.
Повне рішення складено "22" жовтня 2020 р.
Суддя Н.В. Калініченко
справа № 922/241/20