36000, м. Полтава, вул. Зигіна, 1, тел. (0532) 610-421, факс (05322) 2-18-60, E-mail inbox@pl.arbitr.gov.ua
29.09.2020 Справа № 917/1881/19
м. Полтава
за позовною заявою Публічного акціонерного товариства Бурова компанія "Букрос", 36034, Полтавська область, м. Полтава, вул. Половка, буд. 88/1
до відповідача 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Аукціонний центр плюс", 36034, м. Полтава, вул. Латишева, 9 кв. 40
до відповідача 2. Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк", 01001, м. Київ, вул. Грушевського, 1 Д
про визнання недійсним договору поруки №359 ВЛ від 25.01.2018р.
Суддя Паламарчук В.В.
Секретар судового засідання Рожко О.П.
Представники:
від позивача: відсутні
від відповідачів: відсутні
Обставини справи: Публічне акціонерне товариство Бурова компанія "Букрос" звернулось до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Аукціонний центр плюс" та Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" про визнання недійсним договору поруки №359 ВЛ від 25.01.2018р.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оспорюваний договір було укладено вже після того, як основне грошове зобов'язання, що виникло на підставі кредитного договору було порушеним; оскаржуваний договір поруки не спрямований на реальне настання правових наслідків, ним обумовлених; оскаржуваний договір укладено без згоди боржника; відсутня вказівка на посади осіб, що підписали договір.
Від відповідача 2 18.11.2019р. до суду надійшов відзив на позовну заяву (вхід. №12661 від 18.11.2019р.) в якому АТ КБ "Приватбанк" проти задоволення позовних вимог категорично заперечує.
26.12.2019 р. до суду надійшла відповідь на відзив на позовну заяву.
Ухвалою суду від 10.03.2020р. суд закрив підготовче провадження та призначив розгляд справи по суті.
07.07.2020р. (вхід. №7088, вхід. №7109 від 07.07.2020р.) позивач надав клопотання про поновлення процесуальних строків для подачі додаткових доказі, додаткові докази (копії платіжних доручень про погашення конкурсних вимог банку), пояснення щодо повноважень керуючого санацією Тищенко О.І. та клопотання про відкладення розгляду справи.
Ухвалою від 07.07.2020 р. суд задовольнив дане клопотання позивача.
28.09.2020 р. позивач надав суду клопотання (вхід. №10652) про відкладення розгляду справи у зв'язку з неможливістю арбітражного керуючого Тищенко О.І. прибути в судове засідання.
Суд, враховуючи, що визначені процесуальним Законом строки розгляду справи по суті закінчилися, відмовляє в задоволені вказаного клопотання та зазначає, що позивач, зважаючи на зайнятість арбітражного керуючого, не позбавлений права направити в засідання іншого повноважного представника.
Відповідач, 29.09.2020 р. надав суду клопотання про розгляд справи без участі його представника.
Суд зазначає, що згідно із ч. 1 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
За висновками суду, справа може бути розглянута за наявними у ній документами.
З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши матеріали справи, всебічно та повно дослідивши надані учасниками судового процесу докази, суд встановив наступне.
Ухвалою Господарського суду Полтавської області від 18.07.2006 порушено провадження у справі про банкрутство ВАТ "БК"Букрос".
31.08.2006 ухвалою Господарського суду введено процедуру розпорядження майном ВАТ "Бурова компанія "Букрос".
Ухвалою господарського суду від 21.11.2017 року введено процедуру санації публічного акціонерного товариства "Бурова компанія "Букрос" строком на дванадцять місяців. Керуючим санацією боржника призначено арбітражного керуючого Авраменка І.М.
18.12.2018 року ухвалою суду арбітражного керуючого Авраменка І.М. усунуто від виконання повноважень керуючого санацією ПАТ "БК "Букрос". Арбітражного керуючого Тищенко О.І. призначено керуючим санацією даного підприємства.
Ухвалою господарського суду Полтавської області від 22.10-24.10.2008 р. визнано грошові вимоги ЗАТ КБ Приват Банк в особі Полтавського регіонального управління Приватбанку м. Полтава частково в сумі 1792654,09 грн. (1 черга), в іншій частині вимог відмовлено.
Постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 22.01.2009 р. в частині вимог ЗАТ КБ Приват Банк в особі Полтавського регіонального управління Приватбанку м. Полтава ухвалу господарського суду Полтавської області від 22.10-24.10.2008 р. залишено без змін.
Постановою Вищого господарського суду України від 14.04.2009 р. ухвалу господарського суду Полтавської області від 22.10.- 24.10.2008 р. та постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 22.01.2009 р. у справі № 18/257 в частині розгляду грошових вимог ЗАТ КБ Приват Банк в особі Полтавського регіонального управління Приватбанку м.Полтава ухвалу господарського суду Полтавської області від 22.10.- 24.10.2008 р. скасовано. Справу в означеній частині передано на новий розгляд до господарського суду Полтавської області.
При цьому, Вищим господарським судом України зазначено, що з 22.04.2005 р. по 30.03.2006 р. у зв'язку з введенням мораторію по справі № 10/46 про банкрутство ВАТ БК «Букрос» штрафні санкції боржнику не нараховуються.
07.12.2010 р. місцевим господарським судом визнано грошові вимоги банку у сумі 1725734,54 грн. (1 черга) 156326,81 грн. (6 черга) та внесено їх до реєстру вимог кредиторів ВАТ БК «Букрос»; решту вимог відхилено ( пункт 1 резолютивної частини ухвали).
Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 19.01.2011 року (головуючий суддя В.В. Лакіза, судді: Я.О. Білоусова, О.А. Пуль) апеляційну скаргу Боржника задоволено частково: ухвалу господарського суду Полтавської області від 07.12.2010 року скасовано в частині визнання та включення грошових вимог ПАТ КБ "Приватбанк" в особі Полтавського головного регіонального управління "Приватбанку" та в цій частині прийнято нове рішення, згідно якого вимоги банку визнані в сумі 1 655 542 грн. 76 коп. із віднесенням до першої черги задоволення та в сумі 156 326 грн. 81 коп. до шостої черги задоволення та внесенням цих вимог до реєстру вимог кредиторів Боржника.
Як зазначає позивач, що ним було отримано лист від АТ КБ “Приватбанк” в якому повідомлялося, що між відповідачами було укладено договір поруки №359 ВЛ від 25.01.2018 р. та, що ТОВ "Аукціонний центр плюс" сплатило АТ КБ "Приватбанк" суму в розмірі 1 704 242,93 грн, у зв'язку з чим конкурсні вимоги АТ КБ "Приватбанк" до ПАТ БК "Букрос" є погашеними в повному обсязі.
Згідно п. 1.1 Договору поруки, предметом цього договору є надання поруки поручителем (відповідач 2) на виконання зобов'язань ПАТ "БК "Букрос" (боржник) за кредитним договором №359 ВЛ від 19.09.2003 р. (далі - Кредитний договір), у вигляді поновлювальної кредитної лінії з загальним лімітом 1 000 000,00 грн. на: виплату заробітної плати, податків, оплата кредиторської заборгованості за товари, роботи, послуги, внесок в сумісну діяльність, а також сплачувати винагороди, штрафи, пені та інші платежі у відповідності, порядку та строки, зазначені у Кредитному договорі.
Поручитель відповідає перед Кредитором (відповідач 2) за виконання зобов'язань за Кредитним договором в тому ж розмірі, що і боржник, включаючи сплату кредиту, процентів, нарахованих за користування кредитом, винагород, штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків. Згідно цього пункту Поручитель відповідає перед Кредитором всіма власними коштами та майном, яке йому належить на праві власності.
Позивач вважає, що наявні підстави для визнання недійсним Договору поруки №359 ВЛ від 25.01.2018 р. укладеного між ПАТ “КБ “Приватбанк” та ТОВ “Аукціонний центр плюс”, а саме тому що:
- Вказаний договір було укладено вже після того, як основне зобов'язання, що виникло на підставі кредитного договору (Кредитний договір №359 ВЛ від 19.09.2003) було порушеним. Позивач вважає, що в результаті цього договір поруки не виконує забезпечувальної функції, а лише призводить до заміни кредитора у зобов'язанні. Таким чином, на думку позивача оскаржуваний договір поруки не спрямований на реальне настання правових наслідків, ним обумовлених.
- Оспорюваний договір поруки укладено без згоди боржника ПАТ “БК “Букрос”;
- В оспорюваному договорі відсутня вказівка на посади осіб, що його підписали, прізвища та ініціали таких осіб.
Враховуючи зазначені обставини, позивач просить визнати договір поруки №359 ВЛ від 25.01.2018 р. укладений між ПАТ “КБ “Приватбанк” та ТОВ “Аукціонний центр плюс” недійсним.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, та безпосередньому їх дослідженні, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 № 18-рп/2004, поняття "охоронюваний законом інтерес" що вживається в законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів (частина 2 статті 20 Господарського кодексу України).
Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містяться у статті 20 Господарського кодексу України.
Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Крім того, виходячи зі змісту статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України та приписів Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.
Таким чином, наявність порушення або оспорювання прав та законних інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов'язковим в силу приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, а позивач, звертаючись до суду з даним позовом, згідно з вимогами статті 74 Господарського процесуального кодексу України повинен довести (підтвердити) в установленому законом порядку наявність факту порушення або оспорювання його прав та інтересів.
Як наголошено в постанові пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 “Про деякі питання практики розгляду справ, пов'язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними”, вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Положеннями статті 11 Цивільного кодексу України визначено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини.
Частиною 1 статті 626 Цивільного кодексу України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно зі статтею 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до ч. ч. 1-5 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Статтею 215 Цивільного кодексу України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Таким чином, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків та, у разі задоволення позовних вимог, зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
При цьому, висновок (рішення) про невідповідність правочину актам законодавства як підстава для його недійсності (пункт 1 статті 203 ЦК України) має ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи щодо порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства; саме по собі відступлення сторонами від положення законодавства, регулювання їх іншим чином не свідчить про суперечність змісту правочину цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.
Верховний Суд у постанові у справі № 922/109/19 від 03.10.2019 зазначив, що позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору (договорів) недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними, а також наявність у позивача порушеного права чи інтересу в результаті укладення спірного правочину (правочинів).
Позивач просить визнати недійсним договір поруки №359 ВЛ від 25.01.2018 р. укладений між ПАТ “КБ “Приватбанк” та ТОВ “Аукціонний центр плюс”.
Статтею 546 Цивільного кодексу України визначено, що порука є одним із видів забезпечення виконання зобов'язання.
Згідно приписів ст.ст. 553, 554 Цивільного кодексу України договір поруки є двостороннім правочином, на підставі якого між кредитором та поручителем виникає забезпечувальне зобов'язання. Зміст зазначеного забезпечувального зобов'язання становить право кредитора вимагати від поручителя виконання забезпеченого порукою зобов'язання, якому відповідає обов'язок поручителя здійснити таке виконання.
У правовідносинах поруки у кредитора виникає право вимагати від поручителя виконання забезпеченого порукою зобов'язання, а у поручителя, відповідно - обов'язок виконати таке зобов'язання.
За приписами статті 553 Цивільного кодексу України вимога до поручителя може бути пред'явлена у випадку порушення зобов'язання боржником. Тобто, факт порушення боржником зобов'язання є підставою вимоги кредитора до поручителя.
Судом встановлено, що Ухвалою господарського суду Полтавської області від 22.10-24.10.2008 р. визнано грошові вимоги ЗАТ КБ Приват Банк в особі Полтавського регіонального управління Приватбанку м. Полтава частково в сумі 1792654,09 грн. (1 черга), в іншій частині вимог відмовлено.
Постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 22.01.2009 р. в частині вимог ЗАТ КБ Приват Банк в особі Полтавського регіонального управління Приватбанку м. Полтава ухвалу господарського суду Полтавської області від 22.10-24.10.2008 р. залишено без змін.
Постановою Вищого господарського суду України від 14.04.2009 р. ухвалу господарського суду Полтавської області від 22.10.- 24.10.2008 р. та постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 22.01.2009 р. у справі № 18/257 в частині розгляду грошових вимог ЗАТ КБ Приват Банк в особі Полтавського регіонального управління Приватбанку м.Полтава ухвалу господарського суду Полтавської області від 22.10.- 24.10.2008 р. скасовано. Справу в означеній частині передано на новий розгляд до господарського суду Полтавської області.
07.12.2010 р. місцевим господарським судом визнано грошові вимоги банку у сумі 1725734,54 грн. (1 черга) 156326,81 грн. (6 черга) та внесено їх до реєстру вимог кредиторів ВАТ БК «Букрос»; решту вимог відхилено ( пункт 1 резолютивної частини ухвали).
Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 19.01.2011 року (головуючий суддя В.В. Лакіза, судді: Я.О. Білоусова, О.А. Пуль) апеляційну скаргу Боржника задоволено частково: ухвалу господарського суду Полтавської області від 07.12.2010 року скасовано в частині визнання та включення грошових вимог ПАТ КБ "Приватбанк" в особі Полтавського головного регіонального управління "Приватбанку" та в цій частині прийнято нове рішення, згідно якого вимоги банку визнані в сумі 1 655 542 грн. 76 коп. із віднесенням до першої черги задоволення та в сумі 156 326 грн. 81 коп. до шостої черги задоволення та внесенням цих вимог до реєстру вимог кредиторів Боржника.
Позивач зазначає, що платіжним дорученням №139 від 28.07.2016 р. на суму 1655542,76 грн та №1 від 07.02.2017 р. на суму 156326,81 грн. з призначенням платежу “згідно ріш госп. суду у справі №18/257”, він погасив заборгованість згідно кредитного договору.
25.01.2018 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Аукціонний центр плюс" та ПАТ КБ “ПриватБанк” було укладено договір поруки №359ВЛ.
Відповідно до ст. 19 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, який діяв на час спірних правовідносин, мораторій на задоволення вимог кредиторів - зупинення виконання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), застосованих до дня введення мораторію.
Мораторій на задоволення вимог кредиторів вводиться одночасно з відкриттям провадження (проваджень) у справі про банкрутство, про що зазначається в ухвалі господарського суду. Ухвала є підставою для зупинення виконавчого провадження. Про запровадження мораторію розпорядник майна повідомляє відповідному органу або особі, яка здійснює примусове виконання судових рішень, рішень інших органів за місцезнаходженням (місцем проживання) боржника та знаходженням його майна.
Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів:
забороняється стягнення на підставі виконавчих та інших документів, що містять майнові вимоги, у тому числі на предмет застави, за якими стягнення здійснюється в судовому або в позасудовому порядку відповідно до законодавства, крім випадків перебування виконавчого провадження на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум (у тому числі одержаних від продажу майна боржника), перебування майна на стадії продажу з моменту оприлюднення інформації про продаж, а також у разі звернення стягнення на заставлене майно та виконання рішень у немайнових спорах;
забороняється виконання вимог, на які поширюється мораторій;
не нараховується неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші фінансові санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань із задоволення всіх вимог, на які поширюється мораторій;
зупиняється перебіг позовної давності на період дії мораторію;
не застосовується індекс інфляції за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання, три проценти річних від простроченої суми тощо.
Мораторій на задоволення вимог кредиторів застосовується до вимог кредиторів щодо відшкодування збитків, що виникли через відмову боржника від виконання правочинів (договорів) у процедурі санації, у порядку, передбаченому цим Законом.
Дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не поширюється на вимоги поточних кредиторів; на виплату заробітної плати та нарахованих на ці суми страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне та інше соціальне страхування; відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю та життю громадян; на виплату авторської винагороди, аліментів, а також на вимоги за виконавчими документами немайнового характеру, що зобов'язують боржника вчинити певні дії чи утриматися від їх вчинення.
Дія мораторію не поширюється на задоволення вимог кредиторів у разі одночасного задоволення вимог кредиторів у процедурі розпорядження майном керуючим санацією згідно з планом санації або ліквідатором у ліквідаційній процедурі в порядку черговості, встановленому цим Законом.
Стягнення грошових коштів за вимогами кредиторів за зобов'язаннями, на які не поширюється дія мораторію, провадиться з рахунку боржника в установі банку. Контроль за такими стягненнями здійснює арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор).
Звернення стягнення на майно боржника за вимогами, на які не поширюється дія мораторію, здійснюється виключно за ухвалою господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство боржника.
Під час процедури розпорядження майном боржнику дозволяється задовольняти лише ті вимоги кредиторів, на які згідно з частиною п'ятою цієї статті не поширюється дія мораторію.
Задоволення забезпечених вимог кредиторів за рахунок майна боржника, яке є предметом забезпечення, допускається лише в межах провадження у справі про банкрутство.
Дія мораторію припиняється з дня закриття провадження у справі про банкрутство.
Правові наслідки дії мораторію на задоволення вимог кредиторів не застосовуються, якщо провадження у справі припинено на підставі пункту 11 частини першої статті 83 цього Закону.
Активи боржника, які перебувають у податковій заставі, можуть бути звільнені господарським судом з податкової застави, про що виноситься ухвала у судовому засіданні за участю органу доходів і зборів.
Як вже зазначалося вище, ухвалою Господарського суду Полтавської області від 18.07.2006 порушено провадження у справі про банкрутство ВАТ "БК"Букрос".
31.08.2006 ухвалою Господарського суду введено процедуру розпорядження майном ВАТ "Бурова компанія "Букрос".
Ухвалою господарського суду від 21.11.2017 року введено процедуру санації публічного акціонерного товариства "Бурова компанія "Букрос" строком на дванадцять місяців. Керуючим санацією боржника призначено арбітражного керуючого Авраменка І.М.
Як слідує з вищезазначеного та доказів наданих позивачем, перерахування коштів у сумі 1655542,76 грн. були здійснені позивачем 28.07.2016 р. платіжним дорученням №139 та №1 від 07.02.2017 р. на суму 156326,81 грн. з призначенням платежу “згідно ріш госп. суду у справі №18/257”, тобто під час дії мораторію на задоволення вимог кредиторів. Доказів, які б свідчили про правомірність здійснення погашення заборгованості перед ПАТ КБ “Приватбанк” під час дії мораторію позивач суду не надав. Також позивач не надає суду інформації про наявність судового рішення у справі про банкрутство ПАТ БК “Букрос” №18/257, яке б свідчило про погашення останнім грошових вимог визнаних судом.
Згідно приписів ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь - які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно приписів ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмету спору, з власної ініціативи.
Згідно приписів ст.ст. 78, 79, 80 Господарського процесуального кодексу України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмету доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.
Таким чином, суд не може розцінювати платіжні доручення від 28.07.2016 р. №139 та №1 від 07.02.2017 р., як належні, достатні та достовірні докази того, що позивач виконав свої грошові зобов'язання згідно кредитного договору №359 ВЛ від 19.09.2003 р.
Згідно з приписами ст.ст. 553, 554 ЦК України договір поруки укладається кредитором і поручителем за зобов'язанням, яке забезпечується договором поруки. Що ж до боржника, то він стороною договору поруки не виступає, а є учасником у зобов'язанні, забезпеченому порукою. Обов'язок кредитора або поручителя за договором поруки одержувати згоду боржника на укладення такого договору законодавством України не передбачений та не випливає зі змісту правовідносин поруки. Відповідно відсутність зазначеної згоди не порушує й умов дійсності договору поруки та не є підставою для визнання його недійсним.
Суд зазначає, що з умов договору поруки слідує (п.1.2), що Договір поруки не створює обов'язки для боржника (ПАТ БК “Букрос”), безпосередньо на його права та обов'язки не впливає, його зобов'язання в цьому випадку не встановлюються, не припиняються та не змінюються (не доповнюються та не збільшуються).
Таким чином, Господарський суд погоджується з доводами відповідача, що чинним законодавством не встановлено жодного обмеження щодо моменту укладення правочину, що забезпечує виконання основного зобов'язання та не має жодної правової норми, яка б передбачала обов'язкове зобов'язання кредитора повідомляти позичальника у разі підписання договору поруки.
Що ж до тверджень позивача, що договір поруки №359 ВЛ від 25.01.2018 р. не спрямований на реальне настання правових наслідків, то суд зазначає наступне:
Відповідно до частини 3 статті 203 Цивільного кодексу України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Відповідно до статті 234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Фіктивний правочин є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. Таким може бути визнаний будь-який правочин, в тому числі нотаріально посвідчений.
Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання фіктивного правочину, господарський суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У разі коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності.
Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін. З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.
Для визнання зобов'язання таким, що вчинено фіктивно, закон вимагає наявність наступних умов: вина осіб, що проявляється у формі умислу, який спрямований на вчинення фіктивного договору; такий умисел повинен виникнути у сторін до моменту укладення договору; метою укладення такого договору є відсутність правових наслідків, обумовлених договором. Відсутність хоча б однієї з цих умов не дає підстав стверджувати, що зобов'язання вчинялося фіктивно. У фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву.
Жодних обґрунтувань та доказів того, що вказаний правочин є фіктивним, позивач у позовній заяві не наводить,
Відповідач 2 посилається на фактичне вчинення відповідачами дій на виконання своїх обов'язків за договором поруки №359 ВЛ від 25.01.2018р. та зазначає про сплату ТОВ “Аукціонний центр плюс” на користь АТ КБ “Приватбанк” 1704242,93 грн заборгованості. Однак доказів проведення оплати не надає.
В той же час, суд бере до уваги листування сторін, яке надане позивачем зокрема лист КБ “Приватбанк” від 18.09.2019 р. за результатами розгляду заяви про проведення службового розслідування №02-44/387, де відповідач 1 наголошує на укладені договору поруки та на оплаті відповідачем 2 заборгованості.
Також відповідач 2 зазначає, що через відсутність інформації про фактичну наявність майна ПАТ "БК "Букрос" - предмету застави за кредитним договором від 19.09.2003 р. №359 ВЛ та договором застави майна від 19.09.2003 р. - комплекту бурового обладнання в кількості 67 одиниць, АТ КБ "Приватбанк" позбавлений можливості надати поручителю документи, які підтверджують цей обов'язок боржника та передати права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі ті, що забезпечують його виконання.
Згідно ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Таким чином, суд вважає, що фіктивність оспрюваного правочину позивач не довів.
Щодо вказівки на посади осіб, які підписали оспорюваний договір, то вказані твердження позивача є необґрунтованими, оскільки в договорі поруки №359 ВЛ від 25.01.2018р. зазначено, що він укладається між ТОВ “Аукціонний центр плюс” в особі директора Шматко О.Л., що діє на підставі Статуту та ПАТ КБ “Приватбанк” в особі Цись О.Г., що діє на підставі довіреності №4260-КН від 02.03.2017 р., посвідченої приватним нотаріусом.
Таким чином, позивачем не доведено фактичних підстав, з якими закон пов'язує ознаки недійсності договору поруки № 359 ВЛ від 25.01.2018р. в розумінні статті 234 Цивільного кодексу України.
Наявні у справі докази є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.
Згідно вимог ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на позивача.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 232-233,237-238,240 ГПК України, суд,-
Відмовити в задоволенні позовних вимог.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч.1,2 ст.241 ГПК України). Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції (ст.ст.256, 257 ГПК України). Відповідно до п.17.5 Перехідних положень ГПК України, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя В.В. Паламарчук