вул. Герасима Кондратьєва, 159, м. Суми, 40021, E-mail: inbox@adm.su.court.gov.ua
21 жовтня 2020 року Справа №480/3382/20
Сумський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Павлічек В.О.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження в приміщенні суду в м. Суми адміністративну справу №480/3382/20 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини № НОМЕР_1 Національної гвардії України про стягнення грошової компенсації, матеріальної допомоги та середнього заробітку,-
Позивач, ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Сумського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Військової частини № НОМЕР_1 Національної гвардії України (далі по тексту - відповідач), в якій просить, з урахуванням уточнення позовних вимог, стягнути з Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за не отримане під час проходження військової служби речове майно у сумі 34137,76 грн., матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2019 рік у сумі 13750 грн., за 2020 рік у сумі - 14241 грн., середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні, з 25 квітня 2020 року, по день ухвалення судового рішення у справі.
Позовні вимоги обгрунтовуються тим, що станом на день звільнення позивача з Військової частини № НОМЕР_1 Національної гвардії України, установою не виплачено позивачу грошову компенсацію за неотримане речове майно. Позивач звернувся з рапортом до відповідача про виплату компенсації вартості речового майна, проте виплата грошової компенсації за неотримане речове майно до цього часу не проведена. Крім того, під час проходження військової служби позивач звертався до відповідача з рапортами про виплату йому в 2019 та 2020 роках матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, однак, така допомога при звільненні виплачена не була, з підстав відсутності грошових коштів. Позивач вважає такі дії відповідача протиправними та такими, що порушують його права.
Ухвалою Сумського окружного адміністративного суду відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі без виклику сторін та встановлено строк відповідачу для подання відзиву та доказів, які наявні у відповідача.
На виконання зазначеної ухвали відповідачем було подано відзив на позовну заяву, в якій проти позовних вимог заперечував та просив відмовити в їх задоволенні, зокрема, зазначивши, що позивач 16.07.2019 та 01.04.2020 звертався з рапортами і проханням виплатити йому матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у зв'язку із хворобою. Проте комісією в/ч НОМЕР_1 рапорт позивача не розглядався на підставі інформації отриманої із фінансової служби в/ч НОМЕР_1 від начальника фінансової служби (головного бухгалтера) майора ОСОБА_2 , оскільки грошовий фонд у в/ч НОМЕР_1 на виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань станом на 2019 рік та станом на 2020 рік був обмежений і матеріальна допомога надавалась військовослужбовцям в межах фактичного фонду грошового забезпечення затвердженого в кошторисі військової частини НОМЕР_1 . При цьому позивачем не було надано до розгляду комісією в/ч НОМЕР_1 підтверджуючих документів про те, що він витратив певну кількість коштів в 2019 та 2020 роках згідно виписки із медичної картки стаціонарного хворого № 359 та свідоцтва про хворобу. Тобто, витрати позивача не було підтверджено жодним документом. Щодо виплати компенсації за неотримане речове майно, представник відповідача у відзиві зазначив, що в рапорті від 21.04.2020 року позивач просив дозволу на нарахування йому грошової компенсації вартості за неотримане речове майно. На виконання даного прохання Військова частина № НОМЕР_1 Національної гвардії України надала позивачу відповідну довідку від 23.04.2020 року № 160. Тобто прохання позивача щодо нарахування йому вартості грошової компенсації Військова частина № НОМЕР_1 виконала. При цьому звернув увагу суду на те, що позивач не звертався з рапортом щодо виплати йому грошової компенсації замість неотриманого під час проходження військової служби речового майна, як цього вимагає пункт 4 Порядку виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно (а.с. 52-57).
В подальшому позивачем подано до суду відповідь на відзив, в якому не погоджується з доводами відповідача, викладеними у відзиві на позовну заяву (а.с. 69-74).
Разом з тим ухвалою Сумського окружного адміністративного суду було задоволено клопотання позивача про витребування доказів та витребувано у Військової частини № НОМЕР_1 Національної гвардії України інформацію: щодо розміру встановленого у 2020 році фонду для виплати матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань військовослужбовцям; щодо виплати грошової допомоги військовослужбовцям - у вигляді списку військовослужбовців та сум отриманої ними допомоги у 2019, 2020 роках.
На виконання вимог вказаної ухвали відповідачем було надано витребувані судом документи (а.с. 87-109).
Відповідно до ч. 1, 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України, суд під час судового розгляду адміністративної справи здійснює повне фіксування судового засідання за допомогою відео- та (або) звукозаписувального технічного засобу в порядку, визначеному Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему. У разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Суд, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши докази у їх сукупності, вважає, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
З матеріалів справи судом встановлено, що наказом командувача Національної гвардії України від 16.04.2020 року № 70о/с позивача було звільнено з військової служби відповідно до ст. 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу” (а.с. 15).
Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (по стройовій частині) від 24.04.2020 № 86, лейтенанта ОСОБА_1 , який здав справи і обов'язки за посадою командира кінологічного взводу 1-го стрілецького батальйону та звільненого відповідно до підпункту “б” пункту 2 частини п'ятої статті 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу” у запас з військової служби наказом командувача Національної гвардії України по особовому складу від 16.04.2020 № 70 о/с (за станом здоров'я) 24 квітня 2020 року виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення (а.с. 16).
Відповідно до довідки від 23.04.2020 року № 160 Військової частини № НОМЕР_1 Національної гвардії України вартість речового майна, що належить до видачі ОСОБА_1 становить 34 137,76 грн. (а.с. 18).
21.04.2020 року позивач звернувся з рапортом до відповідача щодо нарахування йому компенсації за речове майно (а.с. 14).
Листом від 06.05.2020 р. № 2/22-724 відповідач повідомив позивача, що погашення заборгованості щодо виплати грошової компенсації за неотримане речове майно під час проходження служби буде проведена після надходження додаткового фінансування. (а.с. 17).
Разом з тим, під час проходження військової служби, позивач звертався до відповідача із рапортами від 16.07.2019 року та від 01.04.2020 року щодо надання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2019 рік та 2020 рік (а.с. 38-39). Проте виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2019 рік та 2020 рік здійснено не було.
Оскільки відповідачем не було здійснено виплату грошової компенсації за неотримане речове майно, а також матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2019 рік та 2020 рік, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 2 ст. 24 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Спеціальним законом, який, відповідно до Конституції України, визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі, є Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (надалі - Закон № 2011-XII), відповідно до статті 1 якого соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно зі статтею 1-2 Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України (стаття 2 Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей").
Згідно з частиною 1 статті 9-1 Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що визначаються відповідно Міністерством оборони України, у тому числі для Державної спеціальної служби транспорту, іншими центральними органами виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування, Головою Служби безпеки України, начальником Управління державної охорони України, Головою Служби зовнішньої розвідки України, Головою Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, а порядок грошової компенсації вартості за неотримане речове майно визначається Кабінетом Міністрів України.
Порядок здійснення всіх видів матеріального забезпечення військовослужбовців, відряджених до державних органів, підприємств, установ, організацій, а також державних та комунальних навчальних закладів, та виплати грошової компенсації вартості за речове майно, що не отримано такими військовослужбовцями, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
На виконання вищевказаної статті постановою Кабінету Міністрів України від 16.03.2016 № 178 затверджений Порядок виплати військовослужбовцям грошової компенсації вартості за неотримане речове майно (надалі - Порядок № 178), пунктами 2, 3 якого визначено, що виплата грошової компенсації здійснюється особам офіцерського, старшинського, сержантського і рядового складу.
Грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення у разі: звільнення з військової служби; загибелі (смерті) військовослужбовця.
Відповідно до пунктів 4, 5 Порядку № 178 грошова компенсація виплачується військовослужбовцям за місцем військової служби за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частини, територіального органу, територіального підрозділу, закладу, установи, організації, а командирам (начальникам) військової частини - наказу старшого командира (начальника), у якому зазначається розмір грошової компенсації на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, оригінал якої додається до відомості щодо виплати грошової компенсації.
Довідка про вартість речового майна, що належить до видачі, видається речовою службою військової частини виходячи із закупівельної вартості такого майна, розрахованої Міноборони, МВС, Головним управлінням Національної гвардії, СБУ, Службою зовнішньої розвідки, Адміністрацією Держприкордонслужби, Адміністрацією Держспецтрансслужби, Адміністрацією Держспецзв'язку, Головним управлінням розвідки Міноборони та Управлінням державної охорони станом на 1 січня поточного року, та оформляється згідно з додатком.
Згідно з пунктом 15 розділу ІІІ Інструкції з організації речового забезпечення в Національній гвардії України в мирний час та особливий період, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.06.2017 №475 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 29 червня 2017 року за № 797/30665 (далі - Інструкція № 475), військовослужбовці, які звільняються з військової служби в запас або відставку, отримують грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно відповідно до затвердженого Урядом Порядку № 178.
Військовослужбовці, які звільняються з військової служби в запас або відставку з правом носіння військової форми одягу, за їх бажанням можуть отримати речове майно, яке не було отримане під час проходження служби. Закупівельна вартість речового майна, що використовується для нарахування грошової компенсації, доводиться ВРЗ до військових частин на початку року.
З вищенаведених законодавчих приписів суд вбачає, що у разі звільнення військовослужбовця з військової служби у нього виникає право на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно, яке реалізується шляхом подання військовослужбовцем відповідної заяви (рапорту) за місцем військової служби. Застосовування в пункті 3 Порядку виплати військовослужбовцям грошової компенсації вартості за неотримане речове майно словосполучення "у разі звільнення з військової служби", а не, наприклад, "при звільненні з військової служби", дозволяє дійти висновку, що право на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно не залежить від факту закінчення проходження військової служби (виключення військовослужбовця зі списків особового складу).
Отже військовослужбовці після звільнення їх з військової служби зберігають право на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно.
На користь вказаного висновку свідчить те, що в пункті 4 Порядку № 178 виплати військовослужбовцям грошової компенсації вартості за неотримане речове майно передбачено застосування різних форм звернення про виплату грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, а саме рапорту, як особливої, передбаченої спеціальним законодавством форми доповіді військовослужбовця при його зверненні до вищого начальника в різних випадках службової діяльності, так і заяви, як звернення громадянина із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством його прав та інтересів.
Вказаний висновок щодо застосування норм права узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеної у постанові від 03.10.2018 у справі № 803/756/17 (адміністративне провадження № К/9901/38716/18) та постанові від 23.08.2019 року у справі № 2040/7697/18 (адміністративне провадження №К/9901/16211/19).
З матеріалів справи суд вбачає, що відповідно до довідки від 23.04.2020 року № 160 Військової частини № НОМЕР_1 Національної гвардії України вартість речового майна, що належить до видачі ОСОБА_1 становить 34 137,76 грн. (а.с. 18).
Перед звільненням з військової служби позивачем було подано командирові військової частини НОМЕР_1 рапорт, в якому просив командира надати дозвіл на нарахування грошової компенсації вартості за неотримано речове майно (а.с. 14). Проте на момент виключення позивача зі списків особового складу, відповідачем не було виплачено ОСОБА_1 грошову компенсацію за неотримане речове майно в сумі 34 137,76 грн.
Отже станом на момент виключення зі списків особового складу за відповідачем обліковувалася заборгованість перед позивачем в сумі 34 137,76 грн., яку відповідачем до цього часу виплачено не було.
При цьому посилання відповідача, що оскільки позивачем не подавався рапорт про виплату компенсації за належні до видачі предмети речового майна, а подавався рапорт лише про надання дозволу на нарахування даної компенсації, у зв'язку з чим позивачу не було виплачено грошову компенсацію за належні до видачі йому предмети речового майна, суд вважає безпідставними, оскільки даного рапорту достатньо для того, щоб відповідач зрозумів волевиявлення ОСОБА_1 та виплатив йому грошову компенсацію за належні до видачі предмети речового майна. Невиплативши позивачу компенсацію за речове майно відповідно до рапорту від 21.04.2020 року, відповідач допустив надмірний формалізм, наслідком чого стало порушення прав та інтересів позивача.
Також суд вважає безпідставними посилання відповідача на відсутність достатнього фінансування як на підставу для невиплати цієї заборгованості, оскільки як зазначив Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, державні органи не вправі посилатись на відсутність коштів, як на підставу невиконання своїх зобов'язань і виправдання своєї бездіяльності, що узгоджується з практикою Європейського суду с прав людини (рішення "Кечко проти України", "Сук проти України").
Враховуючи викладене суд доходить висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 в частині щодо стягнення з Військової частини № НОМЕР_1 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за не отримане під час проходження військової служби речове майно у сумі 34 137,76 грн., є обгрунтованими та підлягають задоволенню.
Щодо позовних вимог про стягнення з Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2019 рік у сумі 13750 грн. та за 2020 рік у сумі - 14241 грн., суд зазначає наступне.
Відповідно до п.п. 3 п. 5 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" (далі - Постанова № 704) надано право керівникам державних органів у межах асигнувань, що виділяються на їх утримання надавати один раз на рік військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), особам рядового і начальницького складу матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує їх місячного грошового забезпечення, та допомогу для оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення.
Відповідно до розділу XX "Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні військовослужбовцям Національної гвардії України та іншим особам", затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 15.03.2018 № 200, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 05.04.2018 за № 405/31857 (далі - Інструкція № 200) передбачено, що особам офіцерського складу, особам рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом, за рішенням командира військової частини надається в межах фонду грошового забезпечення, затвердженого в кошторисі військової частини, один раз на рік матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує їх місячного грошового забезпечення, на яке військовослужбовець має право згідно із чинним законодавством України на день звернення.
Розмір матеріальної допомоги визначається комісією на підставі інформації, наданої фінансовим відділенням (службою) військової частини про затверджений фонд грошового забезпечення та можливість проведення виплати. Склад комісії затверджується наказом командира військової частини.
Матеріальна допомога надається на підставі рапорту в кожному конкретному випадку.
Рішення комісії оформлюється протоколом, який затверджується командиром військової частини, і разом з рапортами військовослужбовців передається до фінансового підрозділу для виплати матеріальної допомоги.
Матеріальна допомога військовослужбовцям надається за місцем штатної служби.
Аналіз викладених норм дає підстави для висновку, що матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань є одноразовим додатковим видом грошового забезпечення військовослужбовців і входить до його складу. Цей вид грошового забезпечення надається військовослужбовцям у межах асигнувань та у розмірі, що не перевищує розміру місячного грошового забезпечення, за їх рапортом на підставі рішення командира військової частини.
Таким чином, повноваження щодо надання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та визначення її розміру є саме дискреційними повноваженнями відповідача, які регулюються вимогами Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні військовослужбовцям Національної гвардії України та іншим особам, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 15.03.2018 № 200
Водночас, суд зазначає, що відповідач зобов'язаний за наявності визначених умов виплатити таку допомогу та не вправі вирішувати це питання на власний розсуд у випадку виконання військовослужбовцем для отримання такої допомоги всіх залежних від нього дій.
Європейський Суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), у рішенні по справі «Кечко проти України» від 08.11.2005 р. зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними. <…> органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (див. mutatis mutandis, рішення у справі «Бурдов проти Росії» №59498/00, пар. 35, ECHR 2002-III) (пункти 23, 26).
У рішенні Європейського Суду з прав людини по справі «Будченко проти України» від 24.04.2014 р., вказано, що найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном має бути законним. Цей принцип означає, що застосовні положення національного законодавства є достатньо доступними, чіткими та передбачуваними у їх застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy), [ВП] заява №33202/96, пп. 108-109, ЄСПЛ 2000-І) (пункт 40).
Отже, як пояснив Європейський Суд з прав людини, держава не може відмовляти у здійсненні особі певних виплат у разі чинності законодавчої норми, яка їх передбачає та відповідності особи умовам, що ставляться для їх отримання.
Як було встановлено судом та не заперечувалось представником відповідача у відзиві, під час проходження військової служби, позивач звертався до відповідача із рапортами від 16.07.2019 року та від 01.04.2020 року щодо надання йому матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2019 рік та відповідно за 2020 рік. Проте у виплаті матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2019 рік та 2020 рік позивачу було відмовлено внаслідок обмеження коштів на виплату матеріальної допомоги.
Разом з тим у відповіді на відзив представник відповідача зазначив, що протягом 2019-2020 років матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань надавалась військовослужбовцям в межах фактичного фонду грошового забезпечення, затвердженого в кошторисі Військової частини НОМЕР_1 . Крім того на вимогу суду, відповідачем було надано суду відомості щодо виплати Військовою частиною НОМЕР_1 військовослужбовцям матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2019-2020 роки (а.с. 88-108). При цьому відповідачем не наведено переконливих доводів та не надано доказів щодо правомірності надання переваги іншим військовослужбовцям військової частини стосовно виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та обмеження у цьому праві позивача за наявності рівних умов.
За наведених обставин, суд доходить висновку про протиправність бездіяльності військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати позивачу, який подавав за підпорядкуванням рапорти про нарахування та виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2019-2020 роки, у яких зазначив конкретні причини для такої виплати (у зв'язку з хворобою), що підтверджується матеріалами справи та не спростовано відповідачем, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2019-2020 роки.
Разом з тим, надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, «ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Враховуючи викладене та те, що розмір матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань має визначатися безпосередньо відповідачем, суд вважає, що належним та ефективним способом захисту прав позивача, в даному випадку, є саме зобов'язання Військової частини № НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2019 рік та 2020 рік. А відтак, позовні вимоги про стягнення з Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2019 рік у сумі 13750 грн. та за 2020 рік у сумі - 14241 грн., задоволенню не підлягають.
Щодо позовних вимог про стягнення з Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, з 25 квітня 2020 року по день ухвалення судового рішення у справі, суд зазначає.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі по тексту - Закон № 2011-XII) соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі.
Згідно з частинами другою та третьою статті 9 Закону № 2011-XII до складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення та індексація грошового забезпечення.
Разом з тим, вказаними вище нормативними актами не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення особам за час затримки розрахунку.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Таким чином, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Слід зауважити, що непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.
В той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Строки проведення розрахунку при звільненні та відповідальність за недотримання таких строків визначені статтями 116 та 117 Кодексу законів про працю України.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлено статтею 117 КЗпП України, згідно з приписами якої в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спор.
Відтак, враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює грошове забезпечення військовослужбовців, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд приходить до висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.
Вказане узгоджується з висновком Верховного Суду викладеним у постанові від 31.10.2019 у справі № 2340/4192/18 та від 20.05.2020 у справі № 816/1640/17.
З позовної заяви суд вбачає, що позивач просить стягнути середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільнені за період з 25 квітня 2020 року по день ухвалення судового рішення у справі. При цьому в наданому суду розрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, позивач зазначив, що період затримки розрахунку при звільненні на момент подачі позову становить з 25 квітня 2020 року по 18 червня 2020 року (день подачі позовної заяви до суду) всього 36 робочих днів, а отже середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні станом на 18 червня 2020 року становить 25 008,48 грн. (694,68 грн. х 36 робочих днів затримки). Проте, суд зазначає, що даний розрахунок не відповідає вірній сумі стягнення з огляду на наступне.
Відповідно до п. 5 розділу І Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні військовослужбовцям Національної гвардії України та іншим особам, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 15.03.2018 № 200, розмір грошового забезпечення, що належить військовослужбовцю не за повний календарний місяць, визначається шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення на кількість календарних днів, прослужених військовослужбовцем у цьому місяці. При цьому середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.
Разом з тим згідно до п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі Порядок №100), у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Пунктом 8 Порядку № 100 визначено, що нарахування виплат, які обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Таким чином, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні позивача слід обраховувати, виходячи з розрахунку календарних днів.
Як вже зазначалося судом вище, позивача було виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення 24.04.2020 року. При цьому суд звертає увагу, що станом на 20.10.2020 року відповідачем не було надано суду доказів виплати позивачу грошової компенсації вартості не отриманого речового майна, тобто кількості днів затримки розрахунку при звільненні станом на 21.10.2020 року становить 180 календарних днів.
У відповідності до довідки Військової частини НОМЕР_1 від 22.05.2020 року грошове забезпечення у лютому 2020 року та березні 2020 року склало в загальному розмірі 28 482,00 грн.
При цьому відповідно до листа Міністерства соціальної політики України від 29.07.2019 № 1133/0/206-19 "Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2020 рік" кількість календарних днів у лютому становить 29 та у березні - 31.
Таким чином, розмір середньоденної заробітної плати позивача складає 474,70 грн. (28 482,00 грн./60 календарних днів).
Отже сума компенсації за затримку розрахунку при звільненні становить: 474,70 грн. (середньоденний розмір грошового забезпечення) * 180 календарних днів = 85 446,00 грн.
Проте, враховуючи, що компенсація речового майна не є основною виплатою, яка б залишила позивача без засобів існування, а є додатковою виплатою, а також те, що судом частково задоволено позовні вимоги позивача, суд вважає за необхідне застосувати принцип співмірності при визначенні розміру відшкодування позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, у відповідності до статті 117 Кодексу законів про працю України.
Позицію щодо правомірності застосування судом до спірних правовідносин “принципу співмірності” під час розрахунку загального розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає стягненню на користь позивача, було висловлено касаційною інстанцією в постанові Верховного суду від 24.07.2019 по справі №805/3167/18-а адміністративне провадження №К/9901/9908/19.
При визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку суд вважає за необхідне враховувати розмір середнього заробітку позивача, факт наявності спору між позивачем та відповідачем щодо права отримання коштів при звільненні, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, ступінь вини відповідача та інших обставин справи.
Враховуючи принцип справедливості та співмірності, суд вважає за необхідне стягнути на користь позивача суму середнього заробітку за період з дня звільнення по день винесення рішення суду, а саме по 21.10.2020 року включно, у розмірі - 34 137,76 грн., що відповідає розміру грошової компенсації за не отримане під час проходження військової служби речового майна, яка підлягає стягненню з відповідача.
А відтак позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню в частині стягнення з Військової частини № НОМЕР_1 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільнені в сумі 34 137,76 грн.
Також позивач просить вирішити питання про стягнення з відповідача судових витрат у розмірі 4 271,40 грн., до яких входить витрати на правову допомогу в сумі 3 400, 00 грн. та судового збору у розмірі 871, 40 грн. (а.с. 79).
Задовольняючи частково заяву про стягнення з відповідача судових витрат, суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 16 КАС України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво в суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Згідно ч. 3 ст. 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Відповідно до ч. 1 статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Пунктом 1 частини третьої статті 132 КАС України визначено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Статтею 134 КАС України передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
За змістом частин сьомої, дев'ятої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
За положеннями статті 30 Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність” від 05 липня 2012 року № 5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року №23-рп/2009, передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
Отже, з викладеного слідує, що до правової допомоги належать також консультації та роз'яснення з правових питань; складання заяв, скарг та інших документів правового характеру; представництво у судах тощо.
Аналіз вищенаведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов'язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
При цьому, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі “Баришевський проти України”, від 10 грудня 2009 року у справі “Гімайдуліна і інших проти України”, від 12 жовтня 2006 року у справі “Двойних проти України”, від 30 березня 2004 року у справі “Меріт проти України”, заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Крім того, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов'язково понесені та мають розумну суму.
При цьому, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16.
При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг.
З метою отримання правничої допомоги ОСОБА_1 було укладено Договір про надання правової допомоги від 22.05.2020 р. № 26 з адвокатом ОСОБА_3 (а.с. 76а-76). Відповідно до п. 4.1 гонорар складається з суми вартості наданої правової/правничої допомги, тарифи яких узгоджені сторонами (а.с. 76а (зворотній бік).
На підтвердження понесених витрат на правничу допомогу представником позивача надано квитанції від 22.05.2020 року, які є додатком до договору від 22.05.2020 року № 2626, відповідно до яких вартість надання послуг з правничої допомоги складається з: вивчення нормативної бази та судової практики в аналогічних справах - 6 годин, - 600 грн., консультації, вивчення доказів - 3 години - 300 грн., складання позовної заяви - 5 годин - 1000 грн., вивчення відзиву та доказів, наданих відповідачем до відзиву - 0,5 год. - 200 грн., складання відповіді на відзив - 6 годин - 1300 грн. Загальна сума понесених витрат на правничу допомогу становить - 3 400,00 грн. (а.с. 79-80).
При цьому, на переконання суду, вивчення нормативної бази та судової практики не може вважатись окремою послугою правового характеру, оскільки сама суть кваліфікованої правової допомоги передбачає наявність у адвоката спеціальних знань, у тому числі володіння нормативною базою та вивчення судової практики.
Разом з тим, з огляду на рівень складності справи, її значення для позивача та обсяг наданих послуг, та враховуючи, що судом частково задоволено позовні вимоги позивача, суд, виходячи з критерію пропорційності, співмірності та реальності, вважає, що витрати на правничу допомогу в розмірі 3 400,00 грн. є завищеними та підлягають стягненню з відповідача частково, в сумі 2 000,00 грн.
Щодо стягнення з відповідача судового збору у розмірі 871,40 грн., суд зазначає наступне.
Як вже зазначалося судом вище, згідно ч. 3 ст. 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
А відтак, враховуючи викладене, на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини № НОМЕР_1 Національної гвардії України підлягає стягненню судовий збір у розмірі 435,70 грн., сплачений відповідно до квитанції від 15.06.2020 року (АТ "Укрпошта") (а.с. 42).
Керуючись ст.ст. 90, 139, 143, 241-246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини № НОМЕР_1 Національної гвардії України про стягнення грошової компенсації, матеріальної допомоги та середнього заробітку - задовольнити частково.
Стягнути з Військової частини № НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ) грошову компенсацію за не отримане під час проходження військової служби речове майно у сумі 34 137,76 грн. (тридцять чотири тисячі сто тридцять сім гривень 76 коп.).
Зобов'язати Військову частину № НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ) матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2019 рік та 2020 рік.
Стягнути з Військової частини № НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ) середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільнені в сумі 34 137,76 грн. (тридцять чотири тисячі сто тридцять сім гривень 76 коп.).
В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ) за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини № НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) судові витрати на правову допомогу в розмірі 2 000,00 грн. (дві тисячі гривень 00 коп.).
Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ) за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини № НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) суму судового збору в розмірі 435,70 грн. (чотириста тридцять п'ять гривень 70 коп.)
Рішення може бути оскаржено до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення. Апеляційні скарги до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи подаються через Сумський окружний адміністративний суд.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя В.О. Павлічек