19 жовтня 2020 року Справа № 280/6340/19 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Максименко Л.Я. розглянувши в порядку письмового провадження за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 НГУ ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ), Головного управління Національної гвардії України (03151, м.Київ, вулиця Народного ополчення, будинок 9-А, код ЄДРПОУ 08803498) про зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся із позовною заявою до Військової частини НОМЕР_2 НГУ (далі - відповідач 1), Головного управління Національної гвардії України (далі - відповідач 2), в якій позивач просить суд зобов'язати Головне управління НГУ виділити кошти у розмірі 74315,85 гривень, а військову частину НОМЕР_2 НГУ зобов'язати в подальшому здійснити виплату цих коштів на користь позивача в якості середнього заробітку (грошового забезпечення) за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби.
В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що в період з 03.06.2014 по 03.07.2019 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 Національної гвардії України та був звільнений у запас у зв'язку із закінченням строку контракту. Стверджує, що на момент відрахування позивача зі списків особового складу військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України командування не здійснило розрахунків в повному обсязі, чим порушило вимоги п. 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України. Зазначає, що на момент відрахування позивача зі списків особового складу частини не було здійснено розрахунок за неотримане речове майно у розмірі 30139,84 грн. та компенсацію за невикористані додаткові відпустки у розмірі 17309,25 грн. Зазначає, що остаточний розрахунок проведено військовою частиною лише 28.11.2019. Відтак, на підставі положень ст.ст. 116, 117 КЗпП України вважає, що відповідач має виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені. З урахуванням викладеного, просить позов задовольнити.
Відповідач 1 позов не визнав, у письмовому відзиві (вх.№23610 від 22.05.2020) посилається на те, що позивач пропустив передбачений ч.1 ст. 233 КЗпП України строк звернення до суду із вимогою стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку, оскільки позивача було звільнено 03.07.2019 та проведено розрахунок, з яким позивач не погодився. В той час, до суду позивач звернувся лише 19.12.2019. Відтак, позивачем пропущено тримісячний строк звернення із позовом до суду, який має відліковуватись з дати звільнення. Крім того, зазначає, що виходячи з природи компенсації за недоотримане речове майно та компенсації за невикористані календарні дні відпустки, вважає, що така виплата є грошовим виразом еквіваленту певної речі (права), яка не була отримана (використана) особою, яка проходила службу, що у свою чергу жодним чином не пов'язано з оплатою праці (не є заробітною платою та її складовими/додатковими елементами). Також вважає, що ст. 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати. Відтак, за наявності спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні ч.1 ст. 117 КЗпП України є безпідставним. З огляду на викладене, просить відмовити у задоволенні позову.
Відповідач 2 позовну заяву також не визнав, у відзиві від 20.01.2020 вх. №3040 посилається на те, що військовослужбовці не перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а проходять службу. В даному випадку відносини між сторонами не є трудовими, а є відносинами між дежравою та громадянином України у зв'язку із виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, регулювання яких здійснюється Законом України «Про військовий обов'язок та військову службу». Тому покликання позивача на положення ст.ст. 116, 117 КЗпП України на думку відповідача 2, є безпідставним. На підставі викладеного, просить суд відмовити у задоволені позовної заяви повністю.
Ухвалою суду від 24.12.2019 відкрито загальне позовне провадження у справі, призначено підготовче судове засідання на 20.01.2020.
Ухвалою суду від 20.01.2020 зупинено провадження в адміністративній справі № 280/6340/19 до набрання законної сили рішенням Запорізького окружного адміністративного суду у справі № 280/3628/19.
Ухвалою суду від 03.08.2020 провадження у справі поновлено.
Протокольною ухвалою суду від 03.08.2020 оголошено перерву у підготовчому засіданні до 13.08.2020.
Протокольною ухвалою суду від 13.08.2020 закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду на 10.09.2020.
У судове засідання 10.09.2020 учасники справи не з'явилися.
Позивачем подано заяву (вх. №41476 від 09.09.2020) про розгляд справи без його участі. На задоволенні позовних вимог наполягає.
Від відповідачів 10.09.2020 надійшло клопотання вх. № 42048 про розгляд справи в порядку письмового провадження. Проти позову заперечують.
Відповідно до ч. 3 ст. 194 КАС України, Учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.
Враховуючи те, що із заявами звернулись всі учасники справи, суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності представників сторін в порядку письмового провадження.
На підставі приписів ч.4 ст.229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Розглянувши матеріали та з'ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, судом встановлено наступне.
02.06.2014 між Міністерством внутрішніх справ України та ОСОБА_1 укладено Контракт про проходження позивачем військової служби у Національній гвардії України строком на 5 років.
У Витязі з Наказу командира ВЧ НОМЕР_2 НГУ (по стройовій частині) від 03.07.2019 за №141 зазначено: «… 3.ВИКЛЮЧИТИ зі списків особового складу частини та з усіх видів забезпечення: капітана юстиції ОСОБА_1 , який здав справи та обов'язки за посадою офіцера юридичної служби родів військ і служб та звільненого відповідно до підпункту «а» п.2 ч.5 ст.26 ЗУ «Про військовий обов'язок і військову службу» з військової служби у запас Збройних Сил України у зв'язку із закінченням строку контракту наказом командувача Національної гвардії України №106 о/с від 26.06.2019 року, 03 липня 2019 року та для взяття на військовий облік направити до Шевченківського РВК Запорізької області. …».
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 11.11.2019 у справі № 280/3628/19 позовна заява ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України та Головного управління Національної гвардії України про зобов'язання вчинити певні дії, задоволена частково. Зобов'язано Головне управління Національної гвардії України виділити кошти у розмірі 30139,84 грн. Військовій частині НОМЕР_2 Національної гвардії України в якості компенсації вартості за неотримане речове майно ОСОБА_1 . Зобов'язано Військову частину НОМЕР_2 Національної гвардії України здійснити виплату коштів у розмірі 30139,84 грн. на користь ОСОБА_1 в якості компенсації вартості за неотримане речове майно. Зобов'язано Головне управління Національної гвардії України виділити кошти у розмірі 17309,25 грн. Військовій частині НОМЕР_2 Національної гвардії України в якості компенсації за невикористані додаткові відпустки ОСОБА_1 . Зобов'язано Військову частину НОМЕР_2 Національної гвардії України здійснити виплату коштів у розмірі 17309,25 грн. на користь ОСОБА_1 в якості компенсації за невикористані додаткові відпустки. В іншій частині позовних вимог - відмовлено.
З вимогою нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Вирішуючи спір по суті суд виходить з наступного.
Спеціальним законом, який визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі є Закон України від 20.12.1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-XII).
Відповідно до статті 1 Закону № 2011-XII соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Частиною першою статті 9 Закону № 2011-XII передбачено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові видигрошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові видигрошового забезпечення. Грошове забезпеченнявизначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону (частини друга і третя статті 9 Закону № 2011-XII).
Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю Українипри звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Водночас, статтею 117 Кодексу законів про працю України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені встатті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Однак, при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
У пункті 2.2. Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року в справі № 4-рп/2012 визначено, що всі суми, що належать працівнику від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Як зазначив Конституційний Суд України у зазначеному Рішенні, аналіз наведених положень свідчить про те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Таким чином, Конституційний Суд України визначив, що для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Згідно з частиною першою статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
З огляду на наведене Конституційний Суд України дійшов висновку, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.
Частиною 1 статті 122 КАС України визначено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Відповідно до ч.2 ст.122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з ч. 3 ст. 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
В аспекті спірних правовідносин суд доходить висновку, що оскільки позивач звернувся з позовом про захист трудових прав, а КАС України передбачає, що інші закони можуть встановлювати інші строки звернення до суду, то є достатні підстави для застосування положень статті 233 КЗпП в цій частині.
Саме така правова позиція висловлена в постановах Верховного Суду від 24 січня 2019 року в справі 802/28/16-а, від 20 червня 2018 року в справі 823/761/17, від 25 липня 2019 року в справі №2140/1471/18, від 10 жовтня 2019 року в справі №369/10046/18, які враховані судом.
Судом установлено, що на момент звільнення з позивачем не було проведено остаточного розрахунку, а саме роботодавець не виплатив йому грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій та компенсації вартості за неотримане речове майно, що було предметом розгляду у справі № 280/3628/19 (арк. справи 18-23).
28.11.2019 на виконання рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 11.11.2019 у справі № 280/3628/19 в/ч НОМЕР_2 Національної гвардії України здійснено перерахування 29 687,74 грн. та 17 049,61 грн.(арк.справи 24).
Тобто, перебіг тримісячного строку для звернення ОСОБА_2 із позовом до суду про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку почав спливати з 29.11.2019.
Із вказаною позовною заявою ОСОБА_1 звернувся до суду 19.12.2019 згідно вхідному штемпелю канцелярії Запорізького окружного адміністративного суду (арк. справи 3).
Відтак, суд відхиляє доводи відповідача 1 про допущений позивачем пропуск строку звернення із позовом до суду.
Також, посилання відповідача 2 на непоширення на спірні правовідносини положень Кодексу законів про працю України суд оцінює критично з огляду на те, що за загальним правилом пріоритетними для застосування є норми спеціального законодавства, а приписи трудового законодавства застосовуються в тому випадку, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.
Слід зауважити, що положення трудового законодавства (в тому числі й Кодексу законів про працю) не поширюються на правовідносини, що виникають при визначенні норм оплати грошового забезпечення військовослужбовців, порядку такого грошового забезпечення, оскільки такі врегульовані спеціальним законодавством. Разом із тим, спеціальне законодавство, яким визначено порядок, умови, склад, розміри грошового забезпечення військовослужбовців, не врегульовує відносини, що пов'язані із затримкою розрахунку при звільненні (припинення контракту про проходження військової служби) військовослужбовців з лав Збройних Сил України, відповідальності за затримку розрахунку при такому звільненні. Відтак, в такому разі застосуванню підлягають положення Кодексу законів про працю України.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року в справі № 810/451/17 та від 26 лютого 2020 року в справі № 821/1083/17 викладена правова позиція відповідно до якої під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України, як зауважила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13 травня 2020 року в справі № 810/451/17, при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
У постанові від 13 травня 2020 року в справі № 810/451/17 Велика Палата Верховного Суду також дійшла висновку, що статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові йогосередній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Підсумовуючи зазначене, Велика Палата Верховного Суду в постанові в справі № 810/451/17 зауважила, що за змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
Таким чином, виходячи із системного тлумачення положень статей 233, 116, 117 КЗпП України, враховуючи Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року в справі № 4-рп/2012, а також правові позиції Великої Палати Верховного Суду, наведені вище, можна дійти висновку, що з моменту звільнення у роботодавця виникає обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити працівникові всі суми, що йому належать. Якщо роботодавець не виконує цей обов'язок, він вчиняє триваюче правопорушення, відповідальність за яке визначена статтею 117 КЗпП України. Припиненням такого правопорушення є проведення фактичного розрахунку, тобто, реальне виконання цього обов'язку (виплата всіх сум, що належать звільненому працівникові).
Крім того Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Відтак, суд вважає, що в/ч НОМЕР_2 Національної гвардії України вчинено триваюче правопорушення, щодо не здійснення остаточного та повного розрахунку з ОСОБА_1 в частині невиплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій та компенсації вартості за неотримане речове майно, а тому у позивача наявне право на застосування положень ст. 117 КЗпП України в частині отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку.
При цьому, суд зазначає, що період затримки в даному випадку складає з 04.07.2019 (наступний день після звільнення) по 28.11.2019 (день фактичного розрахунку) 147 днів.
Обчислення середнього заробітку слід проводити відповідно до вимог Постанови КМУ № 100 від 08.02.1995 «Про затвердження порядку обчислення середнього заробітної плати» (надалі за текстом -Порядок № 100).
Відповідно до абз. 3 п. 2 Порядку № 100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою ов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Згідно з п. 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Згідно довідки від 08.07.2019 вих. №78 про нараховане грошове забезпечення ОСОБА_1 за останні 2 місяці, що передують виключенню зі списків особового складу нараховано 30 587,37 грн., в т.ч. за травень 2019 року в сумі 15 286,40 грн. та за червень 2019 року 15 300,97 грн. (арк. справи 27). При цьому, судом не врахована у складі грошового забезпечення виплачена позивачу у травні 2019 року матеріальна допомога відповідно до п. 4 Порядку №100.
Отже, середньоденний розмір грошового забезпечення позивача складає 30587,37/61 день (2 місяці)=501,43 грн.
З урахуванням періоду затримки 147 днів, розрахунку середньоденного грошового забезпечення позивача 501,43 грн., розмір середнього заробітку у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні складає: 501,43х147=73710,21 грн.
В той же час, у цитованій вище постанові також зазначено, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Крім того в указаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважає, що, при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Судом встановлено, що загальна сума виплат ОСОБА_1 при звільнені 03.07.2019 склала 6023,81 грн., що підтверджується банківською випискою позивача (5934,81х1,5%)(арк. справи 129).
В той час, сума невиплаченої компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій та компенсації вартості за неотримане речове майно згідно рішення суду склала 47449,09 грн.
Тобто, розмір недоотриманих позивачем при звільнені сум складає 88,73 % від суми, що підлягала виплаті (53472,90 грн.=47449,09 грн.+6023,81 грн).
Тож, на переконання суду, виходячи із співмірності ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні складає 65403,07 грн. (73710,21 грн. х88,73%).
Відповідно до п. 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008 після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов'язані у п'ятиденний строк прибути до районних (міських) військових комісаріатів для взяття на військовий облік. Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Слід зазначити, що спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність субєкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Зазначена позиція повністю кореспондується з висновками Європейського суду з прав людини, відповідно до яких, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, «ефективний засіб правого захисту» в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату.
На переконання суду, належним способом захисту в даному випадку, з урахуванням п. 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та ст. 117 КЗпП України є саме стягнення з Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України 65403,07 грн. среднього заробітку за затримку розрахунку при звільнені.
У задоволенні позовних вимог до Головного управління Національної гвардії України суд відмовляє, оскільки відповідальність за затримку розрахунку при звільнені покладається саме на роботодавця, в даному випадку В/ч НОМЕР_2 Національної гвардії України.
Відповідно до положеньстатті 9 КАС Українирозгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з нормами частин першої, другоїстатті 77 КАС Українивстановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановленихстаттею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд доходить висновку, що встановлені у справі обставини частково підтверджують позицію позивача, покладену в основу позовних вимог, а відтак, позовну заяву належить задовольнити частково.
Згідно з ч.3 ст.139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 13 частини першоїстатті 5 Закону України «Про судовий збір», розподіл судових витрат в порядкуст. 139 КАС України судом не здійснюється.
Керуючись статтями 2, 77, 139, 241, 243-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 НГУ ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ), Головного управління Національної гвардії України (03151, м.Київ, вулиця Народного ополчення, будинок 9-А, код ЄДРПОУ 08803498) про зобов'язання вчинити дії, - задовольнити частково.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 65403,07 грн. (шістдесят п'ять тисяч чотириста три гривні 07 копійок) среднього заробітку за затримку розрахунку при звільнені.
В іншій частині в позові відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його (її) проголошення,а якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення у повному обсязі складено та підписано 19.10.2020.
Суддя Л.Я. Максименко