ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
01.10.2020Справа № 910/6290/20
Господарський суд міста Києва у складі судді Удалової О.Г., за участю секретаря судового засідання Бортнюк М.В., розглянув матеріали господарської справи
за позовом Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго»
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Столичний комфорт»
про стягнення 524 545,46 грн
За участю представників сторін:
від позивача Качкурова С.В. (довіреність № 25/10/19-01 від 25.10.2019, адвокат)
від відповідача Науменко С.В. (ордер КВ № 814828 від 07.07.2020, адвокат)
Комунальне підприємство виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» (далі - КП «Київтеплоенерго», позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Столичний комфорт» (далі - ТОВ «Столичний комфорт», відповідач) про стягнення 524 545,46 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач пояснив, що між ним та Публічним акціонерним товариством «Київенерго» був укладений договір про відступлення права вимоги (цесії) № 601-18 від 11.10.2018, предметом якого є відступлення ПАТ «Київенерго» на користь позивача права вимоги, у тому числі, до відповідача щодо виконання останнім грошового зобов'язання з оплати спожитої до 01.05.2018 теплової енергії за договором на постачання теплової енергії у гарячій воді № 9015059 від 01.03.2008.
Вважаючи, що його права порушені, позивач звернувся до суду з даним позовом та просив стягнути з відповідача грошові кошти в загальному розмірі 524 545,46 грн, з яких: 475 812,43 грн - основний борг, 29 726,70 грн - інфляційна складова боргу, 19 006,43 грн - 3% річних.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.05.2020 відкрито провадження у справі № 910/6290/20 та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, підготовче засідання призначено на 04.06.2020.
04.06.2020 судом відкладений розгляд справи на 25.06.2020.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.06.2020 повідомлено ТОВ «Столичний комфорт», як відповідача, про наступне судове засідання, призначене на 25.06.2020.
25.06.2020 позивач подав у судовому засіданні клопотання про долучення документів, а саме розрахунку позовних вимог та довідку про стан заборгованості відповідача.
25.06.2020 судом відкладений розгляд справи на 16.07.2020.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.06.2020 повідомлено ТОВ «Столичний комфорт», як відповідача, про наступне судове засідання, призначене на 16.07.2020.
15.07.2020 до суду надійшов поданий відповідачем відзив на позовну заяву, в якому відповідач вказав, що додаток до договору про відступлення права вимоги (цесії) № 601-18 від 11.10.2018 не містить таких обов'язкових реквізитів, як дата основного договору, зобов'язання за яким відступлене, та його назву, що унеможливлює встановлення повних реквізитів договору, зобов'язання за якими ПАТ «Київенерго» мало намір відступити на користь позивача. Враховуючи викладене, відповідач вважав сумнівним факт набуття позивачем права вимоги до відповідача за договором на постачання теплової енергії у гарячій воді № 9015059 від 01.03.2008. При цьому, за твердженнями відповідача, ані первісний, ані новий кредитор не повідомили відповідача про відступлення боргу за договором на постачання теплової енергії у гарячій воді № 9015059 від 01.03.2008. Відповідач вважав, що оскільки вимога про сплату заборгованості № 30/вих.-9015059 від 02.02.2020 була направлена відповідачу в березні 2020 року, то має місце прострочення кредитора, а тому підстави для стягнення з відповідача інфляційної складової боргу та 3% річних за період 01.11.2018 по 01.03.2020, на переконання останнього, відсутні.
Відповідач також вказав, що у позовній заяві позивач просить стягнути на його користь з відповідача заборгованість в загальному розмірі 524 545,46 грн, у той час, як за договором про відступлення права вимоги (цесії) № 601-18 від 11.10.2018 набув від первісного кредитора право на стягнення заборгованості у меншому розмірі - 475 812,43 грн.
У поданому ним відзиві відповідач зазначив, що за своєю правовою природою договір про відступлення права вимоги (цесії) № 601-18 від 11.10.2018 є договором факторингу, а тому позивач повинен мати відповідну ліцензію, обов'язкову для вчинення такого правочину.
Крім того, відповідач зазначив, що за умовами договору на постачання теплової енергії у гарячій воді № 9015059 від 01.03.2008 заміна сторони у зобов'язанні можлива лише за наявності письмової згоди іншої сторони, проте відповідач не надавав ПАТ «Київенерго» згоду на заміну кредитора у зобов'язанні, а тому ПАТ «Київенерго» не мало права відступати свої права за вказаним договором на користь позивача.
Також у поданому ним відзиві відповідач вказав, що вважає недоведеними позовні вимоги, адже матеріали справи не містять первинної бухгалтерської документації на підтвердження споживання відповідачем послуг, що надавались ПАТ «Київенерго».
До того ж відповідач вказав, що даний позов поданий позивачем поза межами строку позовної давності та просив суд застосувати наслідки спливу її строку.
Враховуючи викладене, відповідач вважав вимоги позивача необґрунтованими та просив суд відмовити у їх задоволенні.
16.07.2020 суд оголосив перерву у судовому зсіданні до 06.08.2020.
05.08.2020 до суду надійшла подана позивачем відповідь на відзив, у якій позивач вказав, що у додатку до договору про відступлення права вимоги (цесії) № 601-18 від 11.10.2018 вказаний номер основного договору, зобов'язання за яким відступлене, а також сума заборгованості (відступленого зобов'язання), що є достатнім для ідентифікації основного договору. Позивач також вказав, що за вказаним договором цесії на його користь було відступлено не лише основний борг (заборгованість за спожиті послуги), але також право вимоги до відповідача щодо сплати штрафних санкцій та матеріальних втрат (3% річних, інфляційна складова боргу), передбачених договором та чинним законодавством, за неналежне виконання грошового зобов'язання, а тому заявлені позивачем вимоги є обґрунтованими.
Щодо відсутності первинних бухгалтерських документів у матеріалах справи позивач вказав, що ПАТ «Київенерго» передало позивачу програмний комплекс (базу даних «Уніван-Термал»), до якого надавачем послуг ПАТ «Київенерго» вносились відомості про обсяг спожитих відповідачем послуг та їх вартість. Таким чином, нарахування вартості послуг було здійснено ПАТ «Київенерго», а позивач лише сформував довідку про розмір заборгованості, яка є відображенням вказаної бази даних.
Крім того, у поданій ним відповіді на відзив позивач вказав, що повідомив відповідача про зміну кредитора у зобов'язанні належним чином. Вважав, що позов поданий у межах строку позовної давності.
У той же день, 05.08.2020, до суду надійшли подані відповідачем пояснення, в яких відповідач підтримав правову позицію, викладену ним у відзиві на позовну заяву.
06.08.2020 позивач подав клопотання про відкладення судового засідання.
06.08.2020 судом відкладений розгляд справи на 03.09.2020.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.08.2020 повідомлено КП «Київтеплоенерго», як позивача, про наступне судове засідання, призначене на 03.09.2020.
13.08.2020 до суду надійшли подані відповідачем заперечення на відповідь на відзив, у яких відповідач навів аргументи, аналогічні за змістом тим, що викладені ним у відзиві на позовну заяву та поясненнях, поданих до суду 05.08.2020.
03.09.2020 суд оголосив перерву в судовому засіданні до 24.09.2020.
23.09.2020 до суду надійшли подані відповідачем пояснення, в яких відповідач, серед іншого, висловив свою позицію щодо застосування правової позиції Верховного Суду, наведеної у постанові № 910/17662/19 від 03.09.2020.
24.09.2020 суд оголосив перерву в судовому засіданні до 01.10.2020.
У судовому засіданні 01.10.2020 представник позивача заявлені ним позовні вимоги підтримав, вважав їх обґрунтованими та правомірними, просив суд позов задовольнити.
Представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечував, вважав їх необґрунтованими та безпідставними, просив суд у задоволенні позову відмовити.
Зважаючи на відсутність підстав для відкладення розгляду справи та наявність у матеріалах справи доказів, необхідних і достатніх для вирішення спору по суті, суд вважав за можливе розглянути справу.
У судовому засіданні 01.10.2020 було проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши надані документи та матеріали, з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд встановив:
01.03.2008 між Публічним акціонерним товариством «Київенерго» (постачальник за договором) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Столичний комфорт» (споживач за договором) був укладений договір на постачання теплової енергії у гарячій воді № 9015059 (далі - договір).
Відповідно до п. 1.1 договору постачальник зобов'язується виробити та поставити теплову енергію споживачу для потреб опалення та гарячого водопостачання, а споживач зобов'язується отримати її та оплатити відповідно до умов, викладених у цьому договорі.
Згідно з п. 2.1 договору при виконанні його умов, а також вирішенні усіх питань, що необумовлені цим договором, сторони зобов'язуються керуватись тарифами, затвердженими Київською міською державною адміністрацією, чинним законодавством України, Правилами користування тепловою енергією (далі - Правила), нормативними актами з питань користування та розрахунків за енергоносії.
Пунктом 2.2 договору на постачальника, у тому числі, покладений обов'язок безперебійно постачати теплову енергію у вигляді гарячої води на межу балансової належності зі споживачем для потреб опалення - в період опалювального сезону, для гарячого водопостачання - протягом року, згідно з заявленим споживачем величинами приєднаного теплового навантаження, зазначеними у додатку 1.
Відповідно до довідки (додаток № 6 до договору) ПАТ «Київенерго» зобов'язувалось здійснювати постачання теплової енергії за адресами: вул. Верховинна, 35 (зони 1, 2), вул. Верховинна, 37 (зони 1, 2).
У свою чергу, на споживача покладений обов'язок забезпечувати своєчасне надходження коштів на транзитний рахунок Головного інформаційно-обчислювального центру (ГІОЦ) КМДА від мешканців за спожиту теплову енергію, а також своєчасне щомісячне надходження коштів на рахунок постачальника за теплову енергію, спожиту орендарям, та обов'язок прийняття усіх заходів (у т.ч. примусових) для стягнення коштів з боржників згідно з чинним законодавством України (п. 2.3 договору).
Крім того, згідно з п. 9 додатку № 2 до договору «Тарифи та порядок розрахунків» споживач щомісячно з 12 по 15 число отримує в МВРТ 7 за адресою: вул. Горького, 29, оформлену постачальником платіжну вимогу-доручення на суму, яка включає загальну вартість теплової енергії поточного місяця та кінцеве сальдо розрахунків на початок поточного місяця за мінусом суми фактично сплаченої теплової енергії в поточному місяці; табуляграму фактичного споживання за попередній період та акт звіряння, який оформлює і повертає один примірник постачальнику протягом двох днів з моменту їх одержання.
Пунктом 10 вищевказаного додатку до договору встановлено, що споживач забезпечує не пізніше 10 числа місяця, наступного за розрахунковим, оплату кошів від населення за фактично спожиту теплову енергію на транзитний рахунок ГІОЦ КМДА, та до 25 числа поточного місяця сплачує вартість теплової енергії, яка використовується орендарями, на рахунок постачальника згідно з його розрахунком.
Згідно з п.п. 4.1, 4.3 договору цей договір набуває чинності з дня його підписання та діє до 01.06.2008. Договір вважається пролонгованим на кожний наступний рік, якщо за місяць до закінчення строку його дії не буде письмово заявлено однією зі сторін про його припинення.
Судом встановлено, що протягом спірного періоду з жовтня 2016 року по червень 2017 року ПАТ «Київенерго» поставило, а відповідач спожив теплову енергію загальною вартістю 2 680 474,89 грн, що підтверджується обліковими картками за жовтень 2016 року по червень 2017 року, а також довідкою про стан розрахунків за спожиту від ПАТ «Київенерго» теплоенергію до 01.05.2018 за період з жовтня 2016 року по жовтень 2018 року.
З вищевказаних документів вбачається, що вони не підписані відповідачем, однак з огляду на положення п. 9 додатку № 2 до договору, згідно з якими обов'язок отримати платіжну вимогу-доручення, табуляграму фактичного споживання за попередній період та акт звіряння, покладений на відповідача (споживача), а відповідач отримання послуг та розмір їх вартості не заперечував, суд дійшов висновку про те, що факт споживання відповідачем протягом спірного періоду теплової енергії загальною вартістю 2 680 474,89 грн є доведеним.
З тих же підстав суд відхиляє заперечення відповідача щодо відсутності у матеріалах справи первинних бухгалтерських документів на підтвердження розміру заборгованості, адже відсутність підписаних обома сторонами табуляграм фактичного споживання та актів звіряння є наслідком, у тому числі, бездіяльності відповідача та невиконання ним свого обов'язку, встановленого п. 9 додатку № 2 до договору № 9015059 від 01.03.2008.
Крім того, з довідки про стан розрахунків за спожиту від ПАТ «Київенерго» теплоенергію до 01.05.2018 за період з жовтня 2016 року по жовтень 2018 року вбачається, що між відповідачем та ПАТ «Київенерго» був укладений договір реструктуризації боргу № Р33833708-10/16 від 21.10.2016, розмір заборгованості відповідача за попередні періоди станом на початок спірного періоду становив 144 473,53 грн.
Відповідач, у порушення умов укладеного сторонами договору, спожиті послуги оплатив частково та з порушенням строку оплати. Так, згідно з наданою позивачем довідкою про стан розрахунків за спожиту від ПАТ «Київенерго» теплоенергію до 01.05.2018 за період з жовтня 2016 року по жовтень 2018 року загальний розмір здійснених відповідачем оплат, а також перерахованих надавачу послуг субсидій та пільг, становить 2 349 135,99 грн.
Таким чином, судом встановлено, що заборгованість відповідача перед ПАТ «Київенерго» за теплову енергію, спожиту відповідачем протягом спірного періоду з жовтня 2016 року по червень 2017, становить 475 812,43 грн (2 680 474,89 + 144 473,53 - 2 349 135,99).
Відповідно до ч. 1 ст. 275 Господарського кодексу України за договором енергопостачання енергопостачальне підприємство (енергопостачальник) відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду (далі - енергію) споживачеві (абоненту), який зобов'язаний оплатити прийняту енергію та дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, що ним використовується. Окремим видом договору енергопостачання є договір постачання електричної енергії споживачу.
Згідно з ч. 6 ст. 276 Господарського кодексу України розрахунки за договорами енергопостачання здійснюються на підставі цін (тарифів), встановлених/визначених відповідно до вимог закону.
Оплата енергії, що відпускається, здійснюється відповідно до умов договору. Договір може передбачати попередню оплату, планові платежі з наступним перерахунком або оплату, що проводиться за вартість прийнятих ресурсів (ч. 7 ст. 276 Господарського кодексу України).
Частиною 1 ст. 173 Господарського кодексу України встановлено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України).
Згідно з ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 7 вказаної статті, не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.
Частиною 1 ст. 202 Господарського кодексу України встановлено, що господарське зобов'язання припиняється, зокрема, виконанням, проведеним належним чином.
Відповідач документів, які б підтверджували оплату ним заборгованості перед ПАТ «Київенерго» в повному обсязі або спростовували наявність такої заборгованості, суду не надав.
Матеріали справи також свідчать, що 11.10.2018 між Публічним акціонерним товариством «Київенерго» (кредитор за договором) та Комунальним підприємством виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» (новий кредитор за договором) був укладений договір про відступлення права вимоги (цесії) № 601-18 (далі - договір цесії).
У зв'язку з укладенням вищевказаного договору цесії 03.03.2020 позивач направив відповідачу вимогу № 30/вих-9015059 від 02.03.202 щодо сплати заборгованості в розмірі 475 812,43 грн, яку відповідач отримав 05.03.2020, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 01032 711040000.
З урахуванням викладеного, твердження відповідача про те, що ані первісний, ані новий кредитор не повідомили його про зміну сторони у зобов'язанні, не відповідають встановленим судом фактичним обставинам справи.
При цьому, суд зазначає, що зважаючи на положення ст.ст. 512, 514 Цивільного кодексу України суть зобов'язання, сторона в якому змінилась, залишається незмінною, у тому числі, й щодо строків виконання такого зобов'язання, а тому твердження відповідача про наявність прострочення кредитора у зв'язку з направленням вищевказаної вимоги лише у березні 2020 року є безпідставними. Несвоєчасне ж повідомлення або неповідомлення боржника про заміну кредитора у зобов'язанні має інші правові наслідки, аніж прострочення кредитора, які згідно з ч. 2 ст. 516 Цивільного кодексу України полягають у тому, що якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків, у цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.
Згідно з п. 1.1 договору цесії в порядку та на умовах, визначених цим договором, кредитор відступає, а новий кредитор набуває право вимоги до юридичних осіб, фізичних осіб, фізичних осіб-підприємців (далі по тексту - споживачі) щодо виконання ними грошових зобов'язань перед кредитором з оплати спожитої до 01.05.2018 теплової енергії (основний борг, у тому числі той, що є предметом судового розгляду та/або підтверджений судовим рішенням (судовими рішеннями), як такий, що підлягає стягненню зі споживача (споживачів) на загальну суму 497 554 936,91 грн станом на 01.08.2018 з урахуванням оплат, що отримані кредитором за період з 01.08.2018 до дати укладення цього договору та коригувань платежів.
Пунктом 1.2 договору цесії встановлено, що перелік договорів (особових рахунків), споживачів та сум грошових зобов'язань (основний борг), право вимоги яких відступається за цим договором, зазначається у додатку № 1 до цього договору. Всі права вимоги переходять від кредитора до нового кредитора в момент підписання сторонами додатку № 1 до цього договору.
Відповідно до витягу з переліку споживачів теплової енергії та зобов'язань, право вимоги яких відступається (додаток № 1 до договору цесії), позивач набув право вимоги до відповідача за зобов'язаннями у розмірі 475 812,43 грн.
Крім того, з укладенням цього договору кредитор відступає, а новий кредитор набуває право вимоги також будь-яких інших, передбачених договорами та чинним законодавством додаткових грошових зобов'язань (неустойка (штраф, пеня), 3% річних, інфляційні нарахування, судові витрати, витрати, пов'язані з отриманням боргу та примусовим стягненням та будь-які інші виключення та обмежень), що нараховані кредитором та/або можуть виникнути після укладення цього договору в зв'язку з неналежним виконанням споживачем (споживачами) зобов'язань з оплати спожитої теплової енергії за договорами та споживачами, які зазначені у додатку № 1 до цього договору (п. 1.3 договору цесії).
Суд зазначає, що у вищевказаному додатку № 1 до договору цесії вказані номер договору, зобов'язання за яким відступаються, найменування боржника та розмір заборгованості (основного боргу) за спожиті та неоплачені послуги. Вказані відомості є достатніми для встановлення того, яке саме право вимоги та в якому розмірі ПАТ «Київенерго» відступило на користь нового кредитора - позивача.
Окрім того, умовами договору прямо передбачено, що первісний кредитор передав новому кредитору окрім права вимоги про сплату основного боргу (вартості спожитих та неоплачених послуг) також право вимоги про сплату штрафних санкцій та матеріальних втрат (інфляційна складова боргу та 3% річних) за неналежне виконання відповідачем його грошових зобов'язань. Враховуючи викладене, відповідні заперечення відповідача спростовуються матеріалами справи та не беруться судом до уваги.
Відповідно до ч. 1 ст. 510 Цивільного кодексу України сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор.
Кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (п. 1 ч. 1 ст. 512 Цивільного кодексу України).
За приписами ст. 514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про те, що право вимоги за договором № 9015059 від 01.03.2008 на момент вирішення даного спору належить позивачу, як новому кредитору в зобов'язанні. Сторони не надали суду будь-яких доказів протилежного.
Щодо тверджень відповідача про те, що укладений між ПАТ «Київенерго» та позивачем договір про відступлення права вимоги (цесії) № 601-18 від 11.10.2018 є за своєю правовою природою договором факторингу, суд зазначає таке.
Відповідно до статей 512, 514 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Одним з випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).
Визначення факторингу міститься у статті 49 Закону України від 07.12.2000 № 2121-III «Про банки і банківську діяльність», у якій зазначено, що факторинг - це придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів.
У статті 350 Господарського кодексу України факторинг визначений як передання чи зобов'язання банку передати грошові кошти за плату в розпорядження іншої сторони, яка відступає або зобов'язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої сторони.
У статті 1077 Цивільного кодексу України зазначено, що за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.
Пунктом 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 06 лютого 2014 року № 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231» до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.
Таким чином, у Цивільному кодексі України, як вбачається зі змісту його статей 512, 1077, проведено розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу.
З аналізу статей 512-518 Цивільного кодексу України можна зробити такий висновок щодо суб'єктного складу правочинів з відступлення права вимоги: відповідно до статті 2 цього Кодексу учасниками цесії можуть бути будь-яка фізична або юридична особа.
Разом з тим, з частини першої статті 1077 Цивільного кодексу України, статті 350 Господарського кодексу України та частини п'ятої статті 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вбачається, що суб'єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності (частина друга статті 1079 Цивільного кодексу України), фактора, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 Цивільного кодексу України) та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором.
У статті 350 Господарського кодексу України зазначено, що фактором може бути лише банк, разом з тим, у пункті 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», норми якого є спеціальними, вказано, що фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов'язаних із наданням фінансових послуг. У частинах першій, другій статті 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов'язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.
У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.
Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ.
Щодо розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. Цивільний кодекс України передбачає лише перелік зобов'язань, у яких заміна кредитора не допускається (статті 515 Цивільного кодексу України). Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 Цивільного кодексу України).
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону факторинг є фінансовою послугою.
Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.
При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.
Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.
Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов'язанні (частина третя статті 656 Цивільного кодексу України).
Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.
Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.
Згідно з частиною першою статті 1084 Цивільного кодексу України якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові.
Також розмежування вказаних вище видів договорів здійснюється за їх формою: правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що й правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (стаття 513 Цивільного кодексу України). Оскільки факторинг визначено пунктом 3 частини першої статті 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кредитною операцією, вимоги до такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 по справі № 909/968/16.
Враховуючи наведене та зважаючи на умови укладеного між ПАТ «Київенерго» та позивачем договору про відступлення права вимоги (цесії) № 601-18 від 11.10.2018, суд дійшов висновку про те, що вказаний правочин за своєю правовою природою є договором цесії, а не договором факторингу, як стверджує відповідач, а тому відповідні заперечення, викладені відповідачем у його відзиві на позовну заяву, не беруться судом до уваги як необґрунтовані.
Крім того, у поданому ним відзиві на позовну заяву відповідач зазначив, що за умовами договору на постачання теплової енергії у гарячій воді № 9015059 від 01.03.2008 заміна сторони у зобов'язанні можлива лише за наявності письмової згоди іншої сторони, проте відповідач не надавав ПАТ «Київенерго» згоду на заміну кредитора у зобов'язанні, а тому ПАТ «Київенерго» не мало права відступати свої права за вказаним договором на користь позивача.
Судом встановлено, що згідно з п. 4.6 вищевказаного договору жодна зі сторін не має права передавати свої права та обов'язки за даним договором іншій стороні без письмової згоди іншої сторони.
Відповідно до ч. 1 ст. 516 Цивільного кодексу України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.
Водночас за приписами ч. 3 ст. 237 Господарського процесуального кодексу України ухвалюючи рішення у справі, суд за заявою позивача, поданою до закінчення підготовчого провадження, може визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору правочин, який суперечить закону, якщо позивач доведе, що він не міг включити відповідну вимогу до позовної заяви із незалежних від нього причин.
Таким чином, згідно з приписами чинного господарського процесуального законодавства суд позбавлений права самостійно, з власної ініціативи визнавати недійсним правочин, пов'язаний з предметом спору.
Положеннями ст. 204 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відповідач не надав суду доказів оскарження або визнання недійсним договору про відступлення права вимоги (цесії) № 601-18 від 11.10.2018 з підстав його невідповідності вимогам законодавства, а саме вимогам ч. 1 ст. 516 Цивільного кодексу України.
Суд звертає увагу відповідача на те, що необхідно з урахуванням приписів статті 215 Цивільного кодексу України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом, і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора. За змістом ч. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, є недійсним незалежно від наявності чи відсутності відповідного рішення суду (п. 2.5.2 постанови Пленуму ВГСУ «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» № 11 від 29.05.2013).
Отже, невідповідність положень правочину вимогам законодавства є підставою для визнання його недійсним у судовому порядку, однак не свідчить про його нікчемність. За таких обставин суд позбавлений можливості взяти до уваги відповідні заперечення відповідача про недійсність договору про відступлення права вимоги (цесії) № 601-18 від 11.10.2018, адже вказаний договір недійсним судом не визнавався, доказів пртилежного матеріали справи не містять.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про те, що вимога позивача про стягнення з відповідача основного боргу в розмірі 475 812,43 грн є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню у вказаному розмірі.
Крім того, позивач просив суд стягнути з відповідача інфляційну складову боргу в розмірі 29 726,70 грн та 3% річних в розмірі 19 006,43 грн.
Згідно з ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Статтею 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України).
Судом встановлено, що відповідач комунальні послуги, надані позивачем, оплатив частково та з порушенням встановленого договором строку, відтак допустив порушення зобов'язання.
Частиною 2 ст. 625 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Перевіривши наданий позивачем розрахунок 3% річних за період з 01.11.2018 по 29.02.2020, суд встановив, що їх розмір становить 19 000,01 грн, тобто є меншим, ніж заявлено позивачем до стягнення. Отже, вимога про стягнення з відповідача 3% річних заявлена позивачем правомірно, проте підлягає задоволенню у розмірі, визначеному судом, а саме у розмірі 19 000,01 грн.
Здійснивши власний розрахунок інфляційної складової боргу за визначений позивачем період з 01.11.2018 по 29.02.2020 суд встановив, що він виконаний арифметично вірно з дотриманням вимог чинного законодавства та умов укладеного сторонами договору. Отже, вимога про стягнення інфляційної складової боргу в розмірі 29 726,70 грн заявлена позивачем обґрунтовано та підлягає задоволенню у вказаному ним розмірі.
Щодо заяви відповідача про застосування наслідків спливу строку позовної давності суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 Цивільного кодексу України).
Положеннями ст. 260 Цивільного кодексу України встановлено, що позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу. Порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін.
Частиною 1 ст. 261 Цивільного кодексу України закріплено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності (ст. 262 Цивільного кодексу України).
Згідно з ч. 4 ст. 257 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Однак, відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 264 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
Згідно з роз'ясненнями, наведеними у п. 4.4.1 постанови Пленуму ВГСУ «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» № 10 від 29.05.2013, до дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати:
- зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору;
- часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов'язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.
У дослідженні обставин, пов'язаних із вчиненням зобов'язаною особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку (частина перша статті 264 ЦК України), господарському суду необхідно у кожному випадку встановлювати, коли конкретно вчинені боржником відповідні дії, маючи на увазі, що переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах строку давності, а не після його спливу.
Судом встановлено, що відповідач протягом строку існування заборгованості за спірний період здійснював відповідні платежі, спрямовані на її погашення, тим самим вчиняючи дії, спрямовані на переривання перебігу строку позовної давності. Крім того, судом встановлено, що, як вбачається з довідки про стан розрахунків за спожиту від ПАТ «Київенерго» теплоенергію до 01.05.2018 за період з жовтня 2016 року по жовтень 2018 року, відповідачем вчинялись платежі на виконання ще одного договору реструктуризації боргу № Р33833708-08/17, укладеного з метою реструктуризації боргу за договором № 9015059 від 01.03.2008, що також свідчить про визнання відповідачем наявності у нього заборгованості та переривання перебігу строку позовної давності. Отже, таке переривання перебігу строку позовної давності мало місце до моменту спливу строку позовної давності, а даний позов поданий відповідачем в межах трирічного строку позовної давності, підстав для застосування наслідків спливу строку позовної давності та відмови у позові судом не встановлено.
Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку, що заявлені позивачем вимоги підлягають задоволенню в частині стягнення з відповідача основного боргу в розмірі 475 812,43 грн, інфляційної складової боргу в розмірі 29 726,70 грн та 3% річних в розмірі 19 000,01 грн.
Судові витрати з урахуванням положень ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються судом на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов задовольнити частково.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Столичний комфорт» (Україна, 03115, м. Київ, вул. Верховинна, буд. 37, ідентифікаційний код 33833708) на користь Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» (01001, м. Київ, площа Івана Франка, буд. 5, ідентифікаційний код 40538421) основний борг у розмірі 475 812,43 грн (чотириста сімдесят п'ять тисяч вісімсот дванадцять грн 43 коп.), інфляційну складову боргу в розмірі 29 726,70 грн (двадцять дев'ять тисяч сімсот двадцять шість грн 70 коп.), 3% річних в розмірі 19 000,01 грн (дев'ятнадцять тисяч грн 01 коп.), витрати по сплаті судового збору в розмірі 7 868,09 грн (сім тисяч вісімсот шістдесят вісім грн 09 коп.).
3. У задоволенні іншої частини позову відмовити.
4. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення підписано 16.10.2020.
Суддя О.Г. Удалова