07 жовтня 2020 року
м. Київ
Справа № 904/4058/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Краснова Є. В. - головуючого, Мачульського Г. М., Пількова К. М.,
розглядаючи у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 25.05.2020 і рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 08.01.2020 у справі
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Ніко-Тайс" до Приватного підприємства "Рамс Агро" та ОСОБА_1 , про стягнення 139 730,09 грн,
за участю представників:
позивача - не з'явилися;
відповідача-1 - не з'явилися;
відповідача-2 - Шевцова В. В.,
У вересні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія "Ніко-Тайс" (далі - ТОВ "Компанія "Ніко-Тайс") звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Приватного підприємства "Рамс Агро" (далі - ПП "Рамс Агро") та ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) про солідарне стягнення 139 730,09 грн з яких: 11 212,80 грн - 3 % річних; 48 403,71 грн інфляційних втрат; 23 278,26 грн пені; 56 835,32 грн процентів за користування чужими грошовими коштами.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на невиконання відповідачем-1 рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 13.12.2010 у справі № 41/1-10 про стягнення з ПП "Рамс Агро" на користь ТОВ "Корпорація "Агросинтез" (яке відступило право стягнення ТОВ "Компанія "Ніко-Тайс") 62 456,40 грн заборгованості (за договором поставки на умовах товарного кредиту від 07.04.2010 № ТК070410/5); 2 009,55 грн пені, 11 599,89 грн штрафу, 1 585,32 грн інфляційних втрат, 19 865,87 грн відсотків за користування чужими грошовими коштами, 975,17 грн витрат по сплаті держмита та 236,00 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
Водночас позивач наголошував на невиконанні відповідачем-2 рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15.08.2010 у справі № 2-283/11, яким задоволено позов ТОВ "Корпорація "Агросинтез" (яке відступило право стягнення ТОВ "Компанія "Ніко-Тайс") до ОСОБА_1 (поручителя ПП "Рамс Агро") про стягнення заборгованості та інших санкцій станом на 21.10.2010 згідно з договором поруки від 07.04.2010 та договору поставки на умовах товарного кредиту від 07.04.2010 № ТК070410/5, а саме: 38 666,30 грн основного боргу; 1 143,78 грн пені, 11 599,89 грн штрафу, 464,00 грн інфляційних втрат та 15 681,54 грн процентів за користування чужими грошовими коштами.
При цьому позивач зазначив, що 15.11.2012 між ТОВ "Корпорація "Агросинтез" і ТОВ "Компанія "Ніко-Тайс" укладено угоди № 15-11/12-152 та № 15-11/12-153 про заміну кредитора у зобов'язанні, за якими первісний кредитор відступив йому право вимоги до відповідачів зі сплати пені, відсотків за користування чужими грошовими коштами, інфляційних втрат, набутих первісним кредитором на підставі договору поставки на умовах товарного кредиту від 07.04.2010 № ТК070410/5.
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 08.01.2020 (суддя Васильєв О. Ю.), залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 25.05.2020 (колегія суддів: Мороз В. Ф., Кузнецов В. О., Чередко А. Є.), позов задоволено частково.
Стягнуто солідарно з ТОВ "Рамс Агро" та ОСОБА_1 на користь ТОВ "Компанія "Ніко-Тайс" 11 212,80 грн - 3 % річних; 48 403,71 грн інфляційних втрат; 663,06 грн пені та 56 835,32 грн процентів за користування чужими грошовими коштами.
Судові рішення мотивовані невиконанням відповідачами судових рішень та зобов'язань за договором поставки на умовах товарного кредиту від 07.04.2010 № ТК070410/5.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в позові.
Скаржник наголошує на тому, що даний спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Також скаржник звертає увагу суду на пропуск позивачем строку позовної давності для звернення з даним позовом і на неможливість подати відзив на позовну заяву та заяву про застосування строку позовної давності, оскільки він не отримував жодного процесуального документа у даній справі. ОСОБА_1 зазначає, що судом апеляційної інстанції не враховано подану ним інформацію щодо часткового виконання виконавчого листа від 31.12.2014 у справі № 2-283/11, виданого Синельниківським міськрайонним судом.
При цьому скаржник посилається на неврахування судами правових висновків Великої Палати Верховного Суду, наведених у постановах від 30.05.2018 у справі № 569/2749/15-ц, від 13.03.2018 у справі № 415/2542/15-ц, від 25.04.2018 у справі № 638/13998/14-ц, від 10.04.2019 у справі № 604/156/14-ц та у постанові Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 709/2546/15-ц.
У відзиві на касаційну скаргу ТОВ "Компанія "Ніко-Тайс" просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав їх законності та обґрунтованості.
Відзиву на касаційну скаргу від ПП "Рамс Агро" до Верховного Суду не надходило.
08.02.2020 набрав чинності Закон України від 15.01.2020 № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".
Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Оскільки зазначену касаційну скаргу подано 25.06.2020, тобто після набуття чинності Законом України від 15.01.2020 № 460-IX, розгляд цієї скарги має здійснюватися з урахуванням положень ГПК України у редакції від 08.02.2020.
Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Разом з тим, дослідивши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 904/4058/19 з огляду на таке.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.
Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми закону на момент вчинення дії.
До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.
Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.
При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ у справі "Пелевін проти України" (Pelevin v. Ukraine), заява № 24402/02, § 27, 20.05.2010).
Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними та ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ у справах "Ейрі проти Ірландії" (Airey v. Ireland), заява № 6289/73, § 24, 09.10.1979 та "Гарсія Манібардо проти Іспанії" (Garcia Manibardo v. Spain), заява № 38695/97, § 43, 15.02.2000).
У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" (Garcia Manibardo v. Spain) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення ЄСПЛ у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", заява № 9562/81, § 56, 02.03.1987.
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай запроваджуються для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).
Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду України від 06.09.2017 у справі № 910/3040/16).
При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, слід розуміти рішення у тих справах, де однаковими є предмет і підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені фактичні обставини, а також матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
Колегія суддів відхиляє помилкові доводи скаржника про те, що оскаржувані судові рішення ухвалено судами першої та апеляційної інстанцій без урахування висновку щодо застосування зазначених норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 569/2749/15-ц, від 13.03.2018 у справі № 415/2542/15-ц, від 25.04.2018 у справі № 638/13998/14-ц, від 10.04.2019 у справі № 604/156/14-ц, оскільки процесуальне регулювання правовідносин у зазначених справах і в справі № 904/4058/19 є різними, що виключає подібність спірних правовідносин у вказаних справах.
Не є подібними і правовідносини у справі № 709/2546/15-ц з правовідноснами, що виникли у даній справі, з огляду на різні підстави позовів, встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, а також їх правове регулювання.
Так, у наведених скаржником справах № 569/2749/15-ц, № 415/2542/15-ц, № 638/13998/14-ц та № 604/156/14-ц предметом судового розгляду були правовідносини, пов'язані з солідарним стягненням заборгованості з боржника (юридичної особи) та поручителя (фізичної особи) за порушення кредитного (основного) зобов'язання.
У зазначених справах Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність їх розгляду за правилами цивільного судочинства.
Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду акцентувала на тому, що стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, боржником за основним зобов'язанням і поручителями, частина з яких є фізичними особами.
Натомість, ЦПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу.
У зв'язку з чим позовні вимоги кредитора до поручителів та до боржника за основним зобов'язанням щодо стягнення заборгованості за кредитним договором, подані до суду до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03.10.2017 № 2147-VIII, підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 20 ГПК України у редакції вказаного Закону України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають, зокрема при виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.
Тобто з дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України № 2147-VIII господарські суди мають юрисдикцію, зокрема, щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи.
Відтак, з 15.12.2017 у випадку об'єднання позовних вимог щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів поруки, укладених для забезпечення основного зобов'язання, спір має розглядатися за правилами господарського чи цивільного судочинства залежно від сторін основного зобов'язання.
У даній справі ТОВ "Компанія "Ніко-Тайс" (кредитор) звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ПП "Рамс Агро" (боржник) та ОСОБА_1 (поручитель) про солідарне стягнення грошових коштів за порушення кредитного (основного) зобов'язання у вересні 2019 року.
Отже, на час звернення ТОВ "Компанія "Ніко-Тайс" до суду з позовом чинними були положення статті 20 ГПК України в редакції Закону України № 2147-VIII, які передбачали розгляд даного спору господарським судом, тому скаржник помилково посилається на неврахування судами зазначених висновків Великої Палати Верховного Суду, наведених у постановах від 30.05.2018 у справі № 569/2749/15-ц, від 13.03.2018 у справі № 415/2542/15-ц, від 25.04.2018 у справі № 638/13998/14-ц, від 10.04.2019 у справі № 604/156/14-ц.
Щодо посилання скаржника на неврахування судами висновку, наведеного у постанові Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 709/2546/15-ц, де предметом спору було стягнення банком з фізичної особи - боржника та фізичної особи - поручителя грошових коштів за порушення кредитного (основного) зобов'язання, слід зазначити таке.
Верховний Суд скасував ухвалені у справі рішення судів попередніх інстанцій та ухвалив нове рішення про відмову в позові. При цьому Суд виходив з того, що вирішуючи спір, суди дійшли помилкового висновку щодо звернення банку до суду в межах позовної давності, оскільки права банку щодо повернення кредиту, відсотків за користування кредитом та штрафів були порушенні у лютому 2009 року. Отже, з лютого 2009 року банк мав можливість звернутися до суду з позовом до ОСОБА_2 (боржника) про стягнення кредитної заборгованості, проте звернувся до суду у жовтні 2015 року, тобто зі спливом позовної давності, про застосування якої заявив відповідач.
У справі № 904/4058/19 підставою для нарахування 3 % річних, інфляційних втрат, пені та відсотків за користування чужими грошовими коштами є невиконання відповідачами судових рішень та зобов'язань за договором поставки на умовах товарного кредиту від 07.04.2010 № ТК070410/5.
Слід зазначити, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.11.2019 у справі № 127/15672/16-ц навела висновок про те, що правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин між сторонами цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення.
Таким чином, з ухваленням рішення про стягнення боргу у 2009 році зобов'язання відповідачів сплатити заборгованість за кредитним договором не припинилося та тривало до моменту фактичного виконання грошового зобов'язання 21.04.2015 (дата останнього платежу з погашення боргу). Тому кредитор має право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення до 21.04.2015.
Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України), а тому 21.04.2015 (дата остаточного погашення заборгованості, стягнутої за судовим рішенням) і є датою, коли зобов'язання відповідачів перед банком за кредитним договором припинилося.
У зв'язку з цим, Велика Палата Верховного Суду визнала помилковим висновок колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду про те, що перебіг позовної давності щодо вимог про стягнення коштів, передбачених статтею 625 ЦК України, спливає через три роки після дати набрання законної сили судовим рішенням про стягнення кредитної заборгованості.
Таким чином, підстави позовів у справі № 127/15672/16-ц та у справі № 904/4058/19 і встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, а також їх правове регулювання не є подібними, тому не свідчать про ухвалення судами оскаржуваних рішень без врахування висновку, наведеного у постанові Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 709/2546/15-ц.
За таких обставин доводи скаржника про неврахування апеляційним господарським судом відповідних висновків, наведених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 569/2749/15-ц, від 13.03.2018 у справі № 415/2542/15-ц, від 25.04.2018 у справі № 638/13998/14-ц, від 10.04.2019 у справі № 604/156/14-ц та у постанові Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 709/2546/15-ц, не знайшло підтвердження, у зв'язку з чим касаційне провадження підлягає закриттю на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України.
Керуючись статтями 234, 235, 296, 314 ГПК України, Верховний Суд
Касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 25.05.2020 і рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 08.01.2020 у справі № 904/4058/19 закрити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її прийняття та оскарженню не підлягає.
Суддя Є. Краснов
Суддя Г. Мачульський
Суддя К. Пільков