07 жовтня 2020 року м. ТернопільСправа № 921/201/20
Господарський суд Тернопільської області
у складі судді Руденка О.В.
при секретарі судового засідання Качунь І.Є.
розглянув справу
за позовом ОСОБА_1
до відповідача 1 Товариства з обмеженою відповідальністю "Нептун"
відповідача 2 ОСОБА_2
відповідача 3 ОСОБА_3
відповідача 4 ОСОБА_4
про визначення розміру часток учасників ТОВ кафе "Нептун".
за участі представників:
позивача - ОСОБА_5
відповідача 1 - Горба В.В.
Суть справи:
В провадженні Господарського суду Тернопільської області знаходиться справа за позовом громадянки ОСОБА_1 до відповідачів: Товариства з обмеженою відповідальністю кафе "Нептун", громадян ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визначення розміру часток учасників ТОВ кафе "Нептун".
Вказаний спір розглядається судом за правилами загального позовного провадження.
В обґрунтування заявлених вимог, підтриманих у судовому засіданні повноважним представником, позивач посилається на недотримання відповідачем 1 норм Закону України "Про господарські товариства" (далі -Закон) при скликанні та проведенні загальних зборів учасників товариства, що відбулися у 2002 році, прийняття цими зборами незаконних рішень та, як наслідок, протиправне позбавлення ОСОБА_1 права власності на частку у статутному капіталі ТОВ кафе "Нептун".
Відповідач 1, згідно відзиву на позов та наданих у процесі розгляду справи його представником пояснень, позовні вимоги заперечує у повному обсязі, з огляду на їх безпідставність та необґрунтованість. Вказує, що виключення гр. ОСОБА_1 зі складу учасників господарського товариства відбулось з дотриманням законодавства у сфері корпоративних правовідносин, з урахуванням положень статуту Товариства та фактичних обставин, які мали місце на час прийняття спірного рішення. Окрім того, господарське товариство подало заяву про застосування наслідків спливу строку позовної давності (вх.№3951 від 23.06.2020).
ОСОБА_2 відзиву на позов не подав, однак у попередніх судових засіданнях надав свої пояснення, за якими заявлені у справі вимоги не визнає, вважає їх такими, що не підлягають до задоволення.
Відповідачі 3 та 4 прибуття повноважних представників у засідання не забезпечили, хоча про час, дату та місце розгляду справи учасники процесу повідомлялися належним чином.
При цьому суд зазначає, що за частинами 1,3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.
Враховуючи викладене, за відсутності поважних причин неприбуття та зважаючи на те, що явка сторін судом обов'язковою не визнавалась, спір вирішується судом по суті за відсутності представників відповідачів 2-4, за наявними матеріалами.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення та доводи представників сторін, судом встановлено наступне.
За приписами п.3 ч.1 ст. 20 ГПК України, справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів, відносяться до юрисдикції господарських судів.
При вирішенні корпоративного спору господарський суд повинен встановити наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов, а також з'ясувати питання про наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорювання.
Звертаючись до суду з цим позовом, громадянка ОСОБА_1 послалася на протиправне позбавлення її корпоративних прав на частку у статутному капіталі ТОВ кафе "Нептун". Тобто, між юридичною особою та її колишнім учасником виникла суперечка, пов'язана з діяльністю й управлінням господарським товариством. Відтак, зазначений спір підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, відповідно до п. 3 ч.1 ст. 20 ГПК України.
Із матеріалів справи слідує, що 29.03.1995 року загальними зборами засновників було прийнято рішення про створення Товариства з обмеженою відповідальністю кафе "Нептун" та затверджено його Статут.
Серед інших, учасником цієї юридичної особи з часткою в статутному капіталі 5,6 відсотка стала громадянка ОСОБА_1 , яка на той час перебувала у трудових відносинах із відповідачем 1.
21 липня 2000 року, на підставі поданої заяви, гр. ОСОБА_1 за власним бажанням було звільнено із роботи у ТОВ кафе "Нептун".
25 грудня 2000 року рішенням загальних зборів засновників, що оформлено протоколом №3, у зв'язку з припиненням трудової участі в діяльності Товариства, позивача було виключено із числа засновників ТОВ, а її частку розподілено між учасниками, які залишилися.
Як стверджує ОСОБА_1 , вона не була присутньою на цих зборах та не повідомлялася про їх скликання. Внаслідок цього були порушені її права на участь в управлінні справами товариства, а розподілення частки у статутному капіталі серед інших учасників протиправно позбавило позивача права власності на неї.
Наведені обставини слугували підставою для звернення ОСОБА_1 до суду з позовом про визначення розміру часток учасників ТОВ кафе "Нептун", у тому числі позивача у розмірі 500 грн, що становить 5,6 відсотка статутного капіталу відповідача 1.
Оцінивши зібрані у справі докази, наведені у судовому засіданні доводи, обґрунтування та заперечення представників сторін , суд прийшов до висновку про те, що у позові слід відмовити з наступних міркувань.
За законодавством у сфері корпоративних правовідносин, що було чинним і регламентувало їх на час виникнення спору, рішення загальних зборів учасників господарського товариства є актами, оскільки ці рішення зумовлюють настання правових наслідків, спрямованих на регулювання господарських відносин, і мають обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.
У зв'язку з цим підставами для визнання недійсними рішень загальних зборів учасників Товариства можуть бути: порушення вимог закону та/або установчих документів під час скликання та проведення загальних зборів товариства; позбавлення акціонера (учасника) товариства можливості взяти участь у загальних зборах; порушення прав чи законних інтересів акціонера (учасника) товариства рішенням загальних зборів.
Водночас, слід враховувати, що не всі порушення законодавства, допущені під час скликання та проведення загальних зборів господарського товариства, є підставою для визнання недійсними прийнятих на них рішень.
Однією із безумовних підстав для визнання недійсними рішень загальних зборів у зв'язку з прямою вказівкою закону є їх прийняття за відсутності кворуму для проведення загальних зборів чи прийняття рішення (статті 59, 60 Закону).
При вирішенні питання про недійсність рішень загальних зборів у зв'язку з іншими порушеннями, допущеними під час скликання та проведення загальних зборів, господарський суд повинен оцінити, наскільки ці порушення могли вплинути на прийняття загальними зборами відповідного рішення.
Обґрунтовуючи заявлені вимоги, позивач вказує на порушення його правомочностей по управлінню справами господарюючого суб'єкта, внаслідок того, що він у передбачений чинним законодавством та установчими документами спосіб не був повідомлений про проведення загальних зборів учасників ТОВ.
При цьому суд враховує, що в силу Закону одним із гарантованих прав учасника товариства є його участь в управлінні товариством через діяльність у вищому органі товариства - загальних зборах.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.10.2019 по справі №923/876/16 висловила правову позицію, відповідно до якої своєчасне і належне повідомлення учасника товариства про скликання загальних зборів є важливим для формування волі при прийнятті рішень загальними зборами, аби кожен з учасників міг належним чином підготуватися і сформувати своє бачення щодо питань, які розглядаються на зборах, та повноцінно взяти участь у їх обговоренні. Для визнання недійсним рішення загальних зборів товариства необхідно встановити факт порушення цим рішенням прав та законних інтересів учасника товариства та з'ясувати дотримання порядку скликання загальних зборів, зокрема щодо належного повідомлення позивача про такі збори.
У відповідності до ст. 61 Закону України "Про господарські товариства", в редакції що діяла на час виникнення спору, про проведення загальних зборів товариства учасники повідомляються передбаченим статутом способом з зазначенням часу і місця проведення зборів та порядку денного. Повідомлення повинно бути зроблено не менш як за 30 днів до скликання загальних зборів. Будь-хто з учасників товариства вправі вимагати розгляду питання на зборах учасників за умови, що воно було ним поставлено не пізніш як за 25 днів до початку зборів.
Чинним станом на 25.12.20 р. статутом ТОВ кафе "Нептун" процедура скликання та проведення зборів учасників не врегульована.
При цьому суд враховує, що управління справами товариства з обмеженою відповідальністю в силу законодавчих приписів, здійснюється його учасниками не інакше як через загальні збори, які скликаються товариством та правомочні приймати рішення з будь-яких питань діяльності останнього. У свою чергу, товариство, повинне забезпечити належне повідомлення його учасників про проведення загальних зборів для надання можливості останнім реалізувати належні їм корпоративні права .
Отож, хоча положеннями Статуту порядок скликання та спосіб повідомлення учасників товариства про проведення загальних зборів не встановлений, проте відповідач 1 був зобов'язаний вчинити дії для належного повідомлення усіх його учасників.
На переконання суду, відсутність імперативних вказівок у законодавстві та установчих документах господарського товариства, дає можливість ініціатору проведення загальних зборів самостійно обирати спосіб, яким будуть проінформовані заінтересовані особи про них.
При цьому суд зазначає, що обраний особою, яка скликає загальні збори учасників товариства, спосіб повідомлення про їх проведення, повинен забезпечити реальне персональне повідомлення учасника і не бути лише формальним направленням такого повідомлення. Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27.03.2018 у справі №904/6983/17.
У випадку заперечення учасником факту повідомлення його з боку товариства про проведення загальних зборів, обов'язок доказування обставин повідомлення позивача про проведення загальних зборів покладається на відповідача, як особу, рішення органу управління якої оспорюється. Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 02.05.2018 у справі № 910/807/17.
І хоча у протоколі №3 від 25.12.2002 року було зазначено про те що ОСОБА_1 була запрошена на збори, однак жодних доказів, які б цю обставину засвідчували, відповідач 1 та 2 суду не надали.
Посилання гр. ОСОБА_2 на те, що вказані документи були знищені по закінченню терміну зберігання не знайшло свого підтвердження доказами, оформленими у відповідності до чинного на той час наказу Державного комітету архівів України від 16.03.2001 №16, а відтак оцінюється судом критично.
В той же час, оскаржувані рішення безумовно порушують законні права позивача, як право на участь в управлінні справами товариства, так і право голосу на загальних зборах, право впливу на прийняття рішення загальними зборами товариства, право одержувати інформацію про товариство, в тому числі, під час підготовки та проведення загальних зборів, ознайомлення з документами, які виносилися на їх розгляд, висловлення своєї думки щодо питань порядку денного, внесення своїх питань до порядку денного, тощо. Аналогічні за змістом правові позиції висловив Верховний Суд у постанові від 27 листопада 2019 року по справі № 917/171/19.
Варто відзначити, що оспорюване рішення стосувалися безпосередньо особи ОСОБА_1 . Відтак, її участь в обговоренні питань порядку денного, бачення та безпосереднє голосування, безумовно могло б вплинути на прийняті загальними зборами учасників рішення.
У постанові Верховного Суду України від 02.09.2014 у справі № 3-39гс14 міститься висновок про те, що неповідомлення учасника товариства про скликання й проведення загальних зборів, на яких його виключили з учасників товариства, є безумовним порушенням прав, передбачених статтею 10 Закону України "Про господарські товариства".
З урахуванням викладеного, суд погоджується з твердженнями позивача про порушення її корпоративних прав через недотримання вимог законодавства при скликанні та проведенні загальних зборів учасників ТОВ кафе "Нептун" та , як наслідок, протиправний розподіл частки в статутному капіталі між іншими учасниками Товариства.
Крім того, однією із підстав для визнання недійсними рішень загальних зборів учасників, позивач зазначає відсутність кворуму на загальних зборах.
Однак, вказана обставина не знайшла свого підтвердження законодавчими приписами. Адже, відповідно до ст. 60 Закону, в редакції, що діяла на час прийняття спірного рішення, збори учасників вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники (представники учасників), що володіють у сукупності більш як 60 відсотками голосів. В силу статті 64 цього Закону, учасника товариства з обмеженою відповідальністю, який систематично не виконує або неналежним чином виконує обов'язки, або перешкоджає своїми діями досягненню цілей товариства, може бути виключено з товариства на основі рішення, за яке проголосували учасники, що володіють у сукупності більш як 50 відсотками загальної кількості голосів учасників товариства. У зв'язку з наведеним, положення установчих документів товариства, які встановлюють інші правила щодо визначення кворуму, є такими, що суперечать закону і не підлягають застосуванню. На зборах були присутні та голосували учасники, які сукупно володіють 64 % відсотками голосів. Відтак, твердження позивача про відсутність кворуму для прийняття відповідних рішень судом до уваги не приймаються.
Щодо застосування позовної давності у даній справі суд зазначає таке.
Громадянка ОСОБА_1 у позовній заяві посилається на те, що про її виключення зі складу учасників ТОВ кафе "Нептун" їй стало відомо 30.12.2019 року, після отримання Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань.
Відповідач 1, в свою чергу, зазначає що із цими відомостями із Державного реєстру позивач мала змогу ознайомитися починаючи з 02.06.2005 року. Відтак, із цієї дати, на думку Товариства, слід відраховувати початок перебігу строку позовної давності.
Як зазначив Конституційний Суд України, строки звернення до суду як складова механізму реалізації права на судовий захист є однією з гарантій забезпечення прав і свобод учасників правовідносин (абзац п'ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012).
Загальні положення щодо позовної давності та порядку її обчислення, що підлягають застосуванню під час вирішення спорів між сторонами, визначені у главі 19 Цивільного кодексу України.
Відповідно до статті 256, частини 3 статті 267 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
За змістом частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (статті 257 Цивільного кодексу України).
Початок перебігу позовної давності обчислюється за правилами статті 261 Цивільного кодексу України, частина перша якої пов'язує його з днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Отже, для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.
При цьому, за змістом зазначеної норми (статті 261 Цивільного кодексу України) законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об'єктивної можливості цієї особи знати про ці факти.
Якщо встановити день, коли особа довідалась про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права.
Під можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов'язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатись про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив.
При цьому суд звертає увагу на те, що чинним законодавством до обов'язків учасника господарського товариства не віднесено зобов'язань щодо періодичного ознайомлення з даними установчих документів товариства або Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, а його обізнаність про рішення, які приймаються вищим органом управління товариства, фактично поставлена в залежність від виконання товариством визначеного законодавством порядку скликання та проведення загальних зборів учасників.
Відтак, судом критично оцінюються доводи відповідача 1 щодо того, що позивач мав дізнатися про своє виключення за даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, доступ до якого є вільним.
В той же час, суд зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 61 Закону, загальні збори учасників Товариства скликаються не рідше двох разів на рік, якщо інше не передбачено установчими документами. Пунктом 6 розділу V Статуту ТОВ кафе "Нептун" визначено, що чергові збори учасників проводяться не менше одного разу на квартал, або частіше.
Враховуючи цю, визначену законом та статутом відповідача 1 періодичність скликання зборів, а також те, що ОСОБА_1 в силу Закону обов'язково мала повідомлятися про дату, час та місце проведення загальних зборів, однак не отримувала протягом тривалого періоду повідомлень від товариства про проведення загальних зборів та іншої інформації, то ця учасниця могла, за таких обставин, проявити звичайну обачність, зацікавитися станом своїх корпоративних прав та довідатись про порушення свого права. Аналогічні за змістом правові позиції наведені у постановах Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року по справі № 920/1101/17, від 17 липня 2018 року у справі № 911/4006/16.
Суд при цьому вважає за необхідне звернути увагу позивача і на приписи статті 11 Закону України "Про господарські товариства", якою учасники товариства, серед іншого, зобов'язані додержувати установчих документів товариства, нести інші обов'язки, якщо це передбачено установчими документами. Пунктом 2 розділу ІІІ Статуту відповідача, учасник ОСОБА_1 взяла на себе обов'язки приймати трудову участь в діяльності Товариства. Натомість трудові відносини між сторонами були припинені ще 21 липня 2000 року, за власним бажанням працівника. Таким чином, позивач мала усвідомлювати про свої певні зобов'язання перед Товариством та розуміти правові наслідки їх невиконання протягом тривалого періоду часу.
Варто також відзначити, що ОСОБА_1 входила до найвищого органу управління Товариством до повноважень якого, серед іншого, в силу п.15 розділу V Статуту, належало обрання раз у 5 років директора Товариства, що мав організовувати його поточну діяльність.
Незважаючи на викладене в сукупності, з 2000 по грудень 2019 позивач жодного разу не вчиняла будь-яких дій, які б вказували на її бажання брати участь в управлінні Товариством чи хоча б поцікавитися станом свого права власності на частку у статутному капіталі ТОВ. При цьому суд зазначає, що у цивільних правовідносинах прийнято вважати, що власник, як добрий господар, який є зваженим, передбачливим і розсудливим, має знати та дбати про свою власність.
Позивач, як засновник Товариства, мав певні права, але на протязі 18 - ти років жодного разу не скористався ними, тоді як мав можливість дізнатися (довідатися) про їх порушення, зокрема отримати інформацію щодо складу учасників господарства безпосередньо у господарського товариства.
Однак в ході судових слухань позивачем не надано доказів існування перешкод або інших обставин, які протягом тривалого часу (18 років) позбавляли його можливості дізнатись про порушення свого права. Суд приймає до уваги посилання представника позивача на похилий вік, статус учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС його довірительки, але зазначає, що ці обставини ніяким чином не стосуються правомочностей, які випливають із корпоративних правовідносин, а відтак не можуть свідчити про поважні причини тривалого зволікання гр. ОСОБА_1 зі зверненням до суду за захистом своїх порушених прав.
Відтак, враховуючи наявність відповідної заяви відповідача 1 про застосування наслідків спливу строку позовної давності, суд вважає за необхідне відмовити у задоволені позовних вимог, у зв'язку зі спливом строку позовної давності.
Разом з тим, суд приймає до уваги, що Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Окрім цього, суд враховує, що у постанові від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 Велика Палата Верховного Суду дійшла наступних висновків: "суди, з'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини". Аналогічну правову позицію викладено і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15, а також у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 761/6144/15-ц.
На підставі викладеного, керуючись статтями 42, 46, 73, 74, 76-79, 91, 123, 129, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -
1. В позові відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів, в порядку та строки встановлені ст.ст. 256-257 ГПК України. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасники справи можуть отримати інформацію по справі на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб - адресою: https://te.court.gov.ua/sud5022.
Повне рішення складено 15.10.2020
Суддя О.В. Руденко