ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
01.10.2020Справа № 910/10644/19
Господарський суд міста Києва у складі судді Турчина С.О. за участю секретаря судового засідання Шкорупеєва А.Д., розглянувши матеріали господарської справи
за позовом Фізичної особи-підприємця Сусловської Таісії Євгеніївни
до 1) Деснянського районного відділу Державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві
2) Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві
третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Приватне підприємство "Кондитерський магазин"
про стягнення 271130,28 грн
представники сторін:
від позивача: Москаленко І.О.
від відповідача 1: не з'явився
від відповідача 2: Зоря О.Л.
третя особа: не з'явився
Фізична особа-підприємець Сусловська Таісія Євгеніївна звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Деснянського районного відділу ДВС м. Києва ГТУЮ у м. Києві, Головного управління Державної казначейської служби України в м. Києві про стягнення 224098,69 грн матеріальної шкоди (інфляційні збитки) та 47031,59 грн моральної шкоди.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що у зв'язку з неналежним виконанням державною виконавчою службою наказу Господарського суду міста Києва у справі №910/10644/19 позивачу завдано матеріальну шкоду у вигляді інфляційних втрат у сумі 224098,69 грн та моральної шкоди в розмірі 47031,59 грн.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.08.2019 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, №910/10644/19, постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання у справі на 17.09.2019.
13.09.2019 через відділ діловодства суду від відповідача-2 надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач-2 зазначає, що спірні правовідносини виникли виключно між позивачем та відповідачем-1, відповідач-2 та його посадові особи шкоди позивачу не завдавали.
17.09.2019 через відділ діловодства суду від позивача надійшло клопотання про долучення документів до матеріалів справи.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.09.2019 відкладено підготовче засідання у справі на 08.10.2019; залучено до участі у справі третю особу без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Приватне підприємство "Кондитерський магазин"; витребувано у Деснянського районного відділу Державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві належним чином засвідчену копію зведеного виконавчого провадження №52099927.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.10.2019 продовжено підготовче провадження у справі №910/10644/19 на 30 днів, відкладено підготовче засідання у справі №910/10644/19 на 22.10.2019.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.10.2019 зупинено провадження у справі №910/10644/19 до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 242/4741/16-ц.
07.05.2020 через відділ діловодства суду від позивача надійшла заява про поновлення провадження у справі, у якій позивач зазначає, що Велика Палата Верховного Суду розглянула справу №242/4741/16-ц.
Господарський суд міста Києва від 20.05.2020 поновлено провадження у справі №910/10644/19, призначено підготовче судове засідання у справі № 910/10644/19 на 11.06.2020.
Протокольною ухвалою від 11.06.2020 суд відклав підготовче засідання на 23.06.2020.
Протокольною ухвалою від 23.06.2020 суд закрив підготовче провадження та призначив судове засідання з розгляду справи по суті на 09.07.2020.
Протокольною ухвалою від 09.07.2020 суд відклав розгляд справи по суті на 28.07.2020.
14.07.2020 через канцелярію суду від відповідача-2 надійшли доповнення до відзиву,у якому відповідач-2 зазначає, що Головне управління Державної казначейської служби України у м. Києві не є належним відповідачем у справі.
Протокольною ухвалою від 28.07.2020 суд відклав розгляд справи по суті на 08.09.2020.
06.08.2020 через канцелярію суду від відповідача-1 надійшов відзив на позов, у якому відповідач-1 проти позову заперечив, посилаючись на відсутність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою, необґрунтованістю розрахунку заявленої до стягнення шкоди.
Протокольною ухвалою від 08.09.2020 суд відклав розгляд справи по суті на 01.10.2020.
Представник відповідача-1 та третьої особи у судове засідання 01.10.2020 не з'явилися. Відповідач-1 та третя особа повідомлені про час та місце судового засідання ухвалою суду від 08.09.2020.
Згідно із ч. 1 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Представник позивача у судовому засіданні 01.10.2020 надав пояснення по суті позовних вимог, просив суд позов задовольнити.
Представник відповідача-2 надав пояснення по суті заперечень на позов, проти позову заперечив.
У судовому засіданні 01.10.2020 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши надані документи та матеріали, заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд
Фізична особа-підприємець Сусловська Таісія Євгеніївна звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Приватного підприємства "Кондитерський магазин" про стягнення з нього 668035 грн вартості невід'ємних поліпшень орендованого майна.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 17.12.2015 у справі №910/28745/15 відмовлено в задоволенні позову.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 01.06.2016 у справі №910/28745/15, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 26.07.2016, рішення Господарського суду першої інстанції скасовано. Прийнято нове рішення, яким позовні вимоги задоволені. Стягнуто з Приватного підприємства "Кондитерський магазин" на користь Фізичної особи-підприємця Сусловської Таісії Євгеніївни 668035 грн вартості невід'ємних поліпшень орендованого приміщення, 10020,53 грн судового збору за подання позовної заяви та витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги у сумі 11022,57 грн.
21.06.2016 Господарським судом міста Києва на виконання постанови Київського апеляційного господарського суду від 01.06.2016 у справі №910/28745/15 видано відповідні накази.
Постановою держаного виконавця Деснянського районного ВДВС м. Києва ГТУЮ у м. Києві Шевченко М.І. від 14.07.2016 було відкрито виконавче провадження № 51660796 по стягненню з ПП "Кондитерський магазин" на користь ФОП Сусловської Т.Є. коштів у розмірі 668035,00 грн, в рахунок відшкодування вартості невід'ємних поліпшень орендованого приміщення та 10020,53 грн судового збору за подання позовної заяви.
Постановою держаного виконавця Деснянського районного ВДВС м. Києва ГТУЮ у м.Києві Черухою О.М. від 14.07.2016 відкрито виконавче провадження № 51723914 по стягненню з ПП "Кондитерський магазин" на користь ФОП Сусловської Т.Є. 11022,57 грн судового збору за подання апеляційної скарги.
02.09.2016 постановою держаного виконавця Деснянського районного ВДВС м. Києва ГТУЮ у м. Києві Шевченко М.І. вищевказані виконавчі провадження об'єднані у зведене виконавче провадження за № 52099927.
У зв'язку із неналежним виконанням виконавчою службою судового рішення про стягнення з ПП "Кондитерський магазин" на користь ФОП Сусловської Т.Є. присудженої до стягнення судовим рішенням суми, Фізична особа-підприємець Сусловська Т.Є. звернулася до суду з позовом про стягнення з державного бюджету України шляхом безспірного списання з єдиного рахунку Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві 224098,69 грн матеріальної шкоди (інфляційні збитки), 47031,59 грн моральної шкоди.
Дослідивши наявні матеріали справи, оцінюючи надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог, з наступних підстав.
Згідно з ст.15, ч. 1 ст.12, ч.1 ст.20 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Право на захист особа здійснює на свій розсуд.
Відповідно до ч.2 ст.16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
За приписами ст.56 Конституції України кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відшкодування майнової шкоди за своєю правовою природою є відшкодуванням позадоговірної шкоди, тобто деліктною відповідальністю.
Загальні положення про цивільно-правову відповідальність за завдання позадоговірної майнової шкоди передбачено статтею 1166 Цивільного кодексу України , відповідно до якої майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам юридичної особи, а також шкода, завдана її майну, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Відповідно до ст.1173 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні ним своїх повноважень, відшкодовується державою незалежно від вини цього органу.
Згідно з ст.25 Бюджетного кодексу відшкодування відповідно до закону шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування), а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування) у порядку, визначеному законом.
На відміну від загальної норми ст.1166 Цивільного кодексу України, яка вимагає встановлення усіх чотирьох елементів цивільного правопорушення (протиправної поведінки, наявності шкоди, причинного зв'язку між протиправною поведінкою та завданою шкодою, вини заподіювача шкоди), спеціальна норма ст.1173 Цивільного кодексу України, на підставі якої заявлені позовні вимоги у даній справі, передбачає відшкодування шкоди незалежно від вини державного органу та його посадової або службової особи.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 23.05.2018 року у справі № 923/574/17 та від 18.06.2018 року у справі №904/1284/17.
За таких обставин, необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є факти неправомірних дій чи бездіяльності цього органу чи його посадових або службових осіб, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями чи бездіяльністю і заподіяною шкодою. Відсутність хоча б одного з цих елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 02.03.2018 року у справі № 916/336/17.
У спірних деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов'язок довести наявність шкоди (її розмір), протиправність (незаконність) поведінки органу державної влади та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяною шкодою. При цьому, неправомірними вважаються такі дії, які порушують положення законів, інших нормативних актів і принципів права.
За приписами ст.1173 Цивільного кодексу України відшкодовуванню підлягає шкода, яка фактично завдана матеріальним благам особи незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади.
Отже, при розгляді даної справи необхідно з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві втрати майнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. При цьому, саме на позивача покладено обов'язок доведення факту протиправної поведінки, розміру завданої шкоди та прямого причинного зв'язку між порушенням зобов'язання та шкодою.
Протиправна поведінка заподіювача шкоди полягає у порушенні правової норми, що виявляється у здійсненні заборонених правовою нормою дій або в утриманні в здійсненні наказів правової норми діяти певним чином.
Наявність такої умови цивільно-правової відповідальності, як причинний зв'язок між протиправною поведінкою і шкодою (збитками), зумовлена необхідністю встановлення факту, що саме протиправна поведінка конкретної особи, на яку покладається така відповідальність, є тією безпосередньою причиною, що з необхідністю та невідворотністю спричинила збитки.
Такий елемент як наявність шкоди полягає у будь-якому знеціненні блага, що охороняється законом.
Суб'єктами відповідальності, відповідно до ст.1173 Цивільного кодексу України є органи державної влади або місцевого самоврядування.
При розгляді спорів про стягнення шкоди з органу ДВС у зв'язку протиправністю відповідних дій, рішень чи бездіяльності при здійсненні виконавчого провадження господарський суд може самостійно встановити наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази без наявності відповідного судового рішення (позиція Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, наведена у постанові № 921/346/18 від 19.10.2019 року).
Згідно ст. 129-1 Конституції України, судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України.
Статтею 115 ГПК України (в редакції на час видачі наказу) рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження".
У відповідності до ст. 116 ГПК України (в редакції на час видачі наказу) виконання рішення господарського суду провадиться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом. Після набрання судовим рішенням законної сили наказ видається за заявою стягувачу чи прокурору, який здійснював у цій справі представництво інтересів громадянина або держави в суді, або надсилається стягувачу рекомендованим чи цінним листом.
Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження, за приписами ч.1 ст.1 Закону України "Про виконавче провадження" (в редакції на час звернення позивача то виконавчої служби із заявою про виконання наказу), це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Згідно ч.1 ст.2 Закону України "Про виконавче провадження" (в наведеній редакції) примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.
Стаття 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із ч.1,2 ст.11 Закону України "Про виконавче провадження" (в наведеній редакції) державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. 2. Державний виконавець: здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення (далі - виконавчий документ), у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом; надає сторонам виконавчого провадження та їх представникам можливість ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження; розглядає заяви сторін та інших учасників виконавчого провадження і їхні клопотання; заявляє в установленому порядку про самовідвід за наявності обставин, передбачених цим Законом; роз'яснює сторонам їхні права і обов'язки.
Відповідно до ч.1 ст.30 Закону України "Про виконавче провадження" державний виконавець провадить виконавчі дії з виконання рішення до завершення виконавчого провадження у встановленому цим Законом порядку, а саме: закінчення виконавчого провадження - згідно із статтею 49 цього Закону; повернення виконавчого документа стягувачу - згідно із статтею 47 цього Закону; повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадовій особі), який його видав, - згідно із статтею 48 цього Закону.
Частиною другою статті 30 Закону України "Про виконавче провадження" державний виконавець зобов'язаний провести виконавчі дії з виконання рішення протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, а з виконання рішення немайнового характеру - у двомісячний строк. Строк здійснення виконавчого провадження не включає час відкладення провадження виконавчих дій або зупинення виконавчого провадження на період проведення експертизи чи оцінки майна, виготовлення технічної документації на майно, реалізації майна боржника, час перебування виконавчого документа на виконанні в адміністрації підприємства, установи чи організації, фізичної особи, фізичної особи - підприємця, які здійснюють відрахування із заробітної плати (заробітку), пенсії та інших доходів боржника. Строк здійснення зведеного виконавчого провадження обчислюється з моменту приєднання до такого провадження останнього виконавчого документа.
У відповідності до ст.32 Закону України "Про виконавче провадження" заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти та інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб; 2) звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу певних предметів, зазначених у рішенні; 4) інші заходи, передбачені рішенням.
Згідно із матеріалів виконавчого провадження з примусового виконання рішення суду у справі №910/28745/15 та наданих позивачем у матеріали справи копій матеріалів виконавчого провадження, судом встановлено наступне.
Так, постановою держаного виконавця Деснянського районного ВДВС м. Києва ГТУЮ у м. Києві Шевченко М.І. від 14.07.2016 було відкрито виконавче провадження № 51660796 по стягненню з ПП "Кондитерський магазин" на користь ФОП Сусловської Т.Є. коштів у розмірі 668035,00 грн, в рахунок відшкодування вартості невід'ємних поліпшень орендованого приміщення та 10020,53 грн судового збору за подання позовної заяви.
Також, постановою держаного виконавця Деснянського районного ВДВС м. Києва ГТУЮ у м.Києві Черухою О.М. від 20.07.2016 відкрито виконавче провадження № 51723914 по стягненню з ПП "Кондитерський магазин" на користь ФОП Сусловської Т.Є. 11022,57 грн судового збору за подання апеляційної скарги.
03.08.2016 ПП "Кондитерський магазин" (боржник) звернувся до Деснянського районного ВДВС м. Києва ГТУЮ у м.Києві із заявою про відкладення провадження виконавчих дій, посилаючись на те, що боржником вчиняються дії з підготовки процесуальних документів до Господарського суду міста Києва, що зумовлюють обов'язкове зупинення виконавчих дій.
04.08.2016 держаним виконавцем Деснянського районного ВДВС м. Києва ГТУЮ у м. Києві Маковей Е.А. винесено постанову про відкладення провадження виконавчих дій з примусового виконання наказу Господарського суду міста Києва від 21.06.2016 у справі №910/28745/15 до 15.08.2016.
Згідно із ч.1 ст.35 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції на час вчинення виконавчих дій) за наявності обставин, що перешкоджають провадженню виконавчих дій, або у разі несвоєчасного одержання сторонами документів виконавчого провадження, внаслідок чого вони були позбавлені можливості скористатися правами, наданими їм цим Законом, державний виконавець може відкласти виконавчі дії за заявою стягувача чи боржника або з власної ініціативи на строк до десяти робочих днів. Про відкладання провадження виконавчих дій державний виконавець виносить відповідну постанову, про що повідомляє сторонам.
Втім, матеріали виконавчого провадження не містять жодних доказів наявності обставин, що перешкоджають провадженню виконавчих дій та є підставою для відкладення провадження виконавчих дій у розмінні статті 35 Закону України "Про виконавче провадження".
У відповідності до пп.4.1.1. п.4.1. Інструкції з організації примусового виконання рішень", затвердженої Наказом Міністерства юстиції України №512/5 від 02.04.2012 у разі виконання рішень про стягнення коштів з юридичних осіб державний виконавець перевіряє також наявність майна боржника за даними балансу. Копію балансу державний виконавець може отримати безпосередньо у боржника або у відповідних державних органів.
У матеріалах виконавчого провадження міститься вимога державного виконавця вих.№1356/18 від 11.11.2016 (у той час як виконавче провадження відкрито у липні 2016 року) адресована ПП "Кондитерський магазин" (боржникові) щодо надання інформації про відкриті банківські рахунки та копії балансу боржника. Докази направлення вказаної вимоги у матеріалах виконавчого провадження відсутні.
25.11.2016 постановою державного виконавця вирішено зупинити вчинення виконавчих дій з примусового виконання наказу суду у справі №910/28745/15 на підставі п.6 ч.1 ст.34 Закону України "Про виконавче провадження" до 01.02.2017.
У відповідності до п.6 ч.1 ст.34 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції Закону України від 02.06.2016), виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у разі надання судом, який видав виконавчий документ, відстрочки виконання рішення.
Однак 25.11.2016 стягувач звернувся до державного виконавця із заявою у якій повідомив про відсутність підстав для зупинення вчинення виконавчих дій у зв'язку із апеляційним оскарженням ухвали Господарського суду міста Києва від 09.11.2016 у справі № 910/28745/15 про відстрочку виконання постанови Київського апеляційного господарського суду від 01.06.2016 у справі № 910/28745/15 до 01.02.2017.
21.12.2016 постановою державного виконавця поновлено виконавче провадження з примусового виконання наказу у справі № 910/28745/15.
Як встановлено судом згідно із матеріалів виконавчого провадження, 19.12.2016 боржником подано до відділу державної виконавчої служби заяву про закінчення виконавчого провадження у зв'язку із ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 12.12.2016 у справі №910/28745/15.
У відповідності до ч.1 ст.38 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції Закону України від 02.06.2016), виконавчий документ, прийнятий виконавцем до виконання, повертається до суду, який його видав, у разі поновлення судом строку подання апеляційної скарги на рішення, за яким видано виконавчий документ, або прийняття такої апеляційної скарги до розгляду (крім виконавчих документів, що підлягають негайному виконанню).
Втім, ухвалою від Київського апеляційного господарського суду від 12.12.2016 у справі №910/28745/15 було прийнято до провадження заяву Приватного підприємства "Кондитерський магазин" про перегляд постанови Київського апеляційного господарського суду від 01.06.2016 у справі № 910/28745/15 за нововиявленими обставинами. Наявність вказаної ухвали апеляційного суду про прийняття заяви про перегляд постанови Київського апеляційного господарського суду від 01.06.2016 у справі № 910/28745/15 за нововиявленими обставинами, у відповідності до ст.38 Закону України "Про виконавче провадження" не є підставою для повернення виконавчого документу до суду.
Як підтверджено матеріалами виконавчого провадження, 23.12.2016 скаржник звернувся начальника Деснянського районного ВДВС м. Києва ГТУЮ у м. Києві зі скаргою на дії державного виконавця.
Постановою від 23.12.2016 начальника Деснянського районного ВДВС м. Києва ГТУЮ у м. Києві було скасовано постанову від 21.12.2016 державного виконавця про повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадової особи), який його видав.
23.12.2016 постановою державного виконавця відновлено виконавче провадження.
Також згідно із матеріалів виконавчого провадження стягувач неодноразово звертався до державного виконавця із заявами про та клопотання про вчинення відповідних виконавчих дій щодо виявлення рахунків і майна боржника та звернення на нього стягнення, зокрема, клопотання від 29.09.2016 (вх. №112195 від 29.09.2016), заява від 13.06.2016 (вх. № 113227 від 18.10.2016), заява від 18.10.2016 (вх.№113230 від 18.10.2016).
Так, до клопотання від 29.09.2016 стягувачем було додано витяг з Державного реєстру прав власності щодо наявності у боржника права власності на об'єкт нерухомого майна. У заяві від 13.10.2016 стягувач просив державного виконавця накласти арешт на рахунок боржника, витребувати баланс боржника, провести опис та арешт нерухомого майна боржника, вилучити у боржника нерухоме майно та передати його на зберігання стягувачу.
04.11.2016 стягувач звернувся до державного виконавця із клопотанням про реалізацію нерухомого майна боржника.
Відповідно до ч.4 ст.13 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції Закону України від 02.06.2016) опис та арешт майна здійснюються не пізніш як на п'ятий робочий день з дня отримання інформації про його місцезнаходження.
Згідно ч.5. ст.48 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції Закону України від 02.06.2016) у разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення невідкладно звертається також на належне боржнику інше майно, крім майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Звернення стягнення на майно боржника не зупиняє звернення стягнення на кошти боржника. Боржник має право запропонувати види майна чи предмети, які необхідно реалізувати в першу чергу. Черговість стягнення на кошти та інше майно боржника остаточно визначається виконавцем.
Відповідно до ч.1 ст.61 Закону України "Про виконавче провадження" реалізація арештованого майна (крім майна, вилученого з цивільного обороту, обмежено оборотоздатного майна та майна, зазначеного у частині восьмій статті 56 цього Закону) здійснюється шляхом електронних торгів або за фіксованою ціною.
Втім, як підтверджено матеріалами виконавчого провадження державним виконавцем не вчинено, у відповідності до Закону України "Про виконавче провадження", дій щодо звернення стягнення на нерухоме майно боржника.
Матеріали виконавчого провадження не містять доказів на підтвердження наявності об'єктивних підстав, які б ускладнювали чи перешкоджали державному виконавцю вчиненню вищевказаних виконавчих дій щодо накладення арешту на рахунок та майно боржника, а також вчинення дій зі звернення стягнення на нерухоме майно боржника.
Наявними у матеріалах справи доказами підтверджено, що виконавчий документ, виданий Господарським судом міста Києва протягом тривалого часу (відкрито провадження у липні 2016 року) не був виконаний повністю, станом на травень 2019 року залишок заборгованості ПП "Кондитерський магазин" згідно із листа органу виконавчої її служби становить 539572,57 грн, що свідчить про невідповідність дій виконавчої служби вимогам Конституції України та Закону України "Про виконавче провадження".
Окрім того, 20.03.2018 слідчим суддею Деснянського районного суду міста Києва постановлено ухвалу про надання тимчасового доступу до речей і документів; надано старшому слідчому СВ Деснянського УП ГУНП у місті Києві Мізюку Андрію Віталійовичу тимчасовий доступ до оригіналів матеріалів зведеного виконавчого провадження № 52099927, що перебувають у володінні посадових осіб Деснянського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві, з можливістю їх вилучення. Строк дії ухвали визначений - один місяць з дня її постановлення.
17.05.2019 стягувач звернувся до державного виконавця Деснянського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва головного територіального управління юстиції у місті Києві Шолох Ганни Сергіївни із заявою про повернення виконавчого документа у межах виконавчого провадження № 51660796 стягувачу, яка станом на день звернення до суду залишилась без задоволення.
На виконання запиту начальника слідчого відділення Деснянського УП ГУ НП у місті Києві №1-16-1902/125/49-2019 від 15.05.2019 "Про надання інформації та копій документів" державний виконавець направив зведене виконавче провадження №52099927 до СВ Деснянського УП ГУ НП України в місті Києві.
Не погоджуючись із бездіяльністю та діями державного виконавця стягував звернувся до суду із скаргою на дії та бездіяльність державного виконавця Деснянського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва головного територіального управління юстиції у місті Києві Шолох Ганни Сергіївни.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.06.2019 у справі №910/28745/15 скаргу на дії та бездіяльність державного виконавця Деснянського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва головного територіального управління юстиції у місті Києві Шолох Ганни Сергіївни задоволено повністю. Визнано неправомірною бездіяльність державного виконавця Деснянського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва головного територіального управління юстиції у місті Києві Шолох Ганни Сергіївни у межах зведеного виконавчого провадження № 52099927. Визнано протиправними дії державного виконавця Деснянського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва головного територіального управління юстиції у місті Києві Шолох Ганни Сергіївни щодо передачі оригіналів зведеного виконавчого провадження № 52099927 до СВ Деснянського УП ГУ НП України м. Києві. Зобов'язано державного виконавця Деснянського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Шолох Ганну Сергіївну, а у разі її відсутності - відділ виконавчої служби, невідкладно, звернутись до СВ Деснянського УП ГУ НП України м. Києві з вимогою про повернення оригіналу зверненого виконавчого провадження № 52099927. Зобов'язано Деснянський районний відділ державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києва, після повернення з СВ Деснянського УП ГУ НП України м. Києві оригіналу зверненого виконавчого провадження № 52099927, невідкладно повернути стягувачу виконавчі документи без виконання. Зобов'язано Деснянський районний відділ державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києва, про виконання ухвали, постановленої за результатами розгляду скарги повідомити Господарський суд міста Києва і фізичну особу-підприємця Сусловську Таїсію Євгенівну не пізніше ніж у десятиденний строк з дня її одержання.
Частиною 2 ст.13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.
Законодавчі вимоги щодо застосування преюдиції у господарському процесі передбачені ч.4 ст.75 Господарського процесуального кодексу України, згідно якої обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (див. рішення Суду у справах: Sovtransavto Holding v. Ukraine, no. 48553/99, § 77, від 25.07.2002; Ukraine-Tyumen v. Ukraine, no. 22603/02, §§ 42 та 60, від 22.11.2007).
Преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також рішеннями Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 у справі за заявою № 48553/99 "Совтрансавто-Холдінг" проти України" та від 28.10.1999 у справі за заявою № 28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Враховуючи вищевикладене, обставини щодо бездіяльності державного виконавця Деснянського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва головного територіального управління юстиції у місті Києві у межах зведеного виконавчого провадження № 52099927 та протиправності дій державного виконавця Деснянського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва головного територіального управління юстиції у місті Києві щодо передачі оригіналів зведеного виконавчого провадження № 52099927 до СВ Деснянського УП ГУ НП України м. Києві, встановлені ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.06.2019 у справі №910/28745/15 не потребують доказування у цій справі.
За змістом ч.1 ст.14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу не інакше як, зокрема, на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
За змістом статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами як письмові, речові та електронні докази.
У відповідності до ч.3 ст.13, ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (п. 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїс-Матеос проти Іспанії" від 23 червня 1993).
Захищене статтею 6 Європейської конвенції з прав людини право на справедливий судовий розгляд також передбачає право на змагальність провадження. Кожна сторона провадження має бути поінформована про подання та аргументи іншої сторони та має отримувати нагоду коментувати чи спростовувати їх.
Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов'язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав.
До того ж, суд зазначає, що однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до ст.2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні "справедливого балансу" між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.33 Рішення віл 27.10.1993 Європейського суду з прав людини у справі "Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів").
У п.26 рішення від 15.05.2008р. Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.
Приписами ст. ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно із ст. ст. 78, 79 Господарського процесуального кодексу України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.
Оцінюючи всі представлені до матеріалів справи докази у сукупності, виходячи з наведеного вище, суд дійшов висновку, що позивачем належними та достатніми доказами підтверджено неправомірні дії відповідача-1 при здійсненні виконавчого провадження, призвели до того, що стягувач (позивач) був позбавлений можливості стягнути у повному обсязі заборгованість із виплати належних йому коштів, визнаних судовим рішення, яке є обов'язковим для виконання на всій території України.
При цьому, виконання остаточного рішення суду у відповідності до приписів чинного законодавства є унормованим імперативною нормою закону обов'язком виконавчої служби, який підлягає виконання в межах повноважень та у спосіб визначений спеціальним Законом і Конституцією України.
Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 20.07.2004р. по справі "Шмалько проти України" (заява №60750/00) зазначено, що для цілей ст.6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як невід'ємна частина "судового розгляду". У рішенні від 17.05.2005р. по справі "Чіжов проти України" (заява №6962/02) Європейський суд з прав людини зазначив, що позитивним обов'язком держави є організація системи виконання рішень таким чином, щоб переконатися, що неналежне зволікання відсутнє та що система ефективна і законодавчо, і практично, а нездатність державних органів ужити необхідних заходів для виконання рішення позбавляє гарантії, передбаченої параграфом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 20.06.2004 у справі "Півень проти України" судом вказано, що право на судовий розгляд, гарантований ст. 6 Конвенції, захищає також виконання остаточних та обов'язкових судових рішень, які в країні, що поважає верховенство права, не можуть залишатися невиконаними, завдаючи при цьому шкоди одній зі сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Янголенко проти України").
Оскільки рішення суду, яким було стягнуто з боржника кошти, є остаточним і таким, що підлягає примусовому виконанню, то воно є підставою для виникнення у заявника права вимоги, яка підлягає задоволенню і вважається майном в розумінні приписів статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини оцінка правомірності втручання держави в гарантоване ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права мирного володіння, здійснюються, серед іншого, і в контексті принципу "належного урядування", який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального характеру, зокрема, якщо справа впливає на майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, і помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (п.п. 70, 71 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Рисовський проти України" від 20.01.2012).
В силу положень ст. 129 Конституції України, ст. ст. 2, 6, 48 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", ст.2, 11, 236 ГПК України суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Позицію щодо дотримання справедливості висловив Конституційний Суд України у рішенні від 30 січня 2003 року№ 3-рп/2003, зазначивши, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Поряд з цим загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність, неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом (п. п. 2, 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України).
Враховуючи вищевикладені положення законодавства, а також приймаючи до уваги встановлені вище обставини справи, суд дійшов висновку про обґрунтованість доводів позивача про неправомірність дій відповідача-1 при здійсненні виконавчого провадження.
Позивачем заявлено до стягнення матеріальну шкоду у сумі 224098,69 грн (інфляційні збитки).
Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом названої норми нарахування інфляційних витрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (постанови Верховного Суду України від 6 червня 2012 у справі № 6-49цс12, від 24 жовтня 2011 у справі № 6-38цс11).
Відповідно до ст.509 ЦК України зобов'язання виникають із підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Згідно зі ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інші юридичні факти.
Таким чином, грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки із договірних відносин, а й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, зокрема і з факту завдання майнової шкоди іншій особі (зазначена позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі №686/21962/15-ц).
Матеріалами справи підтверджується, що правовідносини, які виникли між сторонами у даній справі, пов'язані з примусовим виконанням судового рішення, у яких державна виконавча служба виступає інструментом примусового стягнення коштів за виконавчими документами, а не боржником у грошовому зобов'язанні, та є відповідальною за свої дії чи бездіяльність у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
При цьому не слід ототожнювати сам факт можливості відшкодування збитків, завданих державним виконавцем юридичним особам під час здійснення виконавчого провадження (деліктної відповідальності) з наявністю у виконавчої служби обов'язку виконати грошове зобов'язання боржника перед стягувачем.
З урахуванням наведеного, зважаючи на юридичну природу правовідносин сторін, що склалися у даній справі, суд дійшов висновку про те, що на спірні правовідносини не поширюються положення частини другої ст. 625 ЦК України.
За таких обставин підстави для стягнення інфляційних втрат у сумі 224098,69 грн, у даному випадку, відсутні.
Щодо заявленої позивачем вимоги про стягнення моральної шкоди у сумі 47031,59 грн.
Відповідно до ст.1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Згідно із ст.23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.
Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Аналогічна позиція міститься в постанові Пленуму Верховного суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" № 4 від 31.03.1995.
Згідно із частиною першою статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Стаття 6 Конвенції поширює свою дію і на таку стадію цивільного процесу як виконання судового рішення. У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини вказує, що право на судовий розгляд було б примарним, якщо б внутрішня судова система Договірної Держави дозволила б, щоб остаточне та обов'язкове судове рішення залишалось невиконаним відносно однієї зі сторін, і що виконання рішення або постанови будь-якого органу судової влади повинне розглядатися як невід'ємна частина "процесу" в розумінні статті 6 Конвенції (пункт 63 рішення від 28 липня 1999 року в справі "Іммобільяре Саффі" проти Італії", пункт 40 рішення від 19 березня 1997 року в справі "Горнсбі проти Греції").
У пункті 28 рішення Європейського суду з прав людини від 11 грудня 2008 року в справі "Антонюк проти України" зазначено, що відповідальність держави за виконання судових рішень щодо приватних осіб зводиться до участі державних органів у виконавчому провадженні.
Європейський суд з прав людини в пункті 100 рішення від 15 жовтня 2009 року у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" вказав, що у випадках, коли йдеться про відшкодування матеріальної шкоди, національні суди мають явно кращі можливості визначати наявність такої шкоди та її розмір. Але інша ситуація - коли йдеться про моральну шкоду. Існує обґрунтована і водночас спростовна презумпція, що надмірно тривале провадження даватиме підстави для відшкодування моральної шкоди.
Неможливість для позивача домогтися виконання судового рішення становить втручання у його право на мирне володіння майном, як то визначено у першому Протоколі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. При цьому, наслідки у вигляді немайнової шкоди перебувають у безпосередньому причинному зв'язку із наведеною неправомірною бездіяльністю відповідача-1.
В обґрунтування вимог про стягнення моральної шкоди в сумі 47031,59 грн позивач вказує на те, що внаслідок невиконання органом державної виконавчої служби протягом трьох років виконавчого документу, позивач позбавлений права власності на присуджені судом кошти, права вільно володіти та розпоряджатися коштами, а також отримувати від них прибуток, що у свою чергу, призводить до постійних, довготривалих та інтенсивних негативних психологічних переживань.
З урахуванням викладеного, суд вважає, що у зв'язку із неправомірністю дій відповідача-1, які полягають у невиконанні наказу та стягненні з боржника суми боргу, позивачу заподіяно маральну шкоду.
З урахуванням вимог розумності, справедливості та виваженості, суд вважає, що позовні вимоги про стягнення моральної шкоди в сумі 47031,59 грн є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
З урахуванням встановлених обставин, відповідно до ст.86 ГПК України, суд оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог Фізичної особи-підприємця Сусловської Таісії Євгеніївни.
При цьому вирішуючи спір, суд бере до уваги висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 27.11.2019 № 242/4741/16-ц, згідно із якими належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, заподіяною органом державної влади, їх посадовою або службовою особою є держава як учасник цивільних відносин. Держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган, що можуть бути залучені до участі у справі з метою забезпечення завдань цивільного судочинства.
Таким чином, позов задовольняється судом частково, шляхом стягнення з Державного бюджету України на користь позивача моральної шкоди у сумі 47031,59 грн.
Згідно з ч.ч. 1, 3 ст.123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Частиною 1 статті 126 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
У відповідності до ч.2 ст.126 Господарського процесуального кодексу України за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
За змістом частини 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до ч. 3 ст. 126 ГПК України для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
На підтвердження понесення витрат на правову допомогу позивачем надано у матеріали справи: додаткову угоду №7 від 30.07.2019 до договору про надання адвокатських послуг (правової допомоги) від 01.12.2016, укладеного між ФОП Сусловською Т.Є. та адвокатом Москаленком І.О.; дублікат квитанції №50318606447375415805 від 02.08.2019 на суму 3500,00 грн.
Дослідивши подані позивачем докази, суд прийшов до висновку, що позивачем належними та достатніми доказами доведено розмір витрат на правничу допомогу по справі №910/10644/19.
Ураховуючи надані адвокатом послуги, ціну позову, обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, суд приходить до висновку про обґрунтованість понесених позивачем витрат на правничу допомогу адвоката.
Судові витрати за розгляд справи відповідно до ст. 129 ГПК України підлягають стягненню на користь позивача пропорційно задоволеним вимогам.
Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129-130, 237-238 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва
Позов задовольнити частково.
Стягнути з Державного бюджету України на користь Фізичної особи-підприємця Сусловської Таісії Євгеніївни ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) моральну шкоду у сумі 47031,59 грн, витрати на правничу допомогу у сумі 607,13 грн та судовий збір у розмірі 705,47 грн.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
В іншій частині позову відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено та підписано: 12.10.2020.
Суддя С. О. Турчин