15 жовтня 2020 рокуЛьвівСправа № 380/740/20 пров. № А/857/9638/20
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді Шевчук С.М.
суддів Кухтея Р.В., Шинкар Т.І.,
за участю секретаря судового засідання Чопко Ю.Т.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу Головного територіального управління юстиції у Львівській області на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2020 року (рішення ухвалене в порядку загального позовного провадження у м. Львові, судом під головуванням судді Сасевича О.М., дата складання повного тексту рішення - 22.04.2020) у справі № 380/740/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного територіального управління юстиції у Львівській області, Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд,-
І. ОПИСОВА ЧАСТИНА
23.01.2020 ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до суду з позовом до Головного територіального управління юстиції у Львівській області, Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (далі - відповідач), в якому просила:
визнати протиправним та скасувати наказ Головного територіального управління юстиції у Львівській області від 24.12.2019 №1773/К «Про звільнення ОСОБА_1 », яким звільнено ОСОБА_1 - провідного спеціаліста відділу систематизації законодавства, правової роботи та правової освіти Управління державної реєстрації нормативно-правових актів, правової роботи та правової освіти Головного територіального управління юстиції у Львівській області з 26.12.2019 із займаної посади;
поновити ОСОБА_1 на посаді провідного спеціаліста відділу систематизації законодавства, правової роботи та правової освіти Управління державної реєстрації нормативно-правових актів, правової роботи та правової освіти Головного територіального управління юстиції у Львівській області;
стягнути з Головного територіального управління юстиції у Львівській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2020 року позов задоволено повністю. Визнано протиправним та скасовано наказ Головного територіального управління юстиції у Львівській області від 24.12.2019 року №1773/К «Про звільнення ОСОБА_1 ». Поновлено ОСОБА_1 на посаді провідного спеціаліста відділу систематизації законодавства, правової роботи та правової освіти Управління державної реєстрації нормативно-правових актів, правової роботи та правової освіти Головного територіального управління юстиції у Львівській області з 27 грудня 2019 року. Стягнуто з Головного територіального управління юстиції у Львівській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 37039 грн. 22 коп. Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді провідного спеціаліста відділу систематизації законодавства, правової роботи та правової освіти Управління державної реєстрації нормативно-правових актів, правової роботи та правової освіти Головного територіального управління юстиції у Львівській області та стягнення середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, у межах суми стягнення за один місяць - у розмірі 10 761 грн. 40 коп.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, вважаючи його незаконним та необґрунтованим, постановленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Львівського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2020 року та прийняти нове рішення, яким повністю відмовити в задоволенні позовних вимог.
На обґрунтування апеляційних вимог, відповідач зазначає, що суд першої інстанції зробив необґрунтований висновок щодо реорганізації Головного територіального управління юстиції у Львівській області на правонаступника - Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції, так як відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 №870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції”, наказу Міністерства юстиції України від 16.10.2019 №3173/5 «Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України» було здійснено ліквідацію юридичних осіб - територіальних органів міністерства, у тому числі, Головного територіального управління юстиції у Львівській області. У зв'язку з чим, ОСОБА_1 , яка обіймала посаду в Головному територіальному управлінні юстиції у Львівській області на час його ліквідації, була попереджена про наступне вивільнення та наказом від 24.12.2019 №1773/К звільнена з посади провідного спеціаліста відділу систематизації законодавства, правової роботи та правової освіти Управління державної реєстрації нормативно-правових актів, правової роботи та правової освіти Головного територіального управління юстиції у Львівській області з 26.12.2019.
Відповідач стверджує, що позивачу було усно запропоновано рівнозначну посаду в новоствореному територіальному органі, від якої ОСОБА_1 відмовилася. Більш того, на переконання відповідача, актуальний закон не вимагає при скороченні штату державної служби пропонування державним службовцям іншої роботи.
Таким чином, відповідач вважає, що звільнення ОСОБА_1 із державної служби та займаної посади відбулося у відповідності до вимог чинного законодавства України, а тому, підстав для задоволення позовних вимог не вбачає.
Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, у якому просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги відповідача та залишити без змін рішення суду першої інстанції. По суті доводи відзиву співпадають з висновками суду першої інстанції, викладеними в оскаржуваному судовому рішенні.
Головне територіальне управління юстиції у Львівській області подало клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з карантинними обмеженнями введеними постановою Кабінету міністрів України № 211 від 11.03.2020 року «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19», колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до п. 3 розділу VІ «Прикінцевих положень» Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), суд за заявою учасників справи та осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цим Кодексом), поновлює процесуальні строки, встановлені нормами цього Кодексу, якщо визнає причини їх пропуску поважними і такими, що зумовлені обмеженнями, впровадженими у зв'язку з карантином. Суд може поновити відповідний строк як до, так і після його закінчення.
Суд за заявою особи продовжує процесуальний строк, встановлений судом, якщо неможливість вчинення відповідної процесуальної дії у визначений строк зумовлена обмеженнями, впровадженими у зв'язку з карантином.
Колегія суддів зазначає, що в наданому до суду клопотанні відповідач не вказує обставин, з якими пов'язується неможливість брати участь у судовому засіданні, у зв'язку обмеженнями, впровадженими у зв'язку з карантином.
При цьому, слід зазначити, що відповідач не скористався своїм правом участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції та висловлення своєї позиції як в усній так і у письмовій формі, шляхом надіслання на поштову чи електронну адресу суду. Учасники справи не зважаючи на широкий обсяг прав, наданих їм щодо забезпечення процесуальні можливості доступу до суду такими правами не скористалися без поважних причин.
З огляду на приведені обставини справи, колегія суддів вважає, що відкладення розгляду справи є необґрунтованим та таким, що призводить до безпідставного затягування розгляду справи, порушення права на доступ до суду, правової невизначеності судового рішення, ухваленого судом першої інстанції та порушення судом апеляційної інстанції процесуальних норм щодо граничних строків розгляду апеляційних скарг.
Відтак, розгляд апеляційної скарги здійснюється судом з урахуванням наявних матеріалів справи, пояснень сторін та додаткових доказів наявних у матеріалах справи та таких, що надійшли на адресу суду від сторін та учасників засобами як засобами поштового так і електронного зв'язку.
Крім того, участь у судовому засіданні Головного територіального управління юстиції у Львівській області не визнавалася судом обов'язковою. Також слід зазначити, що відповідач територіально знаходиться близько від апеляційного суду, що не позбавляло його можливості взяти участь у судовому засіданні безпосередньо через керівника або уповноваженого належним чином його представника.
Враховуючи викладене, клопотання відповідача про відкладення розгляду справи є необґрунтованим та не підлягає задоволенню.
Учасники справи були повідомлені про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги у відповідності до вимог ст.124 КАС України, шляхом надіслання повідомлень засобами поштового зв'язку, що підтверджується зворотними рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення та на електронну пошту, зазначену даними учасниками справи, про що в матеріалах справи містяться відповідні докази. В судове засідання не прибули, позивач подав заяву про розгляд справи без його участі та участі представника. Клопотань про відкладення слухання справи не направляли.
В силу вимог ч.4 ст.229 КАС України якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
ІІ. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ
Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_1 23.04.2019 року прийнята на посаду провідного спеціаліста відділу систематизації законодавства, правової роботи та правової освіти Управління державної реєстрації нормативно-правових актів, правової роботи та правової освіти Головного територіального управління юстиції у Львівській області (запис у трудовій книжці позивачки від 23.04.2019 №18).
У подальшому, Постановою Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 №870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» вирішено ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 1 (п.1 Постанови) й утворено як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 2 (п.2 Постанови).
До Переліку територіальних органів Мін'юсту, що ліквідуються, включено Головне територіальне управління юстиції у Львівській області, а до Переліку міжрегіональних територіальних органів Мін'юсту, що утворюються, включено Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Львів).
Згідно п.3 постанови Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 №870 міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції, що утворюються згідно з пунктом 2 цієї постанови, є правонаступниками територіальних органів Міністерства юстиції, які ліквідуються згідно з пунктом 1, а зокрема, Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Львів) визначене правонаступником Головного територіального управління юстиції у Волинській області, Головного територіального управління юстиції у Львівській області, Головного територіального управління юстиції у Рівненській області.
Пунктом 3 постанови Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 №870 також визначено, що територіальні органи Міністерства юстиції, які ліквідуються згідно з пунктом 1 цієї постанови, продовжують здійснювати повноваження та функції, покладені на зазначені органи, до завершення здійснення заходів, пов'язаних з утворенням міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції. Здійснення заходів, пов'язаних з ліквідацією територіальних органів згідно з пунктом 1 постанови та утворенням міжрегіональних територіальних органів згідно з пунктом 2 постанови, покладено на Міністерство юстиції.
На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 №870 було прийнято наказ Міністерства юстиції України від 16.10.2019 №3173/5 «Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України».
Таким наказом (п.1) було вирішено ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції згідно з переліком (додаток 1), у який включено Головне територіальне управління юстиції у Львівській області. Окрім того, наказом (п.2) утворено як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції згідно з переліком (додаток 2), у тому числі Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Львів).
Відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 16.10.2019 №3173/5 (п.5) головам ліквідаційних комісій головних територіальних управлінь юстиції було наказано, зокрема, забезпечити дотримання порядку звільнення працівників, повідомлення територіальних органів Державної служби зайнятості про звільнення працівників із зазначенням їх чисельності, звільнення працівників та своєчасний розрахунок з ними під час звільнення, видачу відповідних наказів та підписання необхідних документів; забезпечити письмове персональне попередження працівників не пізніше ніж за два місяці до їх звільнення, про що повідомити Департамент персоналу Міністерства юстиції України до 01 листопада 2019 року; надати первинним профспілковим організаціям інформацію про звільнення працівників у зв'язку з ліквідацією територіальних органів Міністерства юстиції; вжити інших заходів, пов'язаних з ліквідацією головних територіальних управлінь юстиції.
Також встановлено, що позивач була письмово попереджена з майбутнім вивільненням, а саме, 25.10.2019 ОСОБА_2 була ознайомлена з попередженням за підписом (підписане 24.10.2019 року) голови ліквідаційної комісії Головного територіального управління юстиції у Львівській області.
У такому попередженні зазначено про прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 №870, наказу Міністерства юстиції України від 16.10.2019 №3173/5, вказано про наступне вивільнення посади провідного спеціаліста відділу систематизації законодавства, правової роботи та правової освіти Управління державної реєстрації нормативно-правових актів, правової роботи та правової освіти Головного територіального управління юстиції у Львівській області та повідомлено про розірвання трудового договору не раніше ніж через два місяці за п.1-1 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу».
У подальшому ОСОБА_1 наказом за підписом голови ліквідаційної комісії Головного територіального управління юстиції у Львівській області від 24.12.2019 №1773/К було звільнено з посади провідного спеціаліста відділу систематизації законодавства, правової роботи та правової освіти Управління державної реєстрації нормативно-правових актів, правової роботи та правової освіти Головного територіального управління юстиції у Львівській області, у зв'язку з ліквідацією, відповідно до п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» (підстава - попередження від 25.10.2019).
Відповідний запис про звільнення позивачки внесено роботодавцем до трудової книжки ОСОБА_1 26.12.2019 за №19.
Крім того, як вбачається з матеріалів справи, 26.12.2019 року було оформлено обхідний лист ОСОБА_1 , а також складено та підписано акт передачі справ і майна від позивача, в зв'язку із звільненням.
Зі запису в наказі №1773/К вбачається, що позивач ознайомилася з наказом про звільнення 23.01.2020 та не погодилася зі звільненням, вважаючи, що її право на працю порушено з огляду на не пропонування їй при звільненні інших вакантних посад.
У матеріалах справи відсутні будь-які допустимі письмові докази на підтвердження пропонування ОСОБА_1 (із часу її попередження про наступне вивільнення та до дня звільнення) іншої роботи за відповідною професією чи спеціальністю для зайняття, а також на засвідчення позиції працівника щодо запропонованої посади.
Також, встановлено, що середньомісячна заробітна плата ОСОБА_1 складала 10 761,40 грн., а середньоденна - 500,53 грн, що засвідчується довідкою від 24.02.2020 №46.
Крім того, установлено, що Головне територіальне управління юстиції у Львівській області з 18.10.2019 перебуває в стані припинення та з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань управління не виключено, що засвідчується даними відповідного реєстру.
Вважаючи своє звільнення незаконним ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом.
ІІІ. ОЦІНКА СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ
Суд першої інстанції, приймаючи оскаржуване судове рішення про задоволення адміністративного позову виходив з того, що відбулася саме реорганізація відповідного територіального органу юстиції (Головного територіального управління юстиції у Львівській області), що тягне за собою необхідність дотримання роботодавцем визначених чинним законодавством гарантій для працівників при реорганізації. Тобто, роботодавець не може обмежитися лише попередженням працівника про відповідні зміни за два місяці до їх настання, а повинен також врахувати переважне право працівника на залишення на роботі, а в разі неможливості залишення працівника на роботі, повинен вживати заходів щодо його працевлаштування (пропонувати іншу роботу), звільнення ж може відбутися тільки при неможливості переведення працівника за відповідною професією чи спеціальністю або його відмови від цього. Однак, при оспорюваному звільненні ОСОБА_1 із посади провідного спеціаліста відділу систематизації законодавства, правової роботи та правової освіти Управління державної реєстрації нормативно-правових актів, правової роботи та правової освіти Головного територіального управління юстиції у Львівській області роботодавцем не було дотримано відповідної процедури звільнення. Відповідач як роботодавець не виконав свого обов'язку щодо надання працівнику пропозицій вакантних посад для їх зайняття, позаяк, не запропонував ОСОБА_1 вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку вона може виконувати з урахуванням освіти, кваліфікації, досвіду тощо в період із попередженням про вивільнення та до дня звільнення. Роботодавець (відповідач) не довів також факту відсутності вакантних посад на час звільнення позивача, які вона могла би зайняти, а відтак, не обґрунтував правомірність звільнення ОСОБА_1 , з урахуванням неможливості переведення та з дотриманням ним вимог щодо переважного права на залишенні на роботі. А тому, оспорюваний наказ Головного територіального управління юстиції у Львівській області від 24.12.2019 року №1773/К «Про звільнення ОСОБА_1 » не може вважатися правомірним. Відтак, ОСОБА_1 слід поновити на тій посаді, з якої її було незаконно звільнено, тобто, з 27.12.2019.
Щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд першої інстанції відзначив, що розмір втраченого позивачем заробітку за час вимушеного прогулу склав 37039,22 грн (500,53 грн * 74 робочих дні), який слід стягнути з відповідача, який допустив порушення.
ІV. ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ.
Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені у апеляційній скарзі, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі у межах, визначених статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), колегія суддів встановила таке.
Із змісту ст. 19 Конституції України вбачається, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Відповідно до пункту 17 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Закон, що визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях є Закон України «Про державну службу» від 10.12.2015 № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 2 Закону № 889-VIII рівнозначна посада - посада державної служби, що належить до однієї групи оплати праці з урахуванням юрисдикції державного органу.
Згідно частин першої-третьої ст.5 Закону № 889-VIII правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Пунктом 4 частини першої статті 83 Закону № 889-VIII передбачено, що державна служба припиняється за ініціативою суб'єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону).
Відповідно до підпунктів 1, 1-1 ч.1 ст.87 Закону № 889-VIII підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є, зокрема, скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу, а також ліквідація державного органу.
При цьому, існування в певній сфері суспільних відносин спеціальних нормативних актів не виключає можливості субсидіарного застосування загальних норм, у тому числі норм трудового законодавства. Зокрема, це стосується випадків, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано певні конкретні аспекти правовідносин або коли про це йдеться безпосередньо в спеціальному законі. Це, зокрема, відповідає позиції, висловленій Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 22.05.2018 року в справі №П/9901/101/18, інформаційному листу Вищого адміністративного суду України від 26.05.2010 року №753/11/13-10 «Про розв'язання спорів, що виникають з відносин публічної служби», а також, можливість, застосування цієї позиції відповідає рішенню Конституційного Суду України від 07.05.2002 року №8-рп/202 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб), відповідно до якого, при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосовувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначено основні трудові права працівників.
Оскільки у Закону № 889-VIII відсутні відповідні спеціальні норми, які регламентують порядок звільнення службовців (працівників) через скорочення, реорганізацію або ліквідацію державного органу, до спірних правовідносин, згідно приписів частини третьої статті 5 Закону № 889-VIII, застосуванню підлягають загальні норми, що передбачені Кодексом законів про працю України.
Приписами статті 40 Кодексу законів про працю України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: 1) змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників; 2) виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я, які перешкоджають продовженню даної роботи, а так само в разі відмови у наданні допуску до державної таємниці або скасування допуску до державної таємниці, якщо виконання покладених на нього обов'язків вимагає доступу до державної таємниці; 3) систематичного невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення; 4) прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин; 5) нез'явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За працівниками, які втратили працездатність у зв'язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності; 6) поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу; 7) появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; 8) вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майна власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу; 10) призову або мобілізації власника - фізичної особи під час особливого періоду; 11) встановлення невідповідності працівника займаній посаді, на яку його прийнято, або виконуваній роботі протягом строку випробування.
Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.
Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Статтею 42 Кодексу законів про працю України врегульоване питання щодо переважного права на залишення на роботі при вивільненні працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці. Зокрема, при скороченні чисельності чи штату працівників, у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: сімейним - при наявності двох і більше утриманців; особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, а також особам, реабілітованим відповідно до Закону України “Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років”, із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу; авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; особам з числа депортованих з України, протягом п'яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України; працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби; працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат.
Таким чином, при вивільненні працівників, у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, роботодавцем має бути враховано переважне право на залишення на роботі, що передбачено відповідними нормами трудового законодавства.
Згідно статті 49-2 Кодексу законів про працю України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.
При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.
Як вірно зазначено судом першої інстанції, при розгляді спору про звільнення працівника у зв'язку з ліквідацією установи (державного органу) необхідно з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація установи, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.
Окрім того, ст.42 Кодексу законів про працю України врегульоване питання щодо переважного права на залишення на роботі при вивільненні працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці.
Зокрема, при скороченні чисельності чи штату працівників, у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: сімейним - при наявності двох і більше утриманців; особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, а також особам, реабілітованим відповідно до Закону України “Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років”, із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу; авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; особам з числа депортованих з України, протягом п'яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України; працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби; працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат.
Таким чином, при вивільненні працівників, у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, роботодавцем має бути враховано переважне право на залишення на роботі, що передбачено відповідними нормами трудового законодавства.
Відповідно до ч.1 ст.104 Цивільного кодексу України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов'язки переходять до правонаступників.
Тобто, при реорганізації юридична особа припиняється, але її права та обов'язки в порядку правонаступництва переходять до нової (іншої) юридичної особи. При цьому до правонаступника переходять обов'язки не тільки в частині майнових прав, а й трудових відносин, в тому числі обов'язок щодо працевлаштування працівника (переведення працівника на іншу роботу).
Ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це особою. У цьому акті має бути наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи або їх передачі іншим органам виконавчої влади. Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то саме посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім. У зв'язку з цим при вирішенні спорів щодо поновлення на роботі працівників юридичної особи публічного права, про ліквідацію яких було прийнято рішення, судам належить, крім перевірки дотримання трудового законодавства щодо таких працівників, з'ясовувати фактичність такої ліквідації (чи мала місце у цьому випадку реорганізація). При вирішенні зазначеної категорії спорів підлягає оцінці і правовий акт, що став підставою ліквідації, зокрема: припинено виконання функцій ліквідованого органу чи покладено виконання цих функцій на інший орган.
Встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується не виключає, а передбачає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.
Аналогічна позиція неодноразово висловлювалась Верховним Судом України у постановах від 04.03.2014 №21-8а14, від 27.05.2014 №21-108а14, від 28.10.2014 №21-484а14, від 19.01.2016 №21-2225а15 та була підтримана Верховним Судом у постановах від 10 жовтня 2018 року по справі № 816/979/17, від 20 червня 2018 року по справі №П/811/3349/15.
Таким чином, у випадку ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, обов'язок щодо працевлаштування (пропозиції про працевлаштування згідно статті 49-2 КЗпП) працівників ліквідованої установи (організації) поширюється не лише на цю установу (організацію), а й на відповідну новостворену установу (організацію), оскільки, як зазначено Верховним Судом України, роботодавцем у такому випадку є держава, а не окрема установа, що діє від імені держави.
Власник або уповноважений ним орган вважаються такими, що належно виконали вимоги частини 2 статті 40, частини 3 статті 49-2 КЗпП України стосовно працевлаштування працівника, якщо запропонували йому наявну на підприємстві роботу, тобто, вакантну посаду або роботу за відповідною професією, спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. Роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника або уповноважений ним орган з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.
Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 18.10.2017 у справі №6-1723цс17 та підтримані Верховним Судом у постанові від 10.10.2018 у справі №816/979/17.
Згідно ч.5 ст.5 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», міністерство, інший центральний орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. Цьому кореспондують і положення п.5 Порядку здійснення заходів, пов'язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 року №1074.
Як випливає зі змісту п.6 Порядку здійснення заходів, пов'язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 року №1074, ліквідація органу виконавчої влади передбачає перехід його прав та обов'язків, завдань і функцій до інших органів виконавчої влади.
Однак, постановою Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 року №870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» не було здійснено відмову від здійснення завдань і функцій територіальних органів юстиції та не наведено жодного обґрунтування для цього. Цією постановою визначено, що функції ліквідовуваних територіальних підрозділів Міністерства юстиції України передаються іншим територіальним підрозділам цього ж органу виконавчої влади (Міністерства юстиції України) як до правонаступників. А як вбачається з наявних у матеріалах справи копій штатних розписів Головного територіального управління юстиції у Львівській області та Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, вони за своєю штатною структурою, відтак і функціями, є тотожними.
Відтак, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що в даному випадку відбулася саме реорганізація відповідного територіального органу юстиції (Головного територіального управління юстиції у Львівській області), що тягне за собою необхідність дотримання роботодавцем визначених чинним законодавством гарантій для працівників при реорганізації. Тобто, роботодавець не може обмежитися лише попередженням працівника про відповідні зміни за два місяці до їх настання, а повинен також врахувати переважне право працівника на залишення на роботі, а в разі неможливості залишення працівника на роботі, повинен вживати заходів щодо його працевлаштування (пропонувати іншу роботу), звільнення ж може відбутися тільки при неможливості переведення працівника за відповідною професією чи спеціальністю або його відмови від цього.
Водночас, при оспорюваному звільненні ОСОБА_1 із посади провідного спеціаліста відділу систематизації законодавства, правової роботи та правової освіти Управління державної реєстрації нормативно-правових актів, правової роботи та правової освіти Головного територіального управління юстиції у Львівській області роботодавцем не було дотримано відповідної процедури звільнення. Зокрема, ОСОБА_1 із часу свого попередження про наступне вивільнення та по день звільнення не було запропоновано іншої роботи за відповідною професією чи спеціальністю.
Колегія суддів суду апеляційної інстанції відхиляє доводи відповідача про те, що позивачу в усному порядку пропонувалася певна посада, від якої вона відмовилася, не можуть розцінюватися як належне підтвердження виконання роботодавцем відповідного обов'язку, позаяк належні й допустимі докази на підтвердження цієї обставині відсутні. А відсутність письмових доказів також не дозоляє достовірно та повно встановити істотні умови такої гаданої пропозиції роботи - точного часу її здійснення, її змісту, правових підстав, рішення працівника та ін.
Також, колегія суддів суду вважає безпідставними покликання відповідача на те, що він не був зобов'язаний пропонувати позивачу іншої роботи, з огляду на те, що вона перебувала на державній службі, а Законом України «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України» від 12.12.2019 року №378-IX передбачено норму, відповідно до якої, у разі вивільнення працівників на підставі п.1 ч.1 ст.40 Кодексу законів про працю України не застосовуються положення ч.2 ст.40 і положення ч.2 ст.49-2 Кодексу законів про працю України.
Вказана позиція відповідача суперечить попередньо висловленій ним позиції про те, що ним нібито пропонувалася позивачу інша робота, в зв'язку зі запланованим її звільненням. Крім того, Закон України від 12.12.2019 №378-IX набрав чинності лише 02.02.2020, в той час, як ОСОБА_1 була попереджена про наступне вивільнення 25.10.2019, а звільнена 26.12.2019.
Відтак, відповідач як роботодавець не виконав свого обов'язку щодо надання працівнику пропозицій вакантних посад для їх зайняття, позаяк, не запропонував ОСОБА_1 вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку вона може виконувати з урахуванням освіти, кваліфікації, досвіду тощо в період із попередженням про вивільнення та до дня звільнення. При цьому, роботодавець (відповідач) не довів також факту відсутності вакантних посад на час звільнення позивача, які вона могла би зайняти, а відтак, не обґрунтував правомірність звільнення ОСОБА_1 , з урахуванням неможливості переведення та з дотриманням ним вимог щодо переважного права на залишенні на роботі (дотримання чого з матеріалів справи також не вбачається).
Відповідно до п.п.18, 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з'ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові. Розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п.1 ст.40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.
Враховуючи вищезазначене, колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла висновку, що відповідачем було порушено процедур звільнення ОСОБА_1 , які були допущені роботодавцем при фактичній реорганізації територіального органу Міністерства юстиції України. Відтак, оспорюваний наказ Головного територіального управління юстиції у Львівській області від 24.12.2019 року №1773/К «Про звільнення ОСОБА_1 » є неправомірним та правильно скасований судом першої інстанції.
Частиною 1 ст. 235 Кодексу законів про працю України передбачено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України “Про запобігання корупції” іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
У п.19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», вказано, що при ліквідації підприємства установи, організації) правила п.1 ст.40 КЗпП можуть застосовуватись і в тих випадках, коли після припинення його діяльності одночасно утворюється нове підприємство. В цих випадках працівник не вправі вимагати поновлення його на роботі на заново утвореному підприємстві, якщо він не був переведений туди в установленому порядку.
Верховний Суд у постанові від 12.12.2018 року в справі №815/436/17 виклав правову позицію, відповідно до якої, при реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за п.1 ст.40 Кодексу законів про працю України може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями. Працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де збереглося його попереднє місце роботи.
При ліквідації підприємства (установи, організації) правила п.1 ст.40 Кодексу законів про працю України можуть застосовуватися і в тих випадках, коли після припинення його діяльності одночасно утворюється нове підприємство. В цих випадках працівник не вправі вимагати поновлення його на роботі на заново утвореному підприємстві, якщо він не був переведений туди в установленому порядку.
Верховний Суд дійшов висновку, що судом апеляційної інстанції правомірно було поновлено позивача на посаді, з якої його було незаконно звільнено. Підстави для поновлення позивача на посаді у новоутвореній установі відсутні, оскільки його не було переведено в установленому законом порядку.
Враховуючи, що Головне територіальне управління юстиції у Львівській області (з якого була протиправно звільнена позивач) як юридична особа не ліквідована, а перебуває в стані припинення, тому судом першої інстанції правомірно поновлено ОСОБА_1 на тій посаді, з якої її було незаконно звільнено - з 27.12.2019 року.
Разом з тим, відповідно до ч. 2 ст.235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Середній заробіток працівника визначається за правилами, передбаченими постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати».
Відповідно до п.5 розділу IV Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Згідно п.8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Як вірно зазначив суд першої інстанції, наявними у матеріалах справи доказами підтверджується, що середньомісячна заробітна плата ОСОБА_1 , обчислена відповідно до Порядку №100, складає 10761,40 грн, а середньоденна - 500,53 грн, що учасниками справи не оспорюється.
Таким чином, для визначення заробітку за час вимушеного прогулу слід виходити із середньоденного розміру заробітної плати позивача у 500,53 грн. При цьому, останнім робочим днем для ОСОБА_1 було 26.12.2019 року, відтак вимушений прогул позивача розпочався з 27.12.2019 року.
Разом з тим, згідно ст.371 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконується негайно, тобто, воно підлягає реалізації після його проголошення, а відтак, вимушений прогул триває по день, що передує прийняттю рішення про поновлення на роботі.
Отже, зважаючи на норми ст. ст. 52, 67 Кодексу законів про працю України, розпорядження Кабінету Міністрів України від 10.01.2019 року №7-р, від 23.10.2019 року №995-р, листи Мінсоцполітики України від 08.08.2018 року №78/0/206-18, від 03.08.2019 року без номера, у періоді вимушеного прогулу ОСОБА_1 було 74 робочих дні.
Відтак, судом першої інстанції правомірно стягнуто з відповідача розмір втраченого позивачем заробітку за час вимушеного прогулу у сумі 37039,22 грн (500,53 грн * 74 робочих дні).
Суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до ч. 1 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Апелянт не надав до суду належних доказів, що б підтверджували факт протиправності рішення суду першої інстанції.
При цьому, колегією суддів враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Доводи апеляційної скарги спростовуються встановленими судом першої інстанції обставинами, наявними в матеріалах справи доказами та нормами права, зазначеними в мотивувальній частині оскаржуваного рішення суду.
При цьому, колегія суддів зазначає, що скаржник в апеляційній скарзі обмежився лише викладом обставин та норм права, проте не обґрунтував у чому саме полягає неправильне застосування (порушення) судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, що саме не було досліджено судом першої інстанції, чи в чому полягає невідповідність висновків суду обставинам справи.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право, зокрема, залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Приписи ст. 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Водночас, судом встановлено що відповідно до п.1 ч.6 ст.12 КАС України вказана справа відноситься до справ незначної складності, а відтак на неї поширюються положення п.2 ч.5 ст. 328 КАС України.
Керуючись ст. 308, ст. 310, ст. 315, ст. 316, ст. 321, ст. 325, ст. 328, ст. 329 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу Головного територіального управління юстиції у Львівській області залишити без задоволення.
Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2020 року у справі № 380/740/20 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя С. М. Шевчук
судді Р. В. Кухтей
Т. І. Шинкар
Повне судове рішення складено 15 жовтня 2020 року.