Справа № 826/8752/17 Суддя (судді) першої інстанції: Добрянська Я.І.
13 жовтня 2020 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
судді-доповідача - Єгорової Н.М. ,
суддів - Коротких А.Ю., Федотова І.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 грудня 2019 року у справі за адміністративним позовом громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправними дій, скасування рішення та зобов'язати вчинити дії,-
У липні 2017 року громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 звернувся до суду із адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, в якому просить:
- визнати дії відповідача про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, неправомірними та скасувати рішення ДМС України від 22 червня 2017 року № 264-17;
- зобов'язати Державну міграційну службу України визнати громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 грудня 2019 року в задоволенні позову відмовлено повністю. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що твердження ОСОБА_1 стосовно викрадення його інтелектуальної власності носять неоднозначний та непереконливий характер Підкреслив, що позивачем не доведено обґрунтованих підстав вважати, що останній може стати жертвою переслідувань за ознаками належності до певної соціальної групи або політичних переконань, чи у зв'язку з поданням ним позову про викрадення його інтелектуальної власності.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. При цьому посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права і неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. При цьому вказує на те, що наявні в матеріалах справи відсутні докази наявності переслідувань позивача в країні громадянської належності. Наголошує, що з відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 звернувся лише через два роки після в'їзду в Україну.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, виходячи з наступного.
Вирішуючи вказаний спір, суд першої інстанції встановив, що Громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , народився в СРСР Саратовської області, м. Єршов, розлучений, за національністю - курд, за віросповіданням - атеіст. Виїхав із РФ 16 січня 2017 року потягом до Республіки Білорусь м. Мінськ, де перебував з 17 січня 2017 року по 25 січня 2017 року Державний кордон України перетнув 10 лютого 2014 року легально.
Із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач звернувся до ГУ ДМС в м. Києві 21 лютого 2017 року, в якій зазначив, що залишив РФ з політичних причин, а саме тому, що йому погрожували люди, які мають владу в Росії, через те, що позивач подав проти них позов у зв'язку з викраденням його інтелектуальної власності. Стверджує, що має побоювання щодо повернення до РФ, оскільки його можуть вбити.
За результатами розгляду заяви позивача та проведених із нею співбесід ГУ ДМС в м. Києві склало висновок від 14 березня 2016 року щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
На підставі вказаного висновку ГУ ДМС в м. Києві прийнято наказ від 14 березня 2017 року №110 «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадина Російської федерації ОСОБА_1 », яким управлінню з питань шукачів захисту ГУ ДМС в м. Києві доручено прийняти в оформлення документи позивача для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням ДМС України від 22 червня 2017 року №264-17 відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», пункту 6.5 розділу УІ Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07 вересня 2011 №649, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05 жовтня 2011 за №1146/19884, відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 .
Рішення прийняте на підставі висновку уповноваженого фахівця ДМС України від 14 червня 2017 року за результатами розгляду особової справи позивача.
На підставі встановлених вище обставин суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що позивач залишив територію Російської Федерації добровільно, а його побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами та належними доказами не підтверджені, що свідчить про відсутність правових підстав для задоволення позову.
З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може не погодитися з огляду на наступне.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця.
До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Згідно із визначенням, наведеним в п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Приписами статті 6 зазначеного Закону передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п. п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону, відсутні.
Статтею 9 Закону визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено керівником органу міграційної служби за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону, відсутні.
Колегія суддів погоджується з обґрунтованістю такого висновку ДМС України, який підтверджено оскаржуваною постановою суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Відповідно до п. 45 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Пунктом 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Відповідно до п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Суд апеляційної інстанції погоджується з доводами суду першої інстанції, що заява позивача зазначеним критеріям не відповідала, що і зумовило прийняття оскаржуваного рішення.
Як було встановлено судом першої та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 виїхав з Росії 16 січня 2017 року потягом до м. Мінськ, Республіка Білорусь, де перебував з 17 січня 2017 року по 25 січня 2017 року, після чого потягом прибув до України. Державний кордон України ОСОБА_1 перетнув на підставі закордонного паспорта 25 січня 2017 року. На момент звернення із заявою про визнання біженцем на території України перебував на підставі компетентного дозволу.
Позивач стверджує, що покинув країну походження з політичних причин, а саме: тому, що йому погрожували люди, які мають владу в Росії, через те, що ним подано проти них позов у зв'язку з викраденням його інтелектуальної власності. Заявник має побоювання щодо повернення до країни громадянської належності, оскільки його можуть вбити. Вказав, що не був членом жодної політичної партії, релігійної чи громадянської організації.
При цьому, як було встановлено посадовою особою ДМС України у висновку від 14 червня 2017 року, позивач в анкеті від 21 лютого 2017 року зазначив, що покинув країну походження з політичних причин. Позивач у протоколі співбесіди від 28 лютого 2017 року повідомив, що на батьківщині йому загрожує отруєння або смерть, крім того, він вважає повернення до РФ небезпечним, оскільки його намагались двічі отруїти: у 2012 та 2016 році, хоча до правоохоронних органів з приводу отруєння він не звертався. Також позивач повідомив, що у 2012 році йому стало відомо про участь американців у виставці в м. Дюссельдорф, на якій вони представили деталь "Раму бокову", виготовлену за технологією заявника. ОСОБА_1 зазначив, що директор Качканарського заводу "Металіст" - ОСОБА_2 шахрайськи способом привласнив собі його технологію.
Водночас, заявник у протоколі співбесіди від 28 лютого 2017 року повідомив, що документальне підтвердження наявності прав на технологію отримання рами бокової теліжки вантажного напіввагону у нього відсутнє. Також заявник зазначив, що у період з 2010 по 2011 рік він працював на заводі "Металіст" (директором якого був ОСОБА_2 ) без офіційного працевлаштування, заробітну плату отримував "сірим налом". До заяви не було долучено жодних звітів, креслень, розрахунків випробувань, матеріалів досліджень, які могли б свідчити про певне відношення заявника до процесу винаходу технології.
При цьому, позивач суперечить власним твердженням, зазначивши у протоколі співбесіди від 27 березня 2017 року, що технологія ЛГМ ("литье по газ моделям") була розроблена американським архітектором у 1956 році, яка має велику кількість плюсів.
Таким чином як під час розгляду заяви так і під час розгляду справи у суді позивач не зміг довести та обґрунтувати факт існування погроз та власних побоювань бути вбитим у разі повернення до країни громадянської належності. При цьому, у протоколі співбесіди від 28 лютого 2017 року у відповідь на запитання стосовно дозволу влади на виїзд із країни постійного проживання, позивач повідомив, що йому ніхто не заборонив, що в свою чергу, підтверджує відсутність переслідувань, існування утисків чи погроз у країні громадянської належності.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 вже звертався за захистом в інші країну - Фінляндію, з клопотанням надати політичний притулок або статус біженця. Фігурант прожив там більше одного року, після чого йому стало було відмовлено в наданні статусу і депортовано до РФ.
Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що під час співбесіди від 28 лютого 2017 року позивач повідомив, що в РФ він має машину, гараж, дачу, квартиру в м. Нижньому Тагілі РФ, а також отримує пенсію, вважає своє фінансове становище нормальним, може вільно користуватись та розпоряджатись власним майном, що також свідчить про необґрунтованість побоювань позивача стати жертвою переслідувань та відсутність необхідності у пошуках притулку в інших країнах, маючи безперешкодну можливість перебувати у країні громадянської належності.
Наведене зумовило висновок посадової особи відповідача про суперечливість вищевказаних пояснень позивача, оскільки документально не підтверджені та спростовуються поясненнями ОСОБА_1 у протоколі співбесіди від 27 березня 2017 року, де зазначив, що у 2016 році він отримав новий паспорт, на той час у країні походження все було спокійно.
Позивачем на підтвердження своїх доводів ні до суду першої інстанції, ні під час розгляду справи судом апеляційної інстанції не було надано належних та допустимих доказів.
Аналізуючи вищевикладене, судова колегія погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що твердження ОСОБА_1 стосовно викрадення його інтелектуальної власності носять неоднозначний та непереконливий характер.
У контексті наведеного суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що у доводах заявника, наведених у співбесідах від 28 лютого 2017 року та 27 березня 2017 року, не йдеться про будь-які конкретні факти та випадки нанесення йому особисто шкоди та шкоди його здоров'ю, спричиненою працівниками правоохоронних органів чи інших державних органів Російської Федерації.
Таким чином, у суду апеляційної інстанції відсутні обґрунтовані підстави вважати, що позивач може стати жертвою переслідувань за ознаками належності до певної соціальної групи або політичних переконань, чи у зв'язку з поданням ним позову про викрадення його інтелектуальної власності.
З урахуванням наведеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань жодними достовірними доводами не підтверджені, інформаційні матеріали носять загальний характер і не підтверджують існування розумної можливості того, що позивачу буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення в країну походження та, як наслідок, свідчать про відсутність умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Таким чином, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а викладені в апеляційній скарзі доводи позицію суду першої інстанції не спростовують.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Приписи ст. 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 грудня 2019 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів, з урахуванням положень ст. 329 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Суддя-доповідач Н.М. Єгорова
Судді А.Ю. Коротких
І.В. Федотов