Справа № 357/4570/20
2/357/2230/20
Категорія 75
06 жовтня 2020 року Білоцерківський міськрайонний суд Київської області у складі: головуючого судді - Бондаренко О. В., при секретарі - Бондаренко Н.В., Вангородській О.С., за участю представників позивача - адвоката Шаблій Ю.О., адвоката Батури П.О., представника відповідача - адвоката Сови В.А., третьої особи - ОСОБА_1 , розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Приватної фірми «СТЕПАНЕНКО І К», третя особа: директор Приватної фірми «СТЕПАНЕНКО І К» Степаненко Юрій Олександрович, про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -
12.05.2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду з даним позовом мотивуючи тим, що 03.01.2001 року його було призначено на посаду начальника відділу збуту Приватної фірми «Степаненко І К», 07.08.2011 року його було переведено на посаду комерційного директора Приватної фірми «Степаненко І К», згідно наказу №3-к від 11.07.2001 року. Наказом Приватної фірми «Степаненко І К» від 15.08.2019 року №43 «Про звільнення», його було звільнено з 15.08.2019 року з посади комерційного директора за власним бажанням згідно ст.38 КЗпП України. Він вважає своє звільнення не законним, та таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки заяви про звільнення з роботи за власним бажанням не писав, терміну припинення трудових відносин не визначав, тобто своєї згоди на звільнення не надавав. Всупереч вимогам законодавства та за відсутності його волевиявлення на звільнення з власної ініціативи, відповідач оскаржуваним наказом звільнив його з посади комерційного директора з 15.08.2019 року за власним бажанням, згідно ст.38 КЗпП України, тобто, наказ від 15.08.2019 року №43 «Про звільнення» виданий без належної правової підстави. Відповідач не провів йому виплату розрахунку при звільненні, не повідомив про нараховані суми при звільненні та не видав належно оформлену трудову книжку. Його середня заробітна плата за останні два місяці роботи складала 8400,00 грн.(за червень 2019 року - 4200,00 грн., за липень 2019 року - 4200,00 грн.). Розрахунок середньоденної заробітної плати:8400,00 грн.(за червень 2019 року - 4200,00 грн., за липень 2019 року - 4200,00 грн.)/41 робочих дні*(.(за червень 2019 року -18 роб. Дні за липень 2019 року - 23 роб. день)=204,88 грн. Отже, середньоденна його заробітна плата складає 204,88 грн. Тому, просив скасувати судовий наказ Приватної фірми «Степаненко І К» від 15.08.2019 року №43 «Про звільнення» та поновити його на посаді комерційного директора Приватної фірми «Степаненко І К»; стягнути з ПФ «Степаненко І К» на його користь розрахунок при звільненні, з розрахунку середнього заробітку 204,88 грн. за час вимушеного прогулу з 16.08.2019 року по день прийняття судового рішення та стягнути судові витрати у справі.
02.07.2020 року представник позивача, адвокат Батура Павло Олександрович, подав заяву про зменшення розміру позовних вимог, посилаючись на те, що позивачу було перераховано 2467,77 грн. на банківську картку, але він вважає, що це заробітна плата за серпень 2019 року, а не розрахунок при звільненні, оскільки в банківській виписці вказується «заробітна плата за серпень 2019 року», тому просив скасувати судовий наказ Приватної фірми «Степаненко І К» від 15.08.2019 року №43 «Про звільнення», поновити позивача на посаді комерційного директора Приватної фірми «Степаненко І К» та стягнути з ПФ «Степаненко І К» на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 16.08.2019 року по день прийняття судового рішення з розрахунку 204,88 грн. за кожен день вимушеного прогулу та стягнути судові витрати.
28.09.2020 року представник позивача, адвокат Батура Павло Олександрович, подав заяву про збільшення розміру позовних вимог в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, посилаючись на те, що враховуючи розмір доходів позивача за останні два місяці роботи, виникає необхідність збільшення розміру позовних вимог в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, розрахованого згідно Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100. Відповідно до довідки про доходи №01/06-01 від 01.06.2020 року, заробітна плата ОСОБА_2 за останні два місяці роботи складала 9262,22 грн. .(за червень 2019 року - 4600,00 грн., за липень 2019 року - 4662,22 грн.). Розрахунок середньоденної заробітної плати: 9262,22 грн.(за червень 2019 року - 4600,00 грн., за липень 2019 року - 4662,22 грн.)/41 робочих дні*(.(за червень 2019 року -18 роб. Дні за липень 2019 року - 23 роб. день)=225,90 грн. Отже, середньоденна його заробітна плата складає 225,90 грн. Тому, просив скасувати судовий наказ Приватної фірми «Степаненко І К» від 15.08.2019 року №43 «Про звільнення», поновити позивача на посаді комерційного директора Приватної фірми «Степаненко І К» та стягнути з Приватної фірми «Степаненко І К» на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 16.08.2019 року по день прийняття судового рішення з розрахунку 225,90 грн. за кожен день вимушеного прогулу та стягнути судові витрати.
Ухвалою суду від 15.05.2020 року у вказаній справі відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
10.06.2020 року представник відповідача, адвокат Сова Віталій Анатолійович, подав відзив на позов, в якому зазначив, що 01.08.2019 року позивач письмово попередив відповідача про намір розірвати трудовий договір за власним бажанням. Крім того, позивач пояснив, що в червні 2019 року він заснував Товариство з обмеженою відповідальністю «Завод» «СТЕП-АГРО» та є директором вказаного підприємства, тому він не буде працювати в ПФ «Степаненко І К» на посаді комерційного директора. Разом з тим, попередивши відповідача про намір звільнитися за власним бажанням, з 13 години 06.08.2019 року позивач залишив роботу. Вказана поведінка позивача не могла розцінюватися не інакше, як намір остаточно припинити трудові відносини з відповідачем. За таких обставин відповідач, у відповідності до ч.2 ст. 38 КЗпП України, мав всі достатні підстави звільнити позивача за поданою заявою. 15.08.2019 року позивача звільнено з посади комерційного директора ПФ «Степаненко І К», за власним бажанням. Твердження позивача стосовно того, що йому не виплатили розрахунок при звільненні є не обгрунтованим, оскільки, у відповідності до ст.47,116 КЗпП України у день звільнення відповідач виплатив позивачу розрахунок при звільненні. Таким чином, звільнення позивача відбулося у відповідності до вимог КЗпП України та будь-які права останнього порушені не були. Позовні вимоги позивача є безпідставними та не обгрунтованими. Також, відповідач вважає, що позивачем пропущено строк звернення до суду. У позовній заяві позивач залишає поза увагою інформацію стосовного того, чи існували трудові відносини з відповідачем після 15.08.2019 року. З серпня 2019 року позивач на роботу не виходив, свої трудові обов'язки не виконував, і відповідно заробітна плата йому не виплачувалася. Навіть якщо припустити, що звільнення з посади відбувалося проти волі позивача, то виникає питання, чому останній жодного разу не звернувся до відповідача з питанням невиплати заробітної плати. Хоча з іншого боку все очевидно - якщо особа не виконує роботу, то і відповідно не очікує отримати оплату за її виконання. Таким чином, позивачу було відомо про його звільнення в серпні 2019 року, і він не оскаржував відповідний наказ, оскільки звільнення відбулося на підставі його заяви і на виконання його добровільної волі. У позовній заяві позивач зазначає, що з наказом про звільнення він ознайомився 13.04.2020 року з матеріалів кримінального провадження №12020110030000716 від 21.02.2020 року. Однак, вказана дата не може бути початком відліку місячного строку, передбаченого ст.233 КЗпП України, для оскарження наказу про звільнення. Згідно ч.2 ст.47 КЗпП України, у разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов'язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення, копія наказу видається на вимогу працівника. Оскільки звільнення відбулося з ініціативи позивача, то відповідач не зобов'язаний був вручати наказ у день звільнення з роботи, а мав би надати його на вимогу позивача, однак така вимога від останнього не надходила. Вказана обставина підтверджує, що звільнення позивача відбулося з його ініціативи, і він будучи обізнаним про своє звільнення, не скористався правом отримати наказ про звільнення та оскаржити його у встановленому порядку у визначені строки. Також, позивачу засобами поштового зв'язку направлялися повідомлення з проханням з'явитися в бухгалтерію ПФ «Степаненко І К» для отримання трудової книжки, однак він на них жодним чином не відреагував. Позивач вказує, що ознайомився з наказом про звільнення 13.04.2020 року під час ознайомлення з матеріалами кримінального провадження №12020110030000716 від 21.02.2020 року та у позовній заяві не зазначає кваліфікацію кримінального правопорушення, за яким здійснюється досудове розслідування, і це не випадково. Кримінальне провадження розпочате за ч.1 ст.172 КК України. Таким чином, звертаючись в лютому 2020 року до правоохоронного органу із заявою про вчинення злочину, позивачу було відомо про його звільнення, однак він не скористався своїм правом, передбаченим ч.2 ст.47 КЗпП України, не отримав копію наказу про звільнення, та не оскаржив його в межах строку, передбаченого ст.233 КЗпП України. Тому, просив у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
Ухвалою суду від 01.07.2020 року постановлено провести розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.
02.07.2020 року представник позивача, адвокат Батура Павло Олександрович, подав відповідь на відзив в якому зазначив, що як підставу для видання оскаржуваного наказу відповідач надає заяву позивача про звільнення з посади комерційного директора за власним бажанням від 14.02.2018 року з резолюцією звільнити з 15.08.2019 року. Дійсно, ОСОБА_2 14.02.2018 року мав намір звільнитися з роботи за власним бажанням і написати відповідну заяву. Враховуючи те, що заява про звільнення за власним бажанням була написана 14.02.2018 року, то двотижневий строк закінчився 28.02.2018 року. У зазначений строк відповідачем не був виданий наказ про звільнення позивача, не був проведений розрахунок та видана належним чином оформлена трудова книжка. В зв'язку з тим, що заява втратила свою актуальність, позивач після закінчення строку попередження продовжив працювати на посаді комерційного директора ПФ «Степаненко І К», і трудові відносини та сплата страхових внесків від ПФ «Степаненко І К» припинилися лише 15.08.2019 року, підстава - ст.38 КЗпП України, а до того часу здійснювалися в повному обсязі. Відповідно до ч.2 ст.38 КЗпП України, якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору. Таким чином, працівник має право, незважаючи на подану ним заяву про звільнення, вийти на роботу наступного дня після закінчення строку попередження, і трудовий договір вважатиметься продовженим. Всупереч вимог трудового законодавства та за відсутності волевиявлення позивача, відповідач звільнив позивача з роботи за власним бажанням згідно ст.38 КЗпП України 15.08.2019 року, тобто після спливу 1 року 6 місяців з моменту написання ним заяви. За таких обставин наказ від 15.08.2019 року №43 виданий без належної правової підстави. Відповідачем до відзиву додане повідомлення про необхідність отримання трудової книжки від 17.03.2020 року, тобто зазначене повідомлення надіслане через 7 місяців з моменту звільнення позивача. Крім того, повідомлення про необхідність отримання трудової книжки від 17.03.2020 року позивачем отримано не було. 14.04.2020 року на адресу відповідача була надіслана заява з проханням переслати трудову книжку поштою рекомендованим листом за адресою його місця проживання. На даний час трудова книжка так і не була надіслана позивачу. Посадові обов'язки позивача на посаді комерційного директора не передбачають його постійного перебування за адресою місцезнаходження підприємства, оскільки вони потребують постійних поїздок з метою пошуку покупців на продукцію. Додані акти про відсутність на робочому місці не відповідають дійсності, оскільки у вказані дні позивач виконував свої посадові обов'язки поза межами місцезнаходження підприємства. Крім того, жодних звернень до позивача про необхідність надання пояснень щодо поважності причин відсутності за адресою місцезнаходження підприємства у вказані в актах робочі дні, від директора не надходило. З документів доданих до відзиву вбачається: з табелю обліку використаного робочого часу за серпень 2019 року - позивачу протабельовано лише 4 робочих дні (з 01.08.2019 року по 06.08.2019 року); з розрахунково-платіжної відомості за серпень 2019 року - до видачі 2467,69 грн.; посадовий оклад у позивача у серпні 2019 року - 5600,00 грн., заробітна плата за серпень 2019 року - 938,84 грн., компенсація за невикористану відпустку - 2098,04 грн., до виплати - 2444,69 грн.; з банківської виписки за 15.08.2019 року - перераховано 2467,77 грн. заробітної плати за серпень 2019 року. Розрахунок при звільнені не належно оформлений позивачем, оскільки не містить дати здійснення, посаду, прізвище та підпису уповноваженої особи. Дійсно, 15.08.2019 року позивачу було перераховано 2467,77 грн. на банківську картку, але він вважає, що це заробітна плата за серпень 2019 року, а не розрахунок при звільненні, оскільки в банківській виписці вказується «заробітна плата за серпень 2019 року». 07.08.2011 року позивача було переведено на посаду комерційного директора Приватної фірми «Степаненко І К», згідно наказу №3-к від 11.07.2001 року. Оскільки ПФ «Степаненко І К» знаходилася в тяжкому фінансовому становищі, з вересня 2019 року заробітну плату позивач не отримував. Директор запевняв позивача, що після зникнення тимчасових фінансових труднощів на підприємстві, заборгованість по заробітній платі йому буде виплачена. 13.02.2020 року директором Приватної фірми «Степаненко І К» позивачу було повідомлено, що він звільнений з роботи, без пояснення причин, без ознайомлення з наказом про звільнення та без надання трудової книжки. 14.02.2020 року позивач звернувся до відділення Пенсійного фонду України для перевірки такої інформації та отримання даних про трудовий та страховий стаж. З витягу з реєстру він дізнався, що трудові відносини та сплата страхових внесків від Приватної фірми «Степаненко І К» припинилися ще 15.08.2019 року. підстава його звільнення. 20.02.2020 року позивач звернувся до Білоцерківського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Київській області із заявою про вчинене кримінальне правопорушення в зв'язку з незаконним звільненням з ПФ «Степаненко І К» та грубим порушення законодавства про працю, оскільки для звернення до суду у позивача були відсутні документально підтверджуючі документи його звільнення. 21.02.2020 року Білоцерківським відділом поліції Головного управління Національної поліції в Київській області розпочато досудове розслідування у кримінальному провадженні №12020110030000716 за фактом грубого порушення законодавства про працю (ч.1 ст.172 КК України). В період з 16.08.2019 року по 13.02.2020 року фактичні трудові відносини між позивачем та ПФ «Степаненко І К» тривали. Позивача не було ознайомлено з наказом про звільнення. Лише 13.04.2020 року із матеріалів кримінального провадження №12020110030000716 від 21.02.2020 року позивач ознайомився із наказом про його звільнення. Оскільки позивач ознайомився з наказом про звільнення лише 13.04.2020 року, то причини пропуску строку звернення до суду є поважними. Вважає, що міркування та аргументи, які наведені відповідачем у відзиві на позовну заяву не спростовують висновків та фактів, зазначених у позові, а тому повністю відхиляються позивачем.
06.07.2020 року представник відповідача, адвокат Сова Віталій Анатолійович, подав заперечення, в яких зазначив, що позивач у позовній заяві стверджував, що заяви про звільнення він не писав, однак, ознайомившись з відзивом та додатками до нього, в тому числі заявою про звільнення, позивач змінив свою категоричну позицію стосовно написання заяви про звільнення. Позивач не заперечує, що заяву про звільнення за власним бажанням написана саме ним, а також не вказує, що писав заяву під примусом або проти своєї волі. У відповіді на відзив позивач не заперечує свою відсутність на робочому місці з 13 години 06.08.2019 року по 15.08.2019 року, однак зазначає, що у вказаний період виконував свої посадові обов'язки поза межами місцезнаходження підприємства. Вказане твердження не відповідає дійсності, оскільки відсутність позивача на робочому місці була зафіксована на підставі розпоряджень директора ПФ «Степаненко І К» ОСОБА_3 , що в свою чергу вказує на те, що позивач у вказаний період часу свої посадові обов'язки не виконував, а також директору не було відомо про причини відсутності працівника на роботі. Позивач у відповіді на відзив зазначає, що повідомлення про необхідність отримання трудової книжки йому направлено лише 17.03.2020 року. Позивач залишає поза увагою напис «повторно», у повідомленні від 17.03.2020 року. Вказане повідомлення направлялося рекомендованим листом з повідомленням про вручення, оскільки на повідомлення від 16.08.2019 року, яке відправлялося простим листом, позивач не відреагував та трудову книжку не отримав. Таким чином, будь-яких порушень законодавства при направленні повідомлення про необхідність отримання трудової книжки допущено не було. У відповіді на відзив позивач зазначає, що 13.02.2020 року йому було повідомлено, що він звільнений з роботи. 14.04.2020 року у відділенні Пенсійного фонду України позивач дізнався, що його звільнили на підставі ст.38 КЗпП України, тобто за власним бажанням. Таким чином, знаючи про своє звільнення, позивач не скористався своїм правом, передбаченим ч.2 ст.47 КЗпП України та не звернувся до відповідача з вимогою видати копію наказу про звільнення, для його оскарження в суді. Та обставина, що позивач, дізнавшись, з його слів, про своє звільнення 13.02.2020 року, маючи можливість отримати копію наказу про звільнення та оскаржити його в суді, не скористався своїм правом у найкоротші строки, а звернувся до суду лише 07.05.2020 року, свідчить про те, що звільнення відбулося з ініціативи та за власним бажанням позивача. Вважають, що пояснення та міркування, наведені позивачем у відповіді на відзив, не спростовують тверджень відповідача. Зазначених у відзиві на позовну заяву, а тому відхиляються повністю.
06.10.2020 року представник відповідача, адвокат Сова Віталій Анатолійович, подав додаткові пояснення, в яких зазначив, що у матеріалах справи міститься заява позивача про поновлення звернення до суду від 07.05.2020 року. У заяві зазначено, що з 16.08.2019 року по 13.02.2020 року фактичні трудові відносини між позивачем та ПФ «Степаненко І К» тривали. До заяви долучено лист ТОВ «Тандем-Автозапчастини», відповідно до якого 03.09.2019 року та 09.10.2019 рік ОСОБА_2 продав їм грунтообробні агрегати. Вказане твердження повністю спростовується долученими до листа видатковими накладними, в яких від постачальника зазначено директора ПФ «Степаненко І К» ОСОБА_1 , а не ОСОБА_2 . Крім того, згідно товарно-транспортної накладної № 31-03/09 від 03.09.2019 року відпуск дозволив, а також передав грунтообробний агрегат директор ОСОБА_1 . Жодних доручень на проведення переговорів та виконання інших дій від ПФ «Степаненко І К» ОСОБА_2 не отримував, оскільки наказом №43 від 15.08.2019 року він звільнений з ПФ «Степаненко І К». Стосовно решти листів з додатками, які долучені до заяви про поновлення строку звернення до суду, то всі видаткові накладні, договори, підписувалися директором ПФ «Степаненко І К», а не ОСОБА_2 . Разом з тим, відвантаження продукції відповідно до видаткових накладних, які долучені до заяви про поновлення строку звернення до суду, здійснював директор ПФ «Степаненко І К» ОСОБА_1 , а не ОСОБА_2 , що підтверджується товарно-транспортними накладними №13/09 від 13.09.2019 року; №25-10 від 25.10.2019 року; №1-03/09 від 03.09.2019 року. Таким чином, жодних трудових відносин між позивачем та ПФ «Степаненко І К» після 15.08.2019 року не існувало. 17.09.2020 року він, як представник відповідача, ознайомився з матеріалами судової справи №357/4570/20, і йому стало відомо, що на виконання ухвали суду про витребування доказів від 01.07.2020 року, начальником слідчого відділу Білоцерківського відділу поліції направлено до суду клопотання адвоката Батури П.О. від 13.04.2020 року з відміткою про ознайомлення. У відповідь на адвокатський запит ним отримано клопотання ОСОБА_2 від 18.03.2020 року про ознайомлення з матеріалами кримінального провадження №12020110030000716, з відміткою про ознайомлення. Таким чином, ознайомившись з матеріалами кримінального провадження в березні 2020 року позивач в тому числі ознайомився і з наказом про своє звільнення від 15.08.2019 року. Позивач повідомляє суду недостовірні дані стосовно ознайомлення з наказом про звільнення з метою поновлення строку звернення до суду, який пропущений без поважних причин. Тому, просив відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 в повному обсязі.
Представник позивача, адвокат Шаблій Юлія Олександрівна, в судовому засіданні позов та заяву про поновлення строку звернення до суду підтримала та просила позовні вимоги задовольнити та заявила, що розмір судових витрат на правову допомогу буде надано протягом п'яти днів з дати ухвалення рішення.
Представник позивача, адвокат Батура Павло Олександрович, в судовому засіданні позов підтримав та просив задовольнити вимоги в повному обсязі.
Позивач - ОСОБА_2 в судове засідання не з'явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, 28.09.2020 року надав до суду пояснення, в яких зазначив, що основним місцем його роботи була ПФ «Степаненко І К», де він працював на посаді комерційного директора до незаконного звільнення, на Товаристві з обмеженою відповідальністю «Завод «Степ-Агро» він працював на посаді директора по сумісництву, так як є одним із засновників даного товариства.
Представник відповідача, адвокат Сова Віталій Анатолійович в судовому засіданні позов не визнав, просив відмовити у задоволенні позову та заявив, що розмір судових витрат на правову допомогу буде надано протягом п'яти днів з дати ухвалення рішення.
Третя особа - ОСОБА_1 в судовому засіданні позов не визнав та просив відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.
Суд, заслухавши учасників справи, дослідивши матеріали справи, встановив наступні факти та відповідні їм правовідносини.
Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Одним із принципів цивільного судочинства є диспозитивність, який полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявленою нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Учасник справи, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ст. 13 ЦПК України).
Ст. 12 ЦПК України передбачено, що учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом та кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ст.13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Відповідно до змісту ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно із ч.2 ст. 78 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до ст. 79, ч. ст. 78 ЦПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи, а достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Судом встановлено, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_1 , з 03.01.2001 року був призначений на посаду начальника відділу збуту Приватної фірми «Степаненко І К», що підтверджується Наказом №1 від 03.01.2001 року (а.с.71).
07.08.2011 року ОСОБА_2 , було переведено на посаду комерційного директора Приватної фірми «Степаненко І К», згідно наказу №3-к від 11.07.2001 року.
15.08.2019 року ОСОБА_2 було звільнено з посади комерційного директора за власним бажанням відповідно до ст.38 КЗпП України, підстава заява ОСОБА_2 , що підтверджується Наказом від 15.08.2019 року №43 (а.с.72).
В наказі від 15.08.2019 року, також зазначено розпорядження - провести ОСОБА_2 розрахунок по заробітній платі та видати трудову книжку.
З Витягу з Реєстру зареєстрованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування (а.с.11), вбачається, що ОСОБА_2 з 01.01.2010 року по 15.08.2019 року перебував в трудових відносинах з Приватною фірмою «Степаненко І К».
Як вбачається з свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб №677000 (а.с.94) Приватна фірма «Степаненко І К» зареєстрована 07.09.1995 року.
Згідно наказу №1К від 08.09.1995 року (а.с.95) ОСОБА_1 зараховано на посаду директора Приватної фірми «Степаненко І К».
Згідно ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 3 КЗпП України, законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Згідно ст. 5-1 КЗпП України, держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
У відповідності до ч. 1 ст. 21 КЗпП України, трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
За змістом п.4 ст. 36 КЗпП України, підставами припинення трудового договору є: розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).
Як вбачається з копії заяви від 14.02.2018 року (а.с.73), ОСОБА_2 написав заяву директору Приватної фірми «Степаненко І К», згідно якої просив звільнити його з посади комерційного директора за власним бажанням. На даній заяві стоїть резолюція директора про звільнення ОСОБА_2 з 15.08.2019 року.
Згідно із ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу, власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору. Власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору. Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
Згідно із правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду України від 26.10.2016 року у справі № 404/3049/15-ц, розглядаючи справи суди повинні з'ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін.
06.08.2019 року директором ПФ «Степаненко і К» ОСОБА_1 винесено розпорядження №06/08-01 (а.с.74), з якого вбачається, що для розрахунку заробітної плати за серпень 2019 року, головному бухгалтеру ОСОБА_4 зафіксувати відсутність на робочому місці комерційного директора ОСОБА_2 без поважної причини з 13 години по 17 годину 06.08.2019 року.
06.08.2019 року ПФ «Степаненко і К» був складений Акт №1 «Про відсутність на робочому місці» (а.с.98), з якого вбачається, що 06.08.2019 року комерційний директор ОСОБА_2 був відсутній на робочому місці без попередження відсутності і без поважних причин з 13 години по 17 годину 06.08.2019 року.
Як вбачається з матеріалів справи (а.с.99-105), з 07.08.2019 року по 15.08.2019 року ПФ «Степаненко і К» були складені Акти про те, що комерційний директор ОСОБА_2 був відсутній на робочому місці без попередження відсутності і без поважних причин з 08.00 год. по 17.00 год. - 07.08.2019 року, 08.08.2019 року, 09.08.2019 року, 12.08.2019 року, 13.08.2019 року, 14.08.2019 року, 15.08.2019 року.
15.08.2019 року директором ПФ «Степаненко і К» ОСОБА_1 винесено розпорядження №15/08-01 (а.с.107), з якого вбачається, що для розрахунку заробітної плати за серпень 2019 року, головному бухгалтеру ОСОБА_4 зафіксувати відсутність на робочому місці комерційного директора ОСОБА_2 без поважної причини з 06.08.2019 року (13 години) по 15.08.2019 року. Не проводити табелювання вказаного працівника за вказаний період і не нараховувати заробітну плату.
З табелю обліку використання робочого часу за серпень 2019 року (а.с.108), вбачається, що ОСОБА_2 був відсутній на робочому місці з 06.08.2019 року (4 години) по 15.08.2019 року.
Згідно розрахунково-платіжної відомості №НЗП-000008 за серпень 2019 року (а.с.109), комерційному директору ОСОБА_2 була нарахована заробітна плата в розмірі 2467,69 грн., яка складається з компенсації за невикористану відпустку в розмірі 2098,94 грн. та заробітної плати за серпень (відпрацьовано 28 годин) в розмірі 938,84 грн.
Як вбачається з бухгалтерської довідки (а.с.111), при розрахунку оплати праці ОСОБА_2 за серпень 2019 року була допущена неточність, а саме нарахована заробітна плата за відпрацьований робочий час становила 938,84 грн., а у розрахунково-платіжну відомість внесено 967,43 грн. (тобто на 28,59 грн. більше), що призвело до завищення суми до виплати на платіжну картку ОСОБА_2 на 23 грн. 08 коп.
З виписки по рахунку приватного клієнта ОСОБА_2 відкритого в «Креді Агріколь Банк» (а.с.113), вбачається, що 15.08.2019 року на рахунок НОМЕР_1 - надійшла заробітна плата за серпень 2019 року в розмірі 2467,77 грн., згідно відомості №18 від 15.08.2019 року. Даний факт підтверджується довідкою про доходи від 01.06.2020 року (а.с.79) та позивач не заперечує, що 15.08.2019 року йому на рахунок була перерахована сума в розмірі 2467,77 грн.
16.08.2019 року директором ПФ «Степаненко і К» ОСОБА_1 було надіслано ОСОБА_2 лист (а.с.161), з якого, вбачається, що вони просили ОСОБА_2 з'явитися в бухгалтерію ПФ «Степаненко і К» для отримання трудової книжки в будь-який зручний час з 08.00 год. до 17.00 год. з понеділка по п'ятницю за адресою: АДРЕСА_2 .
17.03.2020 року директором ПФ «Степаненко і К» ОСОБА_1 було повторно надіслано ОСОБА_2 лист (а.с.114), в якому запрошували ОСОБА_2 з'явитися в бухгалтерію ПФ «Степаненко і К» для отримання трудової книжки в будь-який зручний час з 08.00 год. до 17.00 год. з понеділка по п'ятницю за адресою: АДРЕСА_2 .
Пленум Верховного Суду України у п. 12 постанови № 9 від 06 листопада 1992 року "Про практику розгляду судами трудових спорів" По справах про звільнення за ст. 38 КЗпП суди повинні перевіряти доводи працівника про те, що власник або уповноважений ним орган примусили його подати заяву про розірвання трудового договору. Подача працівником заяви з метою уникнути відповідальності за винні дії не може розцінюватись як примус до цього і не позбавляє власника або уповноважений ним орган права звільнити його за винні дії з підстав, передбачених законом, до закінчення встановленого ст. 38 КЗпП строку, а також застосувати до нього протягом цього строку в установленому порядку інше дисциплінарне стягнення.
Працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації (ч. 4 ст. 24 КЗпП).
Якщо після закінчення строку попередження трудовий договір не був розірваний і працівник не наполягає на звільненні, дія трудового договору вважається продовженою.
Судом встановлено, що заява про звільнення за власним бажанням була написана ОСОБА_2 14.02.2018 року і він не заявляв про її анулювання та продовжував працювати у ПФ «Степаненко і К», а відповідач, в свою чергу, через два тижні з дати написання вказаної заяви не виніс наказ про звільнення, тому між ОСОБА_2 та ПФ «Степаненко і К» тривали трудові відносини до видачі Наказу від 15.08.2019 року №43.
Таким чином, враховуючи, що відповідачем не надано суду доказів, що на місце позивача було запрошеного нового працівника, він не вправі був звільняти ОСОБА_2 згідно заяви від 14.02.2018 року на підставі ст. 38 КЗпП України, а враховуючи твердження відповідача щодо відсутності ОСОБА_2 на роботі без поважних причин з 06.08.2019 року по 15.08.2019 року, що є порушенням трудової дисципліни та не спростовано позивачем належними, допустимими та достатніми доказами, ПФ «Степаненко і К» мав видати наказ про звільнення працівника за відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин (п.4 ст. 40 КЗпП України).
Відповідно до статті 47 КЗпП України - власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього ж Кодексу. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов'язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи.
Згідно п.4.2 «Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників» затвердженої наказом №58 від 29.07.1993 року Міністерства праці України, зареєстрованої в Мінюсті України 17.10.1993 року за №110, якщо працівник відсутній на роботі в день звільнення, то власник або уповноважений ним орган в цей день надсилає йому поштове повідомлення із вказівкою про необхідність отримання трудової книжки. Пересилання трудової книжки поштою з доставкою на зазначену адресу допускається тільки за письмовою заявою працівника.
Судом встановлено, що відповідач здійснив заходи для отримання позивачем трудової книжки, при цьому позивач лише 14.04.2020 року направив на адресу відповідача заяву з проханням переслати трудову книжку поштою рекомендованим листом за адресою його місця проживання.
Згідно до вимог ст. 235 КЗпП України у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
Як роз'яснено у п. 32 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів», вимоги працівника про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку підлягають задоволенню в тому разі і за той період, коли з вини власника або уповноваженого ним органу була затримана видача трудової книжки або неправильне формулювання причин звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника.
Разом з тим, у судовому засіданні не встановлено обставин вини відповідача щодо затримки у видачі трудової книжки, а відтак, відсутні підстави для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за даних обставин.
Позивачем надано до суду письмові докази (а.с. 21-38), в підтвердження виконання ним трудових обов'язків покладених на нього ПФ «Степаненко І К» .
Як вбачається з листа ТОВ «Тандем-Автозапчастини» (а.с.21), ОСОБА_2 03.09.2019 року продав їм грунтообробний агрегат СТЕП КМ 2.1-20, про що свідчить видаткова накладна №РН-0000182 від 03.09.2019 року та 09.10.2019 року продав їм грунтообробний агрегат СТЕП КМ 2.1-20, про що свідчить видаткова накладна №РН-0000209 від 09.09.2019 року.
28.04.2019 року Голова ФГ «Чепа» надав відповідь на запит, адвоката Батури П.О. (а.с. 26), в якому зазначив, що 25.10.2019 року ОСОБА_2 перебував за місцем знаходження їхнього господарства, а саме в селі Забарівка та запускав в роботу придбаний в ПФ «Степаненко І К» агрегат грунтообробний дисковий СТЕП АГМ-5,9П, на підставі видаткової накладної. 01.02.2020 року перебував за місцем знаходження їхнього господарства, де разом з його працівником усував недоліки в роботі вищевказаного агрегату.
Як вбачається з відповіді на запит (а.с.33) директор ТзОВ «БентелерДістріб'юши Україна» повідомив, що 24.09.2019 року ОСОБА_2 в якості комерційного директора ПФ «Степаненко І К» проводив переговори, щодо поставки їхнього товару (металопрокату).
Як вбачається з Акту прийому-передачі №34 від 25.10.2019 року ПФ «Степаненко І К», в особі директора ОСОБА_1 , передав ОСОБА_5 , прийняв сільськогосподарську техніку, за довіреністю №79 від 15.10.2019 року, згідно умов договору №34 від 15.10.2019 року.
З видаткових накладних №РН-0000182 від 03.09.2019 року та №РН-0000209 від 09.09.2019 року (а.с.22. 23) вбачається, що постачальником є директор ПФ «Степаненко і К» ОСОБА_1 , а не ОСОБА_2 .
А також, як вбачається з видаткових накладних (а.с.25,27,28) постачальником є директор ПФ «Степаненко і К» ОСОБА_1 , а не ОСОБА_2 .
Крім того, як вбачається з матеріалів справи (а.с.29-31, 34-36, 37), договір про купівлю-продаж сільськогосподарської техніки, договір поставки та додаткова угода, підписувалися директором ПФ «Степаненко і К» ОСОБА_1 , а не ОСОБА_2 .
Разом з тим, до суду не надано достатніх доказів, які б у своїй сукупності дали змогу дійти висновку про наявність обставин справи щодо виконання позивачем обов'язків за трудовим договором після видачі наказу про звільнення.
Позивач зазначає, що з наказом про звільнення він ознайомився лише 13.04.2020 року, коли ознайомився з матеріалами кримінального провадження №12020110030000716 від 21.02.2020 року, оскільки з 16.08.2019 року по 13.02.2020 року фактичні трудові відносини між ним та ПФ «Степаненко І К» тривали, тому просив поновити строк звернення до суду з даною позовною заявою.
Відповідно до ст.256 ЦК України - позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до ч.1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Статтею 233 КЗпП України встановлено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
У разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки, що виходить зі змісту ст. 234 КЗпП України.
В Постанові Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 року зазначено, що встановлені статтями 228, 223КЗпП строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Передбачений ст.233КЗпП місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.
Так, з матеріалів справи вбачається, що 21.02.2020 року слідчим Білоцерківського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Київській області за дорученням начальника слідчого відділу Білоцерківського відділу поліції-2 Головного управління Національної поліції в Київській області капітана поліції Швеня Я.Р. від 21.02.2020 року розпочате досудове розслідування у кримінальному провадженні №120201100300000716 за фактом грубого порушення законодавства про працю, що підтверджується повідомленням про початок досудового розслідування від 21.02.2020 року.
Як вбачається з протоколу прийняття заяви про вчинення кримінального правопорушення від 20.02.2020 року (а.с.174), ОСОБА_2 даючи пояснення повідомив, що його звільнено з ПФ «Степаненко і К» 15.08.2019 року за власним бажанням, а запис в трудовій книзі 20.03.2018 року.
Тобто, 20.02.2020 року даючи пояснення слідчому позивачу вже було відомо про його звільнення 15.08.2019 року, також у довідці сформованої засобами автоматичних систем ПФ України від 14.02.2020 року, доданої позивачем, зазначено про його звільнення з ПФ «Степаненко І К» 15.08.2019 року ( 11-13).
В заяві позивача від 13.04.2020 року (а.с. 19) він зазначає, що 13.04.2020 року ознайомившись із матеріалами кримінального провадження від ознайомився із наказом ПФ «Степаненко і К» № 43 про його звільнення з 15.08.2019 року, разом з тим, згідно фотокопії клопотання ОСОБА_2 ( а.с.211) він ознайомився з матеріалами кримінального провадження 18.03.2020 року, враховуючи, що 06.03.2020 року відповідачем на запит слідчого було надано оспорюваний наказ до вказаних матеріалів.
Таким чином, позивач міг довідатися про порушення його прав з моменту неотримання заробітної плати від «Степаненко І К», довідався про звільнення 14.02.2020 року при отриманні довідки з ПФ України та 18.03.2020 року при ознайомленні з наказом про звільнення, однак з даним позовом звернувся лише 12.05.2020 року, після встановленого строку звернення до суду за захистом своїх прав.
Таким чином, враховуючи, що позивачем не надано належних, допустимих та достатніх доказів в підтвердження поважності причин пропуску строку для звернення до суду за захистом порушених прав, суд приходить до висновку, про відсутність підстав для поновлення вказаного строку.
Обґрунтовуючи судове рішення, суд приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Даючи оцінку встановленим обставинам та доказам в їх сукупності, суд приходить до висновку, що позов не підлягає до задоволення.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, в разі відмови у задоволенні позову судові витрати не підлягають відшкодуванню.
Керуючись ст. 43 Конституції України, ст. 3, 5-1, 21, 36, 40, 41, 47, 116, 117, 147, 149, 233, 234 КЗпП України, ст. 4, 12, 76 - 81, 223, 258, 259, 264 - 265, 268, 315, 355 ЦПК України суд -
У задоволенні позову ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_3 ) до Приватної фірми «СТЕПАНЕНКО І К» ( код 23576814, місцезнаходження: 09100, Київська область, м. Біла Церква, вул. Глиняна, 100), третя особа: директор Приватної фірми «СТЕПАНЕНКО І К» ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце проживання: АДРЕСА_3 ), про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відмовити.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Київського апеляційного суду через Білоцерківський міськрайонний суд Київської області протягом тридцяти днів з дня складення рішення. Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складено 12.10.2020 року.
Суддя:О. В. Бондаренко