14 вересня 2020 року Справа № 804/19770/14
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого суддіТулянцевої І.В.
за участі секретаря судового засіданняПрогонної В.В.
за участі:
позивача представника позивача представника відповідача Ярцева В.О. Кравець І.М. Широчкіна Р.Г.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпрі в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України, Головного управління ДФС у Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, -
01 грудня 2014 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Державної фіскальної служби України в якій просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України від 29.10.2014 року №2161-о про звільнення з посади та податкової міліції підполковника податкової міліції ОСОБА_1 , заступника управління - начальника відділу планування та моніторингу слідчого управління фінансових розслідувань Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області;
- поновити ОСОБА_1 в органах податкової міліції на посаді заступника управління - начальника відділу планування та моніторингу слідчого управління фінансових розслідувань Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області;
- стягнути з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 29 жовтня 2014 року до дня поновлення на роботі.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач не погоджується з оскаржуваним наказом від 29.10.2014 року №2161-о про звільнення з посади та податкової міліції, оскільки вказаний наказ не відповідає вимогам законодавства та порушує права позивача, як громадянина України, на подальше проходження служби в органах податкової міліції. Позивач зазначає, що норми Закону України «Про очищення влади» обмежують його конституційні права, незважаючи на професійну придатність виконувати таку роботу, наявність достатнього досвіду та освіти, професійну репутацію. При цьому, позивач звертає увагу, що нормативно-правові акти, якими керувався позивач та підпорядковані співробітники в період перебування його на посадах, визначених ч.1 ст.3 зазначеного Закону, чинні до теперішнього часу та досі регламентують порядок проведення заходів підрозділами податкової міліції. Відповідачем не прийнято до уваги досягнуті очолюваним підрозділом економічні показники, динаміка основних показників, за якими здійснюється оцінка результативності робот підрозділу та інші критерії оцінки діяльності як позивача особисто, так і очолюваного підрозділу. Факт перебування особи в певний період часу на відповідній посаді в державному органі, в разі дотримання чинного законодавства під час призначення її на цю посаду, не є кримінальним правопорушенням та не утворює складу злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України. Жодним вироком суду не доведено винуватість позивача у скоєнні будь-якого кримінального правопорушення. Позивач вказує на те, що жодним рішенням, діями або бездіяльністю не здійснював заходу, спрямованого на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Позивачем, також, зазначено, що статтею 63 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 року №114, не передбачено таку підставу для звільнення, як з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади». Порушенням прав позивача є також той факт, що роботодавець взагалі не повідомив позивача про наступне вивільнення із зазначених в оскаржуваному наказі підстав. З огляду на всі вищезазначені причини позивач вважає, що оскаржуваний наказ є протиправним та підлягає скасуванню, у зв'язку з чим він звернувся до суду з даним позовом та просить позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 02.12.2014 року відкрито провадження у справі та призначено судовий розгляд справи у складі колегії суддів: головуючого судді Степаненко В.В., суддів Верби І.О., Сидоренка Д.В.
10.12.2014 року відповідачем подано заперечення проти адміністративного позову, згідно яких він просив суд відмовити в задоволенні позову у повному обсязі. В обґрунтування правової позиції відповідач зазначає, що 16.10.2014 року набрав чинності Закон України «Про очищення влади», згідно якого до 26.10.2014 року повинні бути звільненні з державної служби особи, які обіймали сукупно не менше одного року у період з 25.02.2010 року по 22.02.2014 року посаду (посади) керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі. У період з 14.12.2011 року по 17.02.2012 року позивач обіймав посаду першого заступника начальника управління податкової міліції ДПА у Дніпропетровській області, з 17.02.2012 року по 24.05.2013 року першого заступника начальника управління податкової міліції ДПС у Дніпропетровській області, а тому відповідач вважає звільнення позивача правомірним.
На підставі розпорядження керівника Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 22.12.2014 року № 394 д у зв'язку з тим, що суддя Верба І.О. перебуває на лікарняному, внесені зміни до складу колегії суддів та визначено склад колегії суддів у справі, а саме: головуючий суддя Степаненко В.В., судді Юрков Е.О., ОСОБА_3 .
Ухвалою суду від 15.04.2015 року зупинено провадження у справі до вирішення справи, що розглядається в порядку конституційного судочинства за зверненням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України положень пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади», 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України положень частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п'ятої статті 5, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади», а саме до набрання законної сили рішенням Конституційного Суду України.
На підставі розпорядження керівника апарату Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17.05.2018 року №1491 д у зв'язку з відрахуванням судді ОСОБА_4 зі штату суду, призначено повторний автоматизований розподіл адміністративної справи №804/19770/14, яким справу передано на розгляд судді Юхно І.В.
Ухвалою суду від 21.05.2018 року адміністративну справу №804/19770/14 прийнято до провадження суддею ОСОБА_5 .
На підставі розпорядження керівника апарату Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21.05.2018 року №1512 д на підставі службової записки судді Юхно І.В. про зміну складу колегії по справі №804/19770/14, у зв'язку із закінченням повноважень у судді Юркова Е.О., вирішено внести зміни до складу колегії суддів по вказаній справі. Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.05.2018 року, визначено склад колегії суддів: головуючий суддя Юхно І.В., судді Сидоренко Д.В., Верба І.О.
На підставі розпорядження від 03.12.2018 року №3041 д, у зв'язку з перебуванням судді Юхно І.В. у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трьох років згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03.12.2018 року адміністративну справу № 804/19770/14 перерозподілено судді Тулянцевій І.В. Відповідно до протоколу від 03.12.2018 року визначено склад колегії суддів у справі №804/19770/14: головуючий суддя Тулянцева І.В., судді Сидоренко Д.В., ОСОБА_6 .
На підставі розпорядження керівника апарату Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 10.12.2018 року №3071 д згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10.12.2018 року, визначено здійснювати розгляд адміністративної справи №804/19770/14 суддею Тулянцевою І.В. одноособово.
Ухвалою суду від 10.12.18 року прийнято до провадження адміністративну справу №804/19770/14 за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) учасників справи, призначено справу до розгляду у судовому засіданні та зобов'язано учасників справи повідомити про усунення обставин, що стали підставою для зупинення.
27.12.2018 року на адресу суду від Державної фіскальної служби України надійшла заява-заперечення проти розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
03.04.2020 року на адресу суду надійшло клопотання від позивача про поновлення провадження у справі.
Ухвалою суду від 10.04.2020 року клопотання позивача про поновлення провадження в адміністративній справі - задоволено. Поновлено провадження в адміністративній справі №804/19770/14. Прийнято рішення про розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначено справу до розгляду у підготовчому судовому засіданні на 18.05.2020 року на 15:30 год.
В підготовче судове засідання 18.05.2020 року сторони не з'явились. Від позивача на електронну адресу суду надійшло клопотання про відкладення розгляду справи. Наступне підготовче судове засідання призначено на 01.06.2020 року о 14:00 год.
20.05.2020 року на адресу суду від Державної фіскальної служби України надійшло клопотання про відкладення розгляду справи призначеної на 18.05.2020 року о 15:30 год. на іншу дату.
В підготовчому судовому засіданні 01.06.2020 року розгляд справи відкладено на 24.06.2020 рік, у зв'язку з неявкою представника відповідача.
01.06.2020 року від позивача надійшло клопотання про залучення співвідповідача та заява про уточнення адміністративного позову, згідно якої позивач просить визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України від 29.10.2014 року №2161-о про звільнення з посади та податкової міліції підполковника податкової міліції ОСОБА_1 , заступника начальника управління - начальника відділу планування та моніторингу слідчого управління фінансових розслідувань Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області та поновити ОСОБА_1 в органах податкової міліції на посаді заступника начальника управління - начальника відділу планування та моніторингу слідчого управління фінансових розслідувань Головного управління Державної фіскальної служби України у Дніпропетровській області, а також стягнути з Головного управління ДФС у Дніпропетровській області (м.Дніпро, вул.Сімферопольська, 17-а, 49000, код ЄДРПОУ 39394856) на користь ОСОБА_1 (рнокпп НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 29.10.2014 року до дня поновлення на посаді.
02.06.2020 року на адресу суду засобами поштового зв'язку від Державної фіскальної служби України надійшло клопотання про відкладення розгляду справи призначеної на 01.06.2020 року на іншу дату.
В підготовчому судовому засіданні 24.06.2020 року вирішено клопотання позивача про витребування додаткових доказів та оголошено перерву до 14.07.2020 року.
В підготовчому судовому засіданні 14.07.2020 року по справі оголошено перерву до 05.08.2020 року, у зв'язку з витребуванням додаткових доказів по справі.
29.07.2020 року на вимогу суду від Головного управління ДФС у Дніпропетровській області надійшов супровідний лист з документами.
05.08.2020 року на адресу суду надійшов уточнений адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України, Головного управління ДФС у Дніпропетровській області, в якому позивач просить:
- визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України від 29.10.2014 року № 2161-о про звільнення з посади та податкової міліції підполковника податкової міліції ОСОБА_1 , заступника начальника управління - начальника відділу планування та моніторингу слідчого управління фінансових розслідувань Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області;
- поновити ОСОБА_1 в органах податкової міліції на посаді заступника начальника управління - начальника відділу планування та моніторингу слідчого управління фінансових розслідувань Головного управління Державної фіскальної служби України у Дніпропетровській області;
- стягнути з Головного управління ДФС у Дніпропетровській області (м.Дніпро, вул.Сімферопольська, 17-а, 49000, код ЄДРПОУ 39394856) на користь ОСОБА_1 (рнокпп НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 30.10.2014 року до дня поновлення на посаді;
- зобов'язати Державну фіскальну службу України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбачені ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади».
В судовому засідання 05.08.2020 року оголошено перерву до 19.08.2020 року о 14:30 год. для надання додаткового часу для ознайомлення з уточненою позовною заявою представнику відповідача.
17.08.2020 року від Головного управління ДФС у Дніпропетровській області надійшов відзив на позов у справі 804/19770/14. В наданому письмовому відзиві на позов відповідач заперечує проти доводів та правових підстав позову виходячи з наступного. Зі змісту наказу про звільнення від 29.10.2014 року №2161-о видно, що підполковника податкової міліції ОСОБА_1 (М-110857), який працює на посаді заступника начальника управління - начальника відділу планування та моніторингу слідчого управління фінансових розслідувань Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області, 29.10.2014 року звільнено з займаної посади та податкової міліції на підставі довідки про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі, оскільки позивач обіймав посади щодо яких встановлена заборона відповідно до критеріїв здійснення очищення влади, визначених у ч.1 ст. 3 Закону України «Про очищення влади». Також зазначає, що на розгляді Великої Палати Конституційного Суду України вже тривалий час перебуває справа за конституційними поданнями Верховного Суду України та народних депутатів України щодо відповідності Конституції України положень Закону України «Про очищення влади», в якій на момент розгляду цієї справи рішення ще не ухвалене. Тобто, положення зазначеного Закону не визнано неконституційним та він є чинним. Відтак, обставини, що були підставою для звільнення позивача не відпали та є чинними по теперішній час. Крім того зазначає, що особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, але не більше, як за один рік. Вищенаведене є підставою для висновку про необгрунтованість заявлених позивачем вимог.
Ухвалою суду від 19.08.2020 року закрито підготовче провадження в адміністративній справі №804/19770/14 та розпочато розгляд справи по суті, оголошено перерву до 31.08.2020 року.
20.08.2020 року на адресу суду засобами поштового зв'язку від Державної фіскальної служби України надійшов відзив на уточнену позовну заяву у справі №804/19770/14. В наданому письмовому відзиві на уточнену позовну заяву відповідач заперечує проти доводів та правових підстав позову виходячи з наступного. Зі змісту наказу про звільнення від 29.10.2014 року №2161-о видно, що підполковника податкової міліції ОСОБА_1 (М-110857), який працює на посаді заступника начальника управління - начальника відділу планування та моніторингу слідчого управління фінансових розслідувань Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області, 29.10.2014 року звільнено з займаної посади та податкової міліції на підставі довідки про результати перевірки відомостей, зазначених в його особовій справі, оскільки позивач обіймав посади щодо яких встановлена заборона відповідно до критеріїв здійснення очищення влади, визначених у ч.1 ст.3 Закону України «Про очищення влади». Також зазначає, що на розгляді Великої Палати Конституційного Суду України вже тривалий час перебуває справа за конституційними поданнями Верховного Суду України та народних депутатів України щодо відповідності Конституції України положень Закону України «Про очищення влади», в якій на момент розгляду цієї справи рішення ще не ухвалене. Тобто, положення зазначеного закону не визнано неконституційним та він є чинним, у зв'язку із чим, відсутні підстави для задоволення позову про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення позивача з займаної посади та поновлення на роботі. Щодо позовних вимог в частині зобов'язання Державну фіскальну службу України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбачені ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади», зазначає, що відкликання таких відомостей з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» діючим законодавством не передбачено, у зв'язку із чим, підстави для звернення Державної фіскальної служби України для їх вилучення, відсутні.
В судовому засіданні 31.08.2020 року оголошено перерву до 14.09.2020 року до 15:00 год.
В судовому засіданні 14.09.2020 року позивач, представник позивача та представник відповідача - 2 підтримали обрані правові позиції. Позивач та його адвокат просили позовні вимоги задовольнити з підстав, наведених у позові. Представник відповідача - 2 у задоволенні позову просив відмовити з підстав, наведених у відзиві на позовну заяву.
Представник відповідача - 1 - Державної фіскальної служби України в судове засідання 14.09.2020 року не з'явився, подав клопотання про розгляд справи за його відсутності.
Дослідивши матеріали, заслухавши пояснення позивача та представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються вимоги позову, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини справи та надав їм правову оцінку.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в період з 01.02.2002 року по 29.10.2014 року проходив службу в податкової міліції, має спеціальне звання - підполковник.
Згідно з послужним списком ОСОБА_1 (М-110857):
- наказом Державної податкової адміністрації України від 26.07.2010 року №338-о, позивач зарахований у розпорядження ДПА у Дніпропетровській області, як прибулий з МВС України та призначено на посаду начальника головного відділу податкової міліції - першого заступника начальника СДПІ по роботі з великими платниками податків у м.Дніпропетровську;
- наказом ДПС України від 14.12.2011 року № 551 - о, ОСОБА_1 призначено першим заступником Управління податкової міліції ГУ ДПС у Дніпропетровській області;
- наказом ДПС України від 17.02.2012 року № 311 - о, призначено на посаду першого заступника начальника Управління податкової міліції ГУ ДПС у Дніпропетровській області;
- наказом ГУ Міндоходів у Дніпропетровській області від 29.05.2013 року № 20 - 0, ОСОБА_1 призначено на посаду заступника начальника управління - начальника відділу планування та моніторингу слідчого управління фінансових розслідувань ГУ Міндоходів у Дніпропетровській області.
Наказом Міністерства доходів і зборів України від 29 жовтня 2014 року №2161-о «Про звільнення ОСОБА_1 », відповідно до підпункту 1 пункту 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» від 16.09.2014 року №1682-VІІ та пункту 62 підпункту «а» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29 липня 1991 року №114, звільнено з посади та податкової міліції, з постановкою на військовий облік: підполковника податкової міліції ОСОБА_1 (М-110857), заступника начальника управління - начальника відділу планування та моніторингу слідчого управління фінансових розслідувань Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області.
Підставою для застосування вказаного наказу явилась довідка про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі ОСОБА_1 .
Вважаючи спірний наказ про звільнення протиправним, позивач звернувся до суду із даним позовом.
Перевіряючи юридичну та фактичну обґрунтованість вказаних висновків відповідача і винесеного на підставі таких висновків спірного акту індивідуальної дії на відповідність вимогам ч.2 ст.2 КАС України, проаналізувавши положення законодавчих актів, якими врегульовані спірні правовідносини, суд зауважує на наступному.
Статтею 8 Конституції України установлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (стаття 3 Конституції України).
Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (стаття 24 Конституції України).
Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (стаття 38 Конституції України).
У частині 2 статті 61 Конституції України зазначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Відповідно до ч.1 ст.129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, який набрав чинності з 11 вересня 1997 року, Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), взявши на себе зобов'язання поважати права людини. Цим законом Україна повністю визнала на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) установлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Статтею 8 Конвенції передбачено, що кожному гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася на підставі Указу Президії Верховної ради Української РСР від 14 квітня 1986 року №2077-ХІІ та яка набрала чинності для України з 13 червня 1986 року (далі-Віденська конвенція), закріплено принцип pacta sunt servanda, відповідно до якого кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватися. Відповідно до статті 27 цієї Конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.
Відповідно до статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2009 року №1906-IV, міжнародні договори є частиною національного законодавства та у разі суперечностей між ними мають вищу юридичну силу, ніж положення актів національного законодавства.
За приписами статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду, як джерело права.
Згідно ч.1, 2 ст.1 Закону України «Про очищення влади» від 16.09.2014 року 1682-VII (далі - Закон України №1682-VII), очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.
Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
У відповідності до ч.3 ст.1 Закону України №1682-VII, протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.
Статтею 2 Закону №1682-VII передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації). Відповідно до пункту шостого частини першої статті 2 Закону №1682-VII заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо: начальницького складу органів внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту.
Критерії здійснення очищення влади (люстрації) установлені статтею 3 Закону України №1682-VII.
Згідно з п.8 ч.1 ст.3 Закону України №1682-VII заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року - керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Правовий статус податкової міліції визначено у розділі XVIII-2 Податкового кодексу України від 02.12.2010 № 2755-VI (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - ПК України).
Податкова міліція складається із спеціальних підрозділів по боротьбі з податковими правопорушеннями, що діють у складі відповідних контролюючих органів, і здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, виконує оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну та охоронну функції (пункт 348.1 статті 348 ПК України).
Згідно з пунктом 349.1 статті 349 ПК України до складу податкової міліції належать, зокрема, управління (відділи, відділення, сектори) податкової міліції відповідних державних податкових служб в областях.
Особи начальницького і рядового складу податкової міліції проходять службу у порядку, встановленому законодавством для осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ (пункт 353.1 статті 353 ПК України).
За приписами підпункту 353.4.2 пункту 353.4 статті 353 ПК України особам, яких прийнято на службу до податкової міліції на посади начальницького і рядового складу, присвоюються, зокрема, такі спеціальні звання старшого начальницького складу: полковник податкової міліції; підполковник податкової міліції; майор податкової міліції.
Згідно з абз. 1 ч.4, 5 ст.5 Закону України №1682-VII, організація проведення перевірки осіб (крім професійних суддів та осіб, зазначених в абзаці третьому цієї частини) покладається на керівника відповідного органу, до повноважень якого належить звільнення з посади особи, стосовно якої здійснюється перевірка. Перевірці підлягають: достовірність вказаних у заяві відомостей щодо незастосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 цього Закону; достовірність відомостей щодо наявності майна (майнових прав) та відповідність вартості майна (майнових прав), вказаного (вказаних) у декларації про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру, поданій особою за минулий рік за формою, що встановлена Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції» (далі - декларація), набутого (набутих) за час перебування на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 цього Закону, доходам, отриманим із законних джерел.
Частиною 10 статті 5 Закону України 1682-VII визначено, що у разі встановлення за результатами перевірки недостовірності відомостей, визначених п.2 ч.5 ст.5, орган, який проводив перевірку, протягом трьох робочих днів з дня виявлення всіх недостовірностей та/або невідповідностей, але не пізніше ніж на тридцятий день з дня отримання запиту та копії декларації особи, повідомляє про них особу, стосовно якої проводиться перевірка. Особа, стосовно якої проводиться перевірка, не пізніше ніж на п'ятнадцятий робочий день з дня отримання нею відповідного повідомлення надає письмове пояснення за такими фактами та підтверджуючі документи, які є обов'язковими для розгляду та врахування відповідним органом при підготовці висновку про перевірку.
Постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 року №563 «Про деякі питання реалізації Закону України «Про очищення влади» затверджено Порядок проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади» (далі - Порядок 563) та Перелік органів, що проводять перевірку достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади».
Відповідно до пунктів 4, 5 Порядку 563 (в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин), організація проведення перевірки покладається на керівника відповідного органу, до повноважень якого належить звільнення з посади особи, стосовно якої проводиться перевірка (далі - керівник органу). Керівник органу або голова суду згідно з планом проведення перевірок, затвердженим Кабінетом Міністрів України, приймає рішення про початок проведення перевірки у відповідному органі (далі - початок проведення перевірки в органі), в якому встановлює дату початку проведення перевірки, а також відповідальним за проведення перевірки визначає кадрову службу чи інший структурний підрозділ такого органу (далі - відповідальний структурний підрозділ).
В ході розгляду справи судом встановлено, що на підставі довідки, складеної начальником управління персоналу ГУ ДФС у Дніпропетровській області Г.В. Гребінчуком, комісією у складі - начальника управління персоналу ГУ ДФС у Дніпропетровській області Г.В. Гребінчука, заступника начальника управління - начальника відділу ПСПМІОС управління персоналу ГУ ДФС у Дніпропетровській області О.Ю. Лівадного, старшого інспектора з особливих доручень відділу ПСПМІОС управління персоналу ГУ ДФС у Дніпропетровській області О.М. Чабан, складено Довідку про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та/або трудовій книжці, в якій зазначено, що за результатами проведеної перевірки відомостей, зазначених в особовій справі встановлено, що відносно ОСОБА_1 застосовується заборона, визначена частиною першою статті 3 Закону України «Про очищення влади». Вказану Довідку затверджено наказом Державної фіскальної служби України від 17.10.2014 року № 199.
Як було зазначено раніше, саме вказана Довідка про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та/або трудовій книжці, стала підставою для винесення спірного наказу про звільнення позивача зі служби та з посади від 29.10.2014 року № 2161 - о.
З письмових заперечень на позовну заяву, наданих Державною фіскальною службою України, судом з'ясовано, що ОСОБА_1 в період з грудня 2011 року по травень 2013 року обіймав посади першого заступника управління податкової міліції ДПА у Дніпропетровській області та першого заступника начальника управління податкової міліції ГУ ДПС у Дніпропетровській області, тобто обіймав посади, щодо яких встановлена заборона відповідно до критеріїв здійснення очищення влади, визначених у ч. 1 ст. 3 Закону України № 1682-VII, а саме:
- з 14.12.2011 (наказ № 551-о від 14.12.2011) по 17.02.2012 (наказ № 311 - о від 17.02.2012) - перший заступник начальника управління податкової міліції ДПА у Дніпропетровській області;
- з 17.02.2012 (наказ № 311 - о від 17.02.2012) по 24.05.2013 (наказ № 20 від 20.05.2013) - перший заступник начальника управління податкової міліції ГУ ДПС у Дніпропетровській області.
Оскільки, на думку відповідача - 1, посада заступника керівника територіального (регіонального) органу податкової міліції підпадає під критерії, встановлені п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про очищення влади», позивача було правомірно звільнено з посади керівником органу, до повноважень якого належить звільнення з посади.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України) України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду.
Таким чином, у контексті спірних правовідносин суд повинен з'ясувати або спростувати наявність факту або обставин, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача - суб'єкта владних повноважень, створення перешкод для їх реалізації або наявність інших утисків прав та свобод позивача.
Поряд із цим, суд ураховує, що обсяг судового контролю в адміністративних справах визначено частиною другою статті 2 КАС України, в якій зазначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Тобто, суд повинен з'ясувати, чи були дії відповідача здійснені в межах повноважень, відповідно до закону та з дотриманням установленої процедури, а також, чи було його рішення прийнято на законних підставах.
Закон України №1682-VII був предметом оцінки Європейської комісії «За демократію через право» (далі-Венеціанська комісія) за зверненням моніторингового комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи, за результатами якої Комісією схвалено два висновки: 1) Проміжний висновок №788/2014 на 101-й пленарній сесії 12-13 грудня 2014 року у м.Венеція (далі-Проміжний висновок № 788/2014), 2) Остаточний висновок №788/2014 на 103-му пленарному засіданні 19-20 червня 2015 року у м.Венеція (з урахуванням змін, унесених до Верховної Ради України 21 квітня 2015 року).
У пункті 18 Проміжного висновку №788/2014 Венеціанська комісія відзначила, що європейські стандарти в галузі люстрації, в основному, випливають з трьох джерел:
1) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, статей 6, 8 і 14, статті 1 Протоколу 12) та практики Європейського суду з прав людини;
2) прецедентного права національних конституційних судів;
3) Резолюцій Парламентської асамблеї Ради Європи:
- «Про необхідність міжнародного засудження тоталітарних комуністичних режимів» №1481 (2006) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1481 (2006));
- «Про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем» №1096 (1996) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1096 (1996)) та додана до неї доповідь, яка містить Керівні принципи щодо відповідності люстраційних законів та подібних адміністративних заходів вимогам держави, що базується на принципі верховенства права (далі-Керівні принципи ПАРЄ).
Згідно з ч.2 ст.235 Кодексу законів про працю України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Суд зазначає, що аналіз положень пункту 8 частини першої статті 3 у взаємозв'язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України №1682-VII дає підстави для висновку, що заборони, встановлені частиною третьою статті 1 цього Закону, виникають в силу закону, а не в силу прийняття суб'єктом владних повноважень правозастосовного (індивідуально-правового) акта.
Водночас із аналізу цих норм випливає, що встановлення для осіб заборони обіймати певні посади в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов'язується із самим лише фактом зайняття ними сукупно не менше одного року в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року посад, зокрема, передбачених пунктом 8 частини першої статті 3 цього Закону, незалежно від того чи сприяла вона своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи жодної індивідуальної дії чи зв'язку особи з будь-якими антидемократичними подіями.
Питання конституційності, зокрема положень пунктів 7, 8, 9 частини першої пункту 4 частини другої статті 3 у взаємозв'язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України №1682-VII на відповідність положенням статті 38, частини другої статті 61, частини першої статті 62 Конституції України вирішуються Конституційним Судом України.
Так, на розгляді Великої Палати Конституційного Суду України тривалий час перебуває справа за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України №1682-VII, 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п'ятої статті 5, пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 4 цього закону.
На момент розгляду судом цієї справи рішення Конституційним Судом України за наслідками розгляду вищевказаного конституційного провадження не ухвалено.
Водночас Верховний Суд у рішенні від 18 вересня 2018 року у справі №800/186/17, дійшов висновку, що люстрація, як законодавче обмеження, за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. У зв'язку з цим Верховний Суд відхилив доводи позивача, які ґрунтувалися на приписах статей 58, 61 і 62 Конституції України, оскільки ці норми спрямовані на регулювання принципів і засад ретроспективної відповідальності за вчинення правопорушень, зокрема кримінальних, та індивідуального характеру юридичної відповідальності, встановлюють низку процесуальних гарантій, покликаних запобігти необґрунтованому притягненню будь-кого до юридичної відповідальності. Указані гарантії, за висновком Суду, не поширюються на правовідносини, які не пов'язані з настанням юридичної відповідальності осіб. Із цим висновком погодилася і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 січня 2019 року у справі №800/186/17.
У справі №800/186/17 Верховний Суд указав на політичний характер люстраційних заходів. Суд відмітив, якщо юридична відповідальність пов'язана із застосуванням санкцій за порушення визначених законом норм, то політична відповідальність постає як відповідальність за належне здійснення державної влади, державного управління тими, хто відповідно до покладених завдань і функцій є носіями такої влади. Політичну відповідальність потрібно розуміти як відповідність якостей носіїв владно-управлінської діяльності і реалізації ними своїх функцій і повноважень тим умовам і завданням, які постали перед державою і суспільством (на виклики часу, відповідь на об'єктивні вимоги до неї).
Як підсумок, у справі №800/186/17 Верховний Суд дійшов висновку, що застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцію за конкретне протиправне діяння. Їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб.
Водночас необхідно врахувати, що на необхідності доведеності вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках №788/2014 щодо Закону України №1682, як на загальновизнаному міжнародному стандарті.
Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ №1096 (1996) звертає увагу держав-членів на те, що "люстрація" застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, засновані на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.
Також необхідно враховувати, що застосовані до позивача обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції.
Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала.
Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні ЄСПЛ, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто, за своїм змістом мати характер правозаконності. ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів «згідно із законом» означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права.
Юридичною гарантією законності у міжнародному праві є принцип pacta sunt servanda (договори необхідно сумлінно виконувати). Задля реалізації цього принципу правова система країни має забезпечувати виконання міжнародних зобов'язань держави, взятих нею на основі укладених міжнародних договорів, включаючи виконання рішень міжнародних судів, юрисдикцію яких визнано державою.
Цей принцип не визначає, яким саме чином міжнародне договірне право має бути реалізовано в рамках внутрішнього правопорядку, але відповідно до статті 27 Віденської конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права, як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.
17 жовтня 2019 року ЄСПЛ прийняв рішення у справі «Полях та інші проти України» (заяви №58812/15, №53217/16, №59099/16, №23231/18, №47749/18), яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного (далі-рішення у справі «Полях та інші проти України»), та стосувалося звільнення п'ятьох державних службовців на підставі приписів Закону України №1682-VII.
У цьому рішенні ЄСПЛ, із застосуванням підходу, заснованого на наслідках, визнав, що звільнення заявників на підставі Закону України №1682-VII становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя.
У пункті 208 цього рішення щодо підходу, заснованого на наслідках, Суд зазначив, що Закон України №1682-VII вплинув на заявників у трьох аспектах:
1) їх звільнили з державної служби;
2) до них було застосовано заборону обіймати посади державної служби на строк десять років;
3) відомості про осіб заявників було внесено до загальнодоступного в мережі Інтернет Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України №1682-VII.
За оцінкою ЄСПЛ, поєднання цих заходів мало дуже серйозні наслідки для здатності заявників встановлювати і розвивати відносини з іншими та їхньої соціальної і професійної репутації, а також значною мірою вплинуло на них. Вони не були просто відсторонені, понижені або переведені на менш відповідальну посаду, а звільнені із забороною обіймати посади державної служби, одразу втративши всі свої здобутки. Їм було заборонено обіймати будь-які посади державної служби у сфері, в якій вони багато років працювали як державні службовці (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 209).
У вказаній справі ЄСПЛ визнав, що застосовані до заявників заходи ґрунтувалися на національному законодавстві, однак піддав сумніву наявність легітимної мети звільнення заявників на підставі Закону №1682-VII, проте продовжив розгляд скарг, підсумовуючи, що цілі Закону №1682-VII можуть розглядатися як такі, що загалом відповідають цілям, визнаним Судом законними у його практиці щодо посткомуністичної люстрації в державах Центральної та Східної Європи. ЄСПЛ зазначив, що він має переконатися, чи переслідували законну мету застосовані до заявників заходи розглянуті не in abstracto, а з огляду на конкретні обставини їхніх справ, і чи були вони «необхідні у демократичному суспільстві» у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції. Втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення законної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності», та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті.
В основу підходу ЄСПЛ до розгляду справ, які стосувалися люстраційних заходів, покладено необхідність пошуку балансу між концепцією «демократії, здатної себе захистити», що передбачає принцип політичної лояльності державних службовців («демократична держава вправі вимагати від державних службовців відданості конституційним принципам, на яких вона заснована») та принципу дотримання прав і свобод людини, що гарантовані Конвенцією.
За висновком ЄСПЛ, його попередні висновки у справах щодо посткомуністичної люстрації лише частково стосуються цієї справи, зокрема щодо перших чотирьох заявників, оскільки передбачені Законом №1682-VII заходи мають набагато ширшу сферу застосування та були застосовані до заявників за обставин, що відрізнялися від тих, які відбувалися у країнах Центральної та Східної Європи під час впровадження ними люстраційних програм, які були більш цільовими та вузькоспрямованими. Суд відмітив, що навіть у контексті справ, пов'язаних із переходом від тоталітаризму до демократії, а також пов'язаних зі (стверджуваними) співробітниками служб безпеки тоталітарних режимів, він ніколи не стикався з обмежувальними заходами такого широкого обсягу, застосованими до державних службовців лише на тій підставі, що вони залишались на своїх посадах під час діяльності уряду, який згодом був визнаний недемократичним.
Зокрема, у розглянутих справах щодо посткомуністичної люстрації ЄСПЛ розглядав ситуації колишніх (як стверджувалося) працівників спецслужб тоталітарного режиму. Проте у цій справі заявники обіймали посади у державних установах, які принаймні принципово, ґрунтувалися на демократичних конституційних засадах, хоча і працювали за часів уряду Президента Януковича, якого широко критикували через авторитарні тенденції та вважали причетним до широкомасштабної системної корупції. Крім того, вбачається, що їхнє звільнення ґрунтувалося на колективній відповідальності осіб, які працювали у державних установах, коли при владі був Президент Янукович, незалежно від конкретних виконуваних ними функцій та їхнього зв'язку з антидемократичними тенденціями і подіями, які відбувались у той період.
Отже, стверджувана загроза, яку широке коло осіб, до якого застосовувалися передбачені Законом України №1682-VII заходи, становило для діяльності демократичних установ, не може прирівнюватися до загрози, яка виникає у випадках співпраці із спецслужбами тоталітарних режимів (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 275).
ЄСПЛ на основі аналізу своєї практики погодився, що індивідуалізація люстраційних заходів, хоча загалом вважається необхідною, не завжди є необхідною у справі щодо кожної конкретної особи та може бути здійснена на законодавчому рівні. Проте для вибору такого підходу мають бути наведені переконливі підстави (рішення у справі «Анчев проти Болгарії» (Anchev v. Bulgaria), заява № 38334/08 і 68242/16, пункти 109 - 111). У зв'язку з цим ЄСПЛ наголосив, що особливо важливим фактором є якість парламентського і судового перегляду законодавчого механізму (mutatis mutandis, рішення у справі «Енімал Дефендерз Інтернешнл проти Сполученого Королівства» [ВП] (Animal Defenders International v. the United Kingdom) [GC], заява № 48876/08, пункти 113 - 116, ЄСПЛ 2013 (витяги). Іншими аспектами, які мають враховуватись, під час оцінки відповідності законодавчого механізму, який передбачає застосування обмежувальних заходів за відсутності індивідуальної оцінки поведінки особи, є суворість застосованого заходу (рішення у справі «Анчев проти Болгарії» (Anchev v. Bulgaria), заява № 38334/08 і 68242/16, пункт 111), та чи розроблено законодавчий механізм достатньо чітко для вирішення нагальної суспільної потреби, яку він має задовольнити пропорційним чином (наприклад, у контексті статті 3 Першого протоколу до Конвенції рішення у справі «Жданока проти Латвії» [ВП] (Ћdanoka v. Latvia) [GC], заява № 58278/00, пункти 22 - 28, 116 - 136, ЄСПЛ 2006 IV). Утім, щоб обмежувальний захід відповідав статті 3 Першого протоколу до Конвенції, достатнім може бути менший рівень індивідуалізації, ніж у випадках стверджуваного порушення статей 8 і 11 Конвенції (рішення у справі «Жданока проти Латвії», пункт 115) (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 292-293).
Відповідаючи на питання, чи відповідав застосований до заявників законодавчий механізм наведеним критеріям, розробленим практикою ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України», ЄСПЛ указав, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан Янукович обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.
ЄСПЛ зазначив, що застосування до заявників встановлених Законом України №1682-VII заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан Янукович був Президентом України (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 294).
ЄСПЛ підкреслив, що Уряд не зазначив про будь-який розгляд підстав для застосування таких широкомасштабних та обмежувальних заходів під час обговорення Верховною Радою України Закону України №1682-VII. Навпаки, у статті 1 Закону серед принципів, які мають керувати процесом очищення, наведено «презумпцію невинуватості» та «індивідуальну відповідальність». На думку Суду, це свідчить про певну неузгодженість між проголошеними цілями Закону та фактично оприлюдненими ним правилами (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 72, 297).
У ситуації заявників у справі «Полях та інші проти України» ЄСПЛ констатував, що передбачені Законом України №1682-VII заходи могли бути застосовані навіть до державного службовця, призначеного на його посаду задовго до того, як пан Янукович, став Президентом України, лише на тій підставі, що він не пішов зі своєї посади протягом року після приходу до влади пана Януковича .
Іншими словами, причиною застосування обмежувальних заходів, передбачених Законом України №1682-VII, є прихід до влади пана Януковича, а не будь-яка подія, що підірвала демократичний конституційний лад, яка могла статися під час його правління та до якої могла бути причетна відповідна посадова особа. Суд вважає, що обмежувальні заходи такої суворості не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 299-300).
Так само, на думку ЄСПЛ, немає переконливого пояснення часовим рамкам, установлених Законом України №1682-VII, як основного критерію для застосування передбачених законом обмежувальних заходів. Як немає і пояснення, чому однорічний період є ключовим критерієм для застосування Закону України №1682-VII (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 301-302).
У підсумку ЄСПЛ дійшов висновку, що не було доведено, що втручання щодо будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції щодо всіх заявників.
Аналіз цього рішення ЄСПЛ та встановленого у ньому порушенні статті 8 Конвенції щодо всіх заявників, дозволяє дійти висновку, що застосований до заявників законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений Законом України №1682-VII, суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе міжнародні зобов'язання, ратифікувавши Конвенцію, а тому його застосування становить порушення положень Конвенції.
У цій справі до позивача, який обіймав посаду подібну до посади одного із заявників у справі «Полях та інші проти України», був застосований найсуворіший захід очищення влади (люстрації) на підставі Закону України №1682-VII, законодавчому механізму якого була надана оцінка ЄСПЛ у рішенні по цій справі. Тож, при вирішенні цього спору застосуванню підлягають положення статті 8 Конвенції, тлумачення якої надано у справі «Полях та інші проти України», оскільки за висновками Європейського суду сам Закон України №1682-VII, що укладений з порушенням міжнародних стандартів у сфері люстрації, є причиною порушення положень Конвенції.
Звільнення позивача проведено на підставі довідки про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та/або трудовій книжці про перебування позивача на відповідних посадах. При цьому, встановлення фактів особистої протиправної поведінки позивача не було метою цієї перевірки. У свою чергу, відповідач ніколи не стверджував про причетність позивача до будь-яких порушень прав людини чи підтримання останнім антидемократичних заходів.
У питанні застосування заборони протягом 10 років займати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація) закон не передбачав жодних реальних процедурних гарантій, за якими особи мали б можливість довести, що, незважаючи на посаду, яку вони обіймали, вони не брали участі в будь-яких порушеннях прав людини і не вживали або не підтримували антидемократичні заходи.
Така заборона автоматично застосовувалася рівною мірою як до політичних посад, перебуваючи на яких особи безпосередньо формували державну політику певного періоду, так і до посад керівників державних органів та їх структурних підрозділів, які не мали об'єктивної можливість впливати на формування державної політики цього періоду, незалежно від того, чи особи, які займали посаду/посади, наведені у статтях 2 та 3 Закону України №1682-VII, своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їхньому здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.
Венеціанська комісія у пункті 65 Проміжного висновку №788/2014 вказала, що той факт, що Закон України №1682-VII виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом індивідуальної відповідальності, на якому має бути заснована люстрація.
Без аналізу індивідуальної поведінки неможливо встановити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону України №1682-VII, що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації).
Без встановлення зв'язку між указаними особами та узурпацією влади неможливо дійти висновку, що було досягнуто легітимної мети Закону України №1682-VII - недопущення до участі в управлінні державними справами саме осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, не можливо і дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача - з іншого.
Тож заборона перебування на зазначених у Законі України №1682-VII посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність меті й принципам Закону України №1682-VII, визначеним у частині другій статті 1 цього Закону.
Довідка про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та/або трудовій книжці про перебування позивача на відповідних посадах, не містить відомостей про наявність фактів протиправної поведінки позивача, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_7 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, а спірні накази, не містить обґрунтування, що позивач міг становити будь-яку загрозу для нового демократичного режиму.
Оцінюючи пропорційність обмежень, застосованих до позивача, щодо легітимної мети (очищення влади), якої прагнули досягти органи державної влади, суд вважає їх непропорційними, невиправданими у демократичному суспільстві.
У Постанові Верховного Суду у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 03.06.2020 року по справі №817/3431/14, зазначено, що відсутність у Законі України №1682-VII процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов'язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб'єктів владних повноважень, визначених ч.3 ст.2 КАС України (у редакції, чинній до 15.12.2017), що кореспондує положенням ч.2 ст.2 КАС України (у редакції, чинній після 15.12.2017).
Цей обов'язок випливає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що оскаржуваний наказ Міністерства доходів і зборів України від 29.10.2014 року № 2161-о «Про звільнення ОСОБА_1 » не відповідає критеріям правомірності, наведеним у ч.2 ст.2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції, та як наслідок підлягає визнанню протиправним і скасуванню.
Щодо вимог про зобов'язання ГУ ДФС у Дніпропетровській області, як правонаступника ГУ Міндоходів у Дніпропетровській області поновити позивача на службі в органах податкової міліції та на посаді заступника начальника управління - начальника відділу планування та моніторингу слідчого управління фінансових розслідувань Головного управління ДФС у Дніпропетровській області, суд зазначає наступне.
Згідно з ч.1 ст.235 Кодексу законів про працю України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Згідно роз'яснень, наведених у пункті 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 року №9, у випадках зміни власника підприємства (установи, організації) чи його реорганізації (злиття з іншим підприємством, приєднання до іншого підприємства, поділу підприємства, виділення з нього одного або кількох нових підприємств, перетворення одного підприємства в інше, наприклад, державного підприємства в орендне підприємство або підприємства в господарське товариство) дія трудового договору працівника продовжується (ч.3 ст.36 КЗпП в редакції від 19 січня 1995 року). При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за п.1 ст.40 КЗпП може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями. Працівник, який незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де збереглось його попереднє місце роботи.
Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом України в постанові від 28.10.2014 року (№ у ЄДРСР 41602330), у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено.
Враховуючи наведене, позивач підлягає поновленню на посаді, з якої він звільнений, та саме органом який розглядає спір.
Таким чином, зазначені позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, а ОСОБА_1 підлягає поновленню на посаді заступника начальника управління - начальника відділу планування та моніторингу слідчого управління фінансових розслідувань Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області з 30 жовтня 2014 року.
Стосовно позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд приходить до висновку про їх задоволення, з огляду на наступне.
Згідно з ч.2 ст.235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
У судовому засіданні встановлено, що позивач звернувся до адміністративного суду з вказаним позовом 01.12.2014 року, про що свідчить відповідний штамп вхідної кореспонденції Дніпропетровського окружного адміністративного суду, на теперішній час вказана адміністративна справа розглядається більше одного року, не з вини позивача, а тому нарахуванню та виплаті підлягає середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
Відповідно до п.4 розділу XII Порядку виплати грошового забезпечення особам рядового та начальницького складу податкової міліції, затвердженого наказом Міністерство фінансів України №616 від 17.07.2018 року, особам начальницького складу податкової міліції, звільненим з органів ДФС, а потім поновленим на службі у зв'язку з визнанням звільнення незаконним, за визначений час вимушеного прогулу грошове забезпечення нараховується виходячи з одноденного розміру грошового забезпечення, помноженого на кількість календарних днів періоду вимушеного прогулу.
Як видно з наданої Головним управлінням ДФС у Дніпропетровській області від 28.05.2020 року №255/10/04-3605-0213 довідки, розмір одноденного грошового забезпечення перед звільненням складає 331,13 грн. (13 907,29 грн. (заробітна плата за серпень та липень 2014 року) : 42 р.д.).
Таким чином, у відповідності до вимог діючого законодавства України, суд приходить до висновку про доцільність задоволення позовних вимог, та стягнення з Головного управління ДФС у Дніпропетровській, з урахуванням кількості днів вимушеного прогулу, які визначаються з дня, наступного за звільненням до дня прийняття судового рішення, що становить 1470 робочих днів, середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу у розмірі 486 761,10 грн. (331,13 грн. х 1470 р.д.).
Щодо позовних вимог в частині зобов'язання Державної фіскальної служби України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади», суд зазначає, що такі вимоги задоволенню не підлягають у зв'язку із їх безпідставністю.
Так, п. 5 Розділу II Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення закону України «Про очищення влади», затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 16.10.2014 року № 1704/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 16 жовтня 2014 року за № 1280/26057, передбачено, що підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», є звернення про вилучення від органу, який проводив перевірку, або від особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру, з наданням одного з таких документів: копії обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, що свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону України «Про очищення влади», від органу, який проводив перевірку, в паперовій формі за підписом уповноваженої особи органу, завіреним печаткою; копії відповідного судового рішення в паперовій формі, засвідченої в установленому порядку, з належним чином оформленим підтвердженням про набрання законної сили; копії документів про смерть особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру, в паперовій формі та засвідчені належним чином.
Таким чином, позивач не позбавлений права у майбутньому, у разі набрання рішення у даній справі законної сили, самостійно звернутись до Міністерства юстиції України із відповідною заявою про вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади».
Відповідно до ч.1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України (далі-КАС України) суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого вирішує справи відповідно до Конституції України та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.
Частинами 1 та 2 статті 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до ч.1 ст.72 та ч.1 ст.73 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.
Частиною 1 статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
За таких обставин, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Згідно ч.1 ст.371 КАС України, постанови суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби та постанови про присудження виплати заробітної плати у відносинах публічної служби у межах суми стягнення за один місяць підлягають негайному виконанню.
Відтак, суд вважає за необхідне допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника управління - начальника відділу планування та моніторингу слідчого управління фінансових розслідувань Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області з 30.10.2014 року та стягнення заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 6 953,73 грн. допустити до негайного виконання.
Керуючись ст. ст. 9, 73-78, 90, 139, 243, 246 , Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України, Головного управління ДФС у Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України №2161-о від 29.10.2014 року.
Поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника управління - начальника відділу планування та моніторингу слідчого управління фінансових розслідувань Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області з 30.10.2014 року.
Стягнути з Головного управління ДФС у Дніпропетровській області на користь ОСОБА_1 суму заробітної плати за час вимушеного прогулу з 30.10.2014 року по 14.09.2020 року (за 1470 днів) у розмірі 486 761,10 грн. без врахування податків і зборів.
В іншій частині позову - відмовити.
Рішення в частині поновлення на посаді ОСОБА_1 та стягнення заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 6 953,73 грн. допустити до негайного виконання.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та у строки, встановлені статтями 295 та 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст рішення суду складений 24 вересня 2020 року.
Суддя І.В. Тулянцева