Україна
Донецький окружний адміністративний суд
05 жовтня 2020 р. Справа№200/1174/20-а
приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов'янськ, вул. Добровольського, 1
Суддя Донецького окружного адміністративного суду Череповський Є.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи в приміщенні Донецького окружного адміністративного суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Донецькій області про визнання протиправною бездіяльності, стягнення компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, стягнення коштів за час затримки розрахунку при звільненні,
29.01.2020 року на адресу Донецького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (далі - Позивач) до Головного управління Національної поліції в Донецькій області (далі - Відповідач) про визнання протиправною бездіяльності, стягнення компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, стягнення коштів за час затримки розрахунку при звільненні.
В обґрунтування позову Позивач зазначив, що йому протиправно не виплачена компенсація за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій за 2016 рік, яка передбачена Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». В обґрунтування позовних вимог посилався на правову позицію, викладену у рішенні Верховного Суду по справі №620/4218/18.
Просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати грошової компенсації за невикористану відпустку як учаснику бойових дій за 2016 рік;
- стягнути з відповідача грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016 рік за 14 календарних днів в сумі 4202,80 грн.,
- стягнути з відповідача кошти за час затримки розрахунку при звільненні, починаючи з 29.09.2016 року по день винесення рішення. На день подання позову сума складає 376183,40 грн.
Ухвалою суду від 03 лютого 2020 року відкрито провадження в даній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Провадження у справі зупинялося з 02 березня по 30 липня 2020 року.
З 10 серпня по 02 вересня 2020 року головуючий суддя у справі перебував у щорічній основній відпустці.
Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строк розгляду адміністративної справи продовжується на строк дії такого карантину.
Відповідачем 24.02.2020 року до суду надано відзив на адміністративний позов, в якому зазначено, що компенсація за невикористані дні додаткової відпустки відповідно до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» № 3551-XII від 22.10.1993 (крім осіб, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А І групи). Крім того, позивач до керівництва ГУНП в Донецькій області під час проходження служби в поліції з рапортом про надання йому відпустки як учаснику бойових дій не звертався. Тому, на думку відповідача, відсутні підстави для виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій. Просив відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.
Згідно з ч. 4 ст. 243 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.
Відповідно до ч. 5 ст. 250 цього Кодексу, датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Позивач - ОСОБА_1 з 07 листопада 2015 року по 29 вересня 2016 року проходив службу в Національній поліції України.
Відповідно до посвідчення серії НОМЕР_1 , виданого 12 травня 2016 року, позивач має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни-учасників бойових дій.
Відповідно до відзиву на адміністративний позов, під час проходження служби у Національній поліції в 2016 році додаткова відпустка як учаснику бойових дій не надавалася, грошова компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки за 2016 рік позивачу не виплачена.
18.12.2019 року позивач звернувся до відповідача щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, на яку отримав відповідь № 214зі/01-2019 від 26.12.2019 року, згідно якої відсутні правові підстави для виплати вказаної грошової компенсації.
Відповідно до довідки відповідача від 18.02.2020 року № 180, позивач на день звільнення за фактично відпрацьовані 29 діб у вересні 2016 року мав право на отримання грошового забезпечення в розмірі 6090,00 грн., розмір грошового забезпечення на день звільнення становив 6300,00 грн. Середньоденний розмір грошового забезпечення - 210,00 грн.
Згідно з довідкою відповідача від 18.02.2020 року № 181, позивачу за липень 2016 року сплачено 9204,30 грн. грошового забезпечення, за серпень 2016 року 9928,80 грн. За цією довідкою розмір середньоденного грошового забезпечення позивача становить 308,60 грн., середньомісячного 9566,55 грн.
Вирішуючи спірні правовідносини, суд виходив з наступного.
Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначено Законом України від 02.07.2015 № 580-VIII «Про Національну поліцію».
Відповідно до частин першої та третьої статті 59 Закону України «Про Національну поліцію», служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень. Рішення з питань проходження служби оформлюються письмовими наказами по особовому складу на підставі відповідних документів, перелік та форма яких установлюються Міністерством внутрішніх справ України.
Згідно зі статтею 60 Закону України «Про Національну поліцію», проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до пункту 7 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію», поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється, зокрема, за власним бажанням.
Згідно зі ст. 92 цього Закону, поліцейським надаються щорічні чергові оплачувані відпустки в порядку та тривалістю, визначених цим Законом.
Поліцейському надаються також додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки.
Статтею 93 Закону України «Про Національну поліцію» та пунктом 8 розділу ІІІ Порядку виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, затвердженого наказом Міністерства внутрішній справ України 06.04.2016 № 260, зареєстрованого в міністерстві юстиції України 29.04.2016 за № 669/28799 (далі - Порядок № 260) передбачено, що за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до закону.
Відповідно до статті 93 Закону України «Про Національну поліцію», тривалість відпусток поліцейського обчислюється подобово. За бажанням поліцейського невикористана частина відпустки може бути приєднана до чергової відпустки на наступний рік.
Статтею 4 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки» (далі - Закон № 504/96-ВР) передбачено наступні види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Відповідно до ст. 16-2 ЗУ «Про відпустки», учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Відповідно до п. 12 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» № 3551-XII від 2 жовтня 1993 року, учасники бойових дій мають пільгу у вигляді одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення поліцейських врегульовано Постановою № 988 танаказом Міністерства внутрішніх справ України від 06.04.2016 № 260 "Про затвердження Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання", зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 29.04.2016 за № 669/28799, який набрав чинності з дня його офіційного опублікування та застосовується з дня набрання чинності Законом України "Про Національну поліцію".
Відповідно до пункту 1 Постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції» № 988 від 11 листопада 2015 р., грошове забезпечення поліцейських складається з посадового окладу, окладу за спеціальним званням, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, які мають постійний характер), премії та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
Пунктом 3 Порядку № 260 передбачено, що до складу грошового забезпечення входять: 1) посадовий оклад; 2) оклад за спеціальним званням; 3) щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, які мають постійний характер); 4) премії; 5) одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Приписами пункту 8 розділу III Порядку № 260 визначено, що поліцейським, які відповідно до законодавства України мають право на відпустку зі збереженням грошового забезпечення, виплата грошового забезпечення здійснюється в розмірі, що вони одержували на день вибуття у відпустку, з розрахунку посадового окладу, установленого за основною штатною посадою, окладу за спеціальним званням, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, які мають постійний характер), премії за поточний місяць.
За невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до чинного законодавства. Виплата грошової компенсації за невикористану в році звільнення відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого поліцейський має відповідно до чинного законодавства, на день звільнення із служби. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення розміру грошового забезпечення на 30 календарних днів. Кількість днів для виплати грошової компенсації за невикористану відпустку вказується в наказі про звільнення.
Положеннями Закону України «Про Національну поліцію» визначені підстави та умови отримання відпустки поліцейськими. Наведеним законом не виключаються випадки, коли поліцейським відпустка не буде використана протягом календарного року. При цьому положеннями цього закону не передбачено позбавлення такої особи права на відпустку, яке вона вже отримала в попередньому календарного році.
Вказані вище норми в сукупності свідчать про те, що у випадку звільнення поліцейського - учасника бойових дій, йому виплачується компенсація за всі невикористані ним дні відпустки, у тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР та статтею 12 Закону № 3551-ХІІ.
З огляду на зміст пункту 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ, державою гарантується надання учасникам бойових дій пільг, зокрема, додаткової відпустки із збереженням заробітної плати, строком 14 календарних днів на рік.
Тобто, зазначеною вище нормою фактично встановлюють право особи, яка є учасником бойових дій, на отримання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів кожного року.
Положення Закону № 3551-ХІІ не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки.
В даному випадку до правовідносин, що виникли між сторонами, пріоритетному застосуванню підлягають спеціальні норми Закону № 3551-ХІІ, які не обмежують право особи-учасника бойових дій на отримання компенсації за невикористані дні додаткової відпустки.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 7 травня 2020 року у справі № 360/4127/19.
За таких обставин, суд дійшов висновку про наявність в позивача права на отримання грошової компенсації за невикористану ним додаткову відпустку як учаснику бойових дій за 2016 рік тривалістю 14 календарних днів.
При визначенні розміру компенсації суд виходить з положень пункту 8 Порядку № 260, відповідно до якого виплата грошової компенсації за невикористану відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого поліцейський має відповідно до чинного законодавства, на день звільнення із служби. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення розміру грошового забезпечення на 30 календарних днів.
На день звільнення зі служби позивач мав право на грошове забезпечення 6300,00 грн., а отже сума компенсації становить 2940,00 грн. (6300,00 грн./30) * 14 календарних днів).
З огляду на вказане, суд не приймає до уваги розраховану позивачем суму компенсації у розмірі 4202,80 грн., оскільки під час її обчислення він застосовував положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. N 100, який застосуванню не підлягає, оскільки в даному випадку спеціальні норми передбачає Порядок № 260.
Щодо розміру стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд вважає за необхідне вказати таке.
Відповідно до статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці "Про захист заробітної плати" №95, ратифікованої Україною 30.06.1961р., незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
Статтею 12 Конвенції установлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.
У відповідності до вимог статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Таким чином, умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки; вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум; відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно частини 2 статті 117 КЗпП України, при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Аналіз наведених норм дозволяє дійти висновку, що статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, в якій зазначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 викладені наступні правові висновки: «Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.»
Необхідність застосування судом критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, також викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
За приписами частини 5 статті 242 КАС України, при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Враховуючи наявність між сторонами спору про належні позивачу при звільненні суми компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, суд вважає необхідним застосування до спірних правовідносин частини другої статті 117 КЗпП України та критеріїв зменшення розміру відшкодування за час затримки розрахунку.
Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, датою закінчення проходження позивачем служби в Національній поліції України є 29 вересня 2016 року, з позовом про стягнення компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки позивач звернувся 29 січня 2020 року, тобто більш ніж через три роки після звільнення.
Звертаючись до суду з позовом позивач просив стягнути на його користь не виплачену компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки в розмірі 4202,80 грн. та компенсацію за затримку розрахунку в розмірі 376183,40 грн.
З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, суд вважає правомірним застосування у спірних правовідносинах критеріїв зменшення розміру відшкодування та стягнення на користь позивача 1000,00 грн.
У відповідності до вимог частини 5 статті 242 КАС України, суд при вирішенні цієї справи застосовує останні правові позиції, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, від 13.05.2020 р. у справі № 810/451/17.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Завданням адміністративного судочинства, відповідно до положень статті 2 КАС України, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з нормами частини другої зазначеної статті у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Нормами статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
За таких обставин, суд дійшов висновку, що пред'явлений позов підлягає частковому задоволенню.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, підстави для розподілу судових витрат у відповідності до вимог ст. 139 КАС України - відсутні.
Керуючись ст. ст. 139, 244-250, 255, 262, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до Головного управління Національної поліції в Донецькій області (87517, Донецька обл., м. Маріуполь, пр. Нахімова, б. 86, ідентифікаційний код юридичної особи 40109058) про визнання протиправною бездіяльності, стягнення компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, стягнення коштів за час затримки розрахунку при звільненні - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Донецькій області щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016 рік.
Стягнути з Головного управління Національної поліції в Донецькій області на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016 рік (14 календарних днів), виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 29 вересня 2016 року, в сумі 2940 (дві тисячі дев'ятсот сорок) гривень 00 коп.
Стягнути з Головного управління Національної поліції в Донецькій області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 29.09.2016 року по 23.09.2020 року в сумі 1000 (одна тисяча) гривень 00 коп.
В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду може бути оскаржене в апеляційному порядку.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Відповідно до п. 15.5 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системиапеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Є.В. Череповський