Справа № 420/7437/20
09 жовтня 2020 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Харченко Ю.В. розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справу за адміністративним позовом громадянина Азербайджану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ГУ ДМСУ в Одеській області про визнання протиправним та скасування Рішення від 09.06.2020р. №212-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,-
ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просить суд визнати протиправним та скасувати Рішення Державної міграційної служби України від 09.06.2020р. №212-20 про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Ухвалою суду від 10.08.2020р. прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) у справі №420/7437/20 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ГУ ДМСУ в Одеській області про визнання протиправним та скасування Рішення від 09.06.2020р. №212-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що Державна міграційна служба України, з урахуванням приписів ч.1 ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", мала прийняти рішення відносно нього про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, для прийняття якого у відповідача були наявні усі законні підстави, однак, всупереч закону, фактам та обставинам особової справи позивача, грубо порушуючи, на думку позивача, його права, та законні інтереси, суб'єктом владних повноважень відмовлено у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідач - Державна міграційна служба України з позовними вимогами не погоджується, та вважає їх необґрунтованими з підстав, викладених у письмовому відзиві на адміністративний позов (від 02.09.2020р. вхід.№34650/20), наголошуючи, зокрема, що співробітниками міграційної служби проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, та встановлено, що позивач не має обґрунтованих переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Перевіркою Державної міграційної служби України підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ГУ ДМСУ в Одеській області пояснення по суті заявлених позовних вимог до суду не надано.
Дослідивши наявні у матеріалах справи письмові докази в сукупності, та системно проаналізувавши приписи чинного законодавства, суд встановив наступне.
Як встановлено судом, та вбачається з матеріалів справи №2019ОD0161 громадянина Азербайджану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , позивач є уродженцем м.Хачмаз, за національністю азербайджанець, за віросповіданням - мусульманин. 13.09.2017 року ОСОБА_1 вибув з Азербайджану, автомобільним транспортом на територію Грузії транзитом через РФ, звідки вибув авіарейсом Тбілісі (Грузія) - Бориспіль (Україна). В'їзд в Україну було здійснено 19.09.2017року на підставі паспортного документу та запрошення громадянина України ОСОБА_2 07.08.2018 року позивач був затриманий правоохоронними органами України через перебування у міжнародному розшуку каналами Інтерполу за клопотанням Азербайджану для притягнення до кримінальної відповідальності за скоєння злочинів, передбачених пп. 1, 2 ч. 2 ст. 177, п. 3-1 ч. 2 ст. 177, п. 4 ч. 2 ст. 177 (крадіжка) та ч. 3 ст. 271 (неправомірний доступ до комп'ютерної системи) Кримінального кодексу Азербайджану, процедура екстрадиції перебувала на контролі прокуратури Одеської області. У період 07.08.2018-06.09.2018р.р. позивач перебував під тимчасовим арештом (Лук'янівське СІЗО, м.Київ), в подальшому запобіжний захід було змінено на домашній арешт.
Судом з'ясовано, що 16.10.2018 року ОСОБА_1 звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до УДМС у Київській області (особова справа № 2018KV0279), із заявою щодо визнання біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту, у якій заявник повідомив, про наявність в нього проблем з місцевою поліцією та органами влади в Азербайджані, без деталізації та уточнення наявної ситуації.
Судом також встановлено, що Наказом УДМС України в Київській області від 06.11.2018 № 438 розгляд заяви ОСОБА_1 було призупинено через нез'явлення позивача.
Наказом УДМС України в Київській області від 22.11.2018 № 478 розгляд заяви поновлено. Листом Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства ДМС України від 02.07.2019 № 8.5/2583-19 особову справу ОСОБА_1 скеровано до ГУ ДМС України в Одеській області у зв'язку зі зміною проживання особи та справу поставлено на облік за реєстраційним номером 20190D0161.
Так, за результатами розгляду справи №20190D0161 громадянина Азербайджану ОСОБА_1 , дослідивши заявлені позивачем обстави, та інформацію про країну походження, головним спеціалістом відділу соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області Світланою Чегодар 05.05.2020року складено Висновок, згідно з яким було встановлено, що факти, повідомлені заявником стосовно власних переслідувань в країні громадянської належності, не можуть бути визнані підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні та рекомендовано Державній міграційній службі України прийняти рішення про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Враховуючи висновки ГУДМС в Одеській області, відповідачем- Державною міграційною службою України прийнято рішення від 09.06.2020р. №212-20 про відмову громадянину Азербайджану ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погодившись із означеним рішенням Державної міграційної служби України “Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту” від 09.06.2020 року №212-20, позивач - ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з даним адміністративним позовом.
Так, на думку суду, позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування Рішення від 09.06.2020р. №212-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є такими, що не підлягають задоволенню, з урахуванням наступного.
Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
В силу ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Зокрема, як встановлено судом, та вбачається з наявних у матеріалах справи документів, 13.09.2017 року ОСОБА_1 вибув з Азербайджану автомобільним транспортом на територію Грузії транзитом через РФ, звідки вибув авіарейсом Тбілісі (Грузія) - Бориспіль (Україна). В'їзд в Україну було здійснено 19.09.2017 року на підставі паспортного документу та запрошення громадянина України ОСОБА_2 07.08.2018 року позивач був затриманий правоохоронними органами України через перебування у міжнародному розшуку каналами Інтерполу за клопотанням Азербайджану для притягнення до кримінальної відповідальності, та лише 16.10.2018 року ОСОБА_1 звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до УДМС у Київській області (особова справа № 2018KV0279), із заявою щодо визнання біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту, у якій заявник повідомив, про наявність в нього проблем з місцевою поліцією та органами влади в Азербайджані, без деталізації та уточнення наявної ситуації.
Отже, з наведеного вбачається, що позивач більш аніж через рік після потрапляння на територію України звернувся з відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до УДМС у Київській області, та лише після затримання його правоохоронними органами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011року №3671-VI (зі змінами та доповненнями), відповідно до п.п.1, 13 ч.1 ст.1 біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до ч.ч.1, 7 ст.7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі, якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування об'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення даних спорів.
Зі змісту ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» вбачається, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.
Згідно зі статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими, правдоподібними, та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до п. п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951року та Протоколом щодо статусу біженців 1967року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Між тим, «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 р. №8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до ч.1 ст.5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Між тим, як з'ясовано судом, та зазначено вище, прибувши до України 19.09.2017 року, позивач - ОСОБА_1 лише 16.10.2018 року звернувся з відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до УДМС у Київській області (особова справа № 2018KV0279), у якій заявник повідомив про наявність у нього проблем з місцевою поліцією, та органами влади в Азербайджані, при цьому, без будь-якої деталізації та уточнення наявної ситуації.
З матеріалів особової справи № 2019OD0161, водночас, вбачається, що позивач повідомляв УДМС у Київській області про участь у протестних акціях проти невстановленого проросійського кандидата в депутати, без додаткових уточнень щодо дати та місця проведення таких заходів, установчих даних кандидата, особистої ролі заявника тощо. Згідно протоколу додаткової співбесіди від 22.11.2018 року позивач зазначив про неофіційне членство в політичній партії «Національне зібрання» під керівництвом ОСОБА_3 у період 2015 -2017 років та участь у відповідних акціях протесту, в ході яких він був 7 раз затриманий правоохоронними структурами Азербайджану, після виїзду з країни повністю припинив будь-яку політичну діяльність. Проте, в ході додаткових опитувань позивач надав іншу, повністю протилежну інформацію стосовно власної політичної діяльності, зазначивши що вступив до вказаної політичної партії в 2010 році через незадоволення рівнем життя та корупційними проблемами в Азербайджані (Протокол співбесіди від 14.03.2019 року). Також, у подальшому зазначив іншу назву політичної організації («Національна рада Азербайджану»), до якої, відповідно до власних слів вступив в 2013 році, після ознайомлення з її політичною програмою в мережі Інтернет (Протокол співбесіди від 13.09.2019). Після знайомства із лідером організації позивач розпочав виконувати певні обов'язки, зокрема розміщував відповідну інформацію про проведення масових заходів в соціальних мережах «Facebook» та «Twitter», приймав особисту участь в мітингах та надавав грошову допомогу прихильникам вказаної політичної сили (Протокол співбесіди 13.09.2019), неодноразово (більше 10 разів) затримувався правоохоронними структурами Азербайджану через власні політичні переконання (Протокол співбесіди від 25.09.2019).
Таким чином, судом з'ясовано, та вбачається з вище окресленого, що позивач надав нечітку, та непослідовну інформацію стосовно акцій протесту, зокрема їхньої кількості, в яких він нібито приймав участь під час проживання в Азербайджані. Так, під час першого опитування він повідомив про участь у 7 мітингах на стадіоні м. Баку протягом 2015 - 2017 років, кожного разу, відповідно до його слів, він затримувався співробітниками правоохоронних структур Азербайджану (Протокол співбесіди від 22.11.2018). Під час додаткової співбесіди значно збільшив кількість затримань (до 15 - 20 випадків) та змінив їхній часовий проміжок з вересня 2013 по 2016 роки (Протокол співбесіди від 13.09.2019). Під час останньої співбесіди позивач повідомив вже про 10 затримань з боку правоохоронних структур Азербайджану, причому лише 1 випадок затримання заявник пов'язує із політичною складовою, а саме через участь у мітингу проти референдуму в країні у вересні 2016 року.
Водночас, суд вважає за доцільне акцентувати, що жодних належних доказів на підтвердження участі ОСОБА_1 в означених мітингах, та затримання його співробітниками правоохоронних структур Азербайджану із застосуванням тортур, нелюдського або такого, що принижує його гідність, поводження чи покарання, позивачем ані до міграційної служби, ані до суду не надано.
Докази переслідування ОСОБА_1 за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань відсутні як у матеріалах справи, так і не були надані до ГУ ДМС України при розгляді заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
До того ж, позивачем не надано також жодних доказів які б свідчили, що він підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки докази того, що ОСОБА_1 змушений був прибути до України або залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, у матеріалах справи відсутні.
Відносно доводів позивача в обґрунтування позовних вимог, що він є офіційно одруженим на громадянці України ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , котра на даний час є вагітною, та відповідно рішенням відповідача фактично здійснюється роз'єднання сімї, суд зазначає наступне.
Так, судом встановлено, що згідно свідоцтва про шлюб Серії НОМЕР_1 виданого 15.02.2028 року, ОСОБА_1 , громадянином Республіки Азербайджан та ОСОБА_5 15 лютого 2018 року зареєстровано шлюб.
Відтак, у позивача є законні підстави легалізуватись в Україні, оскільки відповідно до ч.3 ст.4 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України.
Крім того, іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прийняті до громадянства України в порядку Закону України «Про громадянство України». При цьому статтею 9 вказаного Закону визначено, що однією з умов прийняття до громадянства України є безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років. Ця умова не поширюється на іноземців чи осіб без громадянства, які перебувають у шлюбі з громадянином України понад два роки.
Водночас, суд констатує, що позивач не позбавлений права звернутися до відповідача за захистом у разі наявності інших законодавчо передбачених підстав для перебування в Україні, встановлених Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", зокрема, з підстав возз'єднання сім'ї.
Щодо доводів позивача в обґрунтування позовних вимог про проведення співбесід без участі перекладача, та адвоката, суд зауважує, що означені доводи не підтверджені жодним належним доказом, натомість, згідно досліджених протоколів додаткових співбесід з позивачем, судом встановлено, що під час проведення співбесід був присутній перекладач.
До того ж, матеріали справи не містять доказів на підтвердження виявлення бажання, та вимоги позивача щодо участі у співбесідах відповідного представника - адвоката, що у свою чергу свідчить про те, що під час проведення співбесід позивач не скористався правом на присутність адвоката.
Таким чином, з урахуванням вищевикладеного, судом встановлено, що позивач - ОСОБА_1 не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки є особою стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні.
Зважаючи на розділ 2 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, за результатами проведених з ОСОБА_1 співбесід, матеріалами справи встановлено, що його твердження щодо небезпеки, яка нібито загрожує йому на Батьківщині, є повністю безпідставними, і не мають реального підґрунтя, оскільки позивач звернувся до органу міграційної служби не з метою отримання міжнародного захисту, а в пошуках шляхів легалізації. Ним не наведено конкретних фактів щодо обґрунтованості свого побоювання стати жертвою переслідування, як і не надано доказів на підтвердження того, що він зазнавав переслідування в країні походження.
Відповідно до положень Закону України Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу від 18.03.2004 № 1629-IV метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Отже, зважаючи на вище окреслене, суд дійшов висновку, що оскаржуване позивачем Рішення Державної міграційної служби України від 09.06.2020р. №212-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідає Директивам Європейського Союзу, у тому числі, Директиві щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянств біженців або осіб, що потребують міжнародного захисту іншими причинами, а також суті захисту, що надається, а відтак, вказане Рішення Державною міграційною службою України прийнято на підставі, у межах повноважень, та у спосіб, що передбачені Конституцією, та чинним законодавством України, з використанням своїх повноважень обґрунтовано, та з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення.
Оскільки судом встановлено правомірність прийняття Державною міграційною службою України спірного Рішення від 09.06.2020р. №212-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно позовна вимога позивача щодо зобов'язання повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є такою, що задоволенню не підлягає, оскільки є похідною.
Вищевикладене спростовує твердження позивача, наведені у позовній заяві.
Згідно з ч.1 ст.9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 1 статті 72 КАС України передбачено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Статтю 73 КАС України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Відповідно до статей 74-76 КАС України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Статтею 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Згідно зі ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Відтак, беручи до уваги наведене, та оцінюючи надані сторонами по справі письмові докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги громадянина Азербайджану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ГУ ДМСУ в Одеській області про визнання протиправним та скасування Рішення від 09.06.2020р. №212-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не обґрунтовані, документально не підтверджені, не ґрунтуються на положеннях чинного законодавства, отже задоволенню не підлягають.
Керуючись ст.ст.72-77, 139, ст.ст.241-246, 250, 255, 262, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
У задоволенні адміністративного позову громадянина Азербайджану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ГУ ДМСУ в Одеській області про визнання протиправним та скасування Рішення від 09.06.2020р. №212-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відмовити повністю.
Рішення суду може бути оскаржено в порядку та строки встановлені ст.ст.293,295 КАС України.
Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки, встановлені ст.255 КАС України.
Суддя Харченко Ю.В.
.