справа №380/1682/20
28 вересня 2020 року
Львівський окружний адміністративний суд в складі:
головуючий суддя Кравців О.Р.,
секретар судового засідання Шийович Р.Я.,
позивач ОСОБА_1 ,
від відповідача Павліш О.Р.,
розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Головного управління Держпраці у Львівській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача, Головне управління ДПС у Львівській області, про визнання протиправною та скасування постанови.
Суть справи.
До Львівського окружного адміністративного суду звернувся фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовною заявою до Головного управління Держпраці у Львівській області (далі - відповідач, ГУ Держпраці у Львівській області), в якій просить суд визнати протиправною та скасувати постанову №18/33.7-03/ НОМЕР_1 від 07.02.2020, якою на позивача за порушення вимог ч. 3 ст. 24 Кодексу законів про працю України накладено штраф в сумі 141690,00 грн.
В обґрунтування позовної заяви зазначено, що за наслідками проведеної відповідачем перевірки у позивача з питань дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами), внаслідок яких зафіксовано порушення трудового законодавства, що зафіксовано у акті від 03.02.2020.
Надалі відповідачем накладено на позивача штраф відповідно до постанови №18/33.7-03/ НОМЕР_1 від 07.02.2020.
Позивач з вказаною постановою категорично не погоджується, вважає її протиправною та такою, що підлягає скасуванню. Відповідач не встановив, що таке порушення вчинене саме позивачем, оскільки відповідач формально, не врахував та не перевірив пояснення позивача, згідно з якими останній господарської діяльності не здійснює, а павільйон НОМЕР_2 по вул. Ю.Дрогобича у м. Трускавець , з 01.03.2019 позивачем передано за договором суборенди іншому підприємцеві.
Оскільки оскаржувана постанова порушує права позивача, він звернувся за їх захистом до суду.
Ухвалою суду від 02.03.2020 позовну заяву залишено без руху.
Ухвалою суду від 16.03.2020 провадження у справі відкрито та призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження.
09.04.2020 за вх. №19239 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву /арк.спр.42-44/.
Відповідач вказав, що за результатами розгляду справи, на підставі акта від 03.01.2020 встановлено наявність порушень вимог ч.ч. 1, 3 ст. 24 КЗпП України, Постанови Кабінету Міністрів України №413. Зазначив, що за місцем ведення господарської діяльності позивачем за виконанням трудової функції зафіксовано ОСОБА_2 , яка допущена до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. ОСОБА_2 пояснила, що працює на ОСОБА_1 з весни 2019 року на посаді продавця на випробувальному терміні, трудові чи інші договори не укладала, з режимом роботи 2, 3 робочих дні на тиждень з заробітною платою 80.00 грн. за вихід плюс відсоток від реалізації, з періодичністю отримання останньою коштів кожного дня з каси. За час її відсутності її замінює інша особа.
Відповідач пояснив, що вказану особу зафіксовано за реалізацією товару, що суперечить договору суборенди, на який покликається позивач, оскільки останній укладено з метою зберігання товару.
З огляду на письмові пояснення встановлено, що підприємець фактично допустив ОСОБА_2 до роботи без оформлення трудових відносин, що порушує вимоги ст. 24 КЗпП України та свідчить про відсутність офіційного працевлаштування найманого працівника. Згідно із вимогами КЗпП України, робота з випробуванням є формою трудових відносин, а відтак допуск є порушення КЗпП України.
У вказаному випадку допуску ОСОБА_2 до роботи - роботодавець зобов'язаний оформити працівників на роботу відповідно до вимог статті 24 КЗпП України.
Стосовно процедури здійснення заходу контролю вказав, що саме на етапі допуску до інспекційного відвідування суб'єкт господарювання може поставити питання про необґрунтованість його призначення та проведення, реалізувавши своє право на захист від безпідставного та необґрунтованого здійснення контролю щодо себе. Допуск до інспекційного відвідування нівелює правові наслідки процедурних порушень, допущених контролюючим органом при призначенні інспекційного відвідування.
Відповідач вважає твердження позивача про протиправність оскаржуваної постанови про накладення штрафу необґрунтованими, а позов безпідставним. Просив у задоволенні позову відмовити.
Ухвалою суду від 13.04.2020 заяву позивача про забезпечення задоволено частково, стягнення на підставі оскаржуваної постанови зупинено до набрання законної сили судовим рішенням у цій справі.
Ухвалою суду від 24.06.2020 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.
Ухвалою суду без виходу до нарадчої кімнати від 12.08.2020 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача залучено Головне управління ДПС у Львівській області.
Ухвалою суду без виходу до нарадчої кімнати від 12.08.2020 клопотання свідка ОСОБА_2 про її допит в режимі відеоконференції залишено без розгляду у зв'язку з її явкою до суду для надання нею свідчень та допиту.
07.09.2020 за вх.№44391 від третьої особи надійшло пояснення.
Головним управлінням ДПС у Львівській області проведено фактичну перевірку з питань дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими працівниками) та складено акт від 03.01.2020. Перевіркою встановлено, що на території ярмарку, що знаходиться в м. Трускавець, бульвар Ю.Дрогобича (територія КП «Парк курортний») у торговому павільйоні № НОМЕР_2 , де здійснює господарську діяльність ФОП ОСОБА_1 , за виконанням трудової функції встановлено особу, яка представилася ОСОБА_2 . Вказала, що працює на посаді продавця з весни 2019 року на випробувальному терміні 2-3 дні на тиждень з оплатою праці 80,00 грн. за день та комісія від виторгу. Трудового договору не укладала.
Наголошено, що ОСОБА_2 у наданих письмових поясненнях чітко вказала, що працює на позивача, що спростовує твердження позивача про те, що за її поясненнями остання працює на посаді продавця без визначення особи роботодавця.
Контролюючим органом встановлено у тому числі порушення трудового законодавства в частині використання найманої праці, порушено вимоги ч. 1, 3 ст. 24 КЗпП України, а також вимоги Постанови Кабінету Міністрів України від 17.06.2015 №413 «Про порядок повідомлення Державній фіскальній службі та її територіальним органам про прийняття на роботу». Фактичну перевірку проведено з дотриманням вимог чинного законодавства.
Щодо долученого до позовної заяви договору суборенди тимчасової споруди від 01.03.2019 зазначено, що на час проведення фактичної перевірки ФОП ОСОБА_1 перебував на спрощеній системі оподаткування (1 група 10%), що не передбачає використання найманої праці. Основним видом діяльності позивача є КВЕД 47.89 Роздрібна торгівля з лотків і на ринках іншими товарами.
Відповідно до КВЕД ДК 009:2010 затвердженого наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 11.10.2010 №457, діяльність пов'язана із наданням в оренду власного чи орендованого нерухомого майна відноситься до групи 68:20 «надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна».
Законодавець, спростивши для платників єдиного податку облік, встановив низку обмежень щодо видів діяльності, які вони можуть здійснювати. Пункт 291.4 ст. 291 ПК України чітко визначає види діяльності, якими можуть займатися єдиноплатники першої групи. Це виключно роздрібний продаж товарів з торгівельних місць на ринках та/або провадження господарської діяльності з надання побутових послуг населенню.
Перелік дозволених для ФОП - єдиноплатників побутових послуг населенню наведений в п. 291.7 ст. 291 ПК України й оренди там немає. Тому єдиноплатники групи 1 не можуть здавати в оренду власне майно та відповідно займатися посередництвом у цій сфері, тобто здавати майно в суборенду.
Третя особа вважає вимоги позивача безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.
Позивач в судовому засіданні позовні вимоги підтримав повністю, просив позов задовольнити.
Представник третьої особи просив у задоволенні позову відмовити повністю.
Відповідач в судове засідання явки уповноваженого представника не забезпечив, про дату, час і місце судового розгляду повідомлений належним чином.
28.09.2020 за вх. №8539ел. від відповідача надійшло клопотання з покликанням на продовження дії карантину, введеного для запобігання поширенню на території україни гострої респіраторної хвороби COVID-19, причиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Позивач та представник третьої особи щодо вказаного клопотання покликалися на розсуд суду.
Заслухавши їх думку, з врахуванням приписів ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України, суд продовжив розгляд справи за даною явкою сторін.
З цього приводу суд також вважає за доцільне зазначити, що поверхневі та загальні покликання на запровадження карантину не можуть вважатися достатньою підставою для відкладення розгляду справи. Також рекомендація Ради суддів України (лист №9рс-186/20 від 16.03.2020) не вказує на припинення судами розгляду справ, а лише встановлює особливий режим судів України, який включає в себе, зокрема, розгляд справ в режимі відеоконференції, по можливості здійснення розгляду справи без участі сторін, в порядку письмового провадження, рекомендацію учасникам судових засідань подавати до суду заяви про розгляд справи у їхній відсутності за наявними у справі матеріалами.
Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність в судовому засіданні учасників справи (їх представників), а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Відповідно до ч. 5 ст. 44 КАС України учасники справи зобов'язані: 1) виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу; 2) сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи; 3) з'являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов'язковою; 4) подавати наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; 5) надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні; 6) виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; 7) виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.
Вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов'язком не тільки суду, а й учасників справи.
Суд заслухав вступне слово позивача та пояснення представника третьої особи, з'ясував підстави позову, відзиву, пояснень, фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини, дослідив письмові докази, долучені до матеріалів справи, та, -
ФОП ОСОБА_1 зареєстрований суб'єктом підприємницької діяльності 21.01.1997, 14.05.2020 прийнято рішення про припинення, основний вид діяльності за КВЕД 47:89 Роздрібна торгівля з лотків і на ринках іншими товарами.
Згідно з податковою декларацією платника єдиного податку - фізичної особи-підприємця за 2019 рік фактична кількість найманих працівників у звітному періоді (осіб) - 0.
Позивач перебував на спрощеній системі оподаткування, 1 група.
ГУ ДПС у Львівській області на підставі наказу від 27.12.2019 №3271 «Про проведення фактичної перевірки фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 », направлення на фактичну перевірку від 27.12.2019 №5137 проведено фактичну перевірку з питань дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами) та складено акт від 03.01.2020 №18/33.7-03/ НОМЕР_1 /арк.спр.6-7/.
Вказаною перевіркою встановлено, що на території ярмарку, що знаходиться у м. Трускавець, бульвар Ю.Дрогобича (територія КП «Парк Курортний») у торговому павільйоні № НОМЕР_2 , де здійснює господарську діяльність ФОП ОСОБА_1 за виконанням трудової функції встановлено особу, яка представилася як ОСОБА_2 .
Відповідно до наданих пояснень, ОСОБА_2 працює на посаді продавця з весни 2019 року на випробувальному терміні 2-3 дні на тиждень, з оплатою праці 80,00 грн. за день + комісія від виторгу.
Трудові договори ОСОБА_2 з ФОП ОСОБА_1 не укладала.
ФОП ОСОБА_1 перебуває на прощеній системі оподаткування (1 група 10%), що не передбачає використання найманої праці.
В ході фактичної перевірки встановлено порушення використання спрощеної системи оподаткування в частині використання найманої праці та торгівельного місця здійснення господарської діяльності, а саме: порушено абз. 1 п. 291.4 ст. 291 Податкового кодексу України - перша група - фізичні особи - підприємці, які не використовують працю найманих осіб, здійснюють виключно роздрібний продаж товарів з торговельних місць на ринках та/або провадять господарську діяльність з надання побутових послуг населенню (територія ярмарку за адресою м. Трускавець, бульвар Ю. Дрогобича (територія КП «Парк Курортний») не має статусу «ринок»).
Встановлено порушення трудового законодавства в частині використання найманої праці, а саме: порушено вимоги ч.ч. 1, 3 ст. 24 КЗпП України, а також вимоги Постанови Кабінету Міністрів України №413 від 17.06.2015 «Про порядок повідомлення Державній фіскальній службі та її територіальним органам про прийняття працівників на роботу».
Згідно з бланком опитування найманих працівників щодо оформлення трудових відносин та оплати праці в рамках проведення фактичної перевірки ОСОБА_2 зафіксовано, що ОСОБА_2 працює на ОСОБА_1 починаючи з весни 2019 року по даний час (на момент проведення перевірки). Обіймає посаду продавця (випробувальний термін), не оформлена, трудова книжка знаходиться у неї, режим роботи: 2-3 дні на тиждень з оплатою 80,00 грн. за вихід + комісія від реалізації; заробітну плату отримує кожного дня на місці праці з каси. За час її відсутності її замінює інша особа /арк.спр.48/.
10.01.2020 супровідним листом №201/9/33.7-09 ГУ ДПС у Львівській області скерувало ГУ Держпраці у Львівській області для розгляду та прийняття рішень копії матеріалів фактичної перевірки /арк.спр.47/.
11.01.2020 за №006/1/11-31 відповідач скерував позивачу Повідомлення про отримання документів, згідно з яким 11.01.2020 Управління одержало матеріали фактичної перевірки ГУ ДПС у Львівській області ФОП ОСОБА_1 , за результатами якої складено акт про проведення фактичної перевірки з питань дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами) від 03.01.2020 №18/33.7-03/ НОМЕР_1 .
Відповідно до п. 2 Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про працю, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №509 від 17.07.2013, із змінами та доповненнями, отримання вказаного акта є підставою для накладення штрафу за порушення законодавства про працю, передбаченого ч. 2 ст. 265 КЗпП України /арк.спр.49/
21.01.2020 позивач звернувся до Бориславського відділення поліції Дрогобицького відділу поліції ГУ НП у Львівській області із заявою (повідомленням) про притягнення до відповідальності ОСОБА_2 за поширення стосовно нього недостовірної інформації. У вказаній заяві, зокрема, зазначив, що викладені у акті перевірки від 03.01.2020 пояснення не відповідають дійсності, оскільки позивач ніколи не бачив вказану громадянку, не спілкувався з нею, немає її контактів, а тому не міг сплачувати їй заробітну плату, оскільки не є її роботодавцем /арк.спр.8/.
22.01.2020 позивач також звернувся до ГУ ДПС у Львівській області із скаргою, у якій просив здійснити перевірку діяльності посадових осіб Головного управління ДПС у Львівській області, якими проведено відповідну фактичну перевірку та складено акт від 03.01.2020; притягнути винних осіб до відповідальності. У вказаній заяві позивач у тому числі зазначив, що встановлений перевіркою факт того, що гр. ОСОБА_2 є його працівником та працює на посаді продавця не відповідає дійсності, він вказаної особи не знає та не спілкувався з нею.
Згідно з договором оренди №30 від 31.12.2018 позивач прийняв у строкове платне користування тимчасову споруду (МАФ) № НОМЕР_2 площею 3,2 кв.м. Однак підприємницької діяльності не здійснював, для збереження місця на ринку передав його в суборенду ФОП ОСОБА_3 для зберігання товару і передав ключі /арк.спр.9/.
Згідно з поясненнями ОСОБА_2 від 23.01.2020 вона 27.12.2019 перебувала в бутику НОМЕР_2 Фоп ОСОБА_1 . Цього дня здійснено перевірку податковою інспекцією і нею написано пояснюючу під тиском, яка не відповідає дійсності, оскільки з ОСОБА_1 не знайома, заробітну плату він їй не виплачував. Разом із ОСОБА_3 в цьому бутику зберігала деякі свої речі і вирішила продати прикраси з бісеру, які вона зробила і деякі речі. Ключі їй передала ОСОБА_3 /арк.спр.8/
Згідно з договором суборенди тимчасової споруди (МАФу) від 01.03.2019, укладеного між позивачем (орендодавець) та ФОП ОСОБА_3 (орендар), орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування тимчасову споруду НОМЕР_2 площею 4,2 кв.м для зберігання товару, що знаходиться в комплексі тимчасових споруд по бульвару Ю.Дрогобича у м. Трускавець , що передане орендодавцю на підставі договору №30 від 31.12.2018.
Розмір місячної орендної плати визначається між сторонами за домовленістю.
Договір діє з 10.09.2019 по 31.12.2019 /арк.спр.11-12/.
До цього договору складено акт прийому-передачі нерухомого майна, що передається в оренду від 01.03.2019.
Головним управлінням Держпраці у Львівській області 07.02.2020 прийнято постанову про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами №18/33.7-03\2559212337, відповідно до якої за встановленими порушеннями ч.ч. 1,3 ст. 24 КЗпП України, постанови Кабінету Міністрів України №413 від 17.06.2015, керуючись ст. 259 КЗпП України, ст. 53 Закону України «Про зайнятість населення», ч. 3 ст. 34 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», п. 8 Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2013 №509, та на підставі абз. 2 ч. 2 ст. 265 КЗпП України (із змінами, внесеними Законом №3694-12 від 15.12.1993; в ред. Закону №77-VIII від 28.12.2014; із змінами внесеними згідно із Законами №734- VIII від 03.11.2015, №1404-VIII від 02.06.2016, №1774-VIII від 06.12.2016, яка діяла на день виявлення порушення (підписання акта інспекційного відвідування)), накладено штраф на ФОП ОСОБА_1 у розмірі 141690,00 грн. /арк.спр.13/.
Позивач не погоджуючись із вказаною постановою, вважаючи її необгрунтованою, протиправною, такою що не відповідає фактичним обставинам справи та порушує його права, звернувся до суду за їх захистом.
Вирішуючи справу, суд керується таким.
Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади, їх посадові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі ст. 3 Кодексу Законів про працю України (далі - КЗпП України) законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Відповідно до ст. 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Статтею 5-1 КЗпП України визначено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України: вільний вибір виду діяльності; безплатне сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб; надання підприємствами, установами, організаціями відповідно до їх попередньо поданих заявок роботи за фахом випускникам державних вищих навчальних, професійних навчально-виховних закладів; безплатне навчання безробітних нових професій, перепідготовку в навчальних закладах або у системі державної служби зайнятості з виплатою стипендії; компенсацію відповідно до законодавства матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість; правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Відповідно до ст. 259 КЗпП України державний нагляд та контроль за додержанням законодавства про працю юридичними особами незалежно від форми власності, виду діяльності, господарювання, фізичними особами - підприємцями, які використовують найману працю, здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Центральні органи виконавчої влади здійснюють контроль за додержанням законодавства про працю на підприємствах, в установах і організаціях, що перебувають у їх функціональному підпорядкуванні, крім органів доходів і зборів, які мають право з метою перевірки дотримання податкового законодавства здійснювати такий контроль на всіх підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування.
Згідно з п.п. 1, 7 Положення про Державну службу України з питань праці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2015 №96, Державна служба України з питань праці (Держпраці) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики, і який реалізує державну політику, крім іншого, з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю. Держпраці здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи.
Відповідно до п. 1 Положення про Управління Держпраці у Львівській області (нова редакція), затвердженого наказом Державної служби України з питань праці 03.08.2018 №84 (далі - Положення №84) Управління Держпраці у Львівській області є територіальним органом Державної служби України з питань праці, що їй підпорядковується. Повноваження Управління поширюються на територію Львівської області.
Згідно з п. 3 Положення №84 одними із основних завдань Управління є реалізація державної політики у сферах промислової безпеки, охорони праці, гігієни праці, поводження з вибуховими матеріалами промислового призначення, здійснення державного гірничого нагляду, а також з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю.
Управління відповідно до покладених на нього завдань здійснює державний контроль за дотриманням законодавства про працю юридичними особами, у тому числі їх структурними та відокремленими підрозділами, які не є юридичними особами, та фізичними особами, які використовують найману працю (пп. 5 п. 4 Положення №84).
Відповідно до п. 6 Положення №84 Управління для виконання, покладених на нього завдань має право, зокрема, проводити безперешкодно відповідно до вимог закону без попереднього повідомлення в будь-яку робочу годину доби перевірки виробничих, службових, адміністративних приміщень та об'єктів виробництва фізичних та юридичних осіб, які використовують найману працю та працю фізичних осіб, експлуатують машини, механізми, устаткування підвищеної небезпеки, та у разі виявлення фіксувати факти порушення законодавства, здійснення нагляду та контролю за додержанням якого віднесено до повноважень Управління, безперешкодно, без попереднього повідомлення проходити до будь-яких виробничих, службових адміністративних приміщень юридичних осіб (включаючи їх структурні та відокремлені підрозділи, які не є юридичними особами) та фізичних осіб, які використовують найману працю.
Відповідно до ч. 1 ст. 265 КЗпП України посадові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, винні у порушенні законодавства про працю, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством.
Юридичні та фізичні особи-підприємці, які використовують найману працю, несуть відповідальність у вигляді штрафу в разі, зокрема, фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), оформлення працівника на неповний робочий час у разі фактичного виконання роботи повний робочий час, установлений на підприємстві, та виплати заробітної плати (винагороди) без нарахування та сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та податків - у десятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, стосовно якого скоєно порушення, а до юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, які використовують найману працю та є платниками єдиного податку першої - третьої груп, застосовується попередження (абз. 2 ч. 2 ст. 256 КЗпП України).
Частиною 3 ст. 265 КЗпП України визначено, що штрафи, накладення яких передбачено частиною другою цієї статті, є фінансовими санкціями і не належать до адміністративно-господарських санкцій, визначених главою 27 Господарського кодексу України.
Штрафи, зазначені у частині другій цієї статті, накладаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (ч. 4 ст. 265 КЗпП України).
Положеннями ч. 7 ст. 265 КЗпП України передбачено, що сплата штрафу не звільняє від усунення порушень законодавства про працю.
За приписами пункту 2 Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2013 №509 (надалі - Порядок №509) штрафи накладаються Головою Держпраці, його заступниками, керівниками територіальних органів Держпраці та їх заступниками (з підстав, визначених абзацами третім - сьомим цього пункту), керівниками виконавчих органів міських рад міст обласного значення, сільських, селищних, міських рад об'єднаних територіальних громад та їх заступниками (з підстав, визначених абзацами четвертим - шостим цього пункту) (далі - уповноважені посадові особи).
Штрафи накладаються на підставі:
- рішення суду про оформлення трудових відносин із працівником, який виконував роботу без укладення трудового договору, та встановлення періоду такої роботи чи роботи на умовах неповного робочого часу в разі фактичного виконання роботи повний робочий час, установлений на підприємстві, в установі, організації;
- акта, складеного за результатами заходу державного контролю за додержанням законодавства про працю або зайнятість населення, здійсненого у зв'язку з невиконанням вимог припису;
- акта, складеного за результатами заходу державного контролю за додержанням законодавства про працю, у ході якого виявлено факти використання праці неоформлених працівників;
- акта про неможливість проведення інспекційного відвідування/невиїзного інспектування;
- акта перевірки ДПС, її територіального органу, у ході якої виявлені порушення законодавства про працю.
Підставою для винесення оскаржуваної постанови є висновки ГУ ДПС у Львівській області про те, що трудові відносини позивача та гр. ОСОБА_2 не були оформлені належним чином, тому позивачем порушено вимоги ч. 1, 3 ст. 24 КЗпП України та постанови КМУ №413 від 17.06.2015.
У межах розгляду цієї справи судом надано оцінку порушення трудового законодавства, які зазначені в акті перевірки ГУ ДПС у Львівській області від 03.01.2020 та які стали підставою для винесення відповідачем оскаржуваної постанови.
Згідно з ч. 2 ст. 2 КЗпП України працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.
За змістом ст. 21 КЗпП України трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін.
Проаналізувавши вказані норми чинного законодавства, суд зауважує, що трудовий договір - це угода щодо здійснення і забезпечення трудової функції. За трудовим договором працівник зобов'язаний виконувати роботу з визначеної однієї або кількох професій, спеціальностей, посади відповідної кваліфікації, виконувати визначену трудову функцію в діяльності підприємства. Після закінчення виконання визначеного завдання трудова діяльність не припиняється. Предметом трудового договору є власне праця працівника в процесі виробництва.
Зазначений висновок суду відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 25.11.2019 у справі №620/392/19 та у постанові від 04.07.2018 року у справі №820/1432/17.
Трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами (ст. 23 КЗпП України).
Згідно з ч. 1 ст. 24 КЗпП України трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов'язковим: 1) при організованому наборі працівників; 2) при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я; 3) при укладенні контракту; 4) у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у письмовій формі; 5) при укладенні трудового договору з неповнолітнім (стаття 187 цього Кодексу); 6) при укладенні трудового договору з фізичною особою; 6-1) при укладенні трудового договору про дистанційну (надомну) роботу; 7) в інших випадках, передбачених законодавством України.
Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (ч. 3 ст. 24 КЗпП України).
В ході судового розгляду справи судом в якості свідка допитано ОСОБА_3 яка повідомила, що є приватним підприємцем. Оскільки має багато товару - вишиванки, теплі речі, сусідню будку взяла в оренду. Вказала, що орендує приміщення з березня 2019 року та сплачує орендну плату 4500,00 грн. В неї були певні трудові відносини з ОСОБА_2 . У вказаному приміщенні свої вироби продава і ОСОБА_2 , оскільки дуже добре вишивала. У березні та квітні результати підприємницької діяльності були невтішними, позивач доплачувала ОСОБА_2 зі своєї кишені. Вказана особа приходила двічі на тиждень. Коли проводилася перевірки контролюючим органом, ОСОБА_3 була відсутня.
Стосовно невірного зазначення у договорі терміну дії договору, пояснень надати не могла. Зазначила, що орендує з кінця лютого 2019 року і домовилася до кінця 2019 року.
ОСОБА_2 як свідок надала пояснення, що зранку 27.12.2019 вона прийшла, відкрила павільйон, підійшли люди і спитали чи це 30 місце. Вона відповіла ствердно. Їй пред'явили посвідчення податківців. Вона зателефонувала ОСОБА_3 , однак її телефон сів. Вказані особи пройшли до павільйону, де ОСОБА_2 і написала пояснення.
Також зазначила, що на цьому місці продавала свої вироби, косметику «Оріфлейм». Оплату праці отримає від ОСОБА_3 , а. ОСОБА_5 не знає.
Уповноважені особи контролюючого органу здійснювали тиск на ОСОБА_2 , оскільки вона була змушена написати пояснення вже і негайно, постійно наголошували, що вказане місце є місцем господарської діяльності ФОП ОСОБА_1 .
ОСОБА_2 намагаючись вигородити себе і ОСОБА_3 давала, у зв'язку з викладеним негативні пояснення стосовно позивача.
За свою поведінку перепрошує.
З огляду на покази ОСОБА_2 та ОСОБА_3 суд дійшов висновку, що фактиних трудових відносин між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не існувало.
Суд зважає на покликання представника третьої особи щодо того, що переліком дозволених видів побутових послуг населенню, наведений п. 291.7 ст. 291 Податкового кодексу України не містить відомостей щодо можливості надання майна в оренду платниками єдиного податку першої групи, однак зазначає, що допущення такого порушення позивачем є порушенням саме податкового законодавства чи іншого, однак не трудового. Такі дії позивача не можуть бути підставою для того, щоб сформувати висновок, з врахуванням відповідних обставин, про те, що ОСОБА_2 перебувала у трудових відносинах саме з позивачем, тільки через те, що він не мав права передавати майно в суборенду.
Факт використання ФОП ОСОБА_1 найманої праці ОСОБА_2 не встановлений, оскільки на підтвердження вказаних обставин не надано належних доказів, про режим роботи визначений для даного працівника, виконувану роботу за певною посадою, професією у конкретно визначений в акті перевірки період.
Тобто штраф винесено лише за наявності пояснень громадянки ОСОБА_6 , які вона сама спростувала.
Крім цього пояснень щодо того чому на місці перевірки при її проведені не викликано позивача для надання будь-яких пояснень у матеріалах справи не міститься.
Також суд не може залишити поза увагою той факт, що штраф, який застосовано відповідачем до позивача у розмірі 141690,00 грн. є суттєвим втручанням у майновий стан позивача, при доході згідно з звітною декларацією позивача за 2019 рік у сумі 41025,00 грн., у зв'язку з чим відповідач при застосуванні до особи таких суттєвих санкцій відповідальності повинен приймати рішення лише за наявності беззаперечних доказів вини особи.
Разом з цим, відповідачем не надано до суду жодного доказу на підтвердження того, що під час перевірки гр. ОСОБА_2 здійснювала функції продавця як найманий працівник ФОП ОСОБА_1 , а не здійснювала іншу діяльність, наприклад продавала власноручно виготовлені прикраси з бісеру та деякі речі, які їй належить, як стверджує про це ОСОБА_2 .
Таким чином, навіть за умов здійснення продажу товару ОСОБА_2 , без повного встановлення обставин, не може свідчити про трудовий характер правовідносин між нею та позивачем.
У цьому випадку суд вважає за необхідне врахувати позицію Європейського суду з прав людини, у справі «Федорченко та Лозенко проти України» (заява № 387/03, рішення від 20.09.2012, п.53), відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумними сумнівом», тобто, аргументи сторони мають бути достатньо вагомими, чіткими та узгодженими.
У пункті 110 рішення Європейського суду з прав людини Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» (Vastberga taxi Aktiebolag and Vulic v. Sweden № 36985/97) Європейський суд з прав людини визначив, що «…адміністративні справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення штрафних санкцій має саме суб'єкт владних повноважень».
Сам факт перебування ОСОБА_2 під час перевірки у приміщенні, належному позивачу на праві оренди, навіть за умови здійснення продажу, на переконання суду, не може беззаперечно свідчити про допуск позивачем його до виконання трудових обов'язків.
За відсутності у відповідача належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження факту допущення ОСОБА_2 до роботи ФОП ОСОБА_1 без укладення трудового договору, відсутні правові підстави для притягнення позивача до відповідальності відповідно до оскаржуваної постанови від 07.02.2020.
Законом України "Про внесення змін до Кодексу законів про працю України" від 12.12.2019 року №378-ІХ до Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) внесено зміни до ст. 265 КЗпП України, якими, зокрема, суттєво зменшено штрафи за порушення законодавства про працю. Закон №378-ІХ з оновленими розмірами штрафів діє з 02.02.2020.
Так, за фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), оформлення працівника на неповний робочий час у разі фактичного виконання роботи повний робочий час, установлений на підприємстві, та виплати заробітної плати (винагороди) без нарахування та сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та податків до прийняття наведених вище змін, до юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, які використовують найману працю, застосовувалися необґрунтовано великі штрафи у тридцятикратному розмірі мінімальної заробітної плати за кожного працівника, стосовно якого скоєно порушення.
Після набрання чинності змінами до ст. 265 КЗпП України, за те саме правопорушення встановлено інші розміри штрафів, а саме:
- за перше порушення: у десятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, стосовно якого скоєно порушення, а до юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, які використовують найману працю та є платниками єдиного податку першої - третьої груп, застосовується попередження;
- за повторне протягом двох років з дня виявлення порушення: у тридцятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, стосовно якого скоєно порушення.
Конституційний Суд України у рішенні від 09.02.1999 №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів), зазначив, що дію нормативно-правового акту в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Тому Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб.
Відповідно до цього ж рішення Конституційного Суду України дія нормативно-правових актів у часі раніше визначалася лише в окремих законах України (стаття 6 Кримінального кодексу України, стаття 8 Кодексу України про адміністративні правопорушення, стаття 3 Цивільного процесуального кодексу України та інші). Конституція України, закріпивши частиною першою статті 58 положення щодо неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, водночас передбачає їх зворотну дію в часі у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права.
У рішенні Конституційного Суду України від 19.04.2000 №6-рп/2000 зазначено, що суть зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів полягає в тому, що їх приписи поширюються на правовідносини, які виникли до набрання ними чинності, за умови, якщо вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи.
У рішенні від 02.07.2002 №13-рп/2002 Конституційний Суд України повторив раніше викладені положення попередніх рішень, зокрема те, що суть положення статті 58 Конституції України про незворотність дії в часі законів та інших нормативно-правових актів полягає в тому, що дія законів та інших нормативно-правових актів поширюється на ті відносини, які виникли після набуття ними чинності (рішення Конституційного Суду України від 13.05.1997 №1-зп), і не поширюється на правовідносини, які виникли й закінчилися до набуття такої чинності (рішення Конституційного Суду України від 05.04.2001 №3-рп).
У рішенні ЄСПЛ від 03.04.2008 у справі «Корецький та інші проти України» було зазначено, що навіть припускаючи, що положення закону було вірно розтлумачено судами та дане втручання базувалося на формальній підставі, закріпленій у національному законодавстві, Суд нагадує, що вислів «передбачений законом» у другому пункті статті 11 Конвенції не лише вимагає, щоб дія, яка оскаржується, була передбачена національним законодавством, але також містить вимогу щодо якості закону.
Відповідно до рішення КСУ від 29.06.2010 №17-рп/2010 одним з елементів верховенства права є принцип правової визначеності, в якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.
Відповідно до підпункту 5.4 п. 5 рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005 №5-рп/2005 із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі.
За загальним правилом закон зворотної сили не має. Це правило повинно надавати визначеності і стабільності суспільним відносинам. Це означає, що закони поширюють свою дію лише на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності.
Принцип незворотності дії в часі нормативно-правових актів знайшов своє закріплення і в ст. 7 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини від 1950 року, відповідно до якої нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом. Також не може бути призначене суворіше покарання ніж те, що підлягало застосуванню на час вчинення кримінального правопорушення. Ця стаття не є перешкодою для судового розгляду, а також для покарання будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, яка на час її вчинення становила кримінальне правопорушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями.
Виходячи із суті ст. 7 згаданої Конвенції, дія принципу незворотності дії закону в часі знаходяться в площині кримінального права.
Однак Європейський суд з прав людини у своїй практиці все ж застосовує широкий підхід до дії принципу незворотності дії закону в часі шляхом більш широкого розуміння захисту прав і свобод людини та застосування принципу верховенства права, не обмежуючись кримінально-правовим підходом до дії принципу незворотності дії закону в часі, а розширюючи дію цього принципу в галузевому розрізі права. Досить часто такому широкому підходу може слугувати й тлумачення Судом гарантованих Конвенцією прав і свобод людини через застосування принципу предмету та мети Конвенції.
Метою Конвенції, як вказується в численних рішеннях ЄСПЛ, є захист індивідуальних прав людини, а також розвиток ідеалів та цінностей демократичного суспільства. Крім того, часто Суд у своїх рішеннях посилається не лише на предмет і мету Конвенції, а застосовує для підсилення своєї позиції також слова її Преамбули про верховенство права у відповідності із Статутом Ради Європи.
У справі «Праведная проти Росії» від 18.11.2004 російський місцевий суд при розгляді спору щодо порядку нарахування пенсії застосував наказ Міністерства праці РФ, виданий після прийняття рішення у справі, як підставу для перегляду власного рішення за нововиявленими обставинами. При цьому, якщо попереднє рішення винесено на користь позивачки, то в результаті перегляду вже на підставі цього наказу Мінпраці РФ у задоволенні її вимог було відмовлено. Оскільки ключовим питанням цієї справи було ретроспективне застосування відомчого некримінального нормативно-правового акту, що прямо не підпадає під дію статті 7 Конвенції, ЄСПЛ аналізував ситуацію, що склалася в контексті статті 6, яка гарантує право на справедливий суд. Суд одноголосно дійшов висновку, що це право було порушено.
Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Мельник проти України» від 28.03.2006 Суд нагадав, що ретроспективність цивільного законодавства категорично не заборонена нормами Конвенції і в даному випадку може бути застосована. Тим не менше, коли питання стосується ефективного засобу правового захисту, цей засіб правового захисту має існувати з достатньою мірою певності (див. Ухвала Європейського суду з прав людини від 17.12.2002 щодо прийнятності заяви «Воробйової проти України»). У зв'язку з цим Суд дотримується думки, що застосування зворотного в часі цивільного процесуального законодавства порушуватиме принцип правової визначеності й буде несумісним із нормами закону, якщо він позбавляє особу доступу до засобів правового захисту, які мали б бути ефективними згідно з положеннями п. 1 статті 35 Конвенції.
Європейський суд з прав людини в своєму рішенні у справі «Щокін проти України», а саме - в п. 56 Рішення зазначив наступне: ...відсутність в національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення такого важливого фінансового питання, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника.
Цим рішенням ЄСПЛ окреслив концепцію якості закону, зокрема з вимогою, щоб він був доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. Відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності порушує вимогу «якості закону». В разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов'язків осіб, національні органи мають застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід. Тобто вирішення колізій у законодавстві повинно тлумачитися на користь особи.
Зважаючи на вищевикладене, суд дійшов висновку, що оскаржувана у цій справі постанова про накладення штрафу від 07.02.2020 прийнята відповідачем без повного з'ясування фактичних обставин, а тому є протиправною та слід скасувати.
Згідно з вимогами ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що позов необхідно задовольнити.
З врахуванням приписів ст. 139 КАС України на користь позивача слід стягнути сплачений ним судовий збір в сумі 1416,90 грн. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись ст.ст. 2, 19, 22, 25, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 258, п.п. 15.5 п. 15 розділу VII Перехідні положення КАС України, суд -
1. Позов задовольнити повністю.
2. Визнати протиправною та скасувати постанову Головного управління Держпраці у Львівській області про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами №18/33.7-03/ НОМЕР_1 від 07.02.2020.
3. Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держпраці у Львівській області (79005, м. Львів, площа Міцкевича, 8; ЄДРПОУ 39778297) судові витрати у виді судового збору в сумі 1416 (одна тисяча чотириста шістнадцять) грн. 90 коп.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення через Львівський окружний адміністративний суд до Восьмого апеляційного адміністративного суду, з врахуванням гарантій встановлених пунктом 3 Розділу VI «Прикінцевих положень» Кодексу адміністративного судочинства України.
В судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Повний текст рішення складено та підписано 08.10.2020.
Суддя Кравців О.Р.