05 жовтня 2020 р. Справа № 120/3793/20-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі судді Слободонюка М.В., розглянувши в м. Вінниці в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,
У липні 2020 року засобами поштового зв'язку до суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (позивач, ОСОБА_1 ) до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області (відповідач, ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області) про визнання протиправними дії відповідача щодо відмови у наданні позивачці дозволу на розроблення проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, орієнтованою площею 2 га, на території Гарячківської сільської ради Крижопільського району Вінницької області, викладеної у наказах за № 2-5274/15-20-СГ від 02.03.2020 року та за № 2-12422/15-20-СГ від 17.06.2020 року, а також зобов'язати відповідача повторно розглянути її клопотання та надати відповідний дозвіл на розроблення проекту землеустрою.
В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила, що двічі зверталася до відповідача із письмовими клопотаннями про надання їй дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, орієнтованою площею 2 га, на території Гарячківської сільської ради Крижопільського району Вінницької області. Однак, наказами від 02.03.2020 року № 2-5274/15-20-СГ та від 17.06.2020 року № 2-12422/15-20-СГ їй відмовлено у наданні відповідного дозволу із тих підстав, що земельна ділянка відноситься до земель сільськогосподарського призначення по виду угідь пасовища та має крутизну схилу 3-5 градуси, у зв'язку з чим та відповідно до ст. 47 Закону України "Про охорону земель" її розорювання забороняється, а тому така земельна ділянка фактично не може використовуватися для посіву та вирощування сільськогосподарських культур. На переконання позивачки, посилання відповідача на положення ст. 47 Закону України «Про охорону земель» є безпідставним, оскільки відповідна норма не містить заборон про те, що земельна ділянка, яка має схил до 7 градусів, не придатна для ведення особистого селянського господарства, зокрема і щодо можливостей не лише вирощування сільськогосподарських культур, а й організації пасовища, вирощування різноманітних кущових ягідних рослин, тощо. Відтак, позивачка вважає відмову викладену у наказах відповідача від 02.03.2020 року № 2-5274/15-20-СГ та від 17.06.2020 року № 2-12422/15-20-СГ протиправною, а тому з метою захисту своїх прав звернулася із цим адміністративним позовом до суду.
Ухвалою суду від 04.08.2020 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та ухвалено проводити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні). Крім того, встановлені строки для подання відзиву на позовну заяву, відповіді на відзив та заперечення. Цією ж ухвалою у відповідача витребувано додаткові докази, необхідні для правильного вирішення справи.
01.09.2020 року до суду надійшов відзив на позовну заяву (вх. № 24573/20), в якому відповідач просить суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Зокрема, зазначає, що згідно інформації, наданої відділом у Крижопільському районі ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області, бажана для позивача земельна ділянка відноситься до земель сільськогосподарського призначення по виду угідь пасовища та має крутизну схилу 3 - 5 градусів. Відповідач звертає увагу на те, що відповідно до частини 3 статті 47 Закону України "Про охорону земель" забороняється розорювання схилів крутизною понад 7 градусів (крім ділянок для залуження, залісення та здійснення ґрунтозахисних заходів). На схилах крутизною від 3 до 7 градусів обмежується розміщення просапних культур, чорного пару тощо. Таким чином, на думку відповідача, передача бажаної земельної ділянки позивачці буде суперечити нормам чинного законодавства, що в свою чергу є підставою для відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою в порядку частини 7 статті 118 ЗК України, а саме - невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць. Що стосується іншої позовної вимоги про зобов'язання Головного управління надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, то відповідач вважає, що надання такого дозволу є дискреційними повноваженнями останнього, у зв'язку з чим така позовна вимога задоволеною бути не може. За таких обставин відповідач вважає позов необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню повністю.
Відповіді на відзив від позивачки не надходило, що не є перешкодою для розгляду даної справи.
Дослідивши матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив, що позивачка - ОСОБА_1 , 09.01.2020 року вперше звернулась до відповідача із клопотанням про надання їй дозволу на розроблення проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, орієнтованою площею 2 га, на території Гарячківської сільської ради Крижопільського району Вінницької області.
До вказаного клопотання позивачкою додано копію паспорта громадянина України - заявниці, документ про присвоєння ідентифікаційного номера, викопіювання з чергового кадастрового плану Гарячківської сільської ради Крижопільського району Вінницької області з позначенням бажаного місця розташування земельної ділянки, а також довідку сільської ради про наявність рішення щодо передачі земельної ділянки (лист-погодження про надання згоди сільської ради).
На вищевказане звернення позивачки, ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області наказом від 02.03.2020 року № 2-5274/15-20-СГ відмовило їй у наданні дозволу на розробку документації із землеустрою із посиланням на ч. 7 ст. 118 Земельного кодексу України. Вказана відмова мотивована тим, що бажана для позивача земельна ділянка відноситься до земель сільськогосподарського призначення по виду угідь пасовища та має схил 3-5 градуси. Відповідач також зазначив, що відповідно до ст. 47 Закону України «Про охорону земель», забороняється розорювання схилів крутизною понад 5 градусів (крім ділянок залуження, залісення та здійснення ґрунтозахисних заходів). На схилах крутизною від 3 до 7 градусів обмежується розміщення просапних культур, чорного пару тощо, а тому земельна ділянка фактично не може використовуватися для посіву та вирощування сільськогосподарських культур.
Разом із тим, вважаючи таку відмову відповідача безпідставною та маючи власні міркування про те, що аналогічні земельні ділянки з такою же крутизною схилів у цій місцевості передаються у власність іншим особам, позивачка вдруге звернулася до ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області із такими ж вимогами.
За наслідками розгляду такого звернення, ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області наказом № 2-12422/15-20-СГ від 17.06.2020 року вдруге відмовило позивачці зіславшись на підстави, які викладені в попередньому наказі відповідача від 02.03.2020 року № 2-5274/15-20-СГ.
Тому, вважаючи протиправними відповідні дії відповідача щодо відмови їй у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, які оформлені наказами від 02.03.2020 року № 2-5274/15-20-СГ, а також № 2-12422/15-20-СГ від 17.06.2020 року, позивачка звернулась із адміністративним позовом до суду.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд враховує, що суб'єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, Земельним Кодексом України від 25.10.2001 № 2768-III (далі - ЗК України від 25.10.2001 № 2768-III) та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.
Відповідно до ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
За приписами ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 18 ЗК України від 25.10.2001 № 2768-III до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим.
Згідно з частиною 1 статті 22 ЗК України від 25.10.2001 № 2768-III землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.
Частиною третьою статті 22 ЗК України від 25.10.2001 № 2768-III передбачено, що землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.
Статтею 81 ЗК України від 25.10.2001 № 2768-III визначено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.
Порядок набуття відповідного права визначається главою 19 Розділу IV ЗК України від 25.10.2001 № 2768-III.
Так, згідно із ст. 116 ЗК України від 25.10.2001 № 2768-III громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі:
а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;
б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;
в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами врегульований положеннями статті 118 ЗК України від 25.10.2001 № 2768-III.
Зокрема, нормами ч. 6 ст. 118 ЗК України від 25.10.2001 № 2768-III визначено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Відповідно до ч. 7 ст. 118 ЗК України від 25.10.2001 № 2768-III орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Системний аналіз наведених правових норм вказує на те, що Земельним кодексом України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб'єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.
Аналогічна правова позиція із цього приводу неодноразово була висловлена Верховним Судом у своїх постановах від 25.02.2020 року в справі за № 723/1964/14-а, від 15.04.2020 року в справі за № 638/15764/17, від 15.04.2020 року в справі за № 638/15764/17, від 22.04.2020 року в справі за № 818/1707/16, від 14.05.2020 року в справі за № 360/536/17-а, та інших.
У даному випадку, судом встановлено, що відповідач наказами від 02.03.2020 року № 2-5274/15-20-СГ, а також № 2-12422/15-20-СГ від 17.06.2020 року, відмовляючи позивачці у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, виходив із того, що бажана земельна ділянка має схил 3-5 градусів (згідно інформації наданої відділом у Крижопільському районі ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області), а тому відповідно до статті 47 Закону України "Про охорону земель", забороняється розорювання схилів крутизною понад 5 градусів. Також вказав, що на схилах крутизною від 3 до 7 градусів обмежується розміщення просапних культур, чорного пару тощо, а тому земельна ділянка фактично не може використовуватись для посіву та вирощування сільськогосподарських культур.
Водночас суд наголошує, що вичерпний перелік підстав, за наявності яких може бути відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки визначено у частині сьомій статті 118 Земельного Кодексу України, однак підстави, якими керувався відповідач, відмовляючи позивачці, до них не належать.
У той же час, надаючи оцінку позиції представника відповідача щодо невідповідності місця розташування бажаної позивачці земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, то суд зазначає наступне.
Так, в оскаржуваному наказі від 02.03.2020 року № 2-5274/15-20-СГ відповідач вказує, що відповідно до статті 47 Закону України "Про охорону земель" забороняється розорювання схилів крутизною понад 5 градусів (крім ділянок для залуження, залісення та здійснення ґрунтозахисних заходів). На схилах крутизною від 3 до 7 градусів обмежується розміщення просапних культур, чорного пару тощо, а тому дана ділянка, фактично не може використовуватися для ведення особистого селянського господарства.
Наведені вище обставини, на думку відповідача, свідчать про те, що місце розташування об'єкта не відповідає вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, що є підставою для відмови в наданні дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки відповідно до частини 7 статті 118 ЗК України.
Однак, з такими доводами відповідача суд погодитись не може.
Статтею 47 Закону України "Про охорону земель" визначено, що використання ерозійно- та зсувонебезпечних земельних ділянок дозволяється за умови вжиття заходів щодо їх протиерозійного і протизсувного захисту, передбачених законодавством України. З метою захисту земель від ерозії та зсувів у землевпорядній, містобудівній та іншій документації передбачаються заходи щодо забезпечення протиерозійної та протизсувної стійкості території. Забороняється розорювання схилів крутизною понад 7 градусів (крім ділянок для залуження, залісення та здійснення ґрунтозахисних заходів). На схилах крутизною від 3 до 7 градусів обмежується розміщення просапних культур, чорного пару тощо. Власники земельних ділянок та землекористувачі, у тому числі орендарі, зобов'язані здійснювати ґрунтоохоронні заходи з метою запобігання погіршенню їх якісного стану та якісного стану суміжних земельних ділянок і довкілля в цілому.
При цьому суд зазначає, що норми ст. 47 Закону України «Про охорону земель» не містять заборон щодо передачі у приватну власність для ведення особистого селянського господарства земельних ділянок із вказаною у них крутизною схилів. Більше того, оскільки норма ч. 4 ст. 47 зазначеного Закону покладає на власників земельних ділянок обов'язок вживати додаткові грунтоохоронні заходи, таке регулювання правових відносин дозволяє дійти висновку про можливість передачі земельних ділянок, про які йдеться у ст. 47 цього Закону, у власність в тому числі для ведення особистого селянського господарства.
Тому, своєю відмовою відповідач передчасно надає оцінку можливим видам діяльності позивача у майбутньому та розміщення певного виду сільськогосподарських культур, які обмежено вимогами законів України.
При цьому, жодних належних доказів того, що земля, за рахунок якої позивачкою планується формування земельної ділянки, відносяться до земель із крутизною схилів понад 7 градусів відповідачем не надано.
Суд зазначає, що згідно з ч. 4, 5 ст. 111 ЗК України від 25.10.2001 № 2768-III обмеження у використанні земель (крім обмежень, безпосередньо встановлених законом та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами) підлягають державній реєстрації в Державному земельному кадастрі у порядку, встановленому законом, і є чинними з моменту державної реєстрації.
Обмеження у використанні земель, безпосередньо встановлені законами та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами, є чинними з моменту набрання чинності нормативно-правовими актами, якими вони були встановлені.
Відомості про обмеження у використанні земель зазначаються у схемах землеустрою і техніко-економічних обґрунтуваннях використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектах землеустрою щодо організації і встановлення меж територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного, лісогосподарського призначення, земель водного фонду та водоохоронних зон, обмежень у використанні земель та їх режимоутворюючих об'єктів, проектах землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь, проектах землеустрою щодо відведення земельних ділянок, технічній документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Відомості про такі обмеження вносяться до Державного земельного кадастру.
Водночас, ч. 1 ст. 1 Закону України "Про особисте селянське господарство" від 15.05.2003 № 742-IV (далі - Закон від 15.05.2003 № 742-IV) встановлено, що особисте селянське господарство - це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму.
Земельні ділянки особистого селянського господарства можуть використовуватися для ведення особистого селянського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства (абз. 4 ст. 5 Закону від 15.05.2003 № 742-IV).
Крім того, ст. 33 ЗК України від 25.10.2001 № 2768-III передбачено, що земельні ділянки, призначені для ведення особистого селянського господарства, можуть передаватися громадянами у користування юридичним особам України і використовуватися ними для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства без зміни цільового призначення цих земельних ділянок.
Враховуючи те, що земельна ділянка, призначена для ведення особистого селянського господарства, може використовуватися для будь-якої сільськогосподарської діяльності, у тому числі для сінокосіння й випасання худоби, садівництва, бджільництво тощо, тобто для цілей, які не передбачають розорювання таких земель, і спірна земельна ділянка має схили 3-5 градусів, суд вважає необґрунтованими висновки відповідача щодо неможливості передачі цієї земельної ділянки позивачці з посиланням на приписи ст. 47 Закону України "Про охорону земель".
Окрім того, додатковою підставою для відмови у наданні позивачці дозволу на розроблення документації із землеустрою стало те, що запитувана позивачкою земельна ділянка розташована на пасовищі.
Надаючи оцінку вказаному аргументу відповідача суд враховує, що положеннями ст. 79-1 ЗК України від 25.10.2001 N 2768-III передбачено, що формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.
Із наявної у Державному земельному кадастрі інформації встановлено, що цільовим призначенням земельної ділянки яка охоплює бажану для позивачки земельну ділянку є: "16.00 Землі запасу (земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадянам чи юридичним особам)". Отже, твердження відповідача у цій частині є безпідставними.
Натомість, з викопіювання із кадастрової карти чергового кадастрового плану Гарячківської сільської ради Крижопільського району Вінницької області, а також загальнодоступних відомостей із Публічної кадастрової карти України вбачається, що вказана позивачкою земельна ділянка відноситься до виду угіддя - пасовище, цільове призначення - планується для ведення особистого селянського господарства, категорія землі - землі сільськогосподарського призначення, форма власності - державна, стан використання - не використовується (кадастрове зонування в складі ділянки 0521981500:04:001:0363). Однак, викопіювання не є достатнім доказом віднесення спірної земельної ділянки до земель пасовища.
В той же час будь-яких доказів та інформації щодо рішень органу місцевого самоврядування про створення пасовища на такій земельній ділянці, прийняття в комунальну власність земельної ділянки громадського пасовища та відомостей про реєстрацію права на таке пасовище відповідачем не надало.
Тобто, перешкод у неможливості наданні цієї земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства судом не встановлено.
Відтак, суд констатує незаконність відмови відповідача, викладеної у наказі за № 2-5274/15-20-СГ від 02.03.2020 року, у наданні позивачці дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки. Така ж протиправність вбачається і в наступному наказі за № 2-12422/15-20-СГ від 17.06.2020 року, оскільки він дублює підстави для відмови, відображені в попередньому наказі відповідача за № 2-5274/15-20-СГ від 02.03.2020 року.
При цьому, звернувшись до суду, позивачка просила, зокрема, визнати протиправними дії ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області щодо відмови у наданні їй дозволу на розроблення проекту із землеустрою згідно згаданих вище наказів.
У той же час, суд зазначає, що визнання у судовому порядку протиправними дій відповідача не забезпечить належний захист прав позивачки за умови чинності наказів про відмову в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою. При цьому, саме визнання таких наказів протиправними уже є свідченням того, що відповідні відмовні дії відповідача є неправомірними.
Натомість, з урахуванням висновків суду щодо протиправності наказів ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області за № 2-5274/15-20-СГ від 02.03.2020 року та № 2-12422/15-20-СГ від 17.06.2020 року, якими ОСОБА_1 відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, суд, відповідно до ч. 2 ст. 9 КАС України, вважає за необхідне з метою повного захисту прав позивачки вийти за межі позовних вимог та скасувати такі накази відповідача за № 2-5274/15-20-СГ від 02.03.2020 року та № 2-12422/15-26-СГ від 17.06.2020 року. При цьому суд враховує, що обґрунтування та мотиви позовної заяви якраз і зводились до необхідності скасування таких рішень відповідача. В цьому разі суд фактично лише скоригував належний спосіб захисту порушеного права позивачки.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання відповідача повторно розглянути клопотання і надати дозвіл позивачці на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, орієнтованою площею 2 га, на території Гарячківської сільської ради Крижопільського району Вінницької області, то розглядаючи її суд керується такими мотивами.
На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Отже, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
У справі, що розглядається, повноваження щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою чи надання мотивованої відмови у його наданні, регламентовано частиною сьомою статті 118 ЗК України.
Умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати дозвіл. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - надати дозвіл або не надати (відмовити). За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. Тому зазначені повноваження відповідача не є дискреційними.
Такі ж висновки сформульовані у постановах Верховного Суду від 23.01.2020 року у справі № 440/793/19, від 02.04.2020 року у справі № 826/568/19, а також від 02.07.2020 року за № 825/2228/18.
Також, суд звертає увагу на те, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Питання ефективності правового захисту аналізувалося у рішеннях національних судів. Зокрема, у рішенні від 16.09.2015 у справі N 21-1465а15 Верховний Суд України дійшов висновку, що рішення суду, у випадку задоволення позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Верховний Суд у своїй практиці також неодноразово покликався на те, що "ефективний засіб правового захисту" у розумінні ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає зазначеній нормі Конвенції. (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі N 705/552/15-а, постанови Верховного Суду від 18.04.2018 у справі N 826/14016/16 CM, від 11.02.2019 у справі N 2а-204/12).
З огляду на необхідність обрання найбільш ефективного способу захисту порушеного права, суд враховує те, що відповідно до статті 118 ЗК України порядок безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадянам передбачає визначену земельно-правову процедуру, яка включає такі послідовні стадії:
1) подання громадянином клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування щодо отримання земельної ділянки у власність;
2) отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (або мотивовану відмову у його наданні);
3) після розроблення проекту землеустрою такий проект погоджується, зокрема з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин у відповідності до приписів статті 186-1 ЗК України;
4) здійснення державної реєстрації сформованої земельної ділянки у Державному земельному кадастрі;
5) подання громадянином погодженого проекту землеустрою до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність, про що, в свою чергу, такий орган у двотижневий строк, зобов'язаний прийняти відповідне рішення.
Отже, виходячи з норм земельного законодавства, які встановлюють механізм та процедуру звернення осіб до уповноважених органів з питань надання у власність земельних ділянок вбачається, що надання відповідного дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність є одним з етапів погодження і оформлення документів, які відповідно до вимог законодавства є необхідними для прийняття компетентним органом рішення про набуття громадянами земель у власність. Саме по собі отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність.
В свою чергу, відмова відповідача у наданні дозволу на розробку документації із землеустрою згідно оскаржуваних наказів № 2-5274/15-20-СГ від 02.03.2020 року та № 2-12422/15-26-СГ від 17.06.2020 року з підстав, не визначених частиною 7 статті 118 ЗК України, за наслідками повного розгляду клопотання позивача, свідчить про відсутність наміру у суб'єкта владних повноважень прийняти обґрунтоване та законне рішення відповідно до чинного законодавства.
Зважаючи на викладене, суд також зазначає, що за встановлених у справі обставин всі умови для прийняття рішення про надання дозволу на розроблення проекту із землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки розташованої на території Гарячківської сільської ради Крижопільського району Вінницької області із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства позивачкою виконані. Інших обставин, що могли б слугувати підставою для відмови в наданні такого дозволу ні оскаржувані накази, ні відзив на позовну заяву не містить. Тому в спірних правовідносинах суд доходить висновку про наявність підстав для задоволення позовної вимоги у спосіб зобов'язання відповідача надати ОСОБА_1 дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.
Такий спосіб захисту порушеного права відповідає положенням ч. 4 ст. 245 КАС України, є належним та ефективним, забезпечує позитивне вирішення питання позивача без невиправданих зволікань.
Подібну правову позицію вже висловлював Верховний Суд, зокрема у постановах від 24.01.2019 по справі N 806/2978/17, від 16.05.2019 по справі N 812/1312/18, від 14.08.2019 по справі N 0640/4434/18, від 28.05.2020 по справі № 819/654/17.
Відповідно до частини першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
За приписами частини першої статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.
Враховуючи вищевикладене, заявлений адміністративний позов підлягає задоволенню частково, у спосіб визначений судом.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд вказує, що відповідно до частини третьої статті 139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Відтак, понесені позивачкою у даній справі судові витрати по сплаті судового збору підлягають відшкодуванню пропорційно розміру задоволених вимог в сумі 420,40 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області.
Керуючись ст.ст. 9, 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправними та скасувати накази Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області № 2-5274/15-20-СГ від 02.03.2020 року та № 2-12422/15-20-СГ від 17.06.2020 року «Про відмову у наданні дозволу на розробку документації».
Зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, орієнтованою площею 2 га, із земель державної власності, на території Гарячківської сільської ради Крижопільського району Вінницької області, за межами населеного пункту.
У іншій частині позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 420,40 грн. (чотириста двадцять гривень 40 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повне судове рішення складено 05.10.20.
Інформація про учасників справи:
Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , місце проживання: с. Гарячківка, Крижопільський район, Вінницька область, 24622);
Відповідач: Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області (код ЄДРПОУ 39767547, місцезнаходження: вул. Келецька, 63, м. Вінниця, 21027).
Суддя Слободонюк Михайло Васильович