03680 м. Київ , вул. Солом'янська, 2-а
Номер апеляційного провадження: 22-ц/824/11243/2020
01 жовтня 2020 року м. Київ
Справа 755/8885/20
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді-доповідача Ящук Т.І.,
суддів Немировської О.В., Чобіток А.О.,
за участю секретаря судового засідання Кравченко Н.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 13 липня 2020 року, ухвалене у складі судді Катющенко В.П.,
у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа - ОСОБА_2 про видачу обмежувального припису,
встановив:
У червні 2020 року заявник ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою, в якій просить суд: видати обмежувальний припис стосовно кривдника ОСОБА_2 , яким визначити заходи тимчасового обмеження його прав та покласти на нього обов'язки, а саме: заборонити перебувати в місці спільного проживання (перебування) з постраждалою особою за адресою: АДРЕСА_1 ; заборонити наближатися на відстань ближче 100 м до місця роботи та проживання ОСОБА_1 . Обмежувальний припис видати строком на 6 місяців.
Обґрунтовуючи заявлені вимоги, заявник зазначає, що вона перебувала з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі з 29 квітня 2009 року по 04 листопада 2019 року. У шлюбі у них народилося двоє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2. ОСОБА_2 не виконує обов'язки по вихованню та утриманню малолітніх дітей, не сплачує аліменти з 27.08.2019 року і по сьогоднішній день, конфліктує із заявником, не йде на контакт з метою врегулювання побутових та економічних питань, що виникли у зв'язку з розірванням шлюбу та періодично наносить тілесні ушкодження у присутності малолітніх дітей, що травмує їх психологічний стан.
На сьогоднішній день в правоохоронних органах розглядається два кримінальних провадження від 14.10.2019 року та від 19.06.2020 року щодо нанесення тілесних ушкоджень заявнику. З часом неприязнь заінтересованої особи трансформувалася у психологічне та фізичне насильство по відношенню до заявника, систематично надходять словесні образи, погрози, приниження в усній формі, харкання в обличчя при дітях та коли заінтересована особа знаходиться у алкогольному сп'янінні, то дозволяє собі фізичне насилля, після чого заявника забирає швидка зашивати, то губу, то брови, а останнє побиття мало наслідком струс мозку та уламковий перелом кісток носа.
За таких обставин у заявника виникли побоювання за себе, за малолітніх дітей та людей, що оточують заявника. Заявник змушена жити в місці проживання разом з малолітніми дітьми та заінтересованою особою, оскільки іншого житла не має, а наймати квартиру не може, тому що самостійно виховує та утримує двох дітей, бо аліменти не сплачуються протягом 10 місяців. Не адекватність та не передбачуваність дій заінтересованої особи зробило життя заявника нестерпним. Наслідком цього у заявника з'явилися нервові зриви, стан здоров'я значно погіршився. Заявник боїться, що насильство у наступний раз може бути з непередбачуваними трагічними наслідками, оскільки заінтересована особа погрожує вбивством.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 13 липня 2020 року у задоволенні заяви відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду, посилаючись на його незаконність, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, та ухвалити нове судове рішення про задоволення заяви. Вказує, що заявником були надані належні докази, які підтверджують факт насильства в сім'ї з боку ОСОБА_2 . Крім того, повторність насильства підтверджується поданням заяв та довідками про тілесні ушкодження. Звертає увагу на те, що відстань для заборони наближення в 100 метрів та час припису 6 місяців передбачено законодавством. Однак суд на вказане уваги не звернув, проігнорував доводи заявника та докази, подані до заяви, порушуючи вимоги Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».
В судовому засіданні заявник ОСОБА_1 підтримала доводи апеляційної скарги, просила рішення суду скасувати та постановити нове судове рішення про задоволення її заяви.
Заінтересована особа ОСОБА_2 в судове засідання не з'явився, про день та час розгляду справи повідомлявся у встановленому законом порядку, за адресою зареєстрованого місця проживання. Копію апеляційної скарги з ухвалою про відкриття апеляційного провадження ОСОБА_2 отримав 31 серпня 2020 року, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення (а.с. 82). Судова повістка - повідомлення про розгляд апеляційної скарги в судовому засіданні 01 жовтня 2020 року повернулась до суду із зазначенням - адресат відсутній за вказаною адресою.
Відповідно до п. 3, 4 ч. 8 ст. 128 ЦПК України, днем вручення судової повістки є:
- день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду;
- день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Враховуючи, що ОСОБА_2 при розгляді справи в суді першої інстанції повідомив суду адресу: АДРЕСА_1 , як адресу зареєстрованого місця проживання ( а.с. 53) та за вказаною адресою отримав апеляційну скаргу ОСОБА_1 , іншої адреси суду не повідомив, то відповідно до п. 3, 4 ч. 8 ст. 128 ЦПК України, днем вручення судової повістки ОСОБА_2 вважається 14 вересня 2020 року (а.с.85-86)
Враховуючи викладене, колегія суддів вважала можливим розглянути справу за відсутності ОСОБА_2 відповідно до вимог ч.2 ст. 372 ЦПК України.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, з'ясувавши обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного.
Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що досліджені надані заявником докази не дають суду підстави дійти висновку про наявність ризиків щодо продовження домашнього насильства за місцем проживання. Суд, здійснивши аналіз зібраних доказів та пояснення учасників справи, вбачав, що між останніми наявний спір щодо утримання малолітніх дітей, проживання колишнього подружжя в квартирі, яка належить на праві власності ОСОБА_2 та малолітнім дітям. Суд вважав, що заяви про кримінальне правопорушення, подані заявником до Дніпровського УП ГУНП в м. Києві від 14.10.2019 року та 19.06.2020 року, не містять доказів прийняття рішення по ним.
Крім того, заявником не додано доказів, які б підтверджували наявність фактів погроз з боку заінтересованої особи, систематичності його неприйнятних для заявника дій, судом не встановлено ризиків настання насильства у майбутньому. Відсутні в матеріалах справи і докази притягнення ОСОБА_2 до адміністративної або іншої відповідальності за вчинення дій, які можуть бути розцінені як прояв насильства в сім'ї.
Заходи тимчасового обмеження прав, які просить застосувати ОСОБА_1 , зводяться до позбавлення ОСОБА_2 його права на проживання у квартирі, в якій він проживає, та яка перебуває у його спільній з малолітніми дітьми власності, тим самим позбавити його конституційного права власності на житло, іншого житла він не має. За таких обставин заходи тимчасового обмеження прав кривдника або покладення на нього обов'язків, на які посилається ОСОБА_1 відповідно до ч. 2 ст. 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», не можуть бути визнані пропорційними з урахуванням обставин цієї справи.
З такими висновками суду колегія суддів не погоджується, оскільки вони зроблені за неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, та з неправильним застосуванням норм матеріального права, враховуючи наступне.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 29 квітня 2009 року, який розірвано рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 04 листопада 2019 року.
Від шлюбу у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 народилося двоє дітей: донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 12 грудня 2019 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в розмірі по 2000 грн. на кожну дитину, починаючи з 27 серпня 2019 року і до повноліття дітей.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 разом із малолітніми дітьми проживають та зареєстровані в квартирі АДРЕСА_2 , яка належить на праві власності ОСОБА_2 та малолітнім дітям, що не заперечувалось учасниками справи в судовому засіданні в суді першої інстанції.
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майно щодо суб'єкта, за заявником не зареєстровано право власності на нерухоме майно.
Згідно з листом Дніпровського управління поліції Головного управління поліції у м. Києві від 18.07.2017 та від 04.02.2020 кримінальне провадження з приводу нанесення ОСОБА_1 тілесних ушкоджень, що мало місце 15.06.2017 року за адресою: АДРЕСА_1 (ЄРДР № 12017100040008490 від 20.06.2017) закрито 30.06.2017 на підставі п.2, ч.1 ст. 284 КПК України.
З витягу з ЄРДР №12019100010008592 від 14.10.2019, вбачається, що 14.10.2019 близько 00 год. 05 хв. ОСОБА_1 , перебуваючи за адресою: АДРЕСА_1 , отримала тілесні ушкодження.
Відповідно до витягу з ЄРДР №12020100040004045 від 19.06.2020 року до Дніпровського УП ГУНП у м. Києві надійшла заява від ОСОБА_1 про те, що 18.06.2020 приблизно о 23 год. 00 хв. за адресою: АДРЕСА_1 заявниці наніс тілесні ушкодження її колишній чоловік ОСОБА_2 .
Згідно з довідкою Міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги від 19.06.2020 року у ОСОБА_1 виявлено множинні забої, гематоми волосяного покрову голови та обличчя, забій лобної ділянки голови ( а.с. 7).
Відповідно до мультиспіральної комп'ютерної томографії головного мозку, нативне обстеження від 22.06.2020 року, у ОСОБА_1 виявлені ознаки уламкового перелому кісток носа. Компактна остеома решіток справа.( а.с. 8)
Питання видачі обмежувального припису регулюється Цивільним процесуальним Кодексом України та Законом України «Про запобіганню та протидію домашньому насильству»(Закон № 2229-VIII).
Відповідно до ст.350-1 ЦПК України заява про видачу обмежувального припису подається до суду за місцем проживання (перебування) особи, яка постраждала від домашнього насильства або насильства за ознакою статі, а якщо зазначена особа перебуває у закладі, що належить до загальних чи спеціалізованих служб підтримки постраждалих осіб, - за місцезнаходженням цього закладу.
Пунктом 1 ч.1 ст. 350-2 ЦПК України передбачено, що заява про видачу обмежувального припису може бути подана особою, яка постраждала від домашнього насильства, або її представником - у випадках, визначених Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».
Заінтересованими особами у справах про видачу обмежувального припису є особи, стосовно яких подано заяву про видачу обмежувального припису (ч.1 ст.350-3 ЦПК України).
Згідно з п.п.3, 14, 17 ч.1 ст.1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» домашнє насильство - це діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім'ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім'єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.
Психологічне насильство - це форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров'ю особи.
Фізичне насильство - форма домашнього насильства, що включає ляпаси, стусани, штовхання, щипання, шмагання, кусання, а також незаконне позбавлення волі, нанесення побоїв, мордування, заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, залишення в небезпеці, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, заподіяння смерті, вчинення інших правопорушень насильницького характеру.
Кривдником є особа, яка вчинила домашнє насильство у будь-якій формі (п.6 ч.1 ст.1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству»).
Відповідно до пункту 2 частини 1 ст. 24 Закону України «Про запобіганню та протидію домашньому насильству», до спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству, серед іншого, належить обмежувальний припис стосовно кривдника.
Згідно з п.1 ч.1 ст.26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», право звернутися до суду із заявою про видачу обмежувального припису стосовно кривдника мають постраждала особа або її представник.
Згідно з ч. 2 ст. 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» обмежувальним приписом визначаються один чи декілька таких заходів тимчасового обмеження прав кривдника або покладення на нього обов'язків:
1) заборона перебувати в місці спільного проживання (перебування) з постраждалою особою; 2) усунення перешкод у користуванні майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності або особистою приватною власністю постраждалої особи; 3) обмеження спілкування з постраждалою дитиною; 4) заборона наближатися на визначену відстань до місця проживання (перебування), навчання, роботи, інших місць частого відвідування постраждалою особою; 5) заборона особисто і через третіх осіб розшукувати постраждалу особу, якщо вона за власним бажанням перебуває у місці, невідомому кривднику, переслідувати її та в будь-який спосіб спілкуватися з нею; 6) заборона вести листування, телефонні переговори з постраждалою особою або контактувати з нею через інші засоби зв'язку особисто і через третіх осіб.
Частиною 3 статті 26 цього Закону передбачено, що рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків.
Оцінкою ризиків вважається оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи (п. 9 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству»).
Обмежувальний припис видається на строк від одного до шести місяців (ч. 4 ст. 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству»)
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 756/3859/19 зроблено висновок, що, враховуючи положення Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», обмежувальний припис за своєю суттю не є заходом покарання особи (на відміну від норм, закріплених у Кодексі Україні про адміністративні правопорушення та КК України), а є тимчасовим заходом, виконуючим захисну та запобіжну функцію і направленим на попередження вчинення насильства та забезпечення першочергової безпеки осіб, з огляду на наявність ризиків, передбачених вищезазначеним законом, до вирішення питання про кваліфікацію дій кривдника та прийняття стосовно нього рішення у відповідних адміністративних або кримінальних провадженнях.
Частиною 2 ст. 3 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» визначено перелік осіб, на яких поширюється дія законодавства про запобігання та протидію домашньому насильству незалежно від факту спільного проживання, серед яких - батьки (мати, батько) і дитина (діти).
Необхідною умовою для застосування судом до заінтересованої особи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству є вчинення по відношенню до заявника домашнього насильства, що підлягає доказуванню.
Частиною 3 статті 12, частиною 1 статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч.1, п.1 ч.2 ст. 76, ч.1, 2 ст.77, ч.2 ст. 78, ч.1 ст. 95 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються зокрема письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч.6 ст. 81, ч.1 ст. 89 ЦПК України доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 , крім витягів з ЄРДР за фактом її звернення до правоохоронних органів з приводу спричинення їй тілесних ушкоджень ОСОБА_2 , до заяви додано також медичні довідки та фотографії, з яких вбачається наявність на її обличчі в області очей та носа множинних забоїв, гематом та рани, на яку накладено шов.
Як вбачається з протоколу судового засідання Дніпровського районного суду м. Києва від 13 липня 2020 року, зміст якого також підтверджується аудіо записом судового засідання, ОСОБА_2 визнав, що 19 червня 2020 року він прийшов додому в стані алкогольного сп'яніння, між ним і дружиною сталася сварка, після чого він наніс побої в обличчя ОСОБА_1 . Також ОСОБА_2 визнав, що 14 жовтня 2019 року після сімейної сварки він наніс тілесні ушкодження ОСОБА_1 .
Відповідно до ч. 1 ст. 82 ЦПК України, обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Приймаючи до уваги пояснення учасників справи, письмові та інші докази, надані заявником, суд першої інстанції помилково не взяв до уваги, що у своїй сукупності вони дають змогу дійти висновку про наявність обставин, які входять до предмету доказування у даній справі та доведеності факту вчинення ОСОБА_2 фізичного насильства щодо ОСОБА_1 .
Протидія насильству у сім'ї є одним із важливих напрямів суспільного розвитку. Вона розглядається не лише як соціальна проблема, а, насамперед, як проблема захисту прав людини. При здійсненні насильства в сім'ї відбувається порушення прав і свобод конкретної людини, що вимагає втручання з боку держави і суспільства.
Невжиття своєчасних обмежувальних заходів щодо кривдника може призвести в подальшому до завдання шкоди здоров'ю потерпілої від насильства у сім'ї.
Крім того, сам факт неодноразового звернення ОСОБА_1 до різних органів, з підстав вчинення відносно неї ОСОБА_2 домашнього насильства, свідчить про наявність тривалого конфлікту між заявником та ОСОБА_2 , та підтверджує факт того, що останній вчиняв по відношенню до заявника домашнє психологічне та фізичне насильство, що є необхідною умовою для можливості застосування судом до відповідної особи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству, які визначені Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».
Враховуючи надані заявником докази, з огляду на встановлені апеляційним судом обставини, колегія суддів вважає, що заявник, як жертва такого насильства, потребує захисту у порядку, передбаченому Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», тому доходить висновку про обґрунтованість заяви.
В суді апеляційної інстанції заявник пояснила, що квартира АДРЕСА_2 , в якій сторони зареєстровані та проживають, набута в порядку приватизації, належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_2 та їх дочці ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1. На даний період часу 2/3 частини цієї квартири належить ОСОБА_2 , а 1/3 частина - дочці ОСОБА_5 . Колишній чоловік ОСОБА_2 періодично не проживає у квартирі.
Також апеляційним судом встановлено, що відносини учасників цієї справи не покращились, заінтересована особа не надає належної оцінки агресивності своїх дій.
Враховуючи пояснення та докази, надані заявником, а також пояснення ОСОБА_2 в суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції вважає, що існує високий рівень вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього психологічного та фізичного насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення щодо постраждалої особи, такі ризики є реальними, тому для забезпечення дієвого та ефективного захисту ОСОБА_1 необхідно застосувати обмежувальний припис.
При вирішенні питання щодо видачі обмежувального припису внаслідок застосування домашнього насильства суд повинен переконатися, чи ґрунтується відповідна вимога на достатній доказовій базі. Видача обмежувального припису є заходом впливу на кривдника, який може вживатися лише в інтересах постраждалих осіб та у разі настання певних факторів і ризиків ( висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі з аналогічних правовідносин № 756/2072/18).
Таким чином, колегія суддів вважає обґрунтованими доводи апеляційної скарги заявника, оскільки наявність конфлікту між подружжям, факту заподіяння ОСОБА_1 тілесних ушкоджень її колишнім чоловіком, що мало наслідком звернення заявника із заявою про вчинення кримінального правопорушення, відсутність бажання примирення у постраждалої від домашнього насильства ОСОБА_2 , а також відсутність ознак каяття у заінтересованої особи - кривдника, дають суду підстави дійти висновку про наявність ризиків щодо повторного вчинення домашнього насильства, зокрема за місцем їх спільного проживання.
Доказами вчинення насильства в сім'ї можуть бути не виключно матеріали кримінального провадження, які доводять вину підозрюваної особи, але будь-які інші докази, які свідчать про вчинення насильства, а тому висновок суду першої інстанції в цій частині є помилковим.
Судом встановлено, що 2/3 частини квартири АДРЕСА_2 , у якій проживають сторони, належить на праві власності ОСОБА_2 , 1/3 - доньці сторін ОСОБА_5 . Заявник ОСОБА_1 та малолітні діти ОСОБА_5 , ОСОБА_6 зареєстровані у цій квартирі та мають право користування.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (East/West Alliance Limited v. Ukraine, № 19336/04, § 166-168, від 23 січня 2014 року).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;
- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;
- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Згідно з ч.2 ст. 319 ЦК України, власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Тлумачення наведених норм дає підстави для висновку, що тимчасове обмеження кривдника у праві користування належним йому на праві власності майном з метою забезпечення безпеки постраждалої особи шляхом встановлення судом обмежувального припису у порядку, визначеному Законом № 2229-VIII, є легітимним заходом втручання у права та свободи особи ( висновок Верховного Суду у постанові від 28.04.2020 року у справі з аналогічних правовідносин № 754/11171/19).
При вирішенні питання щодо застосування такого заходу суд на підставі установлених обставин справи та оцінки факторів небезпеки (ризиків) щодо вчинення домашнього насильства має оцінити пропорційність вручання у права і свободи особи враховуючи, що ці заходи пов'язані із протиправною поведінкою такої особи.
Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, гарантовано, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Важливим є те, що виходячи із змісту даного права, воно включає існування, як негативних так і позитивних обов'язків держави, які невід'ємні від реальної «поваги» до приватного та сімейного життя. (пункт 78 рішення Європейського Суду у справі «Мамчур проти України»).
Отже, висновок суду першої інстанції про неможливість задоволення вимог ОСОБА_1 про видачу обмежувального припису, оскільки це порушує право власності ОСОБА_2 на житло, є помилковим, оскільки позбавляє заявника ОСОБА_1 гарантій на спеціальні засоби правового захисту, які передбачені Законом України «Про запобіганню та протидію домашньому насильству», адже наявна загроза здоров'ю заявника та ризик продовження чи повторного вчинення домашнього насильства.
Встановлення заборони перебувати в місці спільного проживання (перебування), яким є квартира, що належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_2 та дитині ОСОБА_5 , є тимчасовим заходом, передбаченим ч. 2 ст. 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», тому фактичне тимчасове обмеження кривдника у праві користування квартирою колегія суддів вважає пропорційним заходом втручання, який не позбавляє права власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_2 , а здійснюється з метою захисту та забезпечення безпеки постраждалої особи, що передбачено ч. 2 ст. 321 ЦК України, ч. 2 ст. 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».
Крім того, висновок суду про те, що між колишнім подружжям наявний спір щодо проживання заявника в квартирі, яка належить на праві власності ОСОБА_2 та малолітнім дітям, є необґрунтованим, оскільки доказів того, що ОСОБА_2 звертався до уповноважених органів із заявою про усунення перешкод у користуванні належним йому майном, суду не надано, а тому підстави вважати про існування спору з даного приводу відсутні.
Разом з тим, апеляційний суд вважає, що для цілей, зазначених у вказаному Законі, з урахуванням обставин даної справи, достатнім є встановлення обмежень та заборон для ОСОБА_2 строком на три місяці.
За таких обставин, колегія суддів, враховуючи принцип пропорційності, відповідність вимог заявника щодо застосування заходів тимчасового обмеження прав кривдника частині другій статті 26 Закону України «Про запобіганню та протидію домашньому насильству», вважає, що вимоги ОСОБА_1 про видачу обмежувального припису у вигляді заходів тимчасового обмеження прав щодо заборони ОСОБА_2 перебувати у місці спільного проживання (перебування) у квартирі АДРЕСА_2 , заборони йому наближатися на відстань 100 м. до місця проживання заявника за цією адресою та місця роботи ОСОБА_1 , підлягають задоволенню частково.
Згідно з ч. 4 ст.350-6 ЦПК України рішення суду про видачу обмежувального припису підлягає негайному виконанню, а його оскарження не зупиняє виконання.
Відповідно до вимог ч.1 ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про обґрунтованість доводів апеляційної скарги та наявність підстав для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції і прийняття постанови про часткове задоволення заяви.
Відповідно до ч. 3 ст. 350-5 ЦПК України судові витрати, пов'язані з розглядом справи про видачу обмежувального припису, відносяться за рахунок держави.
Керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 374-376 , 381-383 ЦПК України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 13 липня 2020 року - скасувати та прийняти постанову:
Заяву ОСОБА_1 , заінтересована особа - ОСОБА_2 про видачу обмежувального припису - задовольнити частково.
Видати обмежувальний припис у вигляді заходів тимчасового обмеження прав ОСОБА_2 , поклавши на нього на строк 3 місяці такі обов'язки:
Заборонити ОСОБА_2 перебувати в місці спільного проживання (перебування) з ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 ;
Заборонити ОСОБА_2 наближатися на відстань ближче 100 м до місця роботи та проживання ОСОБА_1 .
Обмежувальний припис видати строком на 3 місяці.
Постанова підлягає негайному виконанню.
Відомості щодо учасників справи:
Заявник - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ;
Заінтересована особа - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстроване місце проживання АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 .
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст постанови складено 06 жовтня 2020 року.
Суддя - доповідач: Ящук Т.І.
Судді: Немировська О.В.
Чобіток А.О.