Справа № 509/4967/18
07 жовтня 2020 року Овідіопольський районний суд Одеської області в складі:
головуючого судді Кочко В.К.,
при секретарі Савченко М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщені суду в смт. Овідіополь цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Громадської організації "ОТРАДА", ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу
У жовтні 2018 року позивач ОСОБА_4 звернувся до суду з вищевказаним позовом, в якому просив суд, визнати недійсними наступні правочини:
- договір купівлі-продажу, укладений між громадською організацією «Отрада» та ОСОБА_2 12.02.2010 року щодо будинку рибака загальною площею 35,8 кв.м., розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Овідіополського нотаріального округу Одеської області Соломічевим Г.В., зареєстрований у реєстрі за №70,
- договір купівлі-продажу, укладений між Громадською організацією «Отрада» та ОСОБА_3 12.02.2010 року щодо будинку рибака загальною площею 33,6 кв.м. розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , який посвідчений приватним нотаріусом Овідіополського нотаріального округу Одеської області Соломічевим Г.В. та зареєстрований у реєстрі за №71.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилається на те, що відчуження вищевказаного нерухомого майнабуло здійснено з порушенням вимог Статуту ГО «Отрада», за відсутності відповідного рішення загальних зборів Об'єднання, чим було суттєво порушені його права, як члена об'єднання на його участь в управлінні через загальні збори та прийняття відповідних рішень.
Позивач та його представник у судове засідання не з'явилися, в матеріалах справи наявні заяви про розгляд справи за їхньої відсутності.
Представник відповідача ГО "Отрада" Єзерський О.В. надав до суду заяву про визнання позовних вимог, про час, дату та місце розгляду справи, повідомлені належним чином.
Представник ОСОБА_2 надав до суду відзив та заяву про розгляд справи за його відсутності, просив відмовити у задволенні позовних вимог.
ОСОБА_3 надав до суду відзив, у судове засідання 07.10.2020 р. не з'явився, про час, дату та місце розгляду справи, повідомлявся належним чином.
Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що 12.02.2010 р.між ГО «Отрада» та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу будинку рибака за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Овідіопольського нотаріального округу Одеської області Соломічевим Г.В. за реєстровим №70.
Також, 12.02.2010 р.між ГО «Отрада» та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу будинку рибака за адресою: АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Овідіопольського нотаріального округу Одеської області Соломічевим Г.В. за реєстровим №71.
На підставі вказаних договорів відповідачами зареєстроване за собою право власності на відповідні будинки рибака у порядку, передбаченому законодавством, яке діяло на час укладення оспорюваних правочинів.
Позивач посилається на той факт, що оспорювані договори укладені всупереч пунктам 3.8, 4.1, 5.5 Статуту ГО «Отрада» у редакції, яка діяла на час укладення оспорюваних правочинів, а саме за відсутності рішення загальних зборів членів ГО «Отрада».
У зв'язку з викладеним, позивач вважає порушеним своє право, як члена об'єднання на участь у управлінні ГО «Отрада» через участь у загальних зборах та прийняття відповідних рішень.
Позивач є членом ГО «Отрада» з 26.03.2008р., що підтверджується записом у членському квітку № НОМЕР_1 .
Таким чином, позивач був членом ГО «Отрада» на час укладення оспорюваних правочинів та мав право приймати участь на загальних зборах учасників об'єднання.
При цьому, позивач не є стороною оспорюваних правочинів.
Суд констатує, що Цивільний кодекс України не містить застережень чи будь-яких імперативних норм про те, що позивачем може бути лише сторона відповідного правочину.
Згідно із ч. 3 ст. 215 ЦК, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
З аналізу п. 4 Постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009 №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», оспорюваний правочин - це такий правочин, недійсність якого прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із способів захисту цивільних прав.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України, вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Згідно з частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли в зв'язку з вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним.
При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).
З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, а також статей 1, 2?4, 14, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
Оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була його стороною. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Вказані висновки про застосування норм права викладені у постанові Великої палати Верховного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 439/212/14-ц.
При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч. 1 ст. 4 ЦПК України).
Аналізуючи наведені норми законодавства у взаємозв'язку суд приходить до висновку про те, що обов'язковою умовою для задоволення вимог про визнання правочину недійсним за позовом особи, яка не була стороною оспорюваного правочину, є встановлення під час судового розгляду факту порушення укладенням оспорюваного правочину прав чи законних інтересів саме позивача.
Вирішуючи питання щодо наявності порушень прав або законних інтересів позивача у зв'язку з укладенням оспорюваних правочинів суд виходить з наступних встановлених обставин справи.
У відповідності до п.п. 4.1.1 п. 4.1 статуту ГО «Отрада» у редакції, яка діяла на час укладення оспорюваних правочинів, Вищий орган управління - загальні збори членів об'єднання.
Здійснення права власності на майно та кошти об'єднання віднесено статутом ГО «Отрада» до виключної компетенції загальнихзборів членів об'єднання (п.п. 12 п. 5.5 статуту ГО «Отрада» у редакції, яка діяла на час укладення оспорюваних правочинів).
Статут ГО «Отрада» не містить обмежень щодо неможливості передачі частини повноважень, які відносяться в тому числі до виключної компетенції Зборів іншим органам управління Об'єднання,можливість такої передачі прямо передбачена у п. 5.3 статуту ГО «Отрада».
Пунктом 6.1 статуту ГО «Отрада» у редакції, яка діяла на час укладення оспорюваних правочинівпередбачено, що правління та Голова об'єднання обирається Зборами, в кількості 11-ти чоловік терміном на два роки з числа членів об'єднання.
Керівництво роботою правління здійснює Голова правління, що забезпечує ведення протоколів (п. 6.4 Статуту ГО «Отрада» у відповідній редакції).
Судом встановлено, що питання делегування частини повноважень загальних зборів членів ГО «Отрада», а саме щодо розпорядження нерухомим майном ГО «Отрада» - будинками рибака самовільно збудованими членами ГО «Отрада» та право власності на які оформлено на ГО «Отрада» на підставі рішень судів, було предметом розгляду на загальних зборах членів ГО «Отрада» 20.04.2008р.
Вказані обставини підтверджуються протоколом №1 загальних зборів членів ГО «Отрада» від 20.04.2008р., засвідчена копія якого наявна у матеріалах справи.
Згідно вказаному протоколу загальних зборів, на вказаних зборах по п'ятому питанню виступив член правління ОСОБА_5 , який доповів про хід робіт по переоформленню у власність нерухомості «Будинків» зазначив, що на час проведення загальних зборів наявні п'ятнадцять судових рішень, які набули законної сили за якими самовільно збідовані 15 будинків, які відійшли у власність ГО «Отрада». Звернувся до зборів надати згоду на відчуження вказаних будинків шляхом укладення договору купівлі-продажу членам ГО «Отрада». Для того щоб на далі не збирати загальні збори просив передати ці повноваження правлінню ГО «Отрада».
У відповідності до рішення загальних зборів членів ГО «Отрада» від 20.04.2008р. вирішено передати шляхом укладення договору купівлі-продажу будинків членамГО «Отрада'відповідно до наведено переліку, а у майбутньому повноваження щодо відчуження нерухомості передати правлінню.
За вказане питання одноголосно проголосували усі присутні члени ГО «Отрада» у кількості 300 осіб, що відображено у протоколі №1 загальних зборів ГО «Отрада» від 20.04.2008р.
За таких обставин, зважаючи, що на час укладення оспорюваних правочинів позивач не був членом правління, а вирішення питання про відчуження будинків рибаків вказаної категорії передано до компетенції правління об'єднання, суд доходить до висновку про відсутність порушення права позивача, як члена об'єднання на участь у управлінні ГО «Отрада» через участь у загальних зборах та прийняття відповідних рішень у зв'язку із укладенням оспорюваних правочинів.
Інших доводів щодо порушення прав позивача у зв'язку із укладенням оспорюваних правочинів у позовній заяві не викладено, доказів такого порушення суду не надано.
Також суд вважає необхідним проаналізувати позовні вимоги у контексті усталеної практики Європейського суду з прав людини.
Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Частиною 1 статті 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Право власності відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на спірні об'єкти становлять "майно", яке підпадає під захист статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
У практиці ЄСПЛ (рішення у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції", "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства", "Серков проти України") напрацьовано три критерії, які слід оцінювати стосовно сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
В рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Зеленчук та Цицюра проти України" зазначено, що перша і найважливіша вимога статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання державної влади у безперешкодне користування своїм майном повинно бути законним: друге речення першого абзацу дозволяє позбавлення майна тільки "на умовах, передбачених законом", а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням власності шляхом забезпечення дотримання "законів". Більш того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, властивий всім статтям Конвенції. Принцип законності передбачає, що відповідні положення національного законодавства є досить доступними, точними і передбачуваними в їх застосуванні.
Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає непередбачуваності закону. Сумніви щодо тлумачення закону, які залишаються, враховуючи зміни у повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.
Втручання держави у право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Принцип пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, якою необхідно досягти, та засобами, які застосовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар".
В питаннях оцінки "пропорційності" Європейський суд з прав людини, як і в питаннях наявності "суспільного", "публічного" інтересу, також визнає за державою достатньо широку "сферу розсуду", за виключенням випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах (рішення в справах "Спорронґ і Льоннорт проти Швеції", "Булвес" АД проти Болгарії"). Таким чином, відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини майнове право особи може бути припинено, зокрема у разі, якщо цього потребують загальні інтереси суспільства.
Суд констатує, що право власності відповідачів на спірне майно виникло на підставі посвідчених нотаріально договорів купівлі-продажу.
Відповідно до ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Зважаючи на делегування повноважень щодо розпорядження майном правлінню ГО «Отрада», суд доходить до висновку про те, що таке суттєве втручання у право власності Відповідачів, як скасування правовстановлюючої документації на належне їм майно не є співмірним із ціллю, якої намагається досягти Позивач, заявляючи позов.
Суд також звертає увагу на наступні обставини.
У справі «Устименко проти України» від 29 жовтня 2015 року ЄСПЛ вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності.
За обставинами даної справи позивач звернувся до суду через 8 років після набуття та відкритого володіння Відповідачами своїм майном. До цього часу позивач або інші особи, в тому числі ГО «Отрада», як сторона оспорюваних правочинів, не вживали заходів щодо оскарження їх дійсності.
Суд у даній справі перевіривши відповідність втручання вимогам статті 1 Першого протоколу до Конвенції, встановлюючи, по-перше, наявність майна в розумінні Конвенції, по-друге, наявність втручання у право заявника мирно володіти майном, по-третє, підстави виправданості втручання і беручи до уваги презумпцію правомірності набуття права власності та презумпцію правомірності правочину, встановлену ст. 204 ЦК України, зважаючи на те, що у матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази незаконності набуття відповідачами права власності на спірне майно, дійшов висновку про те, що право власності відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 виникло на законних підставах, у зв'язку з чим позовні вимоги позивача про визнання недійсними правовстановлюючої документації відповідачів становлять втручання позивача у право ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на мирне володіння своїм майном, передбачене Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, а тому задоволенню не підлягають.
Керуючись ст.ст.2,5,19, 76-81, 141, 258-259, 264-265, 274-275, 279 ЦПК України
У задоволенні позову ОСОБА_1 до Громадської організації "ОТРАДА", ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу - відмовити у повному обсязі.
Рішення може бути оскаржене до Одеського апеляційного суду через Овідіопольський районний суд Одеської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Суддя: Кочко В.К.