Справа № 802/1594/16-а
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Богоніс Михайло Богданович
Суддя-доповідач - Моніч Б.С.
01 жовтня 2020 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Моніча Б.С.
суддів: Капустинського М.М. Сапальової Т.В. ,
за участю:
секретаря судового засідання: Довганюк В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 та Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 06 лютого 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії та стягнення коштів,
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ, КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ
У жовтні 2016 року до суду звернувся ОСОБА_1 до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії та стягнення коштів.
ІІ. ЗМІСТ РІШЕННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 06 лютого 2020 року адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправними дії Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України щодо виплати не у повному розмірі пені, нарахованої як наслідок несвоєчасної виплати ОСОБА_1 справедливої сатисфакції на виконання рішення Європейського суду з прав людини № 25663/02 від 17 липня 2014 року.
Зобов'язано Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України вчинити дії щодо виплати ОСОБА_1 пені, нарахованої як наслідок несвоєчасної виплати справедливої сатисфакції на виконання рішення Європейського суду з прав людини № 25663/02 від 17 липня 2014 року, розмір якої із урахуванням виплачених сум становить 0 грн. 26 коп. (двадцять шість копійок).
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
ІІІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Як встановлено із матеріалів справи, відповідно до пункту 5 рішення Європейського суду з прав людини від 17 липня 2014 року у справі № 25663/02 у справі "Яворовенко та інші проти України", де ОСОБА_1 є одним із заявників, постановлено, що:
а) упродовж трьох місяців держава Україна має виконати рішення національних судів, ухвалених на користь заявників, які підлягають виконанню та сплатити 2000 євро кожному із заявників (або його правонаступникам), наведених у додатку, в якості відшкодування матеріальної та моральної шкоди та компенсації судових витрат та інших з урахуванням будь-яких податків, що можуть нараховуватись заявникам на вищезазначені суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
б) із закінченням зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
Згідно з Додатком до вищезазначеного рішення Європейського суду з прав людини за заявою ОСОБА_1 підлягають виконанню:
- рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 01 березня 2004 року;
- рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 28 березня 2006 року;
- рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 16 жовтня 2006 року;
- рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 06 квітня 2007 року;
- рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 27 листопада 2006 року.
Постановою головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби Медведєва О.В. від 13 серпня 2014 року відкрито виконавче провадження ВП № 44360795 з примусового виконання рішення Європейського суду з прав людини у справі "Яворовенко та інші проти України" та зобов'язано боржника добровільно виконати таке рішення у строк, встановлений Законом України "Про виконавче провадження" та Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".
В свою чергу, постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 18 квітня 2016 року у справі № 802/82/16-а, що набрала законної сили, встановлено, що Департаментом ДВС виконано рішення Європейського суду з прав людини від 17 липня 2014 року у справі "Яворовенко та інші проти України" в частині, яка стосується виконання рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 28 березня 2006 року, рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 16 жовтня 2006 року та рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 06 квітня 2007 року.
Окрім того, судом в даній постанові також зазначено, що заочне рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 27 листопада 2006 року у справі № 2-4319/06, яким стягнуто з ДАК "Укрресурси" на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за сумісництво посад за період з 01 березня 2002 року по 01 січня 2003 року з врахуванням компенсацій при інфляції за затримку розрахунку на суму 7564,50 гривень та зобов'язано відповідача звільнити ОСОБА_1 з посади головного бухгалтера заводу "Модуль" з 01 грудня 2006 року на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України з проведенням повного розрахунку по дату звільнення, було скасоване рішенням апеляційного суду Вінницької області від 11 вересня 2007 року, залишеним без змін ухвалою Верховного Суду України від 24 червня 2008 року.
Окремо рішенням адміністративного суду встановлено, що сума заборгованості, яка підлягає виплаті ОСОБА_1 згідно з рішенням Замостянського районного суду м. Вінниці від 01 березня 2004 року та на виконання рішення ЄСПЛ, є визначеною (станом на жовтень 2015 року) і становить 1900147,03 грн.
При цьому, беручи до уваги факт виплати ОСОБА_1 коштів на загальну суму 711209,73 гривень, які входять в суму повного розрахунку при звільненні з ДАК "Укрресурси" станом на жовтень 2015 року, тобто в суму 1900147,03 гривень, останньому необхідно виплатити заборгованість в сумі 1188937, 30 грн.
Департаментом фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку Міністерства юстиції України було підготовлено та направлено до Державної казначейської служби України (далі - Казначейство) платіжне доручення № 7141 від 02 жовтня 2014 року на суму 32603,10 грн. (гривневий еквівалент 2000 євро згідно курсу Національного банку України) для перерахування коштів справедливої сатисфакції на особовий рахунок ОСОБА_1 .
Згідно виписки Казначейства списання коштів з рахунку Міністерства юстиції України на особовий рахунок ОСОБА_1 проведено 24 жовтня 2014 року.
Згідно вимоги державного виконавця від 03 жовтня 2014 року № 1481/16 Департаментом фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку Міністерства юстиції України було підготовлено та направлено до Казначейства платіжне доручення від 08 жовтня 2014 року № 7330 на суму 12387,28 грн. для перерахування заборгованості за рішеннями національного суду на особовий рахунок ОСОБА_1 . Згідно виписки Казначейства списання коштів з рахунку Мін'юсту на особовий рахунок ОСОБА_1 проведено 28 жовтня 2014 року.
Департаментом ДВС Мін'юсту України 15 серпня 2016 року сформовано вимогу державного виконавця № 65/23, якою розраховано пеню, у зв'язку з несвоєчасною сплатою державою-відповідачем належної суми (справедливої сатисфакції) заявникові в розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку (0,25%) плюс три відсотки з моменту закінчення трьохмісячного строку і до моменту повного розрахунку.
У вимозі зазначено, що кінцева дата виконання рішення Європейського суду з прав людини № 25663/02 від 17 липня 2014 року - 17 жовтня 2014 року, рішення № 25663/02 в частині виплати справедливої сатисфакції виконано 24 жовтня 2014 року в сумі 32603,10 грн. (еквівалент 2000 євро). Кількість днів затримки платежу - 7 днів. Сума пені - 32603,10:365х3,25% х 7 = 20,37 грн. Загальна сума пені, що підлягає сплаті - 20,37 грн.
Згідно платіжного доручення Міністерства юстиції України № 3225 від 22 серпня 2016 року ОСОБА_1 виплачена пеня в сумі 20,37 грн. та зарахована на його особистий рахунок 25 серпня 2016 року.
ОСОБА_1 не погоджуючись із нарахуванням пені за несвоєчасну виплату позивачу справедливої сатисфакції на виконання рішення Європейського суду з прав людини № 25663/02 06 жовтня 2016 року звернувся з адміністративним позовом до Вінницького окружного адміністративного суду про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії та стягнення коштів.
Ухвалою від 21 жовтня 2016 року адміністративний позов в частині позовних вимог залишено без розгляду.
Ухвалою від 21 жовтня 2016 року провадження у справі в частині позовних вимог закрито.
Ухвалою від 01 листопада 2016 року провадження у справі зупинено до набрання законної сили рішенням у справі № 802/1462/16-а.
Ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а ухвали Вінницького окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2016 року без змін.
30 листопада 2016 року позивач не погоджуючись із ухвалами Вінницького окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2016 року та ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2016 року звернувся із касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України.
07 грудня 2016 року на адресу суду надійшло клопотання відповідача про поновлення провадження у справі, оскільки обставини, які слугували підставою для зупинення провадження у справі усунуті.
Ухвалою від 08 грудня 2016 року провадження у справі № 802/1594/16-а поновлено.
28 грудня 2016 року ОСОБА_1 подано заяву про збільшення позовних вимог. Позовні вимоги мотивовані протиправною бездіяльністю відповідача щодо несвоєчасного виконання рішення Європейського суду з прав людини у справі № 25663/02 від 17 липня 2014 року, де позивач є одним із заявників.
Позивач зазначав, що пеня має бути нарахована з 17 жовтня 2014 року по 04 серпня 2016 року (остаточний розрахунок за рішенням національного суду).
На думку позивача, враховуючи, що ставка Європейського Центрального Банку для країн СНД складає - 10,5 % + 3 % (три відсоткові пункти), то сума пені має бути виплачена у розмірі 302 066,07 грн.
Таким чином, позивач вважає, що має бути сплачено пеню не тільки за несвоєчасну виплату справедливої сатисфакції за рішенням ЄСПЛ, а й за несвоєчасне виконання рішення національного суду, із застосуванням ставки Європейського Центрального Банку у розмірі 10,5 % + 3 % (три відсоткові пункти).
Відтак, в кінцевій редакції позовних вимог позивач просив: зобов'язати Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України усунути порушення його прав, шляхом перерахування пені в сумі 73347,28 гривень за прострочення виконання рішення Європейського суду з прав людини, а також стягнути з відповідача 10000 гривень справедливої сатисфакції у відшкодування моральної шкоди і понесених витрат, пов'язаних з лікуванням внаслідок протиправної бездіяльності відповідачів.
Постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 28 грудня 2016 року у задоволенні адміністративного позову в цій справі відмовлено.
Ухвалою Вищого адміністративного суду від 24 жовтня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, а ухвали Вінницького окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2016 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2016 року залишено в без змін.
Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 січня 2018 року відкрито провадження за виключними обставинами про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 24 жовтня 2017 року по справі № 802/1594/16-а.
Ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 30 січня 2018 року провадження у справі № 802/1594/16-а зупинено до розгляду Верховними Судом заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 24 жовтня 2017 року.
Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 07 лютого 2018 року, зокрема, заяву ОСОБА_1 в частині перегляду ухвали Вищого адміністративного суду України від 24 жовтня 2017 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах передано на розгляд в порядку пункту 1 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
Постановою Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 24 жовтня 2017 року відмовлено.
Ухвалою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 01.02.2019 поновлено провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 28 грудня 2016 року.
Ухвалою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 16 квітня 2019 року провадження у справі зупинено до одужання ОСОБА_1 .
Ухвалою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 13 червня 2019 року провадження у справі поновлено.
Постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 19 червня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 28 грудня 2016 року - без змін.
Ухвалою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2019 року відмовлено ОСОБА_1 у роз'ясненні судового рішення.
Не погоджуючись із постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 28 грудня 2016 року та постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 19 червня 2019 року ОСОБА_1 звернувся із касаційною скаргою до Верховного Суду.
Постановою Верхового Суду від 05 грудня 2019 року постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 28 грудня 2016 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 19 червня 2019 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Підставою для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанції стало порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин. Зокрема суд касаційної інстанції поставив під сумнів правильність здійснення відповідачем на виконання рішення Європейського суду з прав людини від 17 липня 2014 року у справі № 25663/02 у справі "Яворовенко та інші проти України" розрахунку пені за прострочення виплати справедливої сатисфакції. Тому зазначив про необхідність вжиття судами під час нового розгляду додаткових заходів з метою обрахування розміру пені, в тому числі шляхом отримання від Національного банку України інформації щодо розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діяла в період затримки виплати позивачу справедливої сатисфакції з 18 жовтня 2014 року по 24 жовтня 2014 року.
Згодом, рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 06 лютого 2020 року адміністративний позов задоволено частково.
Однак, позивач не погоджуючись із розміром розрахованої суми несвоєчасної виплати справедливої сатисфакції на виконання рішення Європейського суду з прав людини № 25663/02 від 17 липня 2014 року оскаржив рішення до суду апеляційної інстанції.
IV. ОЦІНКА СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ
Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції дійшов висновку, що дії відповідача щодо виплати не у повному розмірі пені, нарахованої як наслідок несвоєчасної виплати позивачу справедливої сатисфакції на виконання рішення Європейського суду з прав людини № 25663/02 від 17 липня 2014 року є протиправними.
А тому, враховуючи розмір пені, що підлягала виплаті позивачу та суму виплачених йому коштів, зобов'язав вчинити дії з метою виплати позивачу пені у сумі 0 гривень 26 копійок.
Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача 10000 гривень справедливої сатисфакції у відшкодування моральної шкоди і понесених витрат, пов'язаних з лікуванням внаслідок протиправної бездіяльності відповідача, то при їх розгляді суд першої інстанції виходив з того, що у контексті правовідносин, які є спірними у цій справі судом встановлено, що хоча оскаржувані позивачем дії відповідача і є неправомірними, однак за своїм характером (із урахуванням суми пені, що не виплачена) такі дії відповідача не можуть вважатися засобом негативного впливу на позивача як і причиною досягнення позивачем негативних емоцій рівня страждання або приниження.
Також судом не встановлено причинно-наслідкового зв'язку між стверджуваним позивачем погіршенням його здоров'я та неправомірними діями відповідача, що є предметом оскарження у цій справі. Тому, дійшов висновку, що позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди та витрат на лікування є безпідставними та не підлягають задоволенню.
V. ДОВОДИ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, сторони посилаючись на норми матеріального та процесуального права оскаржили його в апеляційному порядку.
Позивач просив апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду першої інстанції змінити і доповнити, прийнявши постанову про часткове задоволення адміністративного позову, а саме в абзац другий резолютивної частини рішення суду внести зміни зі зміною слів, після слів "щодо виплати" доповнити словами " ОСОБА_1 " і далі по тексту, після слів "як наслідок" замінити текст слова "несвоєчасного виконання" і далі по тексту абзацу без змін. В абзац третій рішення суду внести зміни зі зміною слів "як наслідок" замінити текст на слова "несвоєчасного виконання" і далі по тексту рішення Європейського суду без змін, після слів "виплачених сум становить" замінити на слова "390272,50 грн. - 20,37 грн. = 390252,23 грн.". Зобов'язати відповідача сплатити 10000,00 грн. моральної шкоди та 2500,00 грн. фактичних понесених витрат та встановити судовий контроль за виконанням рішення шляхом звіту відповідача протягом місяця з дня прийняття постанови суду. Окрім того, просив прийняти окрему ухвалу суду, в якій звернути увагу Міністра Міністерства юстиції України на протиправні дії і неправомірну бездіяльність Департаменту ДВС Міністерства юстиції, що встановлена низкою остаточних рішень адміністративних судів, при виконанні РЄСПЛ від 17 квітня 2014 року у справі №25663/02.
Відповідач в свою чергу просив скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове про відмову в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 , обґрунтовуючи тим, що перевірка формули розрахунку пені підтверджує правильність нарахування пені державним виконавцем та спростовує доводи позивача.
VI. ОЦІНКА АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ
Апеляційний суд, перевіривши доводи апеляційної скарги, виходячи з меж апеляційного перегляду, визначених статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України), а також, надаючи оцінку правильності застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права у спірних правовідносинах, виходить з наступного.
Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 1 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" Рішення - а) остаточне рішення Європейського суду з прав людини у справі проти України, яким визнано порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; б) остаточне рішення Європейського суду з прав людини щодо справедливої сатисфакції у справі проти України; в) рішення Європейського суду з прав людини щодо дружнього врегулювання у справі проти України; г) рішення Європейського суду з прав людини про схвалення умов односторонньої декларації у справі проти України.
У відповідності до статті 3 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" виконання рішення здійснюється за рахунок Державного бюджету України.
За змістом частини 1-3 статті 8 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" виплата стягувачеві відшкодування має бути здійснена у тримісячний строк з моменту набуття рішенням статусу остаточного або у строк, передбачений у рішенні. У разі порушення строку, зазначеного в частині першій цієї статті, на суму відшкодування нараховується пеня відповідно до рішення.
В силу вимог частини 2 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що порядок виконання рішення визначається цим Законом, Законом України "Про виконавче провадження", іншими нормативно-правовими актами з урахуванням особливостей, що передбачені цим Законом.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку визначає Закон України "Про виконавче провадження" (надалі - Закон №606-ХІV).
В розумінні частини 1 статті 1 Закону №606-ХІV, виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно - правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (далі - рішення).
Згідно частини 2 статті 2 Закону №606-ХІV, примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці, визначені Законом України "Про державну виконавчу службу".
Примусове виконання рішень здійснюється державною виконавчою службою на підставі виконавчих документів, визначених законом, про що зазначено в частині 1 статті 17 Закону №606-XIV.
Рішення Європейського суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", згідно пункту 9 частини 2 статті 17 Закону №606-XIV, підлягають виконанню державною виконавчою службою.
Відповідно до пункту 1.1 Положення про Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 1134/к від 16 квітня 2015 року, передбачено, що Департамент державної виконавчої служби є самостійним структурним підрозділом Міністерства юстиції України, який організовує, забезпечує та контролює примусове виконання рішень у випадках, передбачених законом; здійснює державний нагляд та контроль за додержанням законодавства про виконавче провадження, правильністю, своєчасністю та повнотою вчинення виконавчих дій державним виконавцем; організовує та контролює роботу державних виконавців, вживає заходів щодо її поліпшення, здійснює керівництво та проводить перевірку діяльності структурних підрозділів територіальних органів Міністерства юстиції України, що забезпечують здійснення повноваження у сфері організації примусового виконання рішення (пункт 3.1, 3.4, 3.10 Положення).
Отже, Департамент державної виконавчої служби є самостійним структурним підрозділом Міністерства юстиції України, до компетенції якого входить забезпечення примусового виконання рішень.
Як встановлено із матеріалів справи, рішенням Європейського суду з прав людини від 17 липня 2014 року у справі № 25663/02 державу-відповідача протягом трьох місяців зобов'язано виплатити, зокрема позивачу 2000 євро в якості відшкодування матеріальної та моральної шкоди та компенсації судових витрат та інших з урахуванням будь-яких податків, що можуть нараховуватись заявникам на вищезазначені суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу.
У разі невиплати сказаної суми протягом тримісячного строку, і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти. Тобто, вказаним рішенням державу-відповідача зобов'язано виплатити позивачу 2000 євро компенсації моральної та матеріальної шкоди та сплатити пеню, у разі несвоєчасної виплати вказаної суми.
У зв'язку із затримкою виплати вказаних коштів, державним виконавцем сформовано вимогу про сплату пені та розраховано її суму, яка підлягає сплаті на користь позивача, з урахуванням вимог пункту "б" рішення Європейського суду з прав людини від 17 липня 2014 року у справі № 25663/02, а саме: рішення № 25663/02 в частині виплати справедливої сатисфакції виконано 24 жовтня 2014 року в сумі 32603,10 гривень (еквівалент 2000 євро). Сума пені - 20,37 гривень. Вказані кошти виплачені позивачу, що підтверджується платіжним дорученням Мін'юсту № 3225 від 22 серпня 2016 року та зараховані на особистий рахунок позивача.
Щодо формули за якою відповідачем обраховано розмір пені за затримки виплати позивачу справедливої сатисфакції на підставі рішення Європейського суду з прав людини від 17 липня 2014 року у справі № 25663/02 у справі "Яворовенко та інші проти України" суд зазначає, що сторони не ставлять під сумнів використання наступного алгоритму:
Сума пені = А : В х (% ставка) х С, де
А - сума відшкодування, присуджена за рішенням суду;
В - кількість днів року;
% ставка - гранична позичкова ставка Європейського Центрального Банку плюс три відсотки річних;
С - кількість днів прострочення виплати.
Верховний Суд у постанові від 05 грудня 2019 року зазначив, що пеня вказана у резолютивній частині рішення суду застосовується лише до справедливої сатисфакції, присудженої Європейським судом і не застосовується до будь-яких інших сум, що мають бути стягнені внаслідок невиконання національних судових рішень.
Сума відшкодування, присуджена за рішенням Європейського суду з прав людини від 17 липня 2014 року становить 2000 євро, а гривневий еквівалент цієї суми - 32603,10 гривень.
Судом встановлено, що у рік виплати позивачу присудженої суми справедливої сатисфакції (2014 рік) кількість днів у році становила 365.
Щодо кількості днів прострочення виплати, суд касаційної інстанції у постанові від 05 грудня 2019 року зазначив, що за прострочення виплати справедливої сатисфакції, в період затримки виплати позивачу з 18 жовтня 2014 року по 24 жовтня 2014 року, виплата прострочена на 7 днів, як і зазначено судом першої інстанції.
При цьому, як зазначено позивачем (з урахуванням додаткових пояснень), виплата прострочена на 683 дні, однак такі твердження є необґрунтованими та не беруться судом апеляційної інстанції до уваги виходячи з наступного.
Суд касаційної інстанції при перегляді судових рішень судів попередніх інстанцій у постанові від 05 грудня 2019 року зазначив, що при новому розгляді справи суду першої інстанції необхідно з'ясувати обставини, що мають істотне значення для правильного вирішення спору, шляхом встановлення правильності здійсненого відповідачем на виконання рішення Європейського суду з прав людини від 17 липня 2014 року у справі № 25663/02 у справі "Яворовенко та інші проти України" в частині розрахунку пені за прострочення виплати справедливої сатисфакції, в тому числі шляхом отримання від Національного банку України інформацію щодо розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діяла в період затримки виплати позивачу справедливої сатисфакції з 18 жовтня 2014 року по 24 жовтня 2014 року.
Так, згідно положень частини 5 статті 353 КАС України, висновки і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов'язковими для суду першої або апеляційної інстанції при новому розгляді справи.
А тому, як встановлено із матеріалів справи, судом першої інстанції з метою з'ясування розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діяла в період затримки виплати позивачу справедливої сатисфакції з 18 жовтня 2014 року по 24 жовтня 2014 року, ухвалою від 21 рудня 2019 року було витребувано у Національного банку України інформацію про розмір граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діяла в період з 18 жовтня 2014 року по 24 жовтня 2014 року.
Національним банком України, на виконання вимог ухвали суду першої інстанції повідомлено, що розмір граничної позичкової ставки Європейського центрального банку за період прострочення становив - 0,30 %.
При цьому, за рішенням Європейського суду з прав людини від 17 липня 2014 року відсоткова ставка повинна бути збільшеною на 3 %, а тому як вірно вказав суд першої інстанції величина яка застосовується у формулі обрахунку пені становить: 0,30 % + 3 % = 3,30%.
Відтак, можливо обрахувати суму пені яка підлягала виплаті позивачу та складає: 32603,10 : 365 х 3,30 % х 7 = 20,63 грн., як і вірно обраховано судом першої інстанції.
А тому, доводи позивача щодо невірного обрахунку суми пені яка підлягала виплаті є не вірними та необґрунтованими, адже як зазначив Верховний суд, перерахунок здійснюється на підставі розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діяла в період затримки виплати позивачу справедливої сатисфакції з 18 жовтня 2014 року по 24 жовтня 2014 року, з якої вбачається, що розмір граничної позичкової ставки за вказаний період становив - 0,30 %.
Твердження позивача про встановлення граничної позичкової ставки для України (країни СНД) в цілях розрахунку пені в розмірі 10,5 %, колегією суддів до уваги не беруться із наступних мотивів.
Положеннями частини 1 та 2 статті 8 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що виплата стягувачеві відшкодування має бути здійснена у тримісячний строк з моменту набуття Рішенням статусу остаточного або у строк, передбачений у Рішенні. У разі порушення строку, зазначеного в частині першій цієї статті, на суму відшкодування нараховується пеня відповідно до Рішення.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 17 липня 2014 року у справі № 25663/02 у справі "Яворовенко та інші проти України", у цілях нарахування пені ЄСПЛ застосував простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
Відтак, твердження позивача про наявність підстав для врахування ставки у розмірі 10,5% для країни СНД, є безпідставними, адже пеня підлягає нарахуванню виходячи виключно із встановленої ЄСПЛ відсоткової ставки.
Натомість диференційована ставка для окремих країни чи груп країн може застосовуватися у грошово - кредитних правовідносинах таких країн чи їх публічних інституцій із Європейським центральним банком.
Окрім того судом встановлено, що згідно платіжного доручення Міністерства юстиції України № 3225 від 22 серпня 2016 року позивачу виплачена пеня в сумі 20,37 гривень та зарахована на його особистий рахунок 25 серпня 2016 року.
Відтак, як вірно зазначив суд першої інстанції є протиправними дії відповідача щодо виплати не у повному розмірі пені, нарахованої як наслідок несвоєчасної виплати позивачу справедливої сатисфакції на виконання рішення Європейського суду з прав людини № 25663/02 від 17 липня 2014 року.
З урахуванням вищезазначеного та враховуючи розмір пені, що підлягав виплаті позивачу та суму виплачених йому коштів, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що відповідача необхідно зобов'язати вчинити дії з метою виплати позивачу пені у сумі: 20,63 грн. - 20,37 грн. = 0 грн. 26 коп.
З приводу вимоги позивача щодо стягнення з відповідача 10000 гривень і 2500 гривень справедливої сатисфакції у відшкодування моральної шкоди і фактично понесених витрат, пов'язаних з лікуванням внаслідок протиправної бездіяльності відповідача, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до частини 5 статті 21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір.
Особливості відшкодування моральної шкоди визначені статтями 23 та 1167 Цивільним кодексом України.
Відповідно до частин статті 23 Цивільного кодексу України моральна шкода полягає:
1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;
3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Згідно зі статтею 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:
1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;
2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;
3) в інших випадках, встановлених законом.
Відтак, звертаючись до суду із вимогами щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди слід вказати, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань позивач виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.
Пунктом 6 частини 1 статті 5 КАС України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року (у справі № 464/3789/17).
Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (пункт 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (пункт 52). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого (пункт 56).
Стверджуючи про завдання моральної шкоди, позивачем не доведено факту завдання немайнових втрат, спричинених моральними та фізичними стражданнями, які спричинили негативні зміни у його житті.
Верховний Суд у пунктах 51-53 постанови від 27 листопада 2019 року (справа № 750/6330/17) зазначив, що виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.
Разом із тим, слід виходити з презумпції, що порушення прав людини з боку суб'єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов'язкам (стаття 3, 19 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого.
У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу ст. 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача - органу державної влади чи місцевого самоврядування, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов'язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (частина 2 статті 77 КАС України).
У контексті правовідносин, які є спірними у цій справі судом встановлено, що хоча оскаржувані позивачем дії відповідача і є неправомірними, однак за своїм характером (із урахуванням суми пені, що не виплачена) такі дії відповідача не можуть вважатися засобом негативного впливу на позивача як і причиною досягнення позивачем негативних емоцій рівня страждання або приниження. Також судом не встановлено причинно - наслідкового зв'язку між стверджуваним позивачем погіршенням його здоров'я та неправомірними діями відповідача, що є предметом оскарження у цій справі. Тому, позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди та фактично понесених витрат на лікування є безпідставними та не підлягають задоволенню.
Щодо вимог апеляційної скарги позивача про встановлення судового контролю за виконанням рішення шляхом звіту відповідача протягом місяця з дня прийняття постанови суду колегія суддів зазначає таке.
Статтями 382 та 383 КАС України врегульовано особливості застосування судового контролю за виконанням судового рішення.
З метою належного захисту прав щодо виконання судових рішень законодавцем нормативно врегульовано питання судового контролю за виконанням рішень в адміністративних справах, зокрема, одним із способів судового контролю є порядок зобов'язання суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення, регламентований статтею 382 КАС України.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 382 КАС України передбачено, що за наслідками розгляду звіту суб'єкта владних повноважень про виконання постанови суду або в разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою може встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб'єкта владних повноважень, відповідального за виконання постанови, штраф у розмірі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Норми частини 1 статті 382 КАС України кореспондуються з положеннями частини 6 статті 246, пункту 4 частини 1 статті 322 названого Кодексу, згідно з якими у резолютивній частині рішення суду першої інстанції зазначається, відповідно, встановлений судом порядок та строк виконання рішення, встановлений судом строк для подання суб'єктом владних повноважень - відповідачем до суду першої інстанції звіту про виконання постанови, якщо вона вимагає вчинення певних дій.
Наведені приписи покликані забезпечити належне виконання судового рішення. Підставами їх застосування є саме невиконання судового рішення, ухваленого на користь позивача, та наявність обставин, що свідчать про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, пов'язаних з невиконанням відповідного судового рішення.
Разом із тим, з аналізу вищезазначеної норми процесуального закону слідує, що зобов'язання суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення фактично є правом суду, а не обов'язком і, в свою чергу, має застосовуватися у виключних випадках, зокрема, коли судове рішення тривалий час умисно (без поважних причин) взагалі ніяким чином не виконується.
Згідно з частиною 1 статті 383 КАС України особа - позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.
З огляду на те, що позивачем не наведено аргументів на переконання необхідності вжиття таких процесуальних заходів і ненадання останнім доказів в підтвердження наміру відповідача на ухилення від виконання судового рішення, суд не вбачає підстав у задоволенні вимоги позивача та необхідності встановлення судового контролю за виконанням рішення суду у даній адміністративній справі.
Більше того, колегією суддів встановлено, що позивачем під час розгляду адміністративної справи в суді першої інстанції не було заявлено вимоги про встановлення судового контролю за виконанням судового рішення щодо зобов'язання відповідача подати відповідний звіт, а тому суд апеляційної інстанції доходить переконання про відсутність правових підстав для встановлення судового контролю за виконанням рішення суду.
Виконання судового рішення як завершальна стадія судового провадження є невід'ємним елементом права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Практика Європейського суду з прав людини (справи "Юрій Миколайович Іванов проти України", "Горнсбі проти Греції") говорить, що право на справедливий суд є ілюзорним, якщо судове рішення залишається невиконаним.
Аналіз зазначених вище рішень Європейського Суду з прав людини свідчить про те, що з метою забезпечення права особи на ефективний судовий захист в адміністративному судочинстві існує інститут судового контролю за виконанням судового рішення. Судовий контроль - це спеціальний вид провадження в адміністративному судочинстві, відмінний від позовного, що має спеціальну мету та полягає не у вирішенні нового публічно-правового спору, а у перевірці всіх обставин, що перешкоджають виконанню такої постанови суду та відновленню порушених прав особи-позивача.
На підставі викладеного, судова колегія вважає, що вимога про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду є необґрунтованою та не підлягає задоволенню.
Щодо вимог апеляційної скарги позивача щодо зміни та доповнення в абзац другий резолютивної частини рішення суду, а саме внести зміни зі зміною слів, після слів "щодо виплати" доповнити словами " ОСОБА_1 " і далі по тексту, після слів "як наслідок" замінити текст слова "несвоєчасного виконання" і далі по тексту абзацу без змін. В абзац третій рішення суду внести зміни зі зміною слів "як наслідок" замінити текст на слова "несвоєчасного виконання" і далі по тексту рішення Європейського суду без змін, після слів "виплачених сум становить" замінити на слова "390272,50 грн. - 20,37 грн. = 390252,23 грн.", колегія суддів зазначає, що мотиви викладені в описовій частині рішення є вірними, рішення суду ухвалене на підставі повно та всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, ґрунтується на засадах верховенства права, є вмотивованим та обґрунтованим, відтак вважає, що доповнення, які просить внести позивач не змінять судове рішення в загальному, а тому такі є необґрунтованими.
Щодо вимог апеляційної скарги позивача про прийняття окремої ухвали суду, в якій звернути увагу Міністра Міністерства юстиції України на протиправні дії і неправомірну бездіяльність Департаменту ДВС Міністерства юстиції, що встановлена низкою остаточних рішень адміністративних судів, при виконанні РЄСПЛ від 17 квітня 2014 року у справі №25663/02, колегія суддів зазначає наступне.
Так, згідно статті 324 КАС України суд апеляційної інстанції у випадках і в порядку, встановлених статтею 249 цього Кодексу, може постановити окрему ухвалу.
Однак, як встановлено із матеріалів справи рішення Європейського суду з прав людини від 17 липня 2014 року у справі № 25663/02 виконане фактично в повному обсязі згідно з виконавчими документами, також грошові кошти перераховані стягувачу платіжними дорученнями Міністерства юстиції України №7141 від 02 жовтня 2014 року у розмірі 32603,10 гривень (еквівалент 2000 евро), платіжним дорученням Міністерства юстиції України №7330 від 08 жовтня 2014 року перераховані кошти у розмірі 12387,28 гривень з яких по рішенню Замостянського районного суду м. Вінниці від 06 квітня 2007 року №2-160/07, заборгованість у сумі 6377,68 гривень, по рішенню Ленінського районного суду м Вінниці від 28 березня 2006 року №2-3039/06, заборгованість у сумі 3528,30 гривень, по рішенню Замостянського районного суду м. Вінниці від 16 жовтня 2006 року, заборгованість у сумі 2481,30 гривень.
Таким чином, відповідачем виконується рішення, шляхом виплати позивачу справедливої сатисфакції та частини нарахованої пені за прострочку виконання вказаного рішення, а тому доводи позивача про протиправні дії і неправомірну бездіяльність Департаменту ДВС Міністерства юстиції, що встановлена низкою остаточних рішень адміністративних судів, при виконанні РЄСПЛ від 17 квітня 2014 року у справі №25663/02 є необґрунтованими і такими, що не дають підстав для винесення окремої ухвали.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд не встановив факту їх понесення.
На підставі вищевикладеного, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судове рішення суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права. Доводи апеляційних скарг не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеному судовому рішенні, у зв'язку з чим підстав для її скасування колегія суддів не вбачає.
VII. ВИСНОВКИ СУДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ
Відповідно до вимог статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам статті 242 КАС України, підстав для задоволення вимог апеляційної скарги позивача колегією суддів не встановлено.
Згідно з частиною 1 статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права та підстав для його скасування не вбачається, суд апеляційної інстанції залишає апеляційні скарги без задоволення, а рішення суду без змін.
Керуючись статтями 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційні скарги ОСОБА_1 та Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 06 лютого 2020 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.
Постанова суду складена в повному обсязі 08 жовтня 2020 року.
Головуючий Моніч Б.С.
Судді Капустинський М.М. Сапальова Т.В.