Справа № 826/17335/16 Прізвище судді (суддів) першої інстанції:
Катющенко В.П., Кармазін О.А., Скочок Т.О.
Суддя-доповідач:Шурко О.І.
07 жовтня 2020 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого Шурка О.І.,
суддів Василенка Я.М., Кузьменко В.В.,
при секретарі Коцюбі Т.М.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 травня 2020 року у справі за адміністративним позовом громадянина Афганістану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України третя особа: Головного управління Державної міграційної служби в місті Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
Громадянин Афганістану ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив:
- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 05.10.2016 № 500-16 про відмову у визнанні громадянина Афганістану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Афганістану ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 травня 2020 року позов задоволено.
Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 05.10.2016 № 500-16 про відмову у визнанні громадянина Афганістану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Афганістану ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, Державною міграційною службою України подано апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та відмовити в задоволенні позову. В обґрунтування апеляційної скарги відповідач зазначив, що за результатами розгляду відомостей, наведених в анкеті позивача, співбесід останнього з посадовими особами відповідача та виявлених з відкритих електронних джерел фактів, не встановлено об'єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останнього стати в Афганістані жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Крім того, вказано, що оскільки позивачу виповнилось 18 років, то відсутні підстави вважати його членом сім'ї (осіб, яких визнано біженцями), так як останній є повнолітньою особою.
Відзиву Громадянина Афганістану ОСОБА_2 на апеляційну скаргу Державної міграційної служби України не надходило, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 є громадянином Афганістану, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в Афганістані у місті Кабул, за національністю - таджик, за віросповіданням - мусульманин.
Позивач прибув до України з батьками нелегально, приблизно у 1997 році.
Мати заявника - ОСОБА_3 отримала статус біженця на підставі наказу управління Київської міської державної адміністрації від 28.03.1997 № 142, відповідно до якого було видано посвідчення біженця серії НОМЕР_1 , до якого були вписані діти, а саме - ОСОБА_4 (заявник, позивач) та ОСОБА_5 .
19.02.2015 громадянин Афганістану ОСОБА_2 звернувся до міграційного органу з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У вказаній заяві позивачем зазначено, що на даний час він зареєстрований у статусі біженця у паспорті матері та повідомив, що він та його сім'я приїхали в Україну у 1997 році, а в Афганістані його сім'ю переслідували люди з армії талібану, позаяк батько служив в Афганській армії. Також зазначив, що документ йому необхідний для навчання.
05.10.2016 Державною міграційною службою України стосовно позивача прийнято рішення № 500-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзацу 5 частини 1 статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту", як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 цього Закону - відсутні.
18.10.2016 Головним управлінням Державної міграційної служби України в місті Києві складено повідомлення № 248 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке позивач отримав 16.01.2015.
Не погоджуючись із вищевказаним рішенням відповідача, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги виходив з того, що ні матеріали справи, ні матеріали особової справи позивача не містять доказів наявності умов, визначених статтею 4 даного Закону, які б унеможливлювали визнання позивача біженцем або особою, що потребує додаткового захисту. А рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 05.10.2016 № 500-16, суперечить приписам частини першої статті 4 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки не тільки не сприяє збереженню єдності сімей біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або яким надано тимчасовий захист, а навпаки, слугуватиме обов'язком позивачу залишити територію України у відповідності до частини третьої статті 17 наведеного Закону.
Колегія суддів погоджується із зазначеним висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України від 08.07.2011 № 3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Частиною п'ятою статті 5 Закону № 3671-VI визначено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Відповідно до статті 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Приписами статті 7 Закону № 3671-VI передбачено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, його прізвище, ім'я, по батькові та інші дані про нього попередньо, до встановлення особи, записуються за його вказівкою, про що зазначається в реєстраційному листку на особу та робиться відповідний запис на заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту: реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи; ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов'язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; у разі потреби направляє особу на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України; заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім'ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім'єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник; заповнює інші необхідні документи; оформлює особову справу; роз'яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги відповідно до закону, що регулює надання безоплатної правової допомоги; заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.
Статтею 9 Закону №3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини 8 статті 9 названого Закону у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина 11 статті 9 Закону №3671-VI).
Положеннями частини 5 статті 10 Закону №3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як вже було зазначено вище, позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI, відсутні.
Так, пунктом 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до пункту 195 Керівництва УВКБ ООН (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Крім того, пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, у першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
Відповідно до Позиції УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців" (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.
Колегія суддів звертає увагу на те, що побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
Однією з основних підстав, якою заявник мотивує своє звернення до органу державної міграційної служби є те, що його родина перебуває на території України легально, маючи статус біженців, починаючи з 1997 року.
Крім того, під час співбесіди з заявником встановено, що його батько був військовим та отримував погрози з боку угрупування талібів, що стало підставою для звернення родини за захистом в 1997 році, та свідчить про ймовірність переслідування позивача у країні походження в разі повернення до Афганістану.
Крім того, судом апеляційної інстанції враховується, що заявником обґрунтовано неможливість повернення до країни походження тим, що в Афганістані відбувається військовий конфлікт.
Приймаючи рішення про відмову в наданні статусу біженця, відповідач керувався тим, що під час співбесід 06.03.2015 та 15.04.2015 заявником пояснено, що він особисто не пам'ятає отримання погроз з боку бойовиків "Талібану".
В той же час, позивач залишив територію Афганістану у віці одного року, що свідчить про недоречність доводів апелянта щодо неотримання саме заявником відповідних погроз.
Оцінюючи доводи апелянта стосовно того, що позивач всупереч вимогам статті 4 Закону № 3671-VI, звернувся з заявою про отримання статусу біженця з порушенням встановленого законодавством строку, тобто після досягнення 19 років, колегія суддів акцентує увагу на тому, частиною 1 статті 4 Закону № 3671-VI встановлено, що Україна сприяє збереженню єдності сімей біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або яким надано тимчасовий захист.
Члени сім'ї особи, яку визнано біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту або якій надано тимчасовий захист в Україні, мають право з метою возз'єднання сім'ї в'їхати на територію України і бути визнаними біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, або отримати тимчасовий захист за відсутності умов, передбачених абзацами другим - четвертим частини першої статті 6 та абзацами другим і третім частини першої статті 25 цього Закону (ч. 2 ст. 4 Закону).
Відповідно до частини третьої статті 4 наведеного Закону у разі якщо біженці та особи, які потребують додаткового захисту або яким надано тимчасовий захист, не зможуть надати офіційні документальні докази сімейного зв'язку з членами своєї сім'ї, беруться до уваги інші докази, які мають бути оцінені відповідно до законодавства України. Відмова у возз'єднанні сім'ї не може ґрунтуватися виключно на підставі відсутності документів, що підтверджують факт сімейного зв'язку.
При цьому, суд першої інстанції доречно вказав, що згідно абзацу другого пункту 6.5 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України № 649 від 07.09.2011, неповнолітні члени сім'ї, внесені в заяву-анкету особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (щодо визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, висловлена письмова згода заявника в анкеті чи в заяві), зазначаються у рішенні про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як такі, що отримали захист в Україні.
Отже, позивач з 1997 року вважається таким, що отримав захист в Україні.
Згідно частини другої статті 14 Закону № 3671-VI особи, яких визнано біженцями в Україні, вважаються такими, які постійно проживають в Україні, з дня прийняття рішення про визнання їх біженцями.
Таким чином, твердження Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві у висновку від 26.07.2016, що слугував прийняттю відповідачем рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 500-16 від 05.10.2016, про те, що заявником (його батьками) був пропущений строк відносно отримання захисту на території України, у зв'язку з чим вказані особи не дотримались вимог статті 4 Закону № 3671-VI, а заява позивача була розглянута у відповідності до вимог частини другої статті 7 зазначеного Закону, не відповідає Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Також відхиляються твердження апелянта стосовно того, що оскільки позивачу виповнилось 18 років, то відсутні підстави вважати його членом сім'ї (осіб, яких визнано біженцями), так як останній є повнолітньою особою, адже факт досягнення повноліття особою жодним чином не може нівелювати обставину сімейного зв'язку позивача з його матір'ю - ОСОБА_3 , яка отримала статус біженця на підставі наказу Управління Київської міської державної адміністрації № 142 від 28.03.1997.
Оцінюючи доводи апелянта щодо відсутності підстав для визнання громадянина Афганістану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, судова колегія враховує, що ні матеріали справи, ні матеріали особової справи останнього не містять доказів наявності умов, визначених статтею 4 даного Закону, які б унеможливлювали визнання позивача біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.
Згідно із ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
В свою чергу, відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, зазначений обов'язок не виконано, та у встановленому порядку не обґрунтовано правомірність прийнятого рішення.
Враховуючи викладені обставини справи, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 05.10.2016 № 500-16 суперечить приписам частини першої статті 4 Закону № 3671-VI, правомірно скасувавши таке.
Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків не спростовують та не свідчать про наявність підстав для скасування оскаржуваного рішення суду, позаяк не містять аргументованих доводів на спростування правомірності висновків суду першої інстанції у взаємозв'язку з обставинами справи.
Надаючи оцінку доводам учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ, сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).
Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
За змістом частини першої статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Керуючись ст.ст. 195, 242, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 травня 2020 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328 - 331 КАС України.
Головуючий суддя: Шурко О.І.
Судді: Кузьменко В.В.
Василенко Я.М.