Справа № 640/15366/19 Суддя (судді) першої інстанції: Шулежко В.П.
06 жовтня 2020 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді Оксененка О.М.,
суддів: Лічевецького І.О.,
Шурка О.І.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 березня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві, третя особа: ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, -
ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві, в якому просив: визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 15.03.2019 №0008627-1310-2659 про нарахування позивачу податкового зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за 2016-2018 роки у розмірі 155 800,93 грн.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що нарахування податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки в зазначеному розмірі за житловий будинок загальною площею 614,9 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_1 є протиправним, оскільки вказане нерухоме майно знаходиться у спільній сумісній власності з її чоловіком ОСОБА_2 , тому позивач не може виступати самостійним платником податку в силу вимог пп.266.1.2 п.266.1 статті 266 Податкового кодексу України.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 березня 2020 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати вказане судове рішення та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що підставою для відмови у задоволенні позову слугував факт відсутності доказів поділу майна в натурі.
Разом з тим, ОСОБА_2 звернувся до суду з відповідним позовом про визнання дійсним договору про поділ спільного майна подружжя з моменту його укладення у 2011 році.
Відтак, на думку апелянта, судове рішення у справі №372/3241/19 може встановити юридичні факти, що об'єктивно мають значення для вирішення цієї справи.
Окрім того, апелянт звертає увагу, що власником спірного будинку є не лише вона, а її чоловік, відтак розмір податку повинен розраховуватись від частки кожного, а не лише за всю площу будинку.
Також, апелянт вважає, що оскільки податкове повідомлення-рішення було вручено лише 18 липня 2019 року, що є порушенням вимог п. 266.7.2 статті 266 Податкового кодексу України, вказане свідчить про безпідставність такого податкового повідомлення-рішення.
У відзиві на апеляційну скаргу податковим органом зазначено, що оскільки позивачу на праві власності належить житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 614,9 кв.м., що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відтак нарахування податкового зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки є правомірним.
Окрім того, апелянт просить здійнити заміну відповідача з Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві на Головне управління ДПС у місті Києві.
Так, Постановою Кабінету Міністрів України від 19.06.2019 №537 «Про утворення територіальних органів Державної податкової служби» реорганізовано Головне управління ДФС у місті Києві шляхом його приєднання до Головного управління ДПС у місті Києві.
Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України «Питання Державної податкової служби» від 21 серпня 2019 року № 682-р Кабінет Міністрів України погодився з пропозицією Міністерства фінансів щодо можливості забезпечення здійснення Державною податковою службою покладених на неї постановою Кабінету Міністрів України від 06 березня 2019 року №227 «Про затвердження положень про Державну податкову службу України та Державну митну службу України» функцій і повноважень Державної фіскальної служби, що припиняється, з реалізації державної податкової політики, державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
Відповідно до частини першої статті 52 Кодексу адміністративного судочинства України у разі вибуття або заміни сторони чи третьої особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд допускає на будь-якій стадії адміністративного процесу заміну відповідної сторони чи третьої особи її правонаступником. Усі дії, вчинені в адміністративному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього в такій самій мірі, у якій вони були б обов'язкові для особи, яку він замінив.
З огляду на вказане, колегія суддів вважає, що слід замінити сторону - Головне управління Державної фіскальної служби у місті Києві на його правонаступника - Головне управління Державної податкової служби у місті Києві.
Подане до суду апеляційної інстанції позивачем клопотання про необхідність розгляду справи за участю представника позивача колегія суддів відхиляє, з огляду на наступне.
У відповідності до пункту 20 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративна справа незначної складності (малозначна справа) - адміністративна справа, у якій характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників тощо не вимагають проведення підготовчого провадження та (або) судового засідання для повного та всебічного встановлення її обставин.
Пунктом 6 частини шостої статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Частиною п'ятою статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Згідно з пунктом 2 частини шостої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд може відмовити в задоволенні клопотання сторони про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін, якщо характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі незначної складності не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи.
Враховуючи, що позивачем пред'явлено вимоги, які у відповідності до частини шостої статті 12 КАС України належать до справ незначної складності, ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.08.2019 дану справу призначено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.
При цьому, слід зазначити, що практика Європейського суду з прав людини з питань гарантій публічного характеру провадження у судових органах в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка ратифікована Україною на підставі Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 року №475/97-ВР (далі - Конвенція) свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку (рішення від 8 грудня 1983 року у справі «Ахеn v. Germany», заява №8273/78, рішення від 25 квітня 2002 року «Varela Assalino contre le Portugal», заява № 64336/01).
Так, у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку Європейського суду з прав людини, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. Заявник (в одній із зазначених справ) не надав переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання. Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.
З урахуванням предмету спору та тієї обставини, що відповідно до вимог статті 47 Кодексу адміністративного судочинства України сторони не позбавлені права подати будь-які письмові пояснення та докази в підтвердження власної позиції, враховуючи, що дана справа розглядалася за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), з огляду на положення п.3 частини першої ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.
Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 10.11.2011 ОСОБА_1 на праві приватної власності, розмір частки 1/1, належить житловий будинок загальною площею 614,9 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
У подальшому, Головним управлінням Державної фіскальної служби у м. Києві прийнято податкове повідомлення-рішення від 15.03.2019 №0008627-1310-2659, яким, згідно з підпунктом 54.3.3 пункту 54 статті 54 Податкового кодексу України та відповідно до підпункту 266.7.2 пункту 266.7 статті 266 Податкового кодексу України, визначено позивачу податкові зобов'язання зі сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за 2016 рік у сумі 41946,64 грн., за 2017 рік у сумі 54515,20 грн., за 2018 рік у сумі 59339,09 грн.
Не погоджуючись з такими рішеннями відповідача та вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся з цим позовом до суду.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки житловий будинок який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 614,9 кв.м., що належить позивачу на праві власності, є об'єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, а тому позивач як його власник, зобов'язаний сплачувати вказаний податок відповідно до вимог статті 266 Податкового кодексу України, тому сума податкового зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за 2016-2018 роки у розмірі 155 800,93 грн., визначена податковим повідомленням - рішенням від 15.03.2019 №0008627-1310-2659 є правомірною.
Колегія суддів погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Податковий кодекс України врегульовує відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.
З 01.01.2015 набрав чинності Закон України від 28.12.2014 №71-VIІI «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи», яким, шляхом викладення в новій редакції ст. 266 Податкового кодексу України (далі - ПК України), було введено новий вид податку для громадян України, яким передбачено сплату податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.
Відповідно до п.п. 266.1.1 п. 266.1 ст. 266 ПК України платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі, нерезиденти, які є власниками об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.
Підпунктом 266.2.1 п. 266.2 ст. 266 ПК України встановлено, що об'єктом оподаткування є об'єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі, його частка.
Водночас, базою оподаткування є загальна площа об'єкта житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі, його часток. База оподаткування об'єктів житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі, їх часток, які перебувають у власності фізичних осіб, обчислюється контролюючим органом на підставі даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що безоплатно надаються органами державної реєстрації прав на нерухоме майно та/або на підставі оригіналів відповідних документів платника податків, зокрема, документів на право власності (п.п. 266.3.1, п.п. 266.3.2 п. 266.3 ст. 266 ПК України).
Згідно п.п. 266.5.1 п. 266.5 ст. 266 ПК України ставки податку для об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, встановлюються за рішенням сільської, селищної або міської ради в залежності від місця розташування (зональності) та типів таких об'єктів нерухомості у розмірі, що не перевищує 1,5 відсотка розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 кв. метр бази оподаткування.
З наведених норм Податкового кодексу України вбачається, що підставою для нарахування та сплати податку на нерухоме майно є право власності на відповідну житлову та/або нежитлову нерухомість. При цьому, об'єктом оподаткування може бути як об'єкт нерухомості в цілому, так і його частка. Якщо особа володіє об'єктом на умовах спільної часткової власності (або спільної сумісної власності об'єкта, поділеного в натурі), то й сплачувати податок буде за належну їй частку, а перебування об'єкта житлової нерухомості у спільній сумісній власності може покладати обов'язок щодо сплати податку на нерухоме майно на одного з таких співвласників виключно за їх домовленістю.
Тобто, фізичні особи - співвласники житлової нерухомості, яка перебуває у їх спільній сумісній власності, але не поділена в натурі, повинні повідомити контролюючий орган про визначеного за їх згодою платника податку на нерухоме майно, звернувшись з письмовою заявою за місцем податкової адреси (місцем реєстрації) власника житлової нерухомості.
У той же час, пунктом 4.3 ст. 4 ПК України передбачено, що податкові періоди та строки сплати податків та зборів установлюються, виходячи з необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджетів, з урахуванням зручності виконання платником податкового обов'язку та зменшення витрат на адміністрування податків та зборів.
При цьому, згідно п. 4.4 ст. 4 ПК України установлення і скасування податків та зборів, а також пільг їх платникам здійснюються відповідно до цього Кодексу Верховною Радою України, а також Верховною Радою Автономної Республіки Крим, сільськими, селищними, міськими радами у межах їх повноважень, визначених Конституцією України та законами України.
Відповідні повноваження, їх розмежування між Верховною Радою та місцевими радами, зокрема, щодо установлення місцевих податків, визначені ст. 12 ПК України.
Згідно ст. 8 ПК України в Україні встановлюються загальнодержавні та місцеві податки та збори. До загальнодержавних належать податки та збори, що встановлені цим Кодексом і є обов'язковими до сплати на усій території України, крім випадків, передбачених цим Кодексом. До місцевих належать податки та збори, що встановлені відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, визначених цим Кодексом, рішеннями сільських, селищних і міських рад у межах їх повноважень, і є обов'язковими до сплати на території відповідних територіальних громад.
У силу вимог п.п. 10.1 та 10.2 ст. 10 ПК України до місцевих податків належить податок на майно. Місцеві ради обов'язково установлюють єдиний податок та податок на майно (в частині транспортного податку та плати за землю).
Таким чином, податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, належить до місцевих податків, особливості введення якого передбачені ст. 12 ПК України.
Відповідно п. 12.3 ст. 12 ПК України сільські, селищні, міські ради в межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів.
Встановлення місцевих податків та зборів здійснюється у порядку, визначеному цим Кодексом (п.п. 12.3.1 п. 12.3 ст. 12 ПК України).
Підпунктом 12.3.2 п. 12.3 ст. 12 ПК України зазначено, що при прийнятті рішення про встановлення місцевих податків та зборів обов'язково визначаються об'єкт оподаткування, платник податків і зборів, розмір ставки, податковий період та інші обов'язкові елементи, визначенні ст. 7 ПК України з дотриманням критеріїв, встановлених розділом ХІІ цього Кодексу для відповідного місцевого податку чи збору.
Так, відповідно до рішення Української міської ради від 14 січня 2016 року «Про затвердження ставок місцевих податків і зборів на території Української міської ради на 2016 рік» встановлено, що ставки податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки на території Української міської ради на 2016 рік встановлено 2% від розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 кв. метр бази оподаткування, для об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебуває у власності фізичних осіб (пункт 1).
Згідно рішення 21-сесії Української міської ради VII скликання від 09.02.2017 «Про внесення змін до рішення Української міської ради дванадцятої сесії VII скликання №244/0/7-16 від 14.07.2016 «Про затвердження положень та ставок місцевих податків і зборів на території Української міської ради на 2017 рік» встановлено, що ставки податку для об'єктів житлової нерухомості, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб встановлюються у розмірі 1,5% від розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 кв. метр бази оподаткування (пункт 6.1 рішення).
У відповідності до пункту 6.3 вказаного рішення за наявності у власності платника податку об'єкта житлової нерухомості, у тому числі його частки, що перебуває у власності фізичної чи юридичної особи - платника податку, загальна площа якого перевищує 300 квадратних метрів (для квартири) та/або 500 квадратних метрів (для будинку), сума податку, збільшується на 25000 гривень на рік за кожен такий об'єкт житлової нерухомості (його частку).
Пунктом 6.2 рішення 42-сесії Української міської ради VII скликання від 14.06.2018 «Про затвердження положень та ставок місцевих податків і зборів на території Української міської ради на 2018 рік» встановлено, що ставки податку для об'єктів житлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних осіб встановлюються у розмірі 1% від розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 кв. метр бази оподаткування.
У відповідності до пункту 6.3 вказаного рішення за наявності у власності платника податку об'єкта житлової нерухомості, у тому числі його частки, що перебуває у власності фізичної чи юридичної особи - платника податку, загальна площа якого перевищує 300 квадратних метрів (для квартири) та/або 500 квадратних метрів (для будинку), сума податку, збільшується на 25000 гривень на рік за кожен такий об'єкт житлової нерухомості (його частку).
Враховуючи, що село Плюти знаходиться на території Української міської ради, відтак контролюючий орган при нарахуванні вказаного податку повинен був керуватись саме вказаними рішеннямиУкраїнської міської ради.
Зазначені обставини спростовують твердження апелянта про відсутність затвердження на території села Плюти Обухівського району Київської області відповідних ставок податку.
При цьому, факт встановлення у Податковому кодексі України податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки не є предметом розгляду даної справи, відтак посилання апелянта на перешкоджання здійснювати мирне володіння своїм майном з огляду на наявність такого податку є неприйнятним.
Як свідчать матеріали справи, за позивачем зареєстроване право приватної власності на житловий будинок (розмір частки 1/1), який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 614,9 кв.м., що підтверджується копією свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 10.11.2011 №327198.
Разом з тим, на думку позивача, оскільки зазначений житловий будинок перебуває у спільній сумісній власності з її чоловіком - ОСОБА_2 , який проживає у ньому разом з нею, відтак остання зобов'язана сплачувати податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки лише пропорційно від частки кожного із власників.
Окрім того, апелянт звертає увагу, що ОСОБА_2 звернувся до суду з відповідним позовом про визнання дійсним договору про поділ спільного майна подружжя з моменту його укладення у 2011 році, відтак у справі №372/3241/19 можуть бути встановлені юридичні факти, що об'єктивно мають значення для вирішення цієї справи.
Однак, вказані твердження колегія суддів оцінює критично, враховуючи, що у матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази, які свідчать про те, що житловий будинок між позивачем та її чоловіком було поділено в натурі та такі особи повинні сплачувати відповідний податок кожен за свою частку.
Крім того, у силу вимог статті 372 Цивільного кодексу України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Втім, позивачем ні до суду першої, ні до суду апеляційної інстанції договору про поділ нерухомого майна, який є нотаріально посвідченим, надано не було.
Посилання апелянта на необхідність зупинення провадження у справі до вирішення справи №372/3241/19 колегія суддів оцінює критично, так як рішенням Обухівського районного суду Київської області від 21 липня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання дійсним договору про поділ майна подружжя було відмовлено, оскільки позивачем не надано належних доказів того, що ним вчинялися дії направлені на нотаріальне посвідчення договору поділу нерухомого майна від 10.11.2011, нотаріальне посвідчення якого є обов'язковим, та докази ухилення відповідача від нотаріального посвідчення договору.
При цьому, платники податку не позбавлені можливості звернутися з письмовою заявою до контролюючого органу за місцем проживання (реєстрації) для проведення звірки даних, зокрема щодо об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, в тому числі їх часток, що перебувають у власності платника податку. У разі виявлення розбіжностей між даними контролюючих органів та даними, підтвердженими платником податку на підставі оригіналів відповідних документів, зокрема документів на право власності, контролюючий орган за місцем проживання (реєстрації) платника податку проводить перерахунок суми податку і надсилає (вручає) йому нове податкове повідомлення-рішення.
Таким чином, оскільки житловий будинок який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 614,9 кв.м., що належить саме позивачу на праві власності, є об'єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, а тому позивач як його власник, зобов'язаний сплачувати вказаний податок відповідно до вимог статті 266 Податкового кодексу України.
При цьому, колегія суддів враховує, що приписами підпункту 266.4.1 пункту 266.4 статті 266 Податкового кодексу України закріплено пільги зі сплати податку.
Зокрема, база оподаткування об'єкта/об'єктів житлової нерухомості, в тому числі їх часток, що перебувають у власності фізичної особи - платника податку, зменшується:
а) для квартири/квартир незалежно від їх кількості - на 60 кв. метрів;
б) для житлового будинку/будинків незалежно від їх кількості - на 120 кв. метрів;
в) для різних типів об'єктів житлової нерухомості, в тому числі їх часток (у разі одночасного перебування у власності платника податку квартири/квартир та житлового будинку/будинків, у тому числі їх часток), - на 180 кв. метрів.
Водночас, згідно підпункту 266.4.3 пункту 266.4 статті 266 Податкового кодексу України пільги з податку, передбачені підпунктами 266.4.1 та 266.4.2 цього пункту, для фізичних осіб не застосовуються до: об'єкта/об'єктів оподаткування, якщо площа такого/таких об'єкта/об'єктів перевищує п'ятикратний розмір неоподатковуваної площі, встановленої підпунктом 266.4.1 цього пункту; об'єкта/об'єктів оподаткування, що використовуються їх власниками з метою одержання доходів (здаються в оренду, лізинг, позичку, використовуються у підприємницькій діяльності).
Оскільки площа об'єкта нерухомості, що належить позивачу, перевищує 600 кв.м., відтак пільга, передбачена підпунктом 266.4.1 пункту 266.4 статті 266 Податкового кодексу України, не надається.
Крім того, за наявності у власності платника податку об'єкта (об'єктів) житлової нерухомості, у тому числі його частки, загальна площа якого перевищує 300 кв. метрів для квартири та/або 500 кв. метрів для будинку, сума податку збільшується на 25000 гривень на рік за кожен такий об'єкт житлової нерухомості (його частку) (пп. «ґ» пп. 266.7.1 п.266.7 ст.266 Податкового кодексу України).
Доводи апелянта щодо дискримінаційного характеру вказаних пільг суд апеляційної інстанції вважає неприйнятними, оскільки зазначені норми Податкового кодексу України на даний час є діючими, не скасовані у судовому порядку та не визнані неконституційними, відтак податковитй орган має право керуватись ними у своїй діяльності.
З огляду на вказані норми та рішення Української міської ради, розрахунок податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, у даному випадку має здійснюватись наступним чином: за 2016 рік має становити 41 946,65 грн. (614,9 кв.м. х 27,56 (1378*2%)+ 25000); за 2017 рік - 54 515,20 грн. (614,9 кв.м. х 48,00 (3200*1,5%)+ 25000); за 2018 рік - 59 339,09 грн. (614,9 кв.м. х 55,85 (3723*1,5%) + 25000).
Як наслідок, підстави для скасування податкового повідомлення-рішення 15.03.2019 №0008627-1310-2659 про нарахування позивачу податкового зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки у розмірі 155 800,93 грн. - відсутні.
Посилання апелянта на те, що податковим органом було порушено строки вручення до 01 липня 2019 року податкового повідомлення-рішення, відтак обов'язок сплати податкового зобов'язання - відсутній, колегія суддів не приймає до уваги, зважаючи на наступне.
Згідно підпункту 266.7.2 пункту 266.7 статті 266 Податкового кодексу України податкове/податкові повідомлення-рішення про сплату суми/сум податку, обчисленого згідно з підпунктом 266.7.1 пункту 266.7 цієї статті, та відповідні платіжні реквізити, зокрема, органів місцевого самоврядування за місцезнаходженням кожного з об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, надсилаються (вручаються) платнику податку контролюючим органом за місцем його податкової адреси (місцем реєстрації) до 1 липня року, що настає за базовим податковим (звітним) періодом (роком). Щодо новоствореного (нововведеного) об'єкта житлової та/або нежитлової нерухомості податок сплачується фізичною особою-платником починаючи з місяця, в якому виникло право власності на такий об'єкт.
Таким чином, оскаржуване рішення мало бути направлене/вручене позивачу до 01 липня 2019 року.
Як вказує позивач, та не заперечується відповідачем оскаржуване податкове повідомлення-рішення направлено на адресу ОСОБА_1 та вручено останній 18.07.2019 (а.с. 11).
Разом з тим, затримка у надсиланні (врученні) контролюючим органом - відповідачем у встановлений п.п.266.7.2 п.266.7 ст.266 ПК України строк оскаржуваного податкового повідомлення-рішення - до 1 липня року, що настає за базовим податковим (звітним) періодом (роком), може свідчити лише про процедуру їх направлення (вручення), яка не змінює суті спірного рішення та не повинна сприйматись як безумовна підстава для висновку щодо протиправності спірного рішення і, як наслідок, для його скасування.
Так, згідно із пп. 266.10.1. п. 266.10 ст. 266 Податкового кодексу України, податкове зобов'язання за звітний рік з податку сплачується фізичними особами - протягом 60 днів з дня вручення податкового повідомлення-рішення.
Таким чином, шестидесятиденний строк сплати земельного податку обліковується з дня вручення податкового повідомлення-рішення.
При цьому, підпунктом 266.10.2 п.266.10 ст.266 ПК України передбачено, що у разі якщо контролюючий орган не надіслав (не вручив) податкове/податкові повідомлення-рішення у строки, встановлені підпунктом 266.7.2 пункту 266.7 цієї статті, фізичні особи звільняються від відповідальності, передбаченої цим Кодексом за несвоєчасну сплату податкового зобов'язання.
Аналізуючи зазначені норми, платник податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, у разі отримання податкового повідомлення-рішення з нарахованим податковим зобов'язанням після 1 липня року, що настає за базовим податковим (звітним) періодом (роком), звільняється лише від відповідальності за несвоєчасну сплату такого зобов'язання, проте не звільнений від його сплати в цілому на цій підставі.
У даному випадку обов'язок сплати податкового зобов'язання у позивача виник з часу отримання податкового повідомлення-рішення, у зв'язку з чим відсутні підстави для висновку про фактичну зміну контролюючим органом строків сплати податку на нерухоме майно.
Сам факт порушення контролюючим органом строків направлення податкового повідомлення-рішення не може бути підставою для звільнення платника податку від обов'язку щодо своєчасної сплати суми податку.
Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду від 06.11.2018 (справа №808/144/18).
Отже, висновок суду попередньої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову є правильним та таким, що відповідає приписам законодавства, якими врегульовано спірні правовідносини.
Відповідно до п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують докази, досліджені та перевірені в суді першої інстанції та не впливають на висновки суду, викладені в оскаржуваному рішенні.
За таких обставин, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, і доводи апелянта, викладені у скарзі, не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до неправильного вирішення справи.
Отже при ухваленні оскаржуваної постанови судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для її скасування.
За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 242, 250, 308, 310, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України суд,
Замінити відповідача у справі - Головне управління Державної фіскальної служби у місті Києві на його правонаступника - Головне управління Державної податкової служби у місті Києві.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 березня 2020 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 329-331 КАС України.
Головуючий суддя О.М. Оксененко
Судді І.О. Лічевецький
О.І. Шурко