07 жовтня 2020 р. № 400/3373/20
м. Миколаїв
Миколаївський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Лебедєвої Г.В., розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Донецького прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,-
До Миколаївського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (надалі - позивач) до Донецького прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України (надалі - відповідач) з позовними вимогами про:
- визнання протиправною бездіяльності Донецького прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2018 рік у кількості 28 днів;
- визнання протиправною бездіяльності ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 2014 року по 26.01.2018 року;
- зобов'язання Донецького прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2018 рік у кількості 28 днів;
- зобов'язання Донецького прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 2014 року по 26.01.2018 року.
Ухвалою від 25.08.2020 року Миколаївський окружний адміністративний суд відкрив провадження у справі № 400/3373/20 та ухвалив розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомленням учасників справи (у письмовому провадженні) відповідно до ст. 263 КАС України.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що в період проходження військової служби позивач перебував на фінансовому забезпеченні Донецького прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України та отримував грошове забезпечення. При звільненні позивача з військової служби, відповідачем не було виплачено грошову компенсацію за не використані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2017-2018 роки. Крім того, вказав, що у період проходження позивачем військової служби, нарахування грошового забезпечення відповідачем здійснювалося не у повному обсязі, а саме, у 2014 - 2018 роках не нараховувалася та не виплачувалася індексація грошового забезпечення. Позивач вважає бездіяльність відповідача щодо невиплати йому грошової компексації та індексації грошового забезпечення протиправною, у зв'язку з чим звернувся до суду з цим позовом.
До канцелярії Миколаївського окружного адміністративного суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому він просить відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Заперечуючи проти позову, відповідач послався на те, що згідно наказу від 04.10.2017 року № 514-ос ОСОБА_1 для подальшого проходження служби прибув до Донецького прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України з ІНФОРМАЦІЯ_2 . Вказав, що індексація грошових доходів населення повинна здійснюватись у межах фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів. Разом з тим у межах наявного фінансового ресурсу у період з 2017 року по 2018 рік у відповідача не було можливості виплатити індексацію грошового забезпечення ОСОБА_1 . Крім того, вказав, що ним здійснено нарахування індексації грошового забезпечення за період проходження позивачем служби з 04.10.2017 року по 26.12.2017 року у розмірі 972, 51 грн., але вказані розрахунки будуть проведені після отримання відповідачем довідки розрахунку індексації. Вказав, що право на пільги, встановлені законодавством України для учасників бойових дій, позивач має з моменту отримання статусу учасника бойових дій, а саме з 13.03.2018 року. Відтак у 2017 році на позивача не розповсюджувалась дія статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", оскільки станом на той час він ще не набув статусу учасника бойових дій.
До канцелярії Миколаївського окружного адміністративного суду від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій ОСОБА_1 вказав, що посилання відповідача на відсутність державного фінансування на проведення індексації грошового забезпечення є безпідставним, оскільки реалізація особою права, яке пов'язане з отриманням коштів не залежить від бюджетних асигнувань, відсутність яких не може бути підставою для порушеня прав громадян. Також, вказав, що згідно довідки про безпосередню участь в АТО, ОСОБА_1 брав участь в проведенні антитерористичної операції з жовтня 2017 року по грудень 2017 року. Тобто, статус учасника бойових дій позивач набув у 2017 році, після закінчення 30 календарних днів здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях. Крім того, вказав, що посвідчення учасника бойових дій видається військовою частиною із зазначенням не дати надання статусу учасника бойових дій, а дати видачі посвідчення. Посилання відповідача на те, що ОСОБА_1 виключений із списків 27.12.2020 року, а тому позивач не має права на додаткову відпустку за 2018 рік є безпідставними, оскільки згідно наказу командира оперативно-тактичного угрупування "Донецьк" від 26.01.2018 року ОСОБА_1 вибув зі складу сил та засобів оперативно-тактичного угрупування "Донецьк" на підставі клопотання начальника військової частини НОМЕР_1 від 25.01.2018 року.
Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 проходив військову службу.
Згідно наказу начальника Донецького прикордонного загону від 04.10.2017 року № 514-ос ОСОБА_1 для подальшого проходження служби прибув до Донецького прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України з ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Відповідно до вказаного наказу позивача зараховано до списків особового складу загону та всіх видів забезпечення.
Наказом начальника Донецького прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України від 26.12.2017 року № 681-ос ОСОБА_1 було звільнено з військової служби та виключено зі списків особового складу та знято з усіх видів забезпечення.
Згідно наказу командира оперативно-тактичного угрупування "Донецьк" від 26.01.2018 року ОСОБА_1 вибув зі складу сил та засобів оперативно-тактичного угрупування "Донецьк" на підставі клопотання начальника військової частини НОМЕР_1 від 25.01.2018 року.
В березні 2018 року позивач отримав статус учасника бойових дій та право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_2 , виданим 13.03.2018 року.
На думку позивача у період проходження військової служби, нарахування грошового забезпечення позивачу відповідачем здійснювалося не в повному обсязі, а саме у період з 2014 року по 26.01.2018 року неправильно нараховувалася та не виплачувалася індексація грошового забезпечення. Крім того, при звільненні позивача з військової служби, відповідачем не було виплачено грошову компенсацію за невикористані дні додаткової ідпустки, як учаснику бойових дій за 2017-2018 роки.
Вважаючи, що він має право на виплату сум індексації грошового забезпечення та грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, позивач звернувся із вказаним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд виходить з наступного.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 №2011-XII (надалі - Закон № 2011) соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі.
Згідно з ч.ч. 2, 3 ст.9 Закону №2011 до складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення та індексація грошового забезпечення.
Преамбулою Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" від 03.07.1991 №1282-XII (надалі - Закон №1282) встановлено, що цей Закон визначає правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України.
Відповідно до ст. 1 Закону №1282 індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.
Статтею 2 Закону №1282 визначено, що індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення). Індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.
Положеннями статті 4 Закону №1282 визначено, що індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка.
Статтею 6 Закону №1282 визначено, що у разі виникнення обставин, передбачених статтею 4 цього Закону грошові доходи населення визначаються як результат добутку розміру доходу, що підлягає індексації в межах прожиткового мінімуму для відповідних соціальних і демографічних груп населення, та величини індексу споживчих цін. Порядок проведення індексації грошових доходів населення визначається Кабінетом Міністрів України.
У відповідності до статті 18 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" від 05.10.2000 №2017-III індексацію доходів населення, яка встановлюється для підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін, віднесено до державних соціальних гарантій, що, згідно зі ст.19 цього Закону, є обов'язковими для всіх підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.
Кабінетом Міністрів України затверджено Постанову "Про затвердження Порядку проведення індексації грошових доходів населення" від 17 липня 2003 року №1078 (надалі - Порядок №1078), згідно з п.4 якого індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.
Індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру, зокрема, грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, посадових осіб митної служби.
Відповідно до абзацу 8 пункту 4 Порядку №1078 у разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян провадиться їх компенсація відповідно до законодавства.
Відповідно до пункту 5 Порядку №1078 у разі підвищення тарифних ставок (окладів), стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, визначених у пункті 2 цього Порядку, значення індексу споживчих цін у місяці, в якому відбувається підвищення, приймається за 1 або 100 відсотків. Обчислення індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації здійснюється з місяця, наступного за місяцем підвищення зазначених грошових доходів населення. Сума індексації у місяці підвищення грошових доходів, зазначених у абзаці першому цього пункту, не нараховується, якщо розмір підвищення грошового доходу перевищує суму індексації, що склалася у місяці підвищення доходу. Якщо розмір підвищення грошового доходу не перевищує суму індексації, що склалась у місяці підвищення доходу, сума індексації у цьому місяці визначається з урахуванням розміру підвищення доходу і розраховується як різниця між сумою індексації і розміром підвищення доходу.
Отже, на підприємства, установи, організації незалежно від форм власності покладається обов'язок проводити індексацію заробітної плати (грошового забезпечення) у разі перевищення величини індексу споживчих цін встановленого порогу індексації, при цьому базовим місяцем при обчисленні індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації слід вважати підвищення грошового забезпечення за рахунок зростання його складових, які не мають разового характеру.
Таким чином, індексація грошового забезпечення є однією з основних державних гарантій щодо оплати праці. За вимогами вказаних нормативно - правових актів проведення індексації у зв'язку зі зростанням споживчих цін (інфляцією) є обов'язковою для всіх юридичних осіб роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи.
В ході розгляду справи встановлено, що відповідачем позивачу в період з 04.10.2017 року по 26.01.2018 року не нараховувалась та не виплачувалась індексація грошового забезпечення. Відповідачем вказаний факт не заперечується.
При цьому з відзиву на адміністративний позов вбачається, що підставою для не нарахування та не виплати індексації грошового забезпечення була відсутність фінансування.
Посилання відповідача на відсутність коштів для виплати індексації судом не приймається до уваги, оскільки індексація заробітної плати (грошового забезпечення) є одним із способів забезпечення державних соціальних стандартів і нормативів, тому держава не може односторонньо відмовитись від взятих на себе зобов'язань, шляхом не виділення на дані цілі бюджетних асигнувань, без внесення відповідних змін до чинного законодавства щодо зміни соціальних стандартів і нормативів.
Окрім того, відповідачем не надано суду жодних належних та допустимих доказів того, що у бюджеті відповідного рівня, з якого фінансується загін, відсутні кошти на індексацію грошового забезпечення.
При цьому суд враховує при розгляді даної справи практику Європейського суду з прав людини, яка відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права.
Так, Європейський суд з прав людини у рішенні від 08.11.2005 року у справі «Кечко проти України» (заява №63134/00) зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм працівникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення). Також Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Отже, реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.
Аналогічний правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду від 12.12.2018 року у справі №825/874/17.
Таким чином, вказані відповідачем обставини не позбавляють його обов'язку провести індексацію грошового забезпечення позивача у встановленому законом порядку.
Разом з тим, позовні вимоги ОСОБА_1 про зобов'язання Донецького прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 2014 року по 26.01.2018 року підлягають задоволенню з 04.10.2017 року по 26.12.2017 року, зважаючи на наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 для подальшого проходження служби прибув до Донецького прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України з ІНФОРМАЦІЯ_2 04.10.2017 року, що підтверджується наказом начальника Донецького прикордонного загону від 04.10.2017 року № 514-ос.
Відповідно до вказаного наказу позивача зараховано до списків особового складу загону та всіх видів забезпечення.
Тобто, в період з 2014 року по 03.10.2017 року позивач не перебував на грошовому забезпеченні відповідача, а тому у Донецького прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України на момент звільнення позивача зі служби не виник обов'язок нарахувати та виплатити індексації грошового забезпечення за вказаний період.
Суд не приймає до уваги посилання позивача на те, що насправді він продовжував проходити війському службу до 26.01.2018 року, як було встановлено судом раніше, згідно наказу начальника Донецького прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України від 26.12.2017 року № 681-ос ОСОБА_1 було звільнено з військової служби та виключено зі списків особового складу та знято з усіх видів забезпечення та згідно наказу командира оперативно-тактичного угрупування "Донецьк" від 26.01.2018 року ОСОБА_1 вибув зі складу сил та засобів оперативно-тактичного угрупування "Донецьк" 26.12.2017 року на підставі клопотання начальника військової частини НОМЕР_1 від 25.01.2018 року.
В процесі розгляду справи судом встановлено, що 11.09.2020 року відповідачем здійснено нарахування індексації грошового забезпечення за період проходження позивачем служби з 04.10.2017 року по 26.12.2017 року у розмірі 972, 51 грн., що підтверджується довідкою-розрахунком №448, але вказані розрахунки з ОСОБА_1 не проведені.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що відповідачем протиправно не виплачено індексаціїю грошового забезпечення саме за період з 04.10.2017 року по 26.12.2017 року.
Щодо позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності Донецького прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2018 рік у кількості 28 днів та зобов'язання Донецького прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2018 рік у кількості 28 днів, суд зазначає наступне.
Пункт 1 ч. 1 ст. 12 Закону України "Про відпустки" визначає види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Згідно зі ст. 16-2 Закону України "Про відпустки" учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Відповідно до ст. 5 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з'єднань, об'єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час.
Згідно з п. 12 ст. 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" учасникам бойових дій (статті 5, 6) надаються такі пільги: використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Таким чином учасник бойових дій мав право на отримання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Відповідно до п. 8, 14, 17-19 ст. 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
У разі якщо Законом України "Про відпустки" або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
У рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
В особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
В особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.
Надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
У разі ненадання військовослужбовцям щорічних основних відпусток у зв'язку з настанням періодів, передбачених пунктами 17 і 18 цієї статті, такі відпустки надаються у наступному році. У такому разі дозволяється за бажанням військовослужбовців об'єднувати щорічні основні відпустки за два роки, але при цьому загальна тривалість об'єднаної відпустки не може перевищувати 90 календарних днів.
Відповідно до абз. 5 ст. 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Припинення відпустки на час особливого періоду не означає припинення права на відпустку, яке (тобто, право на відпустку) може бути реалізовано у один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати не визначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Зазначений висновок узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною в рішенні від 16.05.2019 по зразковій справі № 620/4218/18 (постановою Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 рішення від 16.05.2019 залишено без змін).
Разом з тим, позивач просив визнати протиправними дії відповідача щодо невиплати йому грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017-2018 роки та зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити грошову компенсацію за таку відпустку за 2017-2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
Однак, суд зазначає, що статус учасника бойових дій позивач отримав у 2018 році, що підтверджується копією відповідного посвідчення.
Так, відповідно до ст. 5 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з'єднань, об'єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час.
Згідно з п. 19 ч. 1 ст. 6 вказаного Закону учасниками бойових дій визнаються: військовослужбовці (резервісти, військовозобов'язані) Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, військовослужбовці військових прокуратур, особи рядового та начальницького складу підрозділів оперативного забезпечення зон проведення антитерористичної операції центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, поліцейські, особи рядового, начальницького складу, військовослужбовці Міністерства внутрішніх справ України, Управління державної охорони України, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Державної служби України з надзвичайних ситуацій, Державної пенітенціарної служби України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення, у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, перебуваючи безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів;
Порядок надання статусу учасника бойових дій особам, зазначеним в абзаці першому цього пункту, категорії таких осіб та терміни їх участі (забезпечення проведення) в антитерористичній операції, у заходах із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, а також райони антитерористичної операції визначаються Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 № 413 затверджено Порядок надання та позбавлення статусу учасника бойових дій осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення чи у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення (Порядок № 413).
Згідно з п. 2 Порядку № 413 статус учасника бойових дій надається військовослужбовцям (резервістам, військовозобов'язаним) Збройних Сил, Національної гвардії, СБУ, Служби зовнішньої розвідки, Держприкордонслужби, Держспецтрансслужби, військовослужбовцям військових прокуратур, особам рядового та начальницького складу підрозділів оперативного забезпечення зон проведення антитерористичної операції ДФС, поліцейським, особам рядового, начальницького складу, військовослужбовцям МВС, Управління державної охорони, Держспецзв'язку, ДСНС, Державної кримінально-виконавчої служби, співробітникам Служби судової охорони, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення, у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, перебуваючи безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів.
Пунктом 2-1 Порядку № 413 передбачено, що статус учасника бойових дій надається особам, зазначеним у пункті 2 цього Порядку, в разі залучення їх до проведення антитерористичної операції чи здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях на строк не менше ніж 30 календарних днів, у тому числі за сукупністю днів перебування в районах її проведення.
Відповідно до п. 6 Порядку № 413 для надання статусу учасника бойових дій особам, зазначеним в абзацах другому і третьому пункту 2 цього Порядку, які брали участь в антитерористичній операції, командири (начальники) військових частин (органів, підрозділів) або інші керівники підприємств, установ та організацій у місячний строк після завершення особами виконання завдань антитерористичної операції в районах її проведення (після видання відповідного наказу керівника Антитерористичного центру при СБУ або особи, яка його заміщує, першого заступника чи заступника керівника Антитерористичного центру при СБУ) зобов'язані подати на розгляд комісії, утвореної міністерством, центральним органом виконавчої влади чи іншим державним органом, у підпорядкуванні яких перебували військові частини (органи, підрозділи), установи та заклади, у складі яких проходили службу особи, довідки за формою згідно з додатком 1 та документи, передбачені пунктом 4 цього Порядку, які є підставою для надання особам статусу учасника бойових дій.
На думку позивача, при звільненні позивача з військової служби, відповідачем не було виплачено грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2017-2018 роки.
Однак у 2017 році позивач не мав статусу учасника бойових дій, оскільки відповідне посвідчення йому видано в березні 2018 року.
Подана ОСОБА_1 довідка про безпосередню участь в антитерористичній операції з жовтня 2017 по грудень 2017 року не є підтвердженням статусу учасника бойових дій, а лише відповідно до Порядку № 413, є підставою для надання такого статусу.
Позивач має статус учасника бойових дій та право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_2 , виданим 13.03.2018 року.
Як було встановлено судом раніше, згідно наказу начальника Донецького прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України від 26.12.2017 року № 681-ос ОСОБА_1 було звільнено з військової служби та виключено зі списків особового складу та знято з усіх видів забезпечення.
Враховуючи зазначені норми законодавства України, суд доходить висновку, що оскільки позивач на момент звільнення з військової служби у грудні 2017 року ще не набув статус учасника бойових дій, у нього не виникло право на одержання у 2017 - 2018 роках вказаної додаткової відпустки.
Отже, враховуючи, що право на додаткову відпустку позивач у 2017 - 2018 роках не набув, у відповідача на момент звільнення позивача зі служби не виник обов'язок нарахувати та виплатити компенсацію за невикористані дні цієї додаткової відпустки.
Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 КАС України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З огляду на вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.
У відповідності до ч. 1 ст. 139 КАС України, при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.
Судові витрати (судовий збір) по справі відсутні.
Щодо вимог про відшкодування витрат, пов'язаних із професійною правничою допомогою, отриманою від адвоката, суд зазаначає наступне.
Відповідно до положень п. 1 ч. 3 ст. 132 КАС України до витрат, пов'язаних з розглядом справи належать витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до частини першої статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Згідно із частиною другою статті 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Зазначені положення кореспондуються із європейськими стандартами, зокрема, пунктом 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам Щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя № R (81) 7 передбачено, що за винятком особливих обставин, сторона, що виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв'язку з розглядом.
За змістом пункту першого частини третьої статті 134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Частиною четвертою статті 134 КАС України встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Згідно з частиною п'ятою статті 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація та досвід адвоката, фінансовий стан клієнта й інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час.
Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.
У відповідності до ч. 1 ст. 139 КАС України, при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.
Крім того згідно з частиною 9 статті 139 КАС України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Таким чином, суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документу, витрачений адвокатом час тощо є неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
У рішенні ЄСПЛ від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).
У зазначеному рішенні ЄСПЛ також підкреслено, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (269).
Таким чином, для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 4 ст. 134 КАС України).
При визначенні суми відшкодування інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, Суд має виходити з реальності цих витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.
Як вбачається із позовної заяви, представником позивача заявлені вимоги про відшкодування витрат, пов'язаних із професійною правничою допомогою, отриманою від адвоката у вигляді консультації з питання індексації грошового забезпечення військовослужбовців, консультації з питання додаткової відпустки учаснику бойових дій, формування правової позиції та тактики дій, адвокатського запиту, написання позовної заяви.
У відзиві на позовну заяву представник відповідача клопотав про вирішення питання стосовно витрат на правничу допомогу. Вказане клопотання обгрунтоване тим, що витрати, які зазначені в заяві є неспівмірними із складністю цієї справи наданим адвокатом обсягом послуг, затраченим ним часом на надання таких послуг (підготовка цієї справи до розгляду в суді першої інстанції не вимагала значного обсягу юридичної і технічної роботи, адже, адвокат був обізнаним про позиції позивача та відповідача; нормативно-правове регулювання спірних правовідносин не змінювалося), не відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, а також те, що їх стягнення з Держави в особі військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) становить надмірний тягар для відповідача, що суперечить принципу розподілу таких витрат. Такої думки дійшов і Верховний Суд у додатковій постанові по справі № 910/15944/17, тому просить суд відмовити у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про відшкодування за рахунок бюджетних асигнувань відповідача витрат на професійну правничу допомогу.
Так, суд встановив та матеріалами справи підтверджено, що 25.06.2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір про надання правової допомоги.
Відповідно до вказаного Договору, клієнт доручає, а адвокат приймає на себе зобов'язання на ведення справи та представництво інтересів і надання правничої допомоги у цивільних, адміністративних справах та у справах про адміністративні правопорушення з усіма правами сторони, третьої особи, заявника, в тому числі написання заяв, позовних заяв, скарг, апеляційних та касаційних скарг, представництво інтересів клієнта у всіх судових органах, включаючи Європейський суд з прав людини, підприємствах, установах, організаціях будь-якої форми власності та перед фізичними особами, зміну предмета та підстави позовних вимог, укладення мирової угоди, оскарження рішень судів усіх інстанцій.
Згідно з Договором від 25.06.2020 року гонорар - винагорода Адвоката за здійснення захисту, представництва інтересів Клієнта та надання йому інших видів правової допомоги на умовах і в порядку, що визначені Договором. Гонорар складається з суми вартості послуг, тарифи яких узгоджені Сторонами. Розмір гонорару не залежить від досягнення чи недосягнення Адвокатом позитивного результату, якого бажає Клієнт. Сума гонорару подвоюється у разі надання Адвокатом послуг Клієнту у неробочий час, вихідні та святкові дні. До гонорару не включаються фактичні витрати, необхідні для виконання Договору. Факт наданих послуг підтверджується актом наданих послуг, який є Додатком до цього Договору. Гонорар сплачується готівкою або здійснюється у безготівковому порядку на рахунок адвоката.
На виконання умов вказаного договору 05.08.2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 складено акт приймання-передачі наданих послуг, відповідно до якого сторони підтверджують, що адвокат надав, а клієнт прийняв правничу допомогув адміністративній справі в наступному обсязі:
- консультації з питання індексації грошового забезпечення військовослужбовців - 500 грн.;
- консультації з питання додаткової відпустки учаснику бойових дій - 500 грн.; - формування правової позиції та тактики дій - 500 грн.;
- адвокатського запиту - 500 грн.;
- підготовка процесуальних документів по справі - 3500 грн. (написання позовної заяви та відзиву з додатками).
Крім того, представником позивача надано суду прибутковий касовий ордер № 6 від 25.06.2020 року, згідно якого ОСОБА_1 сплатив на користь адвоката Дмитренка В.В. 3000 грн.
Проте, ОСОБА_1 не надано жодного доказу в підтвердження фактичної сплати адвокату ОСОБА_2 вартості наданої ним правничої допомоги в сумі 6000, 00 грн., а саме не надано банківських розрахункових документів (платіжного доручення чи касового ордера).
За змістом пункту 1 частини 3 статті 134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.
Разом з тим, суд зазначає, що стаття 134 КАС України не виключає права суду перевіряти дотримання позивачем вимог частини 5 статті 134 щодо співмірності заявлених до стягнення витрат на професійну правничу допомогу.
Верховний Суд в додатковій постанові від 12 вересня 2018 року (справа №810/4749/15), аналізуючи положення статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України визначив, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати, повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов'язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, а також такі обставини повинні бути підтверджені відповідними документами, тобто доведеними стороною в процесі.
В даному випадку, суд зауважує про безпідставність включення до суми вартості послуг на правничу допомогу вартості послуг адвоката на консультацію з питання індексації грошового забезпечення військовослужбовців, консультацію з питання додаткової відпустки учаснику бойових дій, формування правової позиції та тактики дій та на підготовку адвокатського запиту, оскільки вказані дії є складовими підготовки адміністративного позову та формування додатків до нього та не можуть бути кваліфіковані як окремо визначені дії з окремо визначеною вартістю.
Окрім того, предмет спору у цій справі не є складним, не потребує вивчення великого обсягу фактичних даних, обсяг і складність складених процесуальних документів не є значними. Крім того, дана категорія справ неодноразово була на розгляд Верховного Суду та містить усталену практику з цього приводу.
В процесі розгляду справи, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог, що зумовлює покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Більш того, судом встановлено, що відповідачем хоча ще й не виплачено, але здійснено нарахування індексації грошового забезпечення за період проходження позивачем служби з 04.10.2017 року по 26.12.2017 року на загальну суму 972, 5 грн.
Аналіз наведених вище норм дає підстави вважати, що розмір витрат на професійну правничу допомогу повинен бути пропорційним до предмету спору та співмірним до тих витрат, які поніс позивач, в зв'язку з бездіяльністю відповідача.
В цьому випадку сума ймовірних витрат позивача, пов'язаних з бездіяльністю Донецького прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 04.10.2017 року по 26.12.2017 року на суму 972, 50 грн, не може бути співмірною та пропорційною сумі витрат на правову допомогу у розмірі 6000 грн.
Таким чином, заявлені до відшкодування витрати на професійну правничу допомогу є неспівмірними зі складністю справи та обсягом наданих адвокатом послуг позивачу, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (послуг) та ціною позову.
На підставі вище викладеного, суд доходить висновку про наявність підстав для часткового задоволення заяви позивача про розподіл судових витрат шляхом компенсації позивачу витрат на професійну правничу допомогу з урахуванням принципів обґрунтованості, співмірності та пропорційності, з огляду на часткове задоволення позовних вимог у розмірі 600,00 грн.
Керуючись статтями 2, 9, 72, 76, 77, 78, 80, 120, 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) до Донецького прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України ( АДРЕСА_2 , ідентифікаційний код 14321726) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 04.10.2017 року по 26.12.2017 року.
Зобов'язати Донецький прикордонний загін Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 04.10.2017 року по 26.12.2017 року.
В решті позовних вимог відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Донецького прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України ( АДРЕСА_2 , ідентифікаційний код НОМЕР_4 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) судові витрати в розмірі 600, 00 грн.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до П'ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги через Миколаївський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення складено та підписано суддею 07.10.2020 року.
Суддя Г.В. Лебедєва