29000, м. Хмельницький, майдан Незалежності, 1 тел. 71-81-84, факс 71-81-98
"29" вересня 2020 р. Справа № 924/441/20
Господарський суд Хмельницької області у складі судді Заярнюк І.В.,за участю секретаря судового засідання Виноградова Б.С., розглянувши матеріали справи
за позовом товариства з обмеженою відповідальністю “Агроплантеко”, м.Луцьк
до фермерського господарства “Золотий жайвір” Хмельницька область, Волочиський район, м.Волочиськ
про стягнення 2 862 222, 06 грн.
Представники сторін: не з'явились
Відповідно до ст. 240 ГПК України в судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини рішення
В С Т А Н О В И В: товариство з обмеженою відповідальністю “Агроплантеко”, м.Луцьк звернулось в Господарський суд області з позовною заявою до Фермерського господарства “Золотий жайвір” Хмельницька область, Волочиський район, м.Волочиськ про стягнення 2 862 222, 06 грн. заборгованості згідно договору поставки № 60 від 10.05.2018 р. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач в порушення умов договору поставки № 60 від 10.05.2018р. в повному обсязі не здійснив розрахунок за отриманий товар.
Ухвалою Господарського суду області від 20.04.2020 вищевказану позовну заяву було залишено без руху та встановлено строк Товариству для усунення недоліків позовної заяви.
07.05.2020 через відділ автоматизованого документообігу Господарського суду області до суду надійшла заява від позивача про усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою суду від 12.05.2020р. прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі для її розгляду в порядку загального позовного провадження, призначено підготовче засідання на 12.06.2020 р.
Ухвалою суду від 12.06.2020р. продовжено строк підготовчого провадження у справі на тридцять днів, розгляд справи відкладено на 13.07.2020 р.
Ухвалою суду від 13.07.2020р. справу призначено до судового розгляду по суті на 18 серпня 2020 р.
Згідно довідки від 18.08.2020р. судове засідання по справі №924/441/20 призначене на 18.08.2020р. не відбулось, оскільки суддя Заярнюк І.В. з 17.08.2020р. по 07.09.2020р. перебував на лікарняному у зв'язку із тимчасовою непрацездатністю.
Ухвалою суду від 10.09.2020р. справу призначено до судового розгляду по суті на 29 вересня 2020 р.
У позові позивач наголошує на тому, що рішенням Господарського суду Хмельницької області від 09.08.2019 р. у справі № 924/455/19 позов задоволено частково. Ухвалено стягнути з Фермерського господарства "Золотий жайвір" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Агроплантеко" 2749784грн. 06 коп. заборгованості, 41246 грн. 76 коп. судового збору, 3286грн. 21коп. витрат на оплату послуг адвоката (згідно договору поставки № 60 від 10.05.2018 р.). Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 21.10.2019р. апеляційну скаргу Фермерського господарства "Золотий жайвір" залишено без задоволення, а рішення Господарського суду Хмельницької області від 09.08.2019 р. у справі № 924/455/19 в частині стягнення 60436 грн. 22 коп. заборгованості - без змін.
Позивач наголошує на тому, що відповідач погасив заборгованість в сумі 2 749 784,06 гривень наступним чином: згідно видаткової накладної №11-0000002 від 18.11.2019 року поставлено цукор білий кристалічний на загальну суму 2 060 000,00 гривень; згідно видаткової накладної №11-0000003 від 18.11.2019 року поставлено цукор білий кристалічний на загальну суму 335 000,00 гривень; заборгованість у сумі 354 784,06 гривень погашено Відповідачем грошовими коштами (154 784,06 гривень - 28.10.2019 року, 100 000,00 гривень - 05.11.2019 року, 100 000,00 гривень -08.11.2019 року). Тому відповідач виконав зобов'язання по Договору №60 від 10.05.18 року з порушенням термінів, встановлених даним правочином.
Позивач стверджує, що відповідно до умов договору підлягає стягненню з ФГ «Золотий жайвір» на користь ТОВ «Агроплантеко» 1 091 980,93грн. - пені за прострочення розрахунку, 1 567 509,39 грн. - 50 % річних, інфляційних нарахувань - 202 731,74грн., а всього 2 862 222,06 грн.
У відзиві на позов від 01.06.2020р. відповідач просить суд у позові відмовити. Наголошує на тому, що умовами Договору передбачалась попередня оплата Товару в розмірі 20% від вартості Товару, який мав бути поставлений (п. 5.2. Договору). На виконання цих умов Договору ФГ «Золотий жайвір» 10.05.2018 року сплатило на користь ТОВ «Агроплантеко» 300 000.00 грн., що визнається сторонами і підтверджується банківськими виписками, які долучені позивачем до позовної заяви.
На думку відповідача, виходячи із вказаних обставин, а також положень статей 669, 691-693 ЦК України, Договором поставки №60 від 10.05.2018 року, врегульовано порядок та строки поставки Товару та розрахунків за Товар на загальну суму 1 500 000.00 грн. (300 000.00 грн. / 20 * 100), яка є ціною договору і підлягала сплаті до 15 листопада 2018 року. Загальна сума коштів, сплачена ФГ «Золотий жайвір» на користь ТОВ «Агроплантеко» станом на 15 листопада 2018 року (визначений договором строк) складала 1 201 260.00 грн. Решту суми грошових коштів - 298 740.00 грн., відповідачем було сплачено на користь позивача до 14 грудня 2018 року.
Відтак, на думку відповідача, ним було прострочено сплату ціни договору лише на суму 298 740.00 грн. і лише на 30 днів (15.11.2018 року - 14.12.2018 року). Строки оплати товару, який виходить за межі кількості та ціни, передбачених договором поставки №60 від 10.05.2018 року, вказаним договором не визначались.
Зауважує, що частина товару на загальну суму 1 890 609,06 грн. була поставлена позивачем після 15 листопада 2018 року, а тому не підлягала оплаті в строк до 15 листопада. У зв'язку із цим нарахування позивачем штрафних санкцій, інфляційних нарахувань та процентів річних в періоди після 14.12.2018 року на суми понад 298 740.00 грн. є неправомірним і таким, що не відповідає умовам договору.
Також відповідач вважає такими, що не підлягають до задоволення, вимоги ТОВ «Агроплантеко» про стягнення з ФГ «Золотий жайвір» пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ у зв'язку із пропуском позивачем позовної давності. Наголошує, що строк позовної давності до вимог про стягнення заборгованості, у тому числі штрафних санкцій, на підставі вищевказаного договору поставки розпочав свій перебіг 16 листопада 2018 року.
Також відповідачем подано заяву про застосування позовної давності щодо вимог про стягнення пені.
У відповіді на відзив від 08.07.2020р. позивач наголошує на тому, що у видаткових накладних зазначено, що поставка товару здійснюється на підставі договору поставки №60 від 10.05.2018р. Умовами п.п. 5.2 Договору сторони погодили, що оплата товару проводиться наступним чином: - 20% від вартості товару відпущеного згідно Договору-попередня передоплата; - 10% від вартості Товару відпущеного згідно Договору оплачується в строк до 01.09.2018р.; - 70% від вартості Товару відпущеного згідно Договору оплачується в строк до 15.11.2018р. На виконання умов Договору, відповідачем за період з 10.05.2018р. по 18.04.2019р. перераховано на користь позивача 2910000грн. 00коп. Доводи відповідача про те, що поставка товарів на суму 2 749 784 грн. 06 коп. відбувалась не в межах договору поставки №60 від 10.05.2018р., а є окремою господарською операцією спростовуються наявними доказами. Господарські операції щодо поставки товарів на суму 2 749 784 грн. 06 коп. відображені сторонами у акті звірки розрахунків за період 10.05.2018 р. - 10.04.2019 р. за договором поставки №60 від 10.05.2018р. Акт звірки розрахунків підписано
представниками та скріплено відтисками печаток сторін, без зауважень та застережень.
При цьому, на думку позивача , доводи відповідача про те, що поставка товарів на суму 2 749 784 грн. 06 коп. відбувалась не в межах договору поставки №60 від 10.05.2018р., а є окремою господарською операцією спростовуються також тим, що у всіх видаткових накладних, за якими відбувалась поставка товару на загальну суму 6 011 044грн. 06 коп. міститься посилання на договір поставки №60 від 10.05.2018р. Усі накладні підписані представником та скріплені відтиском печатки Покупця без будь-яких зауважень та застережень. Крім того у п.2.1 договору сторони узгодили, що асортимент товару, його ціна і кількість, місце передачі та термін поставки визначаються в додатках до даного Договору, рахунках та видаткових накладних, що є невід'ємною частиною цього Договору, а п.2.2 договору визначили, що всі рахунки та видаткові накладні, що виписані в період дії даного Договору, є його невід'ємною частиною.
Наголошує на тому, що термін оплати за товар в межах договору поставки товару №60 від 10.05.2018р. становив 15.11.2018 року. Термін оплати за товар, який поставлявся після 15.11.2018 року, з врахуванням пункту 5.2. договору поставки товару №60 від 10.05.2018р., наступав з наступного дня після отримання покупцем Товару. 17.12.2018р. позивачем на адресу відповідача було надіслано претензію № 48 про сплату заборгованості, яка отримана відповідачем 19.12.2018р., що підтверджується копією повідомлення про вручення поштового відправлення.
Також позивач наголошує на тому, що сторони, відповідно до п. б ст. 232 ГК України, домовились про те, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язань за даним Договором, здійснюється без обмеження строку.
У запереченнях від 29.07.2020р. відповідач наголошує на тому, що Договором поставки №60 від 10.05.2018 року врегульовано порядок та строки поставки Товару та розрахунків за Товар на загальну суму 1 500 000.00 грн. (300 000.00 грн. / 20 * 100), яка є ціною договору і підлягала сплаті до 15 листопада 2018 року. При цьому згідно Розрахунку суми позову та банківських виписок загальна сума коштів, сплачена ФГ «Золотий жайвір» на користь ТОВ «Агроплантеко» станом на 15 листопада 2018 року (визначений договором строк) складала 1 201 260.00 грн.
Решту суми грошових коштів від розміру, передбаченого договором поставки, а саме - 298 740.00 грн., відповідачем було сплачено на користь позивача до 14 грудня 2018 року.
Представник позивача у судове засідання не з'явився, однак на адресу суду надіслав клопотання про розгляд справи без участі представника у зв'язку із його перебуванням 29.09.2020р. як захисника у кримінальному провадженні.
Відповідач повноважного представника в судове засідання не направив, однак на адресу суду надіслав клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату.
З даного приводу судом приймається до уваги, що частина 1 статті 216 Господарського процесуального кодексу України надає право суду відкласти розгляд справи у випадках, встановлених частиною другою статті 202 цього Кодексу. В свою чергу, ч. 2 ст. 202 ГПК України визначає, що суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав: неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання; першої неявки в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними; виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексу судове засідання може відбутися без участі такої особи; необхідність витребування нових доказів, у випадку коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження.
Як встановлено вище, позивач та відповідач в попередніх судових засіданнях висловили свої позиції щодо даного спору.
Водночас, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 29.04.2020 у справі №910/6097/17).
Сторонам, згідно вимог Господарського процесуального кодексу України, надавалась в повному обсязі можливість щодо обґрунтування їх правової позиції по суті справи та подання доказів, чим забезпечено принцип змагальності.
Відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 р. про те, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку, що кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п. 35 рішення Європейського суду з прав людини від 07 липня 1989 р. у справі Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням п. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66, 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 р. у справі Смірнова проти України). Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи Федіна проти України від 02 вересня 2010 р., Смірнова проти України від 08 листопада 2005 р., Матіка проти Румунії від 02 листопада 2006 р., Літоселітіс проти Греції від 05 лютого 2004 р. та інші).
З огляду на обставини справи, надання можливості забезпечити в повному обсязі право на захист, обов'язок дотримання принципу розумних строків вирішення спору, суд відмовляє в задоволенні клопотання відповідача про відкладення розгляду спору та вважає за можливе розглянути справу № 924/441/20 по суті.
Дослідивши наявні в справі матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтуються позовні вимоги суд встановив наступне.
Як встановлено рішенням Господарського суду Хмельницької області від 09.08.2019 р. у справі № 924/455/19, яке набрало законної сили (залишеним без змін Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 21.10.2019р.) 10.05.2018р. між Товариством з обмеженою відповідальністю "Агроплантеко", м. Луцьк (Продавець) та Фермерським господарством "Золотий жайвір" с. Городниця Підволочиського району Тернопільської області (Покупець) укладено договір поставки № 60.
На момент укладання Договору, відповідач значився в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських за адресою: 47854 Тернопільська область, Підволочиський район, с. Городниця. Станом на день подання позивачем позову до господарського суду, юридична адреса місцезнаходження відповідача: 31200 Хмельницька область, м. Волочиськ, вул. Запорізька, 11.
Відповідно до п.п. 1.3 Договору, Продавець зобов'язався поставити товар, а Покупець зобов'язався оплатити його на умовах, визначених цим Договором.
Згідно з п.п. 2.1-2.3 Договору, асортимент товару, його ціна і кількість, місце передачі та термін поставки визначаються в додатках до даного Договору, рахунках та видаткових накладних, що є невід'ємною частиною цього Договору. Всі рахунки та видаткові накладні, що виписані в період дії даного Договору, є його невід'ємною частиною. Якість товару, який поставляється продавцем, відповідає сертифікату якості виробника, який Продавець повинен передати Покупцю разом з товаром.
Відповідно до п.п. 4.1, 4.3, 4.4 Договору, приймання товару по кількості і якості проводиться Покупцем в момент його передачі від Продавця. В разі виявлення можливих недоліків Покупцем має бути складений відповідний акт та негайно повідомлено про це Продавця. Акт складається з обов'язковою присутністю представника Продавця. Якщо Продавцеві на протязі трьох робочих днів з дня отримання товару не надходить повідомлення про недоліки товару, товар вважається прийнятим Покупцем, як такий, що відповідає вимогам.
Підпунктами 5.1, 5.2 Договору визначено, що Покупець здійснює оплату партії товару за ціною, вказаною в додатку та/або вказаною в рахунку-фактурі, що може виписуватися Продавцем.
Товар оплачується на розрахунковий рахунок Продавця в національній валюті. Оплата товару проводиться наступним чином: - 20% від вартості товару відпущеного згідно Договору-попередня передоплата; - 10% від вартості Товару відпущеного згідно Договору оплачується в строк до 01.09.2018р.; - 70% від вартості Товару відпущеного згідно Договору оплачується в строк до 15.11.2018р.
Згідно з п.п. 6.2 Договору, продавець зобов'язаний: передати товар Покупцю згідно умов Договору; передати Покупцю копію сертифікату якості (походження, аналізу) товару, який надається виробником.
Відповідно до п.п. 10.2 Договору, всі додатки до цього Договору є його невід'ємною частиною.
Згідно з п.п. 11.1 Договору, Договір діє з моменту його підписання обома сторонами до повного виконання Сторонами обов'язків по Договору.
Договір підписано представниками та скріплено відтисками печаток сторін.
На виконання умов Договору, позивачем за період з 10.05.2018р. по 10.12.2018р. було здійснено відповідачу поставки товару згідно видаткових накладних, а саме: №118 від 10.05.2018р. на суму 879666грн. 00коп.; №146 від 21.05.2018р. на суму 1292397грн. 14коп.; №157 від 29.05.2018р. на суму 609953грн. 40коп.; №177 від 07.06.2018р. на суму 198000грн. 00коп.; №180 від 11.06.2018р. на суму 132889грн. 20коп.; №181 від 11.06.2018р. на суму 233262грн. 72коп.; №196 від 14.06.2018р. на суму 60436грн. 22коп.; №223 від 03.07.2018р. на суму 202408грн. 80коп.; №226 від 04.07.2018р. на суму 202408грн. 80коп.; №225 від 05.07.2018р. на суму 53652грн. 96коп.; №227 від 05.07.2018р. на суму 202408грн. 80коп.; №287 від 22.08.2018р. на суму 52950грн. 96коп.; №430 від 20.11.2018р. на суму 280356грн. 00коп.; №445 від 03.12.2018р. на суму 33600грн. 00коп.; №446 від 04.12.2018р. на суму 262136грн. 70коп.; №448 від 05.12.2018р. на суму 197100грн. 00коп.; №449 від 06.12.2018р. на суму 207900грн. 00коп.; №450 від 06.12.2018р. на суму 419333грн. 46коп.; №452 від 07.12.2018р. на суму 167152грн. 50коп.; №454 від 10.12.2018р. на суму 323030грн. 40коп.
В видаткових накладних зазначено, що поставка товару здійснюється на підставі договору поставки №60 від 10.05.2018р. Загалом позивачем поставлено відповідачу товару на суму 6 011 044грн. 06коп. Видаткові накладні підписані представниками та скріплені відтисками печаток Постачальника та Покупця.
Також поставка та отримання товару підтверджується товарно-транспортними накладними від №Р118 від 10.05.2018р., №Р146 від 21.05.2018р., №Р157 від 29.05.2018р.; №Р177 від 07.06.2018р.; №Р180 від 11.06.2018р.; №Р181 від 11.06.2018р.; №Р196 від 14.06.2018р.; №Р223 від 03.07.2018р.; №Р225 від 05.07.2018р.; №Р226 від 04.07.2018р.; №Р227 від 05.07.2018р.; №Р287 від 22.08.2018р.; №Р430 від 20.11.2018р.; №Р445 від 03.12.2018р.; №Р446 від 04.12.2018р.; №Р448 від 05.12.2018р.; №Р449 від 06.12.2018р.; №Р450 від 06.12.2018р.; №Р452 від 07.12.2018р.; №Р454 від 10.12.2018р., підписаними представниками та скріплені відтисками печаток Постачальника та Покупця.
Відповідно до виписок з банківського рахунку відповідачем за період з 10.05.2018р. по 18.04.2019р. перераховано на користь позивача 2910000грн. 00коп. Відповідачем 05.07.2018р. згідно видаткової накладної №07-0000002 було передано позивачу товару на суму 351260грн. 00коп.
17.12.2018р. позивачем на адресу відповідача було надіслано претензію № 48 про сплату заборгованості, яка отримана відповідачем 19.12.2018р., що підтверджується копією повідомлення про вручення поштового відправлення. Згідно акту звірки взаємних розрахунків за період 10.05.2018р. - 10.04.2019р. за договором поставки №60 від 10.05.2018р. заборгованість відповідача станом на 10.04.2019р. становить 3749784грн. 06коп.Акт звірки розрахунків підписано представниками та скріплено відтисками печаток сторін.
У акті звірки розрахунків за період 10.05.2018р. - 10.04.2019р. за договором поставки №60 від 10.05.2018р. відображено операцію повернення товару згідно видаткової накладної №07-0000002 на суму 351260грн. 00коп.
Оскільки відповідач в добровільному порядку та у встановлені Договором терміни не здійснив оплату заборгованості позивач просить суд стягнути 3 101 044грн. 06 коп. боргу в примусовому порядку.
Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 09.08.2019 р. у справі № 924/455/19 позов задоволено частково. Ухвалено стягнути з фермерського господарства "Золотий жайвір" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Агроплантеко" 2749784грн. 06 коп. заборгованості, 41246 грн. 76 коп. судового збору, 3286 грн. 21коп. витрат на оплату послуг адвоката.
Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 21.10.2019р. апеляційну скаргу Фермерського господарства "Золотий жайвір" залишено без задоволення, а рішення Господарського суду Хмельницької області від 09.08.2019 р. у справі № 924/455/19 в частині стягнення 60436 грн. 22 коп. заборгованості - без змін.
Позивач з урахуванням суми та строку прострочення сплати основного боргу відповідача перед позивачем, звернувся із вказаним позовом до суду про стягнення 2 862 222, 06 грн. за неналежне виконання Відповідачем умов Договору.
Враховуючи вищевикладене, повно, всебічно і об'єктивно дослідивши матеріали та обставини справи, оцінивши надані сторонами докази по суті спору, їх належність, допустимість, достовірність кожного окремо, судом береться до уваги таке.
У відповідності до ст.11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно зі ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Нормами ст. 627 ЦК України встановлено свободу договору, тобто, відповідно до ст. 6 цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
За змістом ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно зі ст.193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.
Як встановлено рішенням Господарського суду Хмельницької області від 09.08.2019 р. у справі № 924/455/19, яке набрало законної сили (залишеним без змін Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 21.10.2019р.) 10.05.2018р. між Товариством з обмеженою відповідальністю "Агроплантеко", м. Луцьк (Продавець) та Фермерським господарством "Золотий жайвір" с. Городниця Підволочиського району Тернопільської області (Покупець) укладено договір поставки № 60.
Правовідносини, що виникли між сторонами характеризуються ознаками договору поставки.
Відповідно до ст.712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно ст. 629 цього Кодексу, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 Цивільного кодексу України, ч. 7 ст. 193 Господарського кодексу України).
Як встановлено рішенням Господарського суду Хмельницької області від 09.08.2019 р. у справі № 924/455/19, позивачем на виконання умов Договору поставки, в період з 10.05.2018р. по 10.12.2018р. було поставлено відповідачу товар на загальну суму 6011044грн. 06коп., що підтверджується належним чином завіреними копіями видаткових накладних та товарно-транспортних накладних.
Умовами п.п. 5.2 Договору сторони погодили, що оплата товару проводиться наступним чином: - 20% від вартості товару відпущеного згідно Договору-попередня передоплата; - 10% від вартості Товару відпущеного згідно Договору оплачується в строк до 01.09.2018р.; - 70% від вартості Товару відпущеного згідно Договору оплачується в строк до 15.11.2018р.
На виконання умов Договору, відповідачем за період з 10.05.2018р. по 18.04.2019р. перераховано на користь позивача 2910000грн. 00коп. Також, відповідачем згідно видаткової накладної від 05.07.2018р. № 07-0000002 було повернуто позивачу товар на суму 351260грн. 00коп.
Як встановлено рішенням Господарського суду Хмельницької області від 09.08.2019 р. у справі № 924/455/19 доводи представника позивача про те, що повернення товару згідно видаткової накладної від 05.07.2018р. № 07-0000002 на суму 351260грн. 00коп. відбувалось не межах договору поставки №60 від 10.05.2018р., а є окремою господарською операцію поставки товару ФГ "Золотий жайвір" на користь ТзОВ "Агроплантеко", а також доводи відповідача про те, що поставка товарів на суму 2749784грн. 06коп. відбувалась не в межах договору поставки №60 від 10.05.2018р., а є окремою господарською операцією суд оцінив критично та до уваги не прийняв, оскільки , як зазначено у рішенні Господарського суду Хмельницької області від 09.08.2019 р. у справі № 924/455/19 такі факти спростовані наявними в матеріалах справи доказами. Суд врахував, що як і господарська операція повернення товару на суму 351 260грн. 00коп., так і господарські операції щодо поставки товарів на суму 2 749 784грн. 06коп. відображені сторонами у акті звірки розрахунків за період 10.05.2018р. - 10.04.2019р. за договором поставки № 60 від 10.05.2018р. Акт звірки розрахунків підписано представниками та скріплено відтисками печаток сторін, без зауважень та застережень.
Як встановлено рішенням Господарського суду Хмельницької області від 09.08.2019 р. у справі № 924/455/19 доводи відповідача про те, що поставка товарів на суму 2749784грн. 06коп. відбувалась не в межах договору поставки №60 від 10.05.2018р., а є окремою господарською операцією спростовуються також тим, що у всіх видаткових накладних, за якими відбувалась поставка товару на загальну суму 6011044грн. 06коп. міститься посилання на договір поставки №60 від 10.05.2018р. Усі накладні підписані представником та скріплені відтиском печатки Покупця без будь-яких зауважень та застережень.
Крім того у п.2.1 договору сторони узгодили, що асортимент товару, його ціна і кількість, місце передачі та термін поставки визначаються в додатках до даного Договору, рахунках та видаткових накладних, що є невід'ємною частиною цього Договору, а п.2.2 договору визначили, що всі рахунки та видаткові накладні, що виписані в період дії даного Договору, є його невід'ємною частиною.
З урахуванням того, що на підставі дослідження та аналізу наявних в матеріалах справи доказів суд (в межа розгляду справи № 924/455/19) дійшов висновку, що поставка товару на загальну суму 6011044грн. 06коп. відбувалась в межах договору поставки товару №60 від 10.05.2018р., доводи відповідача, щодо ненастання строку оплати товару на суму 2749784грн. 06коп. спростовуються наявними в матеріалах справи доказами та умовами п.5.2 договору, яким визначено кінцеву дату оплати - 15.11.2018р.
Згідно з ч. 4 ст.75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до ст. 129-1 Конституції України, ст. 18 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Конституційний Суд України у своєму рішенні №18-рп/2012 від 13.12.2012р. вказав, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави.
Розглядаючи справу №5-рп/2013, Конституційний Суд України у своєму рішенні від 26.06.2013р. зазначив, що право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист.
Невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (п.3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25.04.2012р. № 11-рп/2012).
З наведених приписів Конституції України та рішень Конституційного Суду України вбачається декларування законодавцем безумовного права кожного, на чию користь ухвалено судове рішення, на його виконання.
Відповідно до ч.ч. 2, 4 ст.13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом.
Так, одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (п. 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-8/1427 від 18.11.2003 року "Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини").
Згідно з преамбулою та статті 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини та згідно з рішення Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 року у справі за заявою №48553/99 "Совтрансавто-Холдінг" проти України", рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.1999 року у справі за заявою №28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів. В силу частини 3 статті 4 ГПК України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" згадані судові рішення та зміст самої Конвенції про захист прав та свобод людини є джерелом права.
Даний принцип тісно пов'язаний з приписами ч. 4 ст. 75 ГПК України, відповідно до якої, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
За змістом наведеної норми, неодмінною умовою її застосування є один і той самий склад сторін як у справі, що розглядається господарським судом, так і у справі (або справах) зі спору, що вирішувався раніше, і в якій встановлено певні факти, що мають значення для розглядуваної справи.
Преюдиційні факти є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв'язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.
Аналогічні положення знайшли своє відображення в пункті 2.6 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року №18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" (далі - Постанова № 18), згідно якої не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.
Тому судове рішення у справі № 924/455/19 не може бути поставлене під сумнів, а прийняте рішення не може йому суперечити, обставини, встановлені у цьому рішенні, не потребують доказування.
Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Приписами ст. 530 ЦК України передбачено, що, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до вимог ст. 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Статтею 612 ЦК України визначено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не виконав зобов'язання у строк, встановлений договором.
Оплату за переданий товар Відповідач здійснював несвоєчасно та не виконав зобов'язання у визначений Договором поставки № 60 від 10.05.2018 строк, чим порушив умови господарського зобов'язання, зокрема, вимоги пункту 5.2. Договору.
Згідно з вимогами ч. 2 ст. 193 ГК України, порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
У відповідності до ч. 1 ст. 218 ГК України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Статтею 216 ГК України передбачено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку,
передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Пунктами 1, 2 ст. 230 ГК України визначено, що санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Суб'єктами права застосування штрафних санкцій є учасники відносин у сфері господарювання, зазначені у ст. 2 цього Кодексу.
Пунктом 6 ст. 231 ГК України передбачено, що штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.
Відповідно до вимог ст. 549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Згідно з приписами ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
Пунктами 8.1-8.3 Договору №60 від 10.05.18р. передбачено, що за невиконання або неналежне виконання умов Договору Сторони несуть відповідальність відповідно до чинного законодавства та умов даного Договору. У випадку порушення термінів або умов оплати товару Покупець сплачує на користь Продавця пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, діючої у відповідний період прострочення платежу, від суми простроченого або неналежно здійсненого платежу за кожен день прострочення розрахунку, а також проценти річних (за користування грішми) у розмірі 50% річних від простроченої суми. Сторони, відповідно до ст. 259 ЦК України, домовились про те, що строк позовної давності щодо стягнення штрафних санкцій збільшується до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за даним Договором.
Згідно з п. 6 ст. 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
У п. 2.5. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013 року “Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань” з цього приводу зазначено, що щодо пені за порушення грошових зобов'язань застосовується припис частини шостої статті 232 ГК України. Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 ГК України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.
Як зазначалося вище, у договорі передбачено, що пеня нараховується за кожний день прострочення платежу.
З аналізу вказаної норми та з врахуванням п. 2.5. Постанови суд приходить до висновку, що сторонами в договорі не визначено іншого строку нарахування штрафної санкції (пені), ніж того, що передбачений ч. 6 ст. 232 ГК України, тобто, шести місяців. Аналогічний за змістом правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України від 04.12.2012 у справі №17/034-11 та від 11.12.2012 у справі №10/065-11. Відтак, позивачем неправомірно здійснено нарахування пені поза межами шестимісячного строку від дня прострочення зобов'язання. З огляду на вищенаведене та п. 8.2. договору, доведення факту невиконання відповідачем умов Договору від 10.05.2018р., вимоги позивача про стягнення з відповідача пені підлягають частковому задоволенню в сумі 660 696,32 грн. за період з 16.11.2018р по 27.05.2019р. (на 183 дня).
Суд приймає до уваги також, що як встановлено рішенням Господарського суду Хмельницької області від 09.08.2019 р. у справі № 924/455/19 поставка товару на загальну суму 6011044грн. 06коп. відбувалась в межах договору поставки товару №60 від 10.05.2018р., доводи відповідача, щодо ненастання строку оплати товару на суму 2749784грн. 06коп. спростовуються наявними в матеріалах справи доказами та умовами п.5.2 договору, яким визначено кінцеву дату оплати - 15.11.2018р. Тобто рішенням Господарського суду Хмельницької області від 09.08.2019 р. у справі № 924/455/19 встановлено, що поставка товару на загальну суму 6011044грн. 06коп. відбувалась в межах договору поставки товару №60 від 10.05.2018р., яким визначено кінцеву дату оплати - 15.11.2018р.
Одночасно, відповідачем у відзиві на позов міститься вимога щодо про застосування позовної давності щодо нарахування пені на заборгованість за договором.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 Цивільного кодексу України).
Відповідно до п. 2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України “Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів” № 10 від 29.05.2013 (далі - постанова Пленуму ВГСУ № 10), за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Згідно з ч. 1 ст. 260 Цивільного кодексу України, позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу.
Строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку (ч. 1 ст. 254 Цивільного кодексу України).
Статтею 253 Цивільного кодексу України встановлено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Відповідно до ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Окремо суд звертає увагу на те, що п. 8.3 Договору №60 від 10.05.18р. передбачено, що строк позовної давності щодо стягнення штрафних санкцій збільшується до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за даним Договором.
Сторони у господарському договорі можуть самостійно визначати розмір штрафних санкцій (пені, штрафу) та граничні строки їх нарахування у випадку порушення стороною прийнятого на себе зобов'язання. У випадку відсутності таких спеціальних умов у договорі, дії частина 6, статті 232 ГК України, яка передбачає, що строк нарахування пені припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано. Аналогічна правова позиція викладена у Постанові ВС/КГС у справі 902/959/19 від 20 серпня 2020р.
Водночас вказана стаття не стосується застосування строку позовної давності, щодо пені, і це питання регулюється ст., ст. 254, 258 ЦК України. Так, згідно ст. 258 ЦК України до вимог щодо стягнення пені застосовується позовна давність в один рік.
Відтак пеня нараховується за кожен день прострочення на відповідну суму, то позовна давність до вимог про її застосування обчислюється окремо за кожний день прострочення. Право на подання позову про стягнення такої санкції виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права.
До того ж, якщо строк нарахування пені в порядку, передбаченому ст. 232 ГК України може бути змінений за згодою сторін, то спеціальний строк позовної давності в один рік, передбачений ст. 258 ЦК України, зокрема його початок, перебіг та закінчення - ні. Перебіг позовної давності завжди розпочинається на наступний день після дня, в який зобов'язання повинно було бути виконаним.
Відповідно до пункту 1 частини другої статі 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік.
Отже, з огляду на те, що нарахування господарських санкцій припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконаним, то позовна давність спливає через рік від дня, за який нараховано санкцію.
Аналогічна за змістом правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 22.07.2019 зі справи № 911/1563/18, від 22.08.2019 зі справи № 914/508/17, від 11.11.2019 зі справи № 904/1038/19, від 11.02.2020 у справі №916/612/19, справі 902/959/19 від 20 серпня 2020р.
Верховний Суд у справі № 902/959/19 від 20 серпня 2020р. зауважив, що приписами частини шостої статті 232 ГПК України передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане.
Суд зазначає, що відповідно ч.1 ст.259 ЦК України, договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. Формулювання, що наводить позивач у п. 8.3 Договору №60 від 10.05.18р. (яким передбачено, що строк позовної давності щодо стягнення штрафних санкцій збільшується до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за даним Договором) не містить правової визначеності, оскільки поняття тривалості позовної давності та строку виконання зобов'язання не є тотожними, але призводить до того, що його сплив позовної давності може ніколи не настати. Проте договір не може породжувати невизначеність стосовно тривалості позовної давності, оскільки передбачений момент виконання зобов'язання - конкретний термін, який є закінченням строку дії договору. Аналогічна правова позиція викладена у Постановах Верховного Суду України від 11 лютого, 11 березня, 10 червня, 1 липня та 4 листопада 2015 року (справи № 6-240цс14, 6-16цс14, 6-698цс15, 6-757цс15, 6-1926цс15.
Аналіз наведених норм ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою.
Разом з тим спеціальна позовна давність застосовується за умови подання стороною у спорі відповідної заяви, зробленої до винесення судом рішення.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Фінікарідов проти Кіпру" механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб'єктивним фактором, а саме обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Фінікарідов проти Кіпру"). Разом з тим, виходячи з практики ЄСПЛ позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення ЄСПЛ у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії" 20.09.2011).
Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України).
Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 09.08.2019 р. у справі № 924/455/19 встановлено, що поставка товару на загальну суму 6011044грн. 06коп. відбувалась в межах договору поставки товару №60 від 10.05.2018р., доводи відповідача, щодо ненастання строку оплати товару на суму 2749784грн. 06коп. спростовуються наявними в матеріалах справи доказами та умовами п.5.2 договору, яким визначено кінцеву дату оплати - 15.11.2018р.
Таким чином, як встановлено рішенням Господарського суду Хмельницької області від 09.08.2019 р. у справі № 924/455/19 з 16.11.2018р. розпочалось прострочення виконання відповідачем грошового зобов'язання та саме із вказаної дати у позивача виникло право на звернення до суду із позовом за захистом своїх прав.
Таким чином, приймаючи до уваги, що прострочення виконання відповідачем грошового зобов'язання розпочалось з 16.11.2018р., суд дійшов висновку, що строк позовної давності для вимог про стягнення нарахованої пені на заборгованість за договором в період з 16.11.2018р. по 27.05.2019 сплив ще 17.11.2019р. Таким чином, з огляду на те, що позивач звернувся до суду з даним позовом 08.04.2020р. (відповідно до відтиску поштового штемпеля на описі вкладення, накладної АТ "Укрпошта"), суд дійшов висновку, що позивач звернувся з позовними вимогами до господарського суду області після спливу позовної давності (в частині за період з 16.11.2018р. по 07.04.2019р. включно в розмірі 520 646,50грн.), про застосування якої заявлено відповідачем до прийняття рішення по справі, в свою чергу позивачем не доведено, а матеріалами справи не підтверджено поважність причини пропуску позивачем позовної давності що вимог про стягнення пені (в частині за період з 16.11.2018р. по 07.04.2019р. включно в розмірі 520 646,50грн.), у зв'язку з чим, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог в частині стягнення з відповідача пені (в частині за період з 16.11.2018р. по 07.04.2019р. включно в розмірі 520 646,50грн.), з підстав спливу строків позовної давності для пред'явлення вимоги про стягнення пені.
Таким чином, дослідивши та надавши правову оцінки вказаним позивачем обставинам на думку суду, позивач звернувся до суду з вимогою про захист свого цивільного права в частині стягнення пені за період з 08.04.2018р. по 27.05.2019р. в розмірі 140 049,82 грн. у межах строку позовної давності, а тому заява відповідача про застосування наслідків спливу строків позовної давності в цій частині задоволенню не підлягає. Відповідно позовні вимоги в частині стягнення пені за період з 08.04.2018р. по 27.05.2019р. в розмірі 140 049,82 грн. є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Також позивачем заявлено до стягнення 1 567 509,39 грн. - 50 % річних, інфляційних нарахувань - 202 731,74грн.
Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо іншій розмір процентів не встановлений договором або законом.
З аналізу зазначеної норми законодавства вбачається, що проценти річних є платою за користування коштами, що не були своєчасно сплачені боржником, тобто проценти річних не можна розцінювати як заходи відповідальності за порушення зобов'язань, які можуть бути узгоджені сторонами, оскільки ця норма законодавства є імперативною. Таким чином, передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Річні проценти за своєю правовою природою є складовою частиною боргу та підлягають стягненню разом із сумою основного боргу на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України.
Пунктом 8.2. договору №60 від 10.05.18р. передбачено, що у випадку порушення термінів або умов оплати товару Покупець сплачує на користь Продавця проценти річних (за користування грішми) у розмірі 50% річних від простроченої суми. Отже, учасники правочину встановили інший розмір відсотків за порушення виконання грошового зобов'язання, який складає 50% річних.
Згідно з перерахунком, зробленим судом, сума 50% річних за період прострочення з 16.11.2018 по 17.11.2019 складає 1 567 509,39грн. (розрахунок здійснено судом за допомогою юридичної інформаційно-пошукової системи "Законодавство"). Тому вимоги позивача щодо 50% річних в розмірі 1 567 509,39 грн. підлягають задоволенню.
Щодо позовної вимоги про стягнення інфляційних нарахувань в розмірі 202 731,74грн. суд враховує, що за своєю правовою природою суми інфляційних втрат не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.
Для застосування наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, необхідно, щоб оплату було здійснено поза межами порядку і строків, встановлених договором.
Як встановлено судом відповідач порушив строки оплати заборгованості. Проте, розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помножений на індекс інфляції, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці) у якому (яких) мала місце інфляція (частина 3 пункту 3.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань").
Індекс інфляції розраховується не на кожну дату місяця (як зазначено у розрахунку позивача), а в середньому на місяць. Тому якщо термін прострочення виконання боржником грошового зобов'язання становить менше ніж місяць, то індекс інфляції при визначенні заборгованості не нараховується. Аналогічна правова позиція викладена у постанові ВГС України від 12 квітня 2017 року у справі № 904/11360/16.
Однак, позивачем здійснено розрахунок інфляційних втрат (в розмірі 164 234,76грн. ) за вказаними періодами, за якими прострочення виконання боржником грошового зобов'язання становить менше ніж місяць, тому індекс інфляції при визначенні заборгованості не нараховується. Тому в стягненні 164 234,76грн. втрат від інфляції суд відмовляє. Відповідно вимоги позивача щодо стягнення 38 496,98 грн. втрат від інфляції (за період травень 2019р., вересень 2019р.) підлягають задоволенню.
Суд при цьому, критично оцінює твердження відповідача про те, що боржник звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання зі сплати суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також проценти річних від простроченої суми, у зв'язку із ухваленням судом рішення про задоволення вимог кредитора (від 09.08.2019р. по справі № 924/455/19).
Зважаючи на відсутність у правових нормах такої підстави припинення зобов'язання як ухвалення судом рішення про задоволення вимог кредитора, наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України. Вказаної правової позиції дотримується Верховний Суд України у постановах від 12.09.2011 у справі N 3-73гс11, від 24.10.2011 у справі N 3-89гс11, від 14.11.2011 у справі N 3-116гс11, від 23.01.2012 у справі N 3-142гс11, Верховного Суду від 29 січня 2019 року у справі N 910/11249/17.
Статтею 74 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до статті 86 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Згідно вимог статей 73, 76, 77 та 79 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи; Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування; Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
На підставі наведеного суд вважає позовні вимоги в частині стягнення 38 496,98 грн. втрат від інфляції, 50% річних в розмірі 1 567 509,39 грн., пені в розмірі 140 049,82 грн. є обґрунтованими, підтвердженими матеріалами справи та такими, що підлягають задоволенню. В позові в частині стягнення 164 234,76грн. втрат від інфляції, 520 646,50грн. пені. належить відмовити.
Відповідно до ч. 1 ст. 129 ГПК України, у зв'язку із частковим задоволенням позову, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Окрім витрат по сплаті судового збору, представником позивача подано заяву (у позові) про стягнення з відповідача витрат на правову (правничу) допомогу у сумі 4054грн.
Конституційне право кожного на правову допомогу за своєю суттю є гарантією реалізації, захисту та охорони інших прав і свобод людини і громадянина, і в цьому полягає його соціальна значимість.
Згідно ч. 1 ст. 124 ГПКУ разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи. При цьому, за ч. 1 ст. 123 ГПКУ судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. А згідно п. 1 ч. 3 даної статті до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Аналізуючи частину другу статті 124 ГПКУ суд зазначає, що подання позивачем орієнтовної суми очікуваних ним витрат на професійну правничу допомогу є передумовою реалізації ним свого права на відшкодування зазначених витрат. Так, згідно ч. 2 ст. 126 ГПКУ за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. При цьому, згідно ст. 129 ГПКУ інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи (в тому числі витрати на професійну правничу допомогу), покладаються, у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Суд звертає увагу на те, що за змістом статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 зазначеного Закону).
Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (стаття 16 Господарського процесуального кодексу України).
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина 3 статті 126 цього Кодексу). Натомість позивачем всупереч вимог ст. 126 ГПК України до позовної заяви долучено копію договору про надання правової допомоги №4/19 датований 05.05.2019р. та який діє до 31.12.2019р. Також позивачем надано суду договір про надання правової допомоги №4/20 датований 05.05.2020р. В той час як позовну заяву надіслано до суду 08.04.2020р. Окрім цього, позивачем не надано суду детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Суд наголошує, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (ч. 4 ст. 126 ГПК України).
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у п. 95 рішення у справі "Баришевський проти України" від 26.02.2015, п. 80 рішення у справі "Двойних проти України" від 12.10.2006, п. 88 рішення у справі "Меріт проти України" від 30.03.2004 заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
При цьому ч. 8 ст. 129 ГПК України встановлює, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Натомість у зв'язку із відсутністю детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених адвокатом витрат, необхідних для надання правничої допомоги суд позбавлений можливості відповідно до приписів ч. 4 ст. 126 ГПК України встановити дійсний розмір витрат на оплату послуг адвоката, їх співмірність із складністю справи, виконаною адвокатом роботою (наданими послугами); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт. Відповідне положення міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року , справа № 755/9215/15-ц, провадження № 14-382цс19. Відтак у задоволення заяви позивача про стягнення 4054 грн. витрат на правову допомогу належить відмовити.
Керуючись ст. ст. 2, 12, 20, 24, 73, 74, 129, 232, 237, 238, 240, 241, 327 Господарського процесуального кодексу України, суд -
Позов задовольнити частково.
Стягнути з Фермерського господарства „Золотий жайвір” м. Волочиськ Хмельницької області (Хмельницька область, м. Волочиськ, вул. Запорізька, 11, код ЄДРПОУ 35578504) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю „Агроплантеко”, м. Луцьк Волинської (Волинська область, м. Луцьк, вул. Ранкова, 26-А, код ЄДРПОУ 38009502 ) 140 049,82 грн. (сто сорок тисяч сорок дев'ять гривень 82 коп.) пені, 1 567 509,39 грн. (один мільйон п'ятсот шістдесят сім тисяч п'ятсот дев'ять гривень 39 коп.) 50% річних, 38 496 ,98 грн. (тридцять вісім тисяч чотириста дев'яносто шість гривень 98 коп. ) інфляційних, 26 190 ,84грн. (двадцять шість тисяч сто дев'яносто гривень 84 коп.) судового збору.
Видати наказ.
У решті позову відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів до Північно-західного апеляційного господарського суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено та підписано 08.10.2020р.
Суддя І.В. Заярнюк
Віддрук. 3 прим. : рек. з повідом. про вруч.
1-до справи
2-ТОВ “Агроплантеко" (43022 м. Луцьк, вул. Ранкова, 26-А Волинської області);
3- ФГ “Золотий жайвір” (31200, Хмельницька обл., Волочиський район, місто Волочиськ, ВУЛИЦЯ ЗАПОРІЗЬКА, будинок 11)