Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"08" жовтня 2020 р.м. ХарківСправа № 922/2517/20
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Калініченко Н.В.
без повідомлення (виклику) учасників справи
розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження справу
за позовом Приватного акціонерного товариства «Юнікон», місто Дніпро,
до Державного підприємства «Завод Електроважмаш», місто Харків,
про стягнення 115 914,62 грн.,-
Позивач, Приватне акціонерне товариство «Юнікон», звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою до відповідача, Державного підприємства «Завод Електроважмаш», про стягнення 115 914,62 грн. з яких: 9 461,48 грн. 1% річних, 106 453,14 грн. витрат від інфляції.
12 серпня 2020 року, ухвалою господарського суду Харківської області, прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження у справі № 922/2517/20. Розгляд справи № 922/2517/20 ухвалено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами. 03 вересня 2020 року, ухвалою господарського суду Харківської області, прийняти до розгляду із залученням до матеріалів справи відзив відповідача (вх. № 20112 від 02 вересня 2020 року). 14 вересня 2020 року, ухвалою господарського суду Харківської області, за ініціативою суду продовжено позивачу процесуальний строк на подання відповідь на відзив до 14 вересня 2020 року. Прийнято до розгляду із залученням до матеріалів справи відповідь на відзив (вх. № 20985 від 10 вересня 2020 року). 28 вересня 2020 року, ухвалою господарського суду Харківської області, відмовлено відповідачу у задоволенні заяви про поновлення процесуального строку на подання заперечень. Продовжено відповідачу, за ініціативою суду, процесуальний строку на подання заперечень до 22 вересня 2020 року. Прийнято до розгляду із залученням до матеріалів справи заперечення (вх. № 21853 від 22 вересня 2020 року).
Згідно статті 248 ГПК України, суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі. Відповідно до частини 1 статті 252 ГПК України, розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі. Згідно частини 2 статті 252 ГПК України, розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться.
Згідно статті 114 ГПК України, суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка ратифікована Україною 17 липня 1997 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 - 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі "Смірнова проти України").
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про вчинення усіх необхідних дій для розгляду справи та про достатність у матеріалах справи документальних доказів для вирішення спору по суті.
Розглянувши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно перевіривши матеріали справи та надані учасниками судового процесу докази, суд встановив наступне.
02 листопада 2017 року між Приватним акціонерним товариством «Юнікон» (постачальник, позивач у справі) та Державним підприємством «Завод Електроважмаш» (замовник, відповідач у справі) укладено договір № 238/10-61-ВК (далі за текстом - договір), за умовами якого постачальник зобов'язується у 2017-2018 роках поставити замовнику продукцію, зазначену в специфікаціях № 1-5, а замовник - прийняти і оплатити таку продукцію. Поставка здійснюється окремими партіями. Замовлення на поставку продукції повинно бути оформлено замовником у формі листа, який включає в себе найменування, кількість та термін поставки продукції (пункт 1.1., 1.3. договору). Найменування, номенклатура, кількість та ціна за одиницю продукції, а також код і назва, відповідно до Національного класифікатора України ДК 016:2010 «Державний класифікатор продукції та послуг», затверджений наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики № 457 від 11 жовтня 2010 року та/або до «Національного класифікатора України ДК 021:2015 «Єдиний закупівельний словник», затверджений наказом Міністерства економічного розвитку і торгівлі України від 23 грудня 2015 року № 1749 зазначається у Специфікації №1 (додаток №1), яка є невід'ємною частиною цього договору (пункт 1.2 договору). Згідно пункту 2.1. договору, постачальник здійснює поставку продукції замовнику протягом 20 (двадцяти) календарних днів з моменту направлення письмового замовлення замовника, згідно з пунктом 1.3. цього договору. Датою отримання продукції вважається дата підписання замовником товарно-супровідної документації (пункт 8.3 договору). Ціна цього договору становить: 42 003 090,00 грн., у тому числі ПДВ 20% 7 000 515,00 грн. (пункт 3.1 договору).Умови проведення платежів між сторонами закріплено в розділі 4 договору. Так, за пунктом 4.1 договору замовник здійснює оплату продукції протягом 61 (шістдесяти одного) календарного дня з моменту поставки і прийняття її за якістю і кількістю. При відвантаженні продукції постачальник надає замовнику наступні документи: видаткову накладну, рахунок-фактуру, та товарно-транспортну накладну (пункт 4.1., 4.3. договору).За порушення строку оплати продукції, передбачених цим договором, постачальник має право вимагати оплату 1% річних та індексу інфляційних витрат (пункт 10.5 договору). Розділ 14 передбачає, що договір набуває чинності з моменту його підписання і діє до 02 листопада 2019 року.
У Специфікаціях № 1-5, які слугують додатком до договору, сторони обумовили назву продукції, яка підлягає поставці замовнику, її номенклатуру, кількість, ціну за одиницю продукції та загальну суму поставки.
25 січня 2018 року сторони дійшли згоди внести зміни до специфікації № 1-5 та змінити ціну договору (пункт 3.1), уклавши додаткову угоду № 1,
31 травня 2018 року була укладена додаткова угода № 3, у якій сторони внесли зміни до розділу 16 "Місцезнаходження та банківські реквізити", а також внесли зміни до розділу 6 "Порядок приймання продукції з кількості та якості".
В рамах укладеного договору, позивачем поставлено, а відповідачем отримано обумовлену продукцію, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями видаткових накладних та товарно-транспортних накладних, які є додатками до позовної заяви.
Як зазначає позивач, оплата за поставлений товар була здійснена з порушенням обумовлених сторонами у договорі строків, через що просить суд стягнути з відповідача : 9 461,48 грн. 1% річних, 106 453,14 грн. витрат від інфляції
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України (далі по тексту - ЦК, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, зокрема з правочинів.
Майново-господарські зобов'язання між суб'єктами господарювання виникають на підставі договорів (стаття 179 Господарського кодексу України, далі по тексту - ГК України) і сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначені умов договору (стаття 627 ЦК України).
Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором поставки. Згідно положень стаття 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Відповідно до частини 1 статті 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Як зазначено Верховним Судом у постанові від 21 лютого 2018 року у справі № 910/5226/17, належними доказами, які підтверджують наявність чи відсутність заборгованості, а також встановлюють розмір заборгованості, можуть бути виключно первинні документи, оформлені у відповідності до вимог статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні".
Так, за умовами пункту 4.3 договору, при відвантаженні продукції постачальник надає замовнику наступні документи: видаткову накладну, рахунок-фактуру, товарно-транспортну накладну. Датою отримання продукції вважається дата підписання замовником товарно-супровідної документації (пункт 8.3 договору).
Відповідно до стаття 14 ЦК України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором. Зміст договору становлять умови (пункти) визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (стаття 628 ЦК України)
Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Зазначене також кореспондується зі статтями 525, 526 ЦК України, відповідно до яких зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Отже, належне виконання зобов'язання є виконання зобов'язань, з додержанням вимог і принципів виконання зобов'язання встановленими умовами договору та приписами чинного законодавства.
Як встановлено з матеріалів справи, в рамках укладеного договору між зобов'язаними контрагентами були проведені визначені господарські операції, а саме позивачем поставлено, а відповідачем отримано обумовлену продукцію, що підтверджується копіями видаткових накладних, які представлені до матеріалів справи позивачем.
Вказані видаткові накладні містить посилання на реквізити договору, підписані з боку обох контрагентів, та скріплені їх печатки. Таким чином, видаткові накладні підтверджують факт належного виконання позивачем своїх зобов'язань за договором щодо поставки відповідачу товару.
За приписами статті 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Отже, однією із основних умовою виконання зобов'язання - є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов'язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов'язання. Строк (термін) виконання зобов'язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі.
Згідно частини 1 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Обов'язок щодо здійснення оплати отриманого товару, відповідно до умов договору, виникає у відповідача, за пунктом 4.1 договору протягом 61 (шістдесяти одного) календарного дня з моменту поставки і прийняття її за якістю і кількістю.
Проте, відповідач отриману продукцію оплачував з порушенням строку, визначеного у пункті 4.1. договору, що підтверджується наявними в матеріалах справи банківськими виписками.
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно частиною 1 статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до частини 2 статті 614 ЦК України відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання. Відповідно до частини 3 та 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до статті 78 Конвенції Організації Об'єднаних Націй про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11 квітня 1980 року (Віденської конвенції), до якої Україна приєдналася відповідно до Указу Президії Верховної Ради Української РСР № 7978-ХІ від 23 серпня 1989 року, та яка набула чинності 01 лютого 1991 року, встановлено, що «якщо сторона допустила прострочення у виплаті ціни чи іншої суми, інша сторона має право на відсотки з простроченої суми».
Виходячи із положень статті 625 Цивільного кодексу України, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у виді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Отже, у розумінні положень наведеної норми позивач як кредитор, вправі вимагати стягнення у судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних до повного виконання грошового зобов'язання.
Разом із тим, суд зазначає, що інфляційні втрати та річні, сплату яких передбачено частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафними санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.
Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
Законодавець визначає обов'язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та річних за увесь час прострочення, у зв'язку з чим таке зобов'язання є триваючим. Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду України від 26 квітня 2017 року у справі № 918/329/16.
Отже, вимоги позивача в частині стягнення з відповідача інфляційних втрат та річних є обґрунтованими та такими, що відповідають чинному законодавству, у тому числі статті 625 ЦК України, згідно якої боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити 3% річних з простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Умови укладеного між сторонами у даній господарській справі договору містить інший розмір процентів, аніж той, який передбачений статтею 625 Цивільного кодексу України. Зокрема, у пункті 10.5 договору, сторони на власний розсуд, з урахуванням принципу свободи договору, втіленим у цивільному законодавстві, визначили розмір річних у розмірі 1%.
Здійснивши перерахунок 1 % річних та інфляційних втрат, з урахуванням умов договору, прострочення по сплаті грошового зобов'язання, а також порядку розрахунків погодженого сторонами та з урахуванням перебіг строку, визначеного статтею 253 Цивільного кодексу України, господарський суд зазначає, що арифметично вірною сумою до стягнення є 9 556,45 грн. 1 % річних та 106 450,45 грн. інфляційних втрат.
Відповідно до частини 2 статті 237 Господарського процесуального кодексу України при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог. Зважаючи на те, що суд обмежений в праві вийти за межі позовних вимог в частині стягнення 1% річних, позовні вимоги позивача підлягають задоволенню в сумі, зазначеній в прохальній частині позовної заяви, а саме в розмірі 9 461,48 грн.
Визначені відповідачем доводи в обґрунтування заперечень на позовні вимоги по даній справі є юридично не спроможними, оскільки Європейським судом з прав людини в рішенні від 18 жовтня 2005 року у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» та в рішенні від 30 листопада 2004 року у справі «Бакалов проти України» зазначав, що відсутність бюджетного фінансування (бюджетних коштів) не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання. Відповідно ж до положень статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.
Окрім того, частина 2 статті 218 ГК України та статті 617 ЦК України не передбачено такої підстави для звільнення від відповідальності, як відсутність у боржника необхідних коштів.
Відповідачем не надано належних та допустимих доказів на спростування наведених вище висновків, як і не надано належних доказів на підтвердження вчасної оплати поставленого товару у строки, які обумовлені сторонами в договорі. За таких обставин, оскільки відповідач прийняв товар, однак несвоєчасно оплатив позивачу його вартість, суд дійшов висновку про те, що відповідачем були порушені права та законні інтереси позивача, за захистом яких він звернувся до суду, у зв'язку з чим задовольняє позовні вимоги щодо стягнення з відповідача 9 461,48 грн. 1 % річних та 106 450,45 грн. інфляційних втрат.
Щодо визначеної позивачем суми витрат на правову (правничу) допомогу, то суд зазначає наступне.
Згідно частини 8 статті 129 ГПК України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.
Із запровадженням змін до ГПК України законодавцем принципово по новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства.
У свою чергу, частиною 8 статті 252 ГПК України, зокрема, унормовано, що при розгляді справи у порядку спрощеного провадження судові дебати не проводяться.
Водночас, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц викладено правову позицію про те, що вимога частини 8 статті 141 Цивільного процесуального кодексу України (аналогічна норма міститься у частині 8 статті 129 ГПК України) щодо строку та порядку подання доказів про розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, має застосовуватися і до справ, що розглядаються в спрощеному провадженні, де судові дебати відсутні.
Станом на час прийняття рішення у цій справі у матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 15 000 грн. Однак, як в позовній заяві, так і в відповіді на відзив позивач зазначив про свій намір подати такі докази.
Суд звертає увагу, що з дати ухвалення рішення по даній справі, позивач має присічний строк на представлення документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунки таких витрат в розмірі 15 000,00 грн., що зумовить застосування судом правого механізму охопленого пунктом 3 частиною 1 статті 244 Господарського процесуального кодексу України (ухвалення додаткового рішення).
Згідно з статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (див. рішення у справах "Ейрі проти Ірландії", від 09 жовтня 1979 року, пункт 24, Series A N 32, та "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява №38695/97, пункт 43, ECHR 2000-II).
У пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2010 року "Справа "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04) Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97, пункт 36, від 01 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", № 49684/99, пункт 30, від 27 вересня 2001 року).
Враховуючи усе вищевикладене, суд приходить до висновку що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню частково.
Судові витрати зі сплати позивачем при поданні позову судового збору, відповідно до пункту 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 1-5, 8, 10-12, 20, 41-46, 73-80, 86, 123, пунктом 2 частини 1 статті 129, статтями 232, 233, 236 238, 240, 241, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд Харківської області, -
Позов задовольнити частково.
Стягнути з Державного підприємства «Завод Електроважмаш» (61089, м. Харків, просп. Московський, будинок 299, ідентифікаційний код юридичної особи 00213121) на користь Приватного акціонерного товариства «Юнікон» (49005, місто Дніпро, вулиця Олеся Гончара, будинок 28 А, ідентифікаційний код юридичної особи 23647176) 9 461,48 грн. 1 % річних та 106 450,45 грн. інфляційних втрат, а також судові витрати (сплачений судовий збір) в сумі 2 101,95 грн.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
В іншій частині позову - відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення, відповідно до статей 256, 257 ГПК України та з урахуванням підпункту 17.5 пункту 17 Перехідних положень Кодексу.
Повне рішення складено "08" жовтня 2020 року.
Суддя Н.В. Калініченко
справа № 922/2517/20