30 вересня 2020 року місто Київ
Єдиний унікальний номер справи 756/11440/19
Номер провадження 22-ц/824/8393/2020
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Вербової І.М., суддів Саліхова В. В., Поліщук Н. В.,
за участю секретаря судового засідання - Яворської А. А.,
вивчивши апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Оболонського районного суду міста Києва від 13 березня 2020 року, ухвалене під головуванням судді Диби О. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до держави Російської Федерації про стягнення шкоди,
У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Оболонського районного суду міста Києва з позов до держави Російської Федерації про стягнення майнової шкоди в розмірі 540 000 грн., що на день подання позову до суду за офіційним курсом НБУ становить 19 459,46 Євро та моральної шкоди у розмірі 971 250 грн., що на день подання позову до суду становить 35 000 Євро.
Позовну заяву обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 був зареєстрований та проживав у квартирі АДРЕСА_1 , проте, внаслідок збройної агресії Російської Федерації, останній був вимушений разом з малолітнім сином покинути тимчасово окуповану територію України та переїхати до міста Київ.
Згідно постанови Верховної Ради України від 17 березня 2015 року № 254-VІІІ місто Донецьк включено до переліку населених пунктів, які мають статус тимчасово окупованої території.
Позивач зазначає, що підставами для звернення до суду є законодавчо визнані та встановлені рішеннями судів, численні порушення Російською Федерацією основоположних прав і свобод людини.
На думку позивача, відповідачем було порушено його налагоджене повноцінне життя та побут, права на вільне пересування, повагу до честі та гідності, свободу і особисту недоторканість, повагу до приватного і сімейного життя, свободу думки та інших політичних прав громадянина України. Крім того, збройною агресією Російської Федерації позивачу було завдано суттєву майнову шкоду, порушено його права на користування та розпорядження належним йому майном.
Так, у період з вересня 2014 року по вересень 2019 року позивач був позбавлений можливості розпоряджатись своєю квартирою.
Позивач зазначає, що середня місячна вартість оренди двокімнатної квартири у місті Донецьк становить 9 000 грн., проте, у зв'язку з неможливістю надавати в оренду власну квартиру, останній зазнав упущену вигоду, яка становить 540 000 грн.
Таким чином, позивач вважає, що завдана йому внаслідок збройної агресії Російської Федерації майнова шкода становить 540 000 грн.
На думку позивача, внаслідок збройної агресії Російської Федерації його конституційні права та права його малолітніх дітей були порушені.
Позивач зазначає, що на даний час він зареєстрований та проживає в місті Києві, крім того, у зв'язку з порушенням його прав, останній вимушений шукати додатковий заробіток для оренди житла.
Так, враховуючи вищенаведене, а також триваючий характер порушень прав та законних інтересів позивача, останній вважає, що наявні підстави для стягнення з відповідача на його користь моральної шкоди у розмірі 35 000 Євро.
Заочним рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 13 березня 2020 року (а.с. 36-42) позовні вимоги ОСОБА_1 до держави Російської Федерації про стягнення шкоди, залишено без задоволення.
Не погоджуючись з вищевказаним рішенням суду, 08 квітня 2020 року ОСОБА_1 направив апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення норм матеріального права та принципу рівності конституційних прав і свобод громадян, просив скасувати рішення Оболонського районного суду міста Києва від 13 березня 2020 року та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги, задовольнити.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що згідно постанови Верховної Ради України від 17 березня 2015 року № 254-VIII місто Донецьк входить до переліку міст з тимчасово окупованими територіями. Таким чином, юридичний факт окупації та тимчасової відсутності в місті Донецьку юрисдикції держави Україна встановлений законом.
Скаржник зазначає, що він є внутрішньо переміщеною особою, що підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи та на даний час проживає в місті Києві.
Так, на думку скаржника, суд першої інстанції мав прийти до висновку, що його вимушене переселення з окупованої території Автономної Республіки Крим відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією АРК. Крім того, відповідальність за порушення визначених Конституцією України та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладено на Російську Федерацію, як на державу-окупанта, відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено ст.. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» та підтверджує факт того, що вимушене переселення позивача з окупованої території Донецької області у вересні 2014 року відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.
Скаржник зазначає, що не зважаючи на те, що в якості однієї із заінтересованих осіб у даній справі визначено іноземну державу, правило щодо застосування до неї судового імунітету, передбачене ч. 1 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» не порушено, оскільки, в даному випадку Російська Федерація бере участь у розгляді справи окремого провадження як заінтересована особа, а не виступає з вимогами як сторона у справі позовного провадження.
Скаржник посилається на те, що він як внутрішньо переміщена особа немає житла на не окупованій території України, в зв'язку з чим, змушений орендувати житло у місті Києві, при цьому, останній позбавлений можливості надавати в оренду своє житло, яке знаходиться в місті Донецьку, оскільки на території Донецьку не діє законодавство України.
Скаржник зазначає, що його переселення відбулося задля уникнення загрози життю, здоров'ю, свободи, насильницькій втраті громадянства, особистих прав на свободу пересування, вираження думки, майнових прав вільного володіння, розпорядження та користування майном, прав на працю та захист у результаті збройної агресії Російської Федерації. Так, на даний час скаржник тимчасово проживає як внутрішньо переміщена особа у місті Києві в зв'язку з чим, вимушений витрачати час і кошти для захисту своїх прав та інтересів.
Враховуючи вищенаведене, а також практику Європейського суду з прав людини, скаржник вважає законним обраний ним спосіб стягнення компенсації за завдану моральну шкоду у виді одноразової суми, яка покриє всі передбачувані порушення, що були допущені Російською Федерацією відносно нього.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 13 травня 2020 року відкрито апеляційне провадження у справі, надано строк для подачі відзиву
Відзиву подано не було.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 26 травня 2020 року закінчено проведення підготовчих дій, призначено справу до розгляду у судовому засіданні з повідомленням учасників справи.
У судовому засіданні скаржник ОСОБА_1 підтримав доводи апеляційної скарги в повному обсязі, просив її задовольнити, з підстав викладених у ній.
Представник відповідача до суду апеляційної інстанції не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином у зв'язку з чим, колегія суддів вважала за можливе розпочати та завершити розгляд справи за відсутності останнього.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, вислухавши доводи скаржника, з'ясувавши обставини справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення, виходячи з наступного.
Виходячи зі змісту частин 1-5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що доводи позивача стосовно розміру завданої йому шкоди є безпідставними, необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню оскільки не можуть бути предметом розгляду загальними судами України, у зв'язку з відсутністю в матеріалах справи згоди компетентних органів Російської Федерації на пред'явлення до неї позову та залучення до участі у справі як відповідача у відповідності до ч. 1 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право». Крім того, позивачем не надано доказів на підтвердження розміру його вимог та правомірність їх стягнення з відповідача.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на таке.
Судом встановлено, що згідно довідки від 15 жовтня 2014 року № 3005000119 ОСОБА_1 взято на облік як внутрішньо переміщену особу (а.с. 06).
Як вбачається з відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відомостей з Реєстру прав власності на нерухоме майно, ОСОБА_1 на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 (а.с. 14-15).
Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Статтями 12, 81 ЦПК України передбачено обов'язок сторін доводити ті обставини, на які вони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Відповідно до положень про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженого Указом Президента від 10 червня 1993 року № 198/93, Україна гарантує додержання положень Віденської конвенції 1961 року та Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 року.
Пред'явлення позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Україні, відповідно до статті 32 Віденської конвенції 1961 року можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави.
Частиною 1 статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлено, що пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Вказаною нормою закріплений принцип судового імунітету держави, основою якого є державний суверенітет і принцип рівності держав ("par in parem non habet imperum"- "рівний над рівними не має влади») і встановлено такі види імунітету держави : 1) імунітет від пред'явлення позову до іноземної держави та залучення її до участі у справі як третьої особи; 2) імунітет від попереднього забезпечення позову (майно іноземної держави не може бути предметом забезпечення позову); 3) імунітет від виконання судового рішення (майно іноземної держави не може бути предметом стягнення в порядку примусового виконання судового рішення).
Вчинення по відношенню до іноземної держави таких процесуальних дій, як пред'явлення позову, залучення її до участі у справі, як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших заходів забезпечення позову, звернення стягнення на таке майно, є можливим лише за наявності згоди компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачене міжнародним договором України або законом України.
У міжнародному приватному праві під імунітетом розуміють непідлеглість однієї держави законодавству та юрисдикції іншої. Імунітет ґрунтується на суверенітеті держав, їх рівності та означає, що жодна з них не може здійснювати свою владу над іншою державою, її органами, майном. Це принцип вилучення держави та її органів з-під юрисдикції іншої держави. Судовий імунітет полягає в непідсудності держави без її згоди судам іншої держави.
Таким чином, учасником справи в судах іншої держави кожна суверенна держава може бути лише з її явно вираженої або мовчазної згоди, висловленої через уповноважених на це осіб.
Так, оскільки відповідачем по даній справі є Російська Федерація, остання має в Україні судовий імунітет, а отже, необхідна згода дипломатичного представництва на пред'явлення до неї позову, разом з тим, матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що така згода була отримана судом, а відтак, суд позбавлений можливості вирішити питання щодо наявності підстав для стягнення з відповідача на користь позивача майнової шкоди у заявленому розмірі.
Враховуючи вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача майнову шкоду.
За змістом ч. ч.1, 2 ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Внаслідок порушення цивільних прав особи згідно ч. 1 ст. 23 Цивільного кодексу вона має право на відшкодування моральної шкоди, яка полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.
Моральна шкода відшкодовується коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Згідно ч. 1 ст. 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Статтею 23 ЦК України встановлено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Згідно із ч. 1 ст. 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою 2 цієї статті.
Таким чином, частина перша статті 1167 ЦК України встановлює загальне правило, відповідно до якого відповідальність за заподіяння моральної шкоди настає за наявності загальної підстави - наявності моральної (немайнової) шкоди, а також за наявності всіх основних умов відповідальності, а саме: неправомірної поведінки, причинного зв'язку та вини заподіювача.
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Так, враховуючи, що відповідачем по даній справі є Російська Федерація, яка має судовий імунітет в Україні, згода якої на пред'явлення до неї позову та залучення до участі у справі, як відповідача відсутня, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відсутності підстав для стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди у зазначеному розмірі.
Посилання скаржника на те, що в даному випадку Російська Федерація бере участь у розгляді справи окремого провадження як заінтересована особа, а не виступає з вимогами як сторона у справі позовного провадження, є помилковим, оскільки вказана справа розглядається в порядку позовного провадження, в якому Російська Федерація виступає відповідачем по справі.
Посилання скаржника на те, що в наслідок збройної агресії Російської Федерації, останньому було завдано майнову та моральну шкоду є безпідставними, оскільки, відповідачем по даній справі є Російська Федерація, яка має в Україні судовий імунітет в зв'язку з чим, необхідна наявність згоди її компетентних органів для пред'явлення до неї позову, разом з тим, така згода в матеріалах справи відсутня.
Відповідно до п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції та не впливають на законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення.
Колегія суддів не вбачає підстав для зміни чи скасування рішення суду, як і не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, Київський апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Заочне рішення Оболонського районного суду міста Києва від 13 березня 2020 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повне судове рішення складено 02 жовтня 2020 року.
Суддя-доповідач: І.М. Вербова
Судді: В. В. Саліхов
Н. В. Поліщук