29 вересня 2020 р.Справа № 440/181/20
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Григорова А.М.,
Суддів: Бартош Н.С. , Подобайло З.Г. ,
за участю секретаря судового засідання Олійник А.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного територіального управління юстиції у Полтавській області на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 17.03.2020 року, головуючий суддя І інстанції: І.Г. Ясиновський, м. Полтава, повний текст складено 17.03.20 року по справі № 440/181/20
за позовом ОСОБА_1
до Головного територіальне управління юстиції у Полтавській області
про стягнення вихідної допомоги та відшкодування за час затримки,
11.01.2020 ОСОБА_1 (далі по тексту - ОСОБА_1 , позивач) звернулася до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного територіальне управління юстиції у Полтавській області, Північно-східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Суми), в якій просила суд:
- стягнути з Головного територіальне управління юстиції у Полтавській області, код ЄДРПОУ 34874347, на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі 34490 грн. 57 коп., не виплачену при звільненні;
- стягнути з Головного територіальне управління юстиції у Полтавській області, код ЄДРПОУ 34874347, на користь ОСОБА_1 відшкодування за час затримки виплати вихідної допомоги у розмірі середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
В обґрунтування заявлених вимог позивачка зазначила, що при звільненні з Головного територіального управління юстиції на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України відповідачем у порушення приписів статті 44 Кодексу законів про працю України не було виплачено їй вихідну допомогу в розмірі не менше середнього місячного заробітку в сумі 34490,57 грн., а тому як наслідок, у зв'язку з викладеним, стягненню підлягає і відшкодування за час затримки вихідної допомоги у розмірі середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 16.0.2020 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі №440/181/20 за позовом ОСОБА_1 до Головного територіального управління юстиції у Полтавській області про стягнення вихідної допомоги та відшкодування за час затримки. Клопотання про залучення до участі у справі в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача Північно-східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Суми) - залишено без задоволення.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 17.03.2020 року позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Головного територіального управління юстиції у Полтавській області (вул. Соборності, 45, м. Полтава, 36014, ідентифікаційний код 34874347) про стягнення вихідної допомоги та відшкодування за час затримки - задоволено частково.
Стягнуто з Головного територіального управління юстиції у Полтавській області на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі 12545,37 грн (дванадцять тисяч п'ятсот сорок п'ять гривень тридцять сім копійок).
Стягнуто з Головного територіального управління юстиції у Полтавській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні по день винесення рішення у розмірі 32676,56 грн (тридцять дві гривні шістсот сімдесят шість гривень п'ятдесят шість копійок.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Головне територіальне управління юстиції у Полтавській області, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подало апеляційну скаргу, в якій просило суд апеляційної інстанції скасувати рішення адміністративного суду першої інстанції, у частині, якою позов задоволено, та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог - відмовити у повному обсязі.
В обґрунтування вимог скарги посилається на те, що не погоджується з викладеними у рішенні суду першої інстанції обґрунтуваннями та висновками, та вважає, що вказане рішення підлягає скасуванню з огляду на таке. Позивачка в період з 29.04.2016 по 26.12.2019 перебувала на державній службі на посаді головного спеціаліста відділу державної реєстрації друкованих засобів масової інформації та громадських формувань Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Полтавській області. Відповідно до постанови КМУ від 09.10.2019 р. №870 "Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції" ліквідовано Головне територіального управління юстиції у Полтавській області. На цей час управління знаходиться у стадії припинення. Позивачка 26.12.2019 була звільнена з займаної посади, на підставі п.4 ч.1 ст.84 та п.1-1 ч.1 ст.87 Закону України "Про державну службу" у зв'язку з ліквідацією Управління про що отримала копію наказу №1785/к від 23.12.2019. Також у день звільнення з позивачкою проведено кінцевий розрахунок та видано трудову книжку. Зазначає, що підстав та самого факту звільнення позивачка не оскаржувала. Вказує, що Закон України "Про державну службу" є спеціальним законом з питань вступу, проходження та припинення державної служби, що включає в себе й питання дисциплінарної відповідальності. Зазначає, що вихідна допомога у розмірі середньомісячної заробітної плати виплачується державному службовцю у разі його звільнення тільки з підстав, передбачених п. 1 ч.1 ст.87 Закону України "Про державну службу". У разі звільнення державного службовця у зв'язку з ліквідацією державного органу не передбачено виплати вихідної допомоги у розмірі середньої місячної заробітної плати. Вказує, що стосовно посилання позивачки на застосування до спірних відносин приписів КЗпП України, то згідно з ч.2 та ч.3 ст.5 Закону України "Про державну службу" відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом. Посилається на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, зазначеної у постанові від 11.04.2018 у справі №333/298/16-ц. Зазначає, що спір, що розглядається, стосується припинення державної служби (ст.87 Закону), оскільки в Законі відсутнє посилання, що ці відносини мають бути врегульовані також і законодавством про працю, у даному випадку мають бути застосовані виключно приписи. Вважає, що до спірного випадку, виплата вихідної допомоги державному службовцеві здійснюється тільки у випадках та розмірах, визначених Законом України "Про державну службу" (ч.3 ст.83 та ч.4 ст.87 Закону). Зазначає, що у спірних правовідносинах наявні такі юридичні факти: позивач перебувала на державній службі; позивача звільнено у зв'язку з ліквідацією державного органу. Вважає, що дані факти позивачкою не спростовані та не оскаржувалися. Зазначає, що питання виплати вихідної допомоги державному службовцю у зв'язку із звільненням врегульовані Законом України "Про державну службу" у спірних правовідносинах це ч.4 ст.87 вказаного Закону, а тому суд першої інстанції безпідставно поширив на спірні правовідносини положення ст.ст. 44,46,49 КЗпП України. Посилається на помилкове посилання суду першої інстанції на практику Європейського суду з прав людини щодо "якості закону" та "законних сподівань". Вважає, що підставою для скасування рішення суду першої інстанції є неправильне застосування норм матеріального права - суд першої інстанції застосував закон, який не підлягає застосуванню та не застосував закону, який підлягав застосуванню - КЗпП України замість Закону України "Про державну службу". Порушення норм процесуального права: відповідно до ст.246 КАС України у мотивувальній частині рішення зазначається мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову. Вказує, що суд першої інстанції не надав оцінки аргументам відповідача щодо приорітетності приписів законодавства про державну службу відносно трудового законодавства, щодо характеру спірних відносин та статусу позивача як державного службовця.
ОСОБА_1 подала відзив на апеляційну скаргу, в якому посилаючись на те, що апеляційна скаргу є цілковито необгрунтованою, та такою, що містить в собі спотворене розуміння та целеспрямоване перекручування законодавства і фактів, а також на те, що відповідачем в порушення ч.2 ст.77 КАС України не було наведено жодного переконливого аргументу чи належного доказу своєї правоти, що вже само по собі підтверджує правомірність вимог позивача та дає можливість постановити рішення на користь позивача, просила залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 17.03.2020 по справі №440/181/20 - без змін.
Учасники справи про дату час та місце розгляду апеляційної скарги були повідомлені заздалегідь та належним чином, що підтверджується наявними в матеріалами справи повідомленнями про вручення поштового відправлення.
Позивачка, в судове засідання не з'явилася, про дату час та місце розгляду апеляційної скарги була повідомлена заздалегідь та належним чином
Представник відповідача підтримав вимоги апеляційної скарги, просив її задовольнити.
Колегія суддів зазначає, що з огляду на ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду та доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 працювала на посадах державної служби у Головному територіальному управлінні юстиції у Полтавській області у період з 01.03.2017 по 26.12.2019, що підтверджується трудовою книжкою серії НОМЕР_2 (а.с. 10-21).
24.10.2019 позивачці було вручено попередження про вивільнення, копія якого міститься у матеріалах справи (а.с. 14).
Наказом Головного територіального управління юстиції у Полтавській області від 23.12.2019 №1785/к "Про звільнення працівників" у зв'язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 №870 "Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції", наказу Міністерства юстиції України від 16.10.2019 №3173/5 "Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України", пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України, пункту 4 частини 1 статті 83 та пункту 1-1 частини 1 статті 87 Закону України "Про державну службу" звільнено ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста відділу державної реєстрації друкованих засобів масової інформації та громадських формувань Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Полтавській області 26 грудня 2019 року у зв'язку з ліквідацією, з припиненням державної служби. Відповідно до статті 24 Закону України "Про відпустки" наказано виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані відпустки згідно наведеного переліку (а.с. 15).
Згідно листа відповідача від 27.12.2019 № 08-29/8237 Головним територіальним управлінням юстиції у Полтавській області не виплачено ОСОБА_1 вихідної допомоги в розмірі не менше середнього місячного заробітку (а.с. 16), що стало підставою для звернення позивача до суду з даним позовом.
Приймаючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка має законні сподівання на отримання вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку відповідно до частини 1 статті 44 Кодексу законів про працю України, зважаючи на те, що пункт 1 статті 40 Кодексу законів про працю України, на підставі якого позивача було звільнено з займаної посади, гарантує працівнику право на отримання вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку відповідно до частини 1 статті 44 Кодексу законів про працю України, а частина 4 статті 40 Кодексу законів про працю України не встановлює особливостей застосування положень статті 44 Кодексу законів про працю України до звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України.
Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Так, принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначає Закон України від 10 грудня 2015 року №889-VIII "Про державну службу" (далі по тексту - Закон України №889-VIII у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Згідно зі ст.1 Закону №889-VIII державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави.
Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов'язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.
Частиною 1 ст.3 Закону України №889-VIII визначено, що цей Закон регулює відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.
Відповідно до п.2 ч.2 ст.3 Закону України №889-VIII дія цього Закону поширюється на державних службовців, зокрема, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.
Частиною першою статті 5 Закону України № 889-VIII визначено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
Крім того, відповідно до частин 2 та 3 ст. 5 Закону України №889-VIII відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Тобто, з аналізу вказаних норм вбачається, що Закон України №889-VIII є спеціальним законом з питань вступу, проходження та припинення державної служби.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 83 Закону України №889-VIII державна служба може бути припинена за ініціативою суб'єкта призначення (статті 87, 87-1 Закону).
У п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» визначено, що підставою для припинення державної служби є ліквідація державного органу.
Колегія суддів зауважує, що Постановою Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 р. «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» Головне територіальне управління юстиції у Полтавській області було ліквідовано.
Відповідно до приписів ч.3 ст.83 Закону України №889-VII у разі звільнення з державної служби на підставі пунктів 6 і 7 частини першої цієї статті (у разі незгоди державного службовця на проходження державної служби у зв'язку із зміною її істотних умов; у разі досягнення державним службовцем 65-річного віку, якщо інше не передбачено законом) державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі середньої місячної заробітної плати.
Частиною 4 ст. 87 Закону України №889-VII передбачено, що у разі звільнення з державної служби на підставі пункту 1 частини першої цієї статті (скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу) державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі середньої місячної заробітної плати.
Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19.09.2019 № 117-ІХ (набрав чинності 25.09.2019) у ст. 87 Закону України «Закону України №889-VII внесено зміни: у п. 1 ч. 1 слова «ліквідація державного органу» замінено словами «скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців», а слова «у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі» виключено; доповнено пунктом 1-1 такого змісту: « 1-1) ліквідація державного органу».
Отже, вихідна допомога у розмірі середньої місячної заробітної плати виплачується державному службовцю у разі його звільнення тільки з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 87 Закону. У разі звільнення державного службовця у зв'язку з ліквідацією державного органу не передбачено виплати вихідної допомоги у розмірі середньої місячної заробітної плати.
Тобто, на момент спірних правовідносин діючим на той час законодавством було чітко врегульовано випадки у зв'язку з настанням яких державному службовцю виплачувалася вихідна допомогу при звільненні останньому, в даному випадку ліквідація державного органу не була правовою підставою для виплати такої допомоги.
Стосовно посилання позивача на те, що в спірних правовідносинах мають застосовуватися норми КЗпП України, то колегія суддів зауважує, наступне.
Згідно з ч.2 та 3 ст. 5 Закону України №889-VII відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Відповідно до змін, внесених до КЗпП статтю 40 доповнено частиною п'ятою (зміни вже набрали чинності на момент виникнення спірних правовідносин), особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Окрім того, суд апеляційної інстанції враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду, яка була зазначена в постанові від 11.04.2018 року по справі № 333/298/16-ц (провадження №14-98цс18) проходження публічної служби - це процес діяльності особи на посадах, які вона обіймає, починаючи від моменту призначення на відповідну посаду та завершуючи припиненням публічної служби, із сукупністю всіх обставин і фактів, які супроводжують таку діяльність. Оскільки така професійна діяльність нерозривно пов'язана з отриманням оплати (винагороди) за роботу, яку особа виконує на відповідній посаді, то правовідносини, пов'язані з нарахуваннями, виплатами, утриманнями, компенсаціями, перерахунками заробітної плати, компенсацій, грошової допомоги під час виконання такою особою своїх посадових обов'язків, є одним з елементів проходження публічної служби, а під час звільнення з публічної служби - одним з елементів припинення такої служби.
Частиною 5 ст.242 КАС України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно доводи суду першої інстанції про неможливість застосування в межах спірних правовідносин в даній справі висновків у наведеній вище справі, яку розглядала Велика Палата Верховного Суду, суд апеляційної інстанції вважає помилковими.
Так, спірні правовідносини по даній справі стосуються припинення державної служби (ст. 87 Закону), а тому оскільки в Законі відсутнє посилання, що ці відносини мають бути врегульовані також і законодавством про працю, в даному випадку мають бути застосовані виключно приписи Закону України №889-VII.
Колегія суддів зауважує, що як свідчать письмові докази, наказом Головного територіального управління юстиції №1785/к від 23.12.2019 «Про звільнення працівників» звільнено 35 працівників Головного територіального управління юстиції. Зазначений наказ стосувався як найманих працівників, так і державних службовців.
У констатуючій частині (преамбулі) наказу зазначено підстави звільнення працівників у розпорядчій частині наказу - перелік звільнених працівників.
Підставами звільнення вказано п. 4 ч. 1 ст. 83 та п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону України №889-VII та п. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України. До державних службовців застосовуються положення Закону України «Про державну службу», до інших працівників - Кодексу законів про працю України, відповідно.
Так, у п. 1 вищевказаного наказу, зазначено, що позивачку звільнено у зв'язку ліквідацією та з припиненням державної служби.
В межах спірних правовідносин існують такі юридичні факти: позивач перебував на посаді державної служби; позивача звільнено у зв'язку з ліквідацією державного органу. Ці факти позивачем належним чином не спростовані та не оскаржуються.
Суд апеляційної інстанції погоджується з доводами скаржника про те, що той факт, що наказі позивача міститься посилання на пункт 1 ст. 40 КЗпП, як на підставу звільнення позивача, не свідчить про те, що у вирішенні питання виплати вихідної допомоги слід керуватися відповідними статтями КЗпП, оскільки не скасовує наявного у позивача статусу державного службовця, та не змінює підставу звільнення.
Згідно частини 4 статті 40 КЗпП України особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Відповідно до ч.2 ст.5 Закону України №889-VII відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Отже, особливості звільнення державних службовців встановлені Законом України «Про державну службу», про що зазначено як в цьому законі, так і в КЗпП України.
Частиною 3 ст.5 Закону України №889-VII дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Питання виплати вихідної допомоги державному службовцю у зв'язку із звільненням врегульовані Законом України №889-VII, а саме приписами ч.3 ст.83 та ч.4 ст.87, а тому доводи позивача про поширення на спірні правовідносини ст.44 КЗпП України є помилковими.
Посилання позивачки на те, що в правовідносинах між нею та відповідачем має місце випадок, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини та ще й про таке застосування трудового законодавства прямо йдеться у спеціальному законодавстві (ч.3 ст.5 Закону України "Про державну службу"), колегія суддів з урахуванням наведених вище висновків суду вважає помилковими.
Окрім того, щодо посилання позивачки у відзиві на апеляційну скарги на практику Першого апеляційного адміністративного суду та Другого апеляційного адміністративного суду, яка була висловлена їх рішеннях (постановах), то колегія суддів з у огляду на ч.5 ст.242 КАС України відповідно до якої при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, вказані рішення судів апеляційної інстанції не підлягають врахуванню при розгляді даної справи.
Відповідно висновки суду першої інстанції про те, що позивач має законні сподівання на отримання вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку відповідно до частини 1 статті 44 Кодексу законів про працю України, зважаючи на те, що пункт 1 статті 40 Кодексу законів про працю України, на підставі якого позивача було звільнено з займаної посади, гарантує працівнику право на отримання вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку відповідно до частини 1 статті 44 Кодексу законів про працю України, а частина 4 статті 40 Кодексу законів про працю України не встановлює особливостей застосування положень статті 44 Кодексу законів про працю України до звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України, колегія суддів вважає помилковими та необґрунтованими.
Стосовно посилань суду першої інстанції на практику Європейського суду з прав людини щодо «якості закону» та «законних сподівань», то колегія суддів звертає увагу, що посилання на певне рішення Європейського суду з прав людини не може бути аргументом без з'ясування змісту цього рішення.
Так, у рішенні по справі про соціальний захист дітей війни «Суханов та Ільченко проти України» (рішення від 26.06.2014, п. 35), на яке посилається суд першої інстанції, Європейський суд з прав людини зазначив, що за певних обставин «законне сподівання» на отримання «активу» також може захищатися ст. 1 Першого протоколу. Якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «законне сподівання», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування. Проте не можна стверджувати про наявність законного сподівання, якщо існує спір щодо правильного тлумачення та застосування національного законодавства і вимоги заявника згодом відхиляються національними судами.
Колегія суддів зауважує, що у спірних правовідносинах вимоги позивача не мають достатнього підґрунтя у національному законодавстві, оскільки зазнали змін норми законодавства щодо виплати вихідної допомоги державним службовцям, а також немає усталеної практики національних судів на підтримку аналогічних скарг заявників, а спір виник виключно на ґрунті тлумачення позивачем законодавства.
З огляду на викладене, у позивача не було «законних сподівань», які могли б підпадати під дію ст. 1 Першого протоколу.
Окрім того, в рішенні Європейського суду з прав людини від 03.06.2014 у справі «Великода проти України» Суд розглянув скаргу за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції і дійшов висновку про відсутність втручання у право заявника на мирне володіння майном внаслідок внесення змін до законодавства щодо зменшення розміру соціальних виплат. Такого висновку Суд дійшов за відсутності доказів того, що ці зміни внесені не у відповідності до законної процедури та за відсутності будь-яких доказів того, що вони не були доступними та передбачуваними.
Крім того, принцип обґрунтованого очікування не може заперечувати право держав змінювати своє законодавство.
Отже, у даному випадку відсутній факт втручання держави у право позивача на мирне володіння майном.
Тобто, з урахуванням наведеного вище, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції помилково дійшов висновку про порушення права позивачки на отримання вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку відповідно до частини першої ст.44 КЗпП України.
Також, колегія суддів вважає необґрунтованими вимоги позивачки та відповідно висновки суду першої інстанції щодо стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, з огляду на відсутність порушення права позивачки на виплату вихідної допомоги.
Таким чином, враховуючи викладене вище, колегія суддів приходить до висновку про помилковість висновків суду першої інстанції про часткове задоволення позову ОСОБА_1 до Головного територіального управління юстиції у Полтавській області про стягнення вихідної допомоги та відшкодування за час затримки, а тому вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення, яким у позові належить відмовити.
Згідно зі ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи відповідача щодо правомірності проведеної перевірки є помилковими.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є:
1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи;
2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;
3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;
4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
На підставі викладеного, судова колегія вважає, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, що відповідно до вимог ст.317 КАС України є підставою для скасування судового рішення з прийняттям нового рішення, яким у позові відмовити.
Оскільки, відповідно до п.1 ч.6 ст.12 КАС України справами незначної складності є справи щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України "Про запобігання корупції" займають відповідальне та особливо відповідальне становище, і позивачка не була службовою особою, який у значенні вказаного вище Закону займав відповідальне або особливо відповідальне становище, дана справа відноситься до справ незначної складності, а також враховуючи те, що дана справа розглянута за правилами спрощеного позовного провадження, відповідно вказане рішення (постанова) суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.
Керуючись ст.ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу задовольнити
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 17.03.2020 року по справі №440/181/20 скасувати.
Прийняти нове рішення, яким у позові відмовити
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.
Головуючий суддя (підпис)А.М. Григоров
Судді(підпис) (підпис) Н.С. Бартош З.Г. Подобайло
Повний текст постанови складено 05.10.2020 року