24 вересня 2020 року м. Рівне №460/4648/20
Рівненський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Борискіна С.А. за участю секретаря судового засідання М.С. Боймиструк та сторін і інших осіб, які беруть участь у справі:
позивача: представник Шеруда О.П.,
відповідача: представник Мигас О.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
доВійськової частини НОМЕР_1
про стягнення грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, -
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив:
-стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з 03.08.2019 по 28.04.2020 в сумі 215916,30 грн.
Мотивуючи вимоги позову зазначав, що під час його звільнення, відповідачем не було вчасно проведено повний розрахунок з усіх видів його забезпечення, а саме: не виплачена компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки. Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 27.01.2020 у справі №460/3296/20 зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити йому грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби. Проте, вказане судове рішення було виконане лише 29.04.2020. Відтак, враховуючи, що відповідач порушив строки розрахунку, враховуючи вимоги ст.117 КЗпП України, у позивача виникло право на стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 215916,30 грн. Просив позов задовольнити повністю.
Ухвалою суду від 30.06.2020 відкрито загальне позовне провадження у справі та призначено підготовче судове засідання на 10.08.2020 на 09:30 год.
29.07.2020 відповідачем подано відзив на позов, відповідно до змісту якого він заперечував проти їхнього задоволення. Зазначав на обґрунтування своєї позиції, що з системного аналізу норм Порядку №100 та Порядку №260/2018 можна дійти висновку, що згідно з чинним законодавством нарахування середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовцям проводиться шляхом множення середньоденного грошового забезпечення на число календарних днів, які мають бути оплачені за середнім грошовим забезпеченням. Середньоденне грошове забезпечення військовослужбовця обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують звільненню, та визначається діленням грошового забезпечення за фактично відпрацьовані протягом цих двох місяців календарні дні на число календарних днів за цей період. Нарахування середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні здійснюється з щомісячних основних (посадовий оклад, оклад за військовим званням; надбавка за вислугу років) та додаткових видів грошового забезпечення (підвищення посадового окладу; надбавки; доплати, премія). Таким чином, вважав, що розрахунок середнього заробітку, наведений позивачем у позовній заяві, здійсненний з порушенням положень Порядку обчислення заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 та Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.06.2018 №260. При цьому, вказував, що у законодавстві, яке регулює військову сферу, питання щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку взагалі не передбачено, але це не дає підстав застосовувати для врегулювання спірного питання норми трудового законодавства. Оскільки позивач добровільно написав рапорт на здачу справ та посади, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні ч.1 ст.117 КЗпП України є безпідставним. Просив відмовити у задоволенні позову у повному обсязі (а.с.26-32).
Ухвалою суду від 10.08.2020 закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті на 24.09.2020 на 14:30 год.
У судовому засіданні, призначеному на 24.09.2020, представник позивача позовні вимоги підтримав з підстав, наведених у позові. Просив позов задовольнити повністю.
У судовому засіданні, призначеному на 24.09.2020, представник відповідача заперечував проти позовних вимог з підстав, наведених у відзиві. Просив повністю відмовити у задоволенні позову.
Заслухавши пояснення представників сторін, всебічно та повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, судом встановлено наступне.
Судом встановлено та не заперечувалось сторонами, що ОСОБА_1 має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій.
Військову службу позивач проходив у Військовій частині НОМЕР_1 (Командування військ оперативного командування " ІНФОРМАЦІЯ_1 ") та відповідно до наказу начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України (по особовому складу) від 19.07.2019 №344 був звільнений згідно з п.2 ч.5 ст.26 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу", у відставку за станом здоров'я.
Наказом Командувача військ оперативного командування " ІНФОРМАЦІЯ_1 " (по стройовій частині) від 02.08.2019 №181 ОСОБА_1 був виключений зі списків особового складу частини, з усіх видів забезпечення та направлений для зарахування на військовий облік до Рівненського об'єднаного міського територіального центру комплектування та соціальної підтримки Рівненської області з 02.08.2019 (а.с.9).
Судом також встановлено, що під час звільнення з військової служби позивачу не було проведено нарахування та виплати компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, що змусило позивача здійснювати захист своїх прав у суді.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 27.01.2020 у справі №460/3296/20 адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинення певних дій - задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Вказане рішення набрало законної сили 29.04.2020 (а.с.10-16).
На виконання даного судового рішення, відповідачем 29.04.2020 здійснено перерахування ОСОБА_1 на його картковий рахунок нарахованої грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної додаткової відпустки (а.с.8).
Отже, фактично остаточний розрахунок при звільненні позивача з військової служби було здійснено відповідачем 29.04.2020.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам та вирішуючи спір по суті, суд керується наступним.
Відповідно до ст.43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Однією із встановлених державою гарантій права на своєчасне одержання винагороди за працю є передбачений Кодексом законів про працю України обов'язок роботодавця виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 № 2011-XII (далі - Закон від 20.12.1991 № 2011-XII).
Однак, Законом від 20.12.1991 № 2011-XII правові відносини щодо виплати середнього заробітку (грошового забезпечення) за весь час затримки розрахунку при звільненні не врегульовані, внаслідок чого до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми ст.116 - 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗПП України).
Наведене відповідає правовому висновку щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців, викладеному в постановах Верховного Суду від 31.05.2018 в справі № 823/1023/16, від 30.01.2019 у справі № 807/3664/14, від 26.06.2019 у справі № 826/15235/16, від 30.04.2020 справі № 140/2006/19.
Відповідно до ст.47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов'язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Частиною 1 статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору (ч.2 ст.117 КЗпП України).
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст.116 КЗпП, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
За змістом ч.1 ст.117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Відтак, ч.1 ст.117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Натомість, ч. 2 ст. 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч.1 ст.117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
До вказаних правових висновків застосування ст.117 КЗпП України, дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 в справі № 821/1083/17.
Отже, після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати, роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої зазначеною статтею, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Оскільки в межах спірних правовідносин рішенням суду було встановлено, що позивачу на день звільнення не була виплачена грошова компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, то судом відхиляються твердження відповідача про те, що немає обґрунтованих підстав стверджувати, що положення ст.117 КЗпП України передбачають право на отримання відшкодування за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того як її сума була встановлена судом.
Що стосується посилання відповідача у відзиві на рішенні Європейського суду з прав людини від 08.04.2010 у справі "Меньшакова проти України", в частині того, що компенсація за затримку виплати заробітної плати, відповідно до ст.117 КЗпП України, з прийняттям судових рішень більше не застосовується, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію змінюється на зобов'язання виконати судові рішення на користь позивача, то судом вони також відхиляються, враховуючи наступне.
Так, відповідно до ч.1 ст.8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права (ч.1 ст.129 Конституції України).
За приписами ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) трактує поняття "якість закону" таким чином, а саме - національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах "C.G. та інші проти Болгарії" від 24.04.2008 ("C. G. andOthers v. Bulgaria", заява №1365/07, 24 April 2008, § 39), "Олександр Волков проти України" ("OleksandrVolkov v. Ukraine", заява № 21722/11, § 170).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах "Кантоні проти Франції" від 11.11.1996 "Cantoni v. France", заява № 17862/91, § 31-32, "Вєренцов проти України" від 11.04.2013 "Vyerentsov v. Ukraine", заява № 20372/11, § 65).
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 по справі № 821/1083/17 вказала, що на переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 08.04.2010 у справі "Меньшакова проти України", а саме у пункті 57 рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15.09.2015 провадження № 21-1765а15).
Як вбачається із рішення ЄСПЛ, позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд ЄСПЛ, ґрунтувались на тому, що стаття 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата.
Однак доводи заявниці не прийняли суди. Зокрема, рішення суду від 15 червня 1999 року та 26 листопада 2003 року щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 8 липня 1997 року та 25 травня 1998 року та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат. З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 КЗпП України більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов'язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.
Разом з тим, у своєму рішенні ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.
Аналізуючи застосування судами ст.116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.
За таких обставин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15.09.2015, провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15.09.2015 у справі № 21-1765а15.
Враховуючи наведене, судом встановлено, що позивач має право на відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, у відповідності до ст.117 КЗпП України, оскільки після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати, роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, а саме: виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Щодо розміру середнього заробітку, який підлягає стягненню з відповідача за несвоєчасне проведення розрахунку під час звільнення, суд зазначає таке.
Як встановлено судом, зі списків особового складу частини позивача виключено 02.08.2019.
Згідно із довідки про доходи від 02.06.2020 № 501/198 (а.с.7), середньоденне грошове забезпечення позивача за період червень-липень 2019 року становить 799,69 грн. (з розрахунку: 48781,69 грн./61 календарних днів).
Військовою частиною НОМЕР_1 відповідне рішення суду, яке набрало законної сили 29.04.2020, виконано шляхом виплати 29.04.2020 грошової компенсації за додаткову відпустку як учаснику бойових дій у розмірі 55666,09 грн. (з урахуванням комісії: 55109,43 грн.), про що стверджують сторони та підтверджено матеріалами справи.
Разом з тим, в рамках зазначеної справи суду необхідно звернути увагу на п.39 постанови від 18.03.2020 по справі № 711/4010/13-ц, де Велика Палата Верховного Суду констатувала, що встановлений ст. 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця.
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст.117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Згідно з п.41 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 711/4010/13-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до ст.117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
За таких, обставин справи та враховуючи висновки, викладені у постановах від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, від 18.03.2020 у справі № 711/4010/13-ц Великої Палати Верховного Суду, суд вважає за необхідне застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст. 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, з огляду на наступне.
На день виключення із списків особового складу військової частини (02.08.2019) позивач не заявляв вимогу про стягнення грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, з невиплатою якої позивач пов'язує право на стягнення середнього заробітку у даній справі, хоча наказом Командувача військ оперативного командування " ІНФОРМАЦІЯ_1 " (по стройовій частині) від 02.08.2019 №181, яким виключено позивача зі списків особового складу частини з 02.08.2019 чітко визначено перелік розрахунків, які проведено з ОСОБА_1 .
Крім того, суд зазначає, що тривалість періоду затримки розрахунку при звільненні з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум, пов'язана із нечіткістю чинного законодавства та відсутністю бюджетних асигнувань на вказані видатки.
Також, судом встановлено, що рішення суду від 27.01.2019 у справі № 460/3296/19 щодо виплати позивачу грошової компенсації за додаткову відпустку як учаснику бойових, набрало законної сили 29.04.2020.
Таке рішення суду відповідачем виконано 29.04.2020, тобто в день набрання ним законної сили. Отже, відповідачем, оперативно і невідкладно виплачено позивачу належні суми при звільненні, що впливає на ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника.
Нарахований і виплачений розмір заборгованості відповідача, щодо виплати позивачу при звільненні всіх належних сум, а саме: грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій є значно менший, ніж сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
При визначенні розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку, суд бере до уваги наявність спору між позивачем та відповідачем з приводу належності позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, який вирішувався у судовому порядку.
З огляду на вказані обставини, зокрема наявність спору з приводу належності позивачу сум на день звільнення, розмір недоплаченої суми при звільненні, істотність цієї частки порівняно із сумою середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат позивача, дії відповідача щодо її виплати, зокрема, відразу після вирішення спору, суд дійшов висновку, що заявлена до стягнення у цій справі сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - є очевидно неспівмірною зі встановленим розміром заборгованості з виплати грошової компенсації.
Аналізуючи поведінку позивача у спірних правовідносинах, суд зазначає, що законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас, у спірних правовідносинах працівник (у широкому розумінні поняття) має діяти добросовісно, реалізуючи його права, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Отже, на переконання суду, справедливим, пропорційним та таким, що відповідатиме критеріям визначення розміру відповідальності відповідача, зазначеним у постановах Великої Палати Верховного Суду, є розмір стягнення суми середнього заробітку за час затримки розрахунку у зменшеному розмірі - 24220,00грн., за весь період прострочення виплати належної позивачу при звільненні грошової компенсації.
За результатами дослідження усіх обставин справи та з урахуванням критеріїв, які слід враховувати, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, суд дійшов висновку про відповідність суми 24220,00 грн. принципам розумності, справедливості та пропорційності встановлених заходів відповідальності.
Відповідно до ч.1, 2 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідач, як суб'єкт владних повноважень частково обґрунтував обставини, на яких ґрунтуються його заперечення, а позивач частково ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги. А тому поданий позов необхідно задовольнити частково.
Підстави для вирішення судом питання про розподіл між сторонами судових витрат у відповідності дост.139 КАС України відсутні, оскільки на підставі п.13 ч.1 ст.5 Закону України "Про судовий збір" позивач звільнений від сплати судового збору, а докази понесення інших судових витрат, учасниками справи суду не надано.
Керуючись статтями 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про стягнення грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні - задовольнити частково.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з 03.08.2019 по 28.04.2020 в сумі 24220 (двадцять чотири тисячі двісті двадцять) грн. 00 коп.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Рівненський окружний адміністративний суд.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складений 05 жовтня 2020 року.
Суддя С.А. Борискін