24 вересня 2020 року м. Чернівці
Справа № 727/10298/18
Провадження №22-ц/822/734/20
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Литвинюк І. М.
суддів: Лисака І.Н., Перепелюк І.Б.
секретар - Конецька Д.Г.
за участю: представника позивача - ОСОБА_1 , представника відповідачів - ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , від імені та в інтересах яких діє ОСОБА_2 , на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 16 квітня 2020 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_7 , ОСОБА_4 , третя особа - Служба у справах дітей Чернівецької міської ради, про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку, головуючий у І-й інстанції - Смотрицький В.Г.,
У вересні 2018 року ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_6 , ОСОБА_8 про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку.
В обґрунтування позовних вимог посилалася на те, що на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 30 листопада 2017 року приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Ткач Н.В., ОСОБА_8 став власником житлового будинку загальною площею 46,8 кв.м., житловою площею 30,1 кв.м, що розташований по АДРЕСА_1 .
Зазначала, що вона та її син ОСОБА_9 , який є інвалідом з дитинства, з 2005 року і по даний час зареєстровані та проживають у спірному будинку. Рішеннями Шевченківського районного суду м. Чернівці від 13 травня 2015 року та Апеляційного суду Чернівецької області від 20 серпня 2015 року за нею визнано право власності на 1/2 частину будівельних матеріалів на суму 73 981 грн, які були використані на реконструкцію житлового будинку АДРЕСА_1 , а також на 1/2 частину будівельних матеріалів на суму 21 393 грн, які були використані на реконструкцію огорожі цього будинку.
Вищезазначеними рішеннями судів встановлено, що 03 квітня 2003 року відповідач ОСОБА_6 придбав за 6 970 грн старий житловий будинок з лампача, 1940 року побудови, загальною площею 46,80 кв.м., житловою - 30,1 кв.м по АДРЕСА_1 . За період перебування у шлюбі за спільні кошти подружжя ними було самовільно проведено реконструкцію спірного будинку з добудовою мансарди, внаслідок чого, відповідно до висновку експертизи №14159 від 09 лютого 2015 року, вартість будинку збільшилась на суму 320 000 грн. Загальна площа будинку збільшилась до 89,70 кв.м, в тому числі житлова площа - до 62,50 кв.м. Спірний будинок у 2015 році визнаний судом самовільним будівництвом і до даного часу не зданий в експлуатацію.
Вказувала на те, що з метою позбавлення її частки у вказаному будинку відповідач ОСОБА_6 , використавши первісний договір купівлі-продажу від 03 квітня 2003 року та старі документи на будинок, переоформив спірний будинок на відповідача ОСОБА_8 , хоча фактично у такому вигляді будинку не існує.
Просила визнати недійсним договір купівлі-продажу №18969 від 30 листопада 2017 року житлового будинку загальною площею 46,8 кв.м, житловою площею 30,1 кв.м по АДРЕСА_1 та скасувати запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №105780335 від 30 листопада 2017 року.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 23 грудня 2019 року після смерті співвідоповідача ОСОБА_8 до справи залучено його правонаступників - ОСОБА_3 , ОСОБА_10 , ОСОБА_4 ..
Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 16 квітня 2020 року позов ОСОБА_5 задоволено.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу №18969 від 30 листопада 2017 року житлового будинку загальною площею 46,8 кв.м, житловою площею 30,1 кв.м, що розташований в АДРЕСА_1 .
Скасовано запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 10578033 від 30 листопада 2017 року.
На зазначене рішення суду представник ОСОБА_11 , ОСОБА_4 - адвокат Марусяк В.С. подав апеляційну скаргу.
В апеляційній скарзі просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову.
Посилається на те, що суд першої інстанції застосував спосіб захисту, який може застосовуватися лише до оспорюваних правочинів, що суперечить правовій позиції Великої Палати Верховного Суду.
Суд не звернув увагу на ту обставину, що будинок за спірним договором належав колишньому власнику ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу від 03 квітня 2003 року, тобто був його особистою власністю і був придбаний саме в тому розмірі, об'ємі та площі, що належав відповідачу ОСОБА_6 .
Не відповідають фактичним обставинам справи висновки суду про те, що спірний договір унеможливлює виконати рішення судів у цивільній справі 727/2088/14-ц, оскільки на час розгляду даної справи позивачка не зверталася за виконавчим листом у справі 727/2088/14-ц.
Помилковим та необґрунтованим є висновок суду першої інстанції, що претензії позивачки до колишнього власника будинку ОСОБА_6 на будівельні матеріали якимось чином пов'язані з правом власності спадкоємців ОСОБА_8 на вказаний будинок. При задоволенні позовних вимог у даній справі права та інтереси позивачки не відновляться, а інтереси та права, зокрема право власності відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_7 та ОСОБА_4 на спірний будинок, буде порушено, оскільки право власності на житловий будинок буде знову зареєстровано за відповідачем ОСОБА_6 .
Належним способом захисту може бути звернення позивачки до ОСОБА_6 про стягнення вартості будівельних матеріалів.
На апеляційну скаргу відзив не надходив.
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового розгляду, перевіривши матеріали справи й обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що договір купівлі-продажу житлового будинку від 30 листопада 2017 року укладений з метою позбавлення позивачки ОСОБА_5 права власності на 1/2 частину будівельних матеріалів, виробів та конструкцій, які були використані на реконструкцію житлового будинку по АДРЕСА_1 , та права власності на 1/2 частину будівельних матеріалів, виробів та конструкцій, які були використані на побудову огорожі, розташованої по АДРЕСА_1 , що в подальшому унеможливить виконання рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 13 травня 2015 року та рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 20 серпня 2015 року, якими вказане право власності визнано за позивачкою ОСОБА_5 .
З таким висновком суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційного суду.
Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Матеріалами справи та судом першої інстанції встановлено, що 30 листопада 2017 року ОСОБА_6 та ОСОБА_8 уклали договір купівлі-продажу житлового будинку, який посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Ткач Н.В. за реєстровим №18969.
Згідно з п.1 вказаного Договору продавець ОСОБА_6 передав за плату, а покупець ОСОБА_8 прийняв у власність житловий будинок по АДРЕСА_1 , лампач, загальною площею 46,80 кв.м, житловою - 30,10 кв.м.
Відповідно до п.2 Договору житловий будинок, що є предметом даного договору, належить продавцю ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу від 03 квітня 2003 року.
Пунктом 3 Договору визначено, що продаж житлового будинку вчинено за попередньою домовленістю сторін за ціною 84 192 грн.
Також встановлено, що рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 13 травня 2015 року, яке частково змінено рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 20 серпня 2015 року, у цивільній справі №727/2088/14-ц позовні вимоги ОСОБА_5 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_5 право власності на 1/2 частину будівельних матеріалів, виробів та конструкцій, які були використані на реконструкцію житлового будинку по АДРЕСА_1 на суму 73 981 грн. Визнано за ОСОБА_5 право власності на 1/2 частину будівельних матеріалів, виробів та конструкцій, які були використані на побудову огорожі, розташованої по АДРЕСА_1 на суму 21 393, 50 грн.
Рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій встановлено, що реконструкція спірного будинку здійснювалась за час спільного проживання сторін у шлюбі, будинок не зданий в експлуатацію, право власності на самочинне будівництво не зареєстроване. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року зазначені рішення судів залишені без змін.
Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Згідно зі статтями 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Як вбачається з довідки Департаменту містобудівного комплексу та земельних відносин від 23 липня 2010 року № 1422, в домоволодінні по АДРЕСА_1 самовільно проведено реконструкцію житлового будинку з добудовою мансарди в 2005 році. На даний час загальна площа будинку складає 89,70 кв.м, в тому числі житлова площа 62,50 кв.м.
Також судом встановлено, що до даного часу самовільно реконструйований житловий будинок зі збільшеною площею не зданий в експлуатацію та не визнано право власності на самочинне будівництво.
Крім того, відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Так, рішеннями Шевченківського районного суду м. Чернівці від 13 травня 2015 року та Апеляційного суду Чернівецької області від 20 серпня 2015 року встановлено, що реконструкція спірного будинку здійснювалась за час перебування ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у зареєстрованому шлюбі.
За вимогами статті 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.
Вирішуючи спір, встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку наявним у справі доказам у їх сукупності, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_5 про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку від 30 листопада 2017 року, оскільки судом встановлено, що на момент укладення вказаного договору купівлі-продажу нерухоме майно змінилося, зокрема після реконструкції збільшилася загальна площа будинку з 46,80 кв. м до 89,70 кв. м, та його вартість. Тобто на час посвідчення спірного договору відсутній будинок, який був придбаний ОСОБА_6 у 2003 році, та за захистом прав на який звернулась позивачка.
Відповідно до статті 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків, що зокрема підтверджується змістом частини третьої статті 509 цього Кодексу. Отже, законодавець, навівши у тексті ЦК України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов'язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов'язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.
Згідно із частинами другої-третьої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цим діянням наслідкам.
Враховуючи обставини цієї справи, встановивши невідповідність спірного договору вимогам закону, висновок суду першої інстанції про те, що права ОСОБА_12 можуть бути поновлені у спосіб визнання недійсним договору купівлі-продажу від 30 листопада 2017 року, слід визнати таким, що відповідає меті здійснення правосуддя, принципам добросовісності й справедливості.
При цьому судом враховано, що покупець ОСОБА_8 знав про наявність судового спору між колишнім подружжям щодо майна, тому, укладаючи договори від 11 липня 2016 року, діяв явно недобросовісно.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає безпідставними доводи апеляційної скарги про те, що оскільки у цивільній справі № 727/2088/14-ц за ОСОБА_5 визнано право власності на будівельні матеріали, обраний нею спосіб захисту у цій справі не відновлює її права та інтереси, а отже не є ефективним.
Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло б призвести до неправильного вирішення справи, фактично апелянт наводить ті ж аргументи, яким дана оцінка судом в мотивувальній частині рішення.
Рішення суду першої інстанції містить вичерпні висновки, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи, та обґрунтування щодо доводів сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Ураховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскарженого рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 16 квітня 2020 року- без змін.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , від імені та в інтересах яких діє ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 16 квітня 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 02 жовтня 2020 року.
Головуючий І.М. Литвинюк
Судді: І.Н. Лисак
І.Б. Перепелюк