01 жовтня 2020 року справа № 580/2857/20
м. Черкаси
Черкаський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Рідзеля О.А., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) в залі суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України в Черкаській області про визнання протиправною бездіяльності та стягнення коштів,
23.07.2020 до Черкаського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) із позовною заявою до Управління Служби безпеки України в Черкаській області (далі - відповідач), в якій просить суд:
визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо непроведення з позивачем своєчасного повного розрахунку при звільненні з військової служби;
стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби в сумі 328971,30грн.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначає, що на день звільнення з Управління Служби безпеки України в Черкаській області (11.07.2018) йому не виплачено повністю належне йому грошове забезпечення, а остаточний розрахунок з ним проведений лише 15.07.2020 через 735 днів після звільнення. Тому стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
Ухвалою від 03.08.2020 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та вирішено розгляд справи здійснювати на виконання ст.12 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін та встановив відповідачу строк для надання відзиву на позовну заяву.
02.09.2020 відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому він просить суд у задоволенні позову відмовити. Вказує, що норми КЗпП України не розповсюджуються на спірні правовідносини, оскільки вони врегульовані нормами спеціального законодавства. Крім того, вказує, що до ухвалення рішення у справі №580/1343/20 були відсутні підстави для виплати позивачу компенсації за невикористану відпустку, як учаснику бойових дій.
09.09.2020 позивач подав суду відповідь на відзив з аналогічними позовній заяві доводами.
Ухвалами від 01.10.2020 суд відмовив у задоволенні клопотань відповідача про залишення позовної заяви без розгляду та витребування доказів.
Оскільки обґрунтованих клопотань від учасників спору про розгляд справи у судовому засіданні з їх викликом суду не надходили, зважаючи на відсутність необхідності призначити у справі експертизу або викликати та допитати свідків, суд дійшов висновку розглянути справу без виклику сторін у судове засідання за наявними письмовими доказами.
Оцінивши доводи сторін, дослідивши письмові докази, суд дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню, з огляду на таке.
Судом встановлено, що позивач проходив службу в органах Служби Безпеки України з 17.07.2003 та звільнений з військової служби наказом від 02.07.2018 №835-ос, виключений з 11.07.2018 зі списків особового складу Управління згідно наказу від 04.07.2018 №70-ос.
Згідно з довідкою відповідача від 01.09.2020 №21/622 грошова компенсація за неотримане речове майно в сумі 23445,30 грн. перерахована позивачу 15.08.2018. Доплата за неотримане речове майно в сумі 18414,03 грн. перерахована позивачу 22.10.2018. Одноразова грошова допомога при звільненні в сумі 103144,27 грн. перерахована 05.02.2019.
У подальшому рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 02.06.2020 у справі №580/1343/20, яке набрало законної сили 07.08.2020, визнано протиправною бездіяльність Управління Служби безпеки України в Черкаській області щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані 56 календарних днів додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 11 липня 2018 року. Зобов'язано Управління Служби безпеки України в Черкаській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані 56 календарних днів додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 11 липня 2018 року.
На виконання цього рішення відповідач платіжним дорученням від 14.07.2020 №952 перерахував позивачу кошти в сумі 25671,46 грн.
Надаючи оцінку спірним обставинам суд врахував таке.
Відповідно до ч.ч.1-3 ст.9 Закону України від 20.12.1991 №2011-ХІІ “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” (далі - Закон №2011-ХІІ) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Однак, вищенаведені норми спеціального законодавства не містять норми щодо порядку та відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби.
З цього приводу суд врахував правову позицію Верховного Суду у п.27 постанови від 18.12.2018 (справа №820/4619/16), що відповідно до ч.5 ст.242 КАС України підлягає врахуванню, згідно з якою за загальним правилом норми спеціального законодавства є пріоритетними перед нормами загальними. Тобто, норми Кодексу законів про працю України підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.
Тому наявні підстави застосувати для спірних правовідносин норми КЗпП, а доводи відповідача що до спірних правовідносин такі норми не застосовуються суд вважає необґрунтованими.
Відповідно до ч.1 ст.116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Частиною 1 ст.117 КЗпП встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З аналізу зазначених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування ч.1 ст.117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під “належними звільненому працівникові сумами” необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з ч.2 ст.117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). За приписами частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.
ЄСПЛ трактує поняття “якість закону” таким чином, а саме - національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах “C.G. та інші проти Болгарії” (“C. G. and Others v. Bulgaria”, заява №1365/07, 24 April 2008, § 39), “Олександр Волков проти України” (“Oleksandr Volkov v. Ukraine”, заява № 21722/11, § 170).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах “Кантоні проти Франції” від 11 листопада 1996 року “Cantoni v. France”, заява № 17862/91, § 31-32, “Вєренцов проти України” від 11 квітня 2013 року “Vyerentsov v. Ukraine”, заява № 20372/11, § 65).
Отже, висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 8 квітня 2010 року у справі “Меньшакова проти України”, а саме у пункті 57 рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15).
Як вбачається із рішення ЄСПЛ, позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд ЄСПЛ, ґрунтувались на тому, що стаття 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата. Однак доводи заявниці не прийняли суди. Зокрема, рішення суду від 15 червня 1999 року та 26 листопада 2003 року щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 8 липня 1997 року та 25 травня 1998 року та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат. З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 КЗпП України більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов'язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.
Разом з тим у своєму рішенні ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.
Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.
Крім того, у пункті 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та надавати оцінку наданим їм доказам (рішення у справі Waite and Kennedy v. Germany), заява № 26083/94, пункт 54, ЄСПЛ 1999-I).
Відповідно за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (пункт 59 рішення).
Разом з тим ст. 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені ст. 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, постановах Верховного Суду від 16 липня 2020 року у справі № 400/2884/18, від 16 липня 2020 року у справі № 812/1259/17, від 16 липня 2020 року у справі № 825/1540/17, від 30 квітня 2020 року у справі № 140/2006/19, від 13 серпня 2020 року у справі № 808/610/18.
Аналіз наведених правових норм та висновків Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду дає підстави для висновку, що у разі несвоєчасної виплати належних звільненому працівникові сум, таких як заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, індексація грошового забезпечення тощо, працівник має право на відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України.
Суд встановив, що остаточний розрахунок із позивачем проведено лише 14.07.2020, що вчинено із порушенням строків, встановлених ст. 116 КЗпП України, а відтак у відповідності до ст. 117 КЗпП України це є підставою для стягнення середнього заробітку за весь час затримки фактичного розрахунку, який в даному випадку становить з 11.07.2018 до 14.07.2020 (735 днів).
Відповідно до довідки відповідача від 29.05.2020 №21/440 грошове забезпечення позивача за останні два місяці перед звільненням становить 18350,84 грн. Кількість відпрацьованих днів - 41. Відтак, для обчислення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку підлягав би застосуванню показник 447,58 грн.
Разом з тим, вирішуючи питання про розмір суми середнього заробітку, яка підлягає відшкодуванню, суд виходить із такого.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Дані положення переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина 2 ст. 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч. 1 ст. 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, враховуючи:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах,
- співмірність розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, вирішуючи питання про стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, суд повинен врахувати принцип співмірності ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Вказана позиція узгоджується із згаданими вище висновками Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду.
Як вбачається з матеріалів справи, загальний розмір компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій позивачу за 2015-2018 роки склав 25671,46 грн. Окрім того, позивачу із затримкою були сплачені компенсація за неотримане речове майно в сумі 23445,30 грн., доплата за неотримане речове майно в сумі 18414,03 грн., одноразова грошова допомога при звільненні в сумі 103144,27 грн.
Суд вважає за необхідне розрахувати розмір компенсації наступним чином.
Компенсація за неотримане речове майно в сумі 23445,30 грн. + доплата за неотримане речове майно в сумі 18414,03 грн., + одноразова грошова допомога при звільненні в сумі 103144,27 грн. + компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових, 25671,46 грн. = 170675,06 грн./4 (роки за які нараховувалась компенсація) /12 = 3555,73грн. / 18350,84 грн. (середня заробітна плата з урахуванням двох останніх місяців роботи) = 19,38 % від суми середнього заробітку за час затримку розрахунку при звільненні.
Оскільки кількість днів затримки розрахунку при звільненні становить 735 днів, з урахуванням середнього заробітку позивача сума середнього заробітку за час затримки розрахунку становить 328971,30 грн.
Водночас враховуючи принцип справедливості та співмірності, суд дійшов висновку стягнути на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку в розмірі 63754,64 грн. (328971,30 грн. х 19,38%).
З урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку, що відповідач допустив протиправну бездіяльність щодо непроведення повного розрахунку при звільненні позивача, а позовні вимоги підлягають задоволенню у вказаних частинах.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору і не надав доказів його сплати, відсутні підстави для його повернення за наслідками вирішення спору. Інших клопотань про розподіл судових витрат суду не заявлено.
Керуючись ст.ст.2, 6, 14, 242-245, 255, 257-262, 295 КАС України, суд
1. Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Управління Служби безпеки України в Черкаській області щодо непроведення з ОСОБА_1 своєчасного повного розрахунку при звільненні з військової служби.
Стягнути з Управління Служби безпеки України в Черкаській області (18002, м.Черкаси, вул. Гоголя, буд. 240, код ЄДРПОУ 20001740) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби в сумі 63754,64 грн. (шістдесят три тисячі сімсот п'ятдесят чотири гривні 64 коп.).
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
2. Судові витрати розподілу не підлягають.
3. Копію рішення направити учасникам справи.
4. Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. Апеляційна скарга може бути подана до Шостого апеляційного адміністративного суду через Черкаський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного його тексту.
Суддя О.А. Рідзель