справа №380/1219/20
29 вересня 2020 року
Львівський окружний адміністративний суд в складі:
Головуючого - судді Хоми О.П.,
з участю секретаря судового засідання Павлішевського М.В.,
з участю: позивача ОСОБА_1 ,
представників: позивача Сенько М.П., відповідача Горбонос І.К.,
третьої особи Запорожець М.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Головне управління Державної міграційної служби у Львівській області про визнання протиправним рішення, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 (далі-позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі-відповідач, ДМС України), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Головне управління Державної міграційної служби у Львівській області (далі-третя особа, ГУ ДМС у Львівській області), в якому просить:
- визнати неправомірним та скасувати рішення ДМС України від 26.12.2019 № 462-19 про відмову у визнанні громадянина Таджикистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати ДМС України визнати громадянина Таджикистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Позовні вимоги мотивовані тим, що рішення ДМС України від 26.12.2019 № 462-19 про відмову у визнанні громадянина Таджикистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийнято без належної оцінки інформації про країну походження позивача та його побоювань. Підставою для звернення до ДМС України з заявою про визнання громадянина Таджикистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стала його належність до партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та сповідування релігії іслам з суворим дотриманням усіх постулатів даної релігії. Зауважив, що методом діяльності політичної партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» («Партія ісламського визволення») є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського засобу життя. Своїм завданням «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» вважає виховання моральних та ідейних, з точки зору Ісламу, людей, без яких неможлива розбудова ісламської держави. Організація декларує виключно мирні засоби роботи серед мусульман. Партія не має військового крила чи озброєних прибічників. В країні походження до нього застосовувались методи психологічного тиску зі сторони правоохоронних органів Республіки Таджикистан, що виявлялися у формі усних викликів на допити. Додатково зазначив, що його близьких було заарештовано на території Республіки Таджикистан за приналежність до партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі».
Відповідач щодо задоволення позову заперечив з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву. Вказав, що матеріали особової справи ОСОБА_1 , з урахуванням інформації про країну походження та заявленим позивачем обставин, дають підстави стверджувати про відсутність у нього обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, які є визначальними. Вказує, що на момент вступу заявника до політичної партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» в 2010 році, на території Республіки Таджикистан дана організація була заборонена та визнана незаконною рішенням Верховного Суду. На думку відповідача, заявник усвідомлював наслідки членства та діяльності у забороненій організації, тобто свідомо порушував чинне законодавство країни громадянської належності. Додатково звернув увагу, що політична партія «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» заборонена більш ніж у 20 країнах, де переважну частину населення становлять мусульмани. Зважаючи на ідеологічні основи політичної партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та своєрідне некласичне трактування Корану її представниками, перестороги таких країн, тим більше у час загострення світової терористичної загрози, є зрозумілими. Посилаючись на викладені обставини, вказав, що немає підстав вважати, що заявник має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності переконань, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних. За таких обставин вважає, що у випадку повернення до Республіки Таджикистан заявник не зазнає серйозної шкоди. ДМС України при наданні пояснень також обґрунтовує правомірність свого рішення з посиланням на інформацію, викладену у листі Департаменту захисту національної державності Служби безпеки України від 27.10.2017 №5/2/1-21078. Вважає оскаржуване рішення є законним, оскільки відсутні підстави для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Третя особа правом на надання пояснень не скористалась. В судовому засіданні представником ГУ ДМС у Львівській області надано усні пояснення, згідно яких третя особа щодо задоволення позову заперечує та вважає, що підстави для визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відсутні
Ухвалою судді від 11.02.2020 відкрито провадження у справі та призначено до підготовчого засідання.
Відповідачем 03.03.2020 (вх.№12139) подано відзив на позовну заяву.
Представником позивача 03.04.2020 (вх.№18143) подано відповідь на відзив.
Представником позивача 05.05.2020 (вх.№22647) подано клопотання про виклик свідків.
Ухвалою суду від 07.07.2019 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду .
Суд, з'ясувавши обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, дослідивши докази, якими вони обґрунтовуються, допитавши свідків, встановив наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , будучи громадянином Республіки Таджикистан, 15.08.2020 звернувся з власноручно заповненою заявою до ГУ ДМС у Львівській області про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Причиною звернення ОСОБА_1 вказав наявність побоювання стати жертвою переслідування в країні походження за релігійні переконання, оскільки він є членом партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі».
Під час проведеної 03.09.2019 посадовими особами ГУ ДМС у Львівській області співбесіди, ОСОБА_1 повідомив, що він залишив Республіку Таджикистан у 2017 році через релігійні переконання. Перед від'їздом з країни походження посадові особи правоохоронних органів Республіки Таджикистан приходили до нього додому, в усній формі викликали до райвідділу. Позивач в той час переховувався, а тому особисто з такими особами не спілкувався.
ГУ ДМС у Львівській області наказом від 05.09.2019 №257 «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту» дозволено оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину Республіки Таджикистан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , особова справа №2019LV0035.
ГУ ДМС у Львівській області в ході проведення оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту направлялись запити до державних органів стосовно ОСОБА_1 .
Згідно до відповіді начальника сектору міжнародного поліцейського співробітництва Головного управління Національної поліції у Львівській області від 10.10.2019 ОСОБА_1 станом на 10.10.2019 не значиться серед осіб, оголошених в розшук каналами Генерального Секретаріату Інтерполу.
Управління СБУ у Львівській області листом від 18.10.2019 №6272/3-1249п у відповідь на запит ГУ ДМС України у Львівській області повідомило, що відомостями щодо обставин, за яких позивача не може бути визнано біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, не володіє.
Відповідно до наявних в матеріалах особової справи позивача №2019LV0035 відповідей регіональних управлінь ДМС України ОСОБА_1 не подавав до інших відділів міграційної служби України заяв про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Під час співбесіди 21.11.2019 ОСОБА_1 повідомив, що в країні походження зазнавав переслідування за зовнішніми ознаками, такими як носіння ним бороди. Зазначив, що його близьких було арештовано за приналежність до політичної партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», після чого почав відчувати тиск, що виявлявся в усній формі щодо викликів на допити без офіційних документів.
За результатами розгляду вказаної заяви, проведених співбесід та досліджених матеріалів, рішеннями ДМС України від 26.12.2019 № 462-19 відповідно до абз. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», пункту 6.5 розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 №649 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пп. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.
Про рішення ДМС України від 26.12.2019 № 462-19 позивача повідомлено повідомленням про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 22.01.2020 №77.
Рішення ДМС України від 26.12.2019 № 462-19 про відмову у визнанні громадянина Таджикистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є предметом оскарження у справі з тих підстав, що вказане рішення прийнято за формальних підстав, без належної оцінки інформації про країну походження позивача і його побоювань.
Даючи оцінку оскаржуваному рішенню ДМС ДМС України від 26.12.2019 № 462-19 про відмову у визнанні громадянина Таджикистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд враховує такі обставини.
Відповідно до довідки, виданої Інформаційним офісом «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» в Україні від 02.09.2019 31440/15 ОСОБА_1 є членом партії «Хізб ут-Тахрір аль -Ісламі» та був прийнятий до цієї партії у 2010 році в м. Душанбе, Таджикистан.
Основними підставами, якими позивач обґрунтовує позовні вимоги є те, що він, маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань з політичних причин, а також через свою релігійну приналежність на фоні систематичного порушення прав людини, та побоюючись необґрунтованого та незаконного ув'язнення, тортур та жорстокого поводження, не може повернутися до країни походження - Республіки Таджикистан є його приналежність до партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» .
Щодо діяльності політичної партії «Хізбут-Тахрір Аль-Ісламі» (інша назва - «Партія ісламського визволення») (далі - ХТІ).
ХТІ є міжнародною ісламською партією, діяльність якої ґрунтується на законах Ісламу. Метою цієї партії є відновлення ісламської держави, керівником якої був би обраний мусульманами «халіф». Методою діяльності організації є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського засобу життя. Своїм завданням ХТІ вважає виховання моральних та ідейних з точки зору Ісламу людей, без яких неможливо розбудова ісламської держави. Організація декларує виключно мирні засоби роботи серед мусульман. Партія немає військового крила чи озброєних прибічників. Так, речник організації у Великій Британії від імені ХТІ засудив терористичні акти, що були скоєні у 2007 році у Лондоні. Речник організації у Данії також виступив із засудженням цього теракту. Завдяки цьому, ХТІ цілком легально діє у всіх демократичних країнах Європи та Північної Америки, за винятком Німеччини, де партія заборонена через свою антисіоністську риторику та критику Ізраїлю. Але й у Німеччині забороненими є публічні заходи партії, при цьому члени ХТІ не переслідуються правоохоронними органами країни. Провідні правозахисні організації світу, зокрема «Amnesty International», визнавали членів цієї партії, засуджених до ув'язнення у країнах СНД, політичними в'язнями та рішуче засуджували численні факти катувань та позасудових страт членів ХТІ в цих країнах.
ХТІ здійснює свою діяльність у більш ніж 50 країнах світу (практично у всіх країнах Близького Сходу, Європи, у Америці, Канаді, Австралії, країнах Центральної, Південної та Південно-Східної Азії). В даний час ХТІ заборонена в Німеччині, Росії, Узбекистані та деяких країнах Центральної Азії (Саудівська Аравія, Катар). Заборона діяльності в Німеччині пов'язана із позицією організації стосовно заперечення законності існування Ізраїлю і активною пропагандою цієї позиції. В країнах Центральної Азії вона заборонена як «екстремістська» за пропаганду ідей утворення ісламської держави ( ОСОБА_2 ), що переслідується авторитарними режимами. За останні десятиліття в країнах учасниках ОБСЄ не винесено жодного вироку, в якому б членів ХТІ звинувачували в причетності до конкретних актів тероризму або озброєного насилля, чи підготовки до таких.
ХТІ та її члени відсутні в оновленому списку санкцій Комітету Ради Безпеки ООН, запровадженому резолюціями № 1267 (1999), № 1989 (2011) та № 2253 (2015), серед організації, по ІДІЛ, «Аль-Каїді2 та пов'язаними з ними особами, групами, підприємствами та організаціями. ХТІ не включено і до оновленого списку іноземних терористичних організацій, що складається Державним департаментом США. Інформація з відкритих незалежних джерел, зокрема, Комітету Ради Безпеки ООН та Державного департаменту США, не відносить діяльність «Хізб ут-Тахрір» до терористичної та/або екстремістської.
Відповідно до листа Служби Безпеки України від 21.03.2018 №4/1023 в Службі Безпеки України відсутня інформація про чинені від імені ХТІ на території України терористичні акти, заходи з пропагування тероризму та насильства, спроби вербування осіб для проведення терористичних актів, тощо.
Діяльність ХТІ заборонена в Таджикистані внаслідок прийняття Верховним Судом відповідного рішення в 2001 році.
Також судом використана інформація з відритих джерел інтернетресурсів, а саме: Форум 18, Таджикистан: «Тотальний контроль» ісламу з боку уряду, 06.05.2016, що знаходиться у вільному доступі англійською мовою за веб-посиланням (неофіційний переклад додано до матеріалів справи) http://www.refworld.org/docid/5732e0f54.html: «Як зазначає Форум 18, влада Таджикистану посилює жорсткий контроль віруючих мусульман, які користуються своїм правом на свободу віросповідання та релігії. Уряд встановив відеоспостереження в мечетях та продовжує встановлювати металошукачі. Останні дії держави направлені на "встановлення тотального контролю ісламських дій в країні.
ОСОБА_3 з незалежного Східного центру релігійних вчень в Душанбе розповіла Форуму 18, що заборона офіційним представникам держави відвідувати п'ятничні молитви виникла «через бажання влади ліквідувати всі видимі прояви релігії в країні».
Міністерство внутрішніх справ визначило наступні рухи та організації екстремістськими: Мусульманський рух Салафі, Табліг Джамаат, Ансоруллох, Ісламський рух Узбекистану, Хізб ут-Тахрір та інші. Діяльність зазначених організацій була заборонена, не дивлячись на відсутність з ними будь-яких злочинів».
Комісія США з питань релігійної свободи, Щорічна доповідь 2016 - Таджикистан, 02 травня 2016 року, що знаходиться у вільному доступі англійською мовою за веб-посиланням http://www.refworld.org/docid/57307ceb11.html: «Положення закону Таджикистану про екстремізм карають екстремістські, терористичні або революційні дії навіть у випадках, які не включають жодного прояву насильства чи наміру здійснити таке насильство. Судовий розгляд справ за такими звинуваченнями є непрозорим, а обвинувачуваним не надаються законні можливості процесуального захисту. ОСОБА_4 уряд використовує звинувачення в проявах ісламістського екстремізму з метою виправдання обвинувачень проти конкретних осіб, що задіяні в певних релігійних організаціях. Так, уряд Таджикистану заборонив наступні ненасильницькі та релігійно-спрямовані організації, вважаючи їх екстремістськими: Хізб ут-Тахрір, Джамаат Табліг, Мусульманське Братерство та Групу 24» (неофіційний переклад додано до матеріалів справи).
Систематичне порушення прав людини в Росії та Таджикистані підтверджується Звітом Amnesty International 2015/16: Права людини в сучасному світі, 01.02.2016, доступний російською мовою за наступною адресою http://www.refworld.org.ru/docid/56cdbe674.html та Звітом Amnesty International 2014/15: Права людини в сучасному світі, 24.02.2015. Звіт доступний російською мовою за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_2
Згідно з інформацією, що викладена у «Всесвітня доповідь. 2019 рік. Таджикистан», автором якої є міжнародна правозахисна організація Human Rights Watch (доступна в мережі Інтернет за посиланням: https://www.hrw.ortj/ru/world-report/2019/сountry-сhapters/326283, щорічний звіт Комісії США по міжнародній релігійній свободі (USCIRF) по Таджикистану за 2019 рік (доступно в мережі Інтернет за посиланням: https://rus.ozodi.оrg/a/29942214.html) в країні походження позивача здійснюється тиск на релігійні організації. Права таких учасників обмежується.
Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_5 , який є головою Інформаційного офісу «Хізб ут-Тахрір аль-Іслам» в Україні, зазначив, що ХТІ міжнародна ісламська політична партія, заснована у 1953 році, метою якої є відновлення ісламського способу життя шляхом встановлення держави ОСОБА_2 . Всі погляди, ідеї та метод партії побудовані виключно на Ісламі. ХТІ обмежив діяльність по відновленню ОСОБА_2 виключно у мусульманських країнах. За межами ісламського світу (в т.ч. в Росії та Україні) ХТІ веде просвітницьку діяльність по поширенню серед мусульман і не мусульман ідей Ісламу. В Україні ХТІ не веде боротьби за владу і не працює над зміною державного устрою, рівно як і не зазіхає на територіальну цілісність, оскільки населення України у своїй більшості не є мусульманським. Тому в Україні ХТІ діє скоріше як релігійна організація, а не як політична партія.
Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_6 провідомив також, що він є членом ХТІ та з 2007 по 2012 був засуджений за участь у вказаній партії в Таджикистані.
Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_7 також підтвердив членство позивача у ХТІ.
При вирішення справи суд керувався таким.
Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року № 3671-VI (далі - Закон №3671-VI).
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI (в редакції Закону № 1251-VII від 13.05.2014 року) визначено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлений статтею 5 Закону №3671-VI, відповідно до частини першої якої особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно до частини шостої статті 5 Закону №3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН (далі - Керівництво УВКБ ООН) у справах біженців для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Частиною другою статті 13 Закону №3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказування у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Відповідно до пункту 195 Керівництва УВКБ ООН у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін «не бажає» відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою «внаслідок таких побоювань». Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни «в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». В будь-якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
Аналізуючи умови, передбачені пунктом 1 статті 1 Закону №3671, суд зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.
Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.
Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.
Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту «A» статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.
Разом із цим, пунктом 4 частини першої статті 1 Закону № 3671- передбачено, що додатковий захист - додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Пунктом 13 статті 1 цього ж Закону дано визначення особи, яка потребує додаткового захисту, зміст якого наведено у постанові вище.
Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, передбачені статтею 6 Закону №3671-VI.
Не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:
- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;
- яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;
- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;
- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;
- яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Аналізуючи ситуацію з дотриманням прав людини в Республіці Таджикистан, суд приходить висновку, що доводи ОСОБА_1 про те, що кримінальне переслідування його та членів партії ХТІ в Таджикистані є формою переслідування за ідеологічними мотивами на підставі безпідставних звинувачень. Позивачем наведено переконливі факти, які підтверджують, що у країні громадянської належності позивач зазнавав переслідувань через своє активне членство у ХТІ. Оскільки загальна ситуація з правами людини в країні походження після залишення її позивачем не покращилася, то суд вважає цілком обґрунтованими побоювання позивача зазнати переслідувань у разі його повернення до Республіки Таджикистан.
Встановлені в ході судового розгляду обставини вказують, що відповідач не надав належної оцінки обставинам та доводам ОСОБА_1 щодо переслідування позивача за ознаками віросповідання, чи потребує він додаткового захисту як особа, яка були змушена залишити країну походження внаслідок загрози їх життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, тобто, тривалого ув'язнення через участь у забороненій на території Республіки Таджикистан ХТІ. А також не врахував поточної та актуальної інформації по ситуації в Республіці Таджикистан й не спростував можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, що не відповідає вимогам статті 3 Європейської конвенції про права людини, яка забороняє вислання осіб у країну, де вони можуть зазнати переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження.
Судом не береться до уваги покликання відповідача на інформацію, викладену у листі Департаменту захисту національної державності Служби безпеки України від 27.10.2017 №5/2/1-21078, як на підставу для відмови у визнанні біженцем чи наданні додаткового захисту позивачу, оскільки лист не є достатнім доказом спростування аргументів позивача, є надто узагальненим, не стосується конкретних осіб та не носить індивідуального характеру.
Вказане свідчить про протиправність дій відповідача при розгляді заяви-анкети ОСОБА_1 від 15.08.2020 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до вимог частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідачем не виконано обов'язку щодо доказування правомірності своїх дій при розгляді заяви-анкети ОСОБА_1 від 15.08.2020.
Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Перевіривши оскаржуване рішення ДМС України від 26.12.2019 №462-19 про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд дійшов переконання, що таке прийнято відповідачем без урахування належної оцінки обставинам та доводам ОСОБА_1 щодо переслідування за ознаками віросповідання та з порушенням передбачених статтею 2 КАС України принципів, тому його слід визнати протиправним та скасувати, задовольнивши першу позовну вимогу.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання ДМС України визнати позивача біженцем або особою, які потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, суд враховує таке.
Відповідно до частини четвертої статті 245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
За вказаної правової норми слідує, що у разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками розгляду звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб'єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти певне рішення.
Судом встановлено, що відповідачем при винесенні спірного рішення не надано оцінку усім обставинам, що зумовили звернення позивача до ГУ ДМС у Львівській області з заявою-анкетою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Ураховуючи те, що повноваженнями щодо перевірки документів, доданих до заяви-анкети, наділений не суд, а саме відповідач, суд дійшов висновку, що належним способом захисту порушеного права позивача є зобов'язання відповідача розглянути заяву громадянина Таджикистану ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) від 15.08.2019 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Вказане в сукупності зумовлює висновок суду про часткове задоволення позову.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору відповідно до пункту 14 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» і такий фактично не сплачувався, відсутні підстави для вирішення питання про відшкодування судового збору відповідно до статті 139 КАС України.
Керуючись ст.ст.6-10, 14, 72-77, 90, 139, 159, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 37508470), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Головне управління Державної міграційної служби у Львівській області (вул. Січових Стрільців, 11, м. Львів, 79007, код ЄДРПОУ 37831493) про визнання протиправним рішення, зобов'язання вчинити дії, - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 26.12.2019 №462-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Таджикистану ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) від 15.08.2019 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
У задоволенні інших позовних вимог відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне судове рішення складено 02 жовтня 2020 року.
Суддя О.П. Хома