ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
02.10.2020Справа № 910/1192/20
Господарський суд міста Києва у складі судді Спичака О.М.
розглянувши у спрощеному позовному провадженні справу
за позовом Військової прокуратури Київського гарнізону в особі Міністерства оборони України
до Приватного акціонерного товариства «Айбокс Банк»
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю "Пролог ЛТД"
про стягнення суми банківської гарантії в розмірі 129 493,00 грн.
Без повідомлення (виклику) учасників справи
Військова прокуратура Київського гарнізону в особі Міністерства оборони України звернулася з позовом до Приватного акціонерного товариства «Айбокс Банк» про стягнення суми банківської гарантії в розмірі 129 493,00 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем не виконані умови договору про надання банківської гарантії від 26.09.2017, а саме не сплачено грошові кошти за невиконання (неналежне виконання) Принципалом договору поставки щодо якості, кількості, строків виконання договору.
Ухвалою Господарського суду м. Києва від 03.02.2020 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі №910/1192/20, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи. Залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю «Пролог ЛТД».
10.02.2020 до суду представником прокуратури подано клопотання про долучення документів до матеріалів справи.
21.02.2020 до суду представником відповідача подано клопотання про розгляд справи в порядку загального позовного провадження та відзив на позовну заяву, у якому відповідач заперечуючи проти позову, зазначає, зокрема, про недоведеність прокурором наявності підстав для звернення останнього з даним позовом до суду. Також, відповідач, вважає, що вимога №286/7/49 від 04.01.2018 мала бути підписана як мінімум двома уповноваженим представниками, як це передбачено умовами банківської гарантії; позов не підлягає задоволенню, оскільки на час подання позовної заяви у даній справі строк дії банківської гарантії закінчився.
25.02.2020 до суду представником третьої особи подано клопотання про розгляд справи в судовому засідання з викликом сторін.
25.02.2020 до суду представником відповідача подано пояснення, відповідно до яких останній проти позову заперечує. В обґрунтування своєї правової позиції він зазначив, що з огляду на наявність рішення суду у справі №910/15898/18 про стягнення неустойки, задоволення позову у даній справі призведе до подвійної відповідальності за одне й те ж саме правопорушення; позов не підлягає задоволенню, оскільки на час подання позовної заяви у даній справі строк дії банківської гарантії закінчився; з банківської гарантії не вбачається, яку саме відповідальність несе гарант - солідарну чи субсидіарну; сума гарантії становить 50 000,00 грн.
Ухвалою від 27.02.2020 зупинено провадження у справі №910/1192/20 до закінчення перегляду у касаційному порядку Великою Палатою Верхового Суду судових рішень у справі №912/2385/18.
03.03.2020 до суду від прокуратури надійшли заперечення на пояснення третьої особи, відповідь на відзив та пояснення.
06.08.2020 до Господарського суду надійшло клопотання Військової прокуратури Київського гарнізону про поновлення провадження, з огляду на те, що перегляд у касаційному порядку Великою Палатою Верховного суду судових рішень у справі №912/2385/18 закінчено.
Ухвалою від 26.08.2020 року поновлено провадження у справі №910/1192/20.
Частиною 1 статті 12 Господарського процесуального кодексу України передбаченого, що судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку, зокрема, позовного провадження (загального або спрощеного).
Спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи (частина 3 статті 12 Господарського процесуального кодексу України).
Частиною 1 статті 247 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються малозначні справи.
Відповідно до пункту 1 частини 5 статі 12 Господарського процесуального кодексу України малозначними справами є, зокрема, справи у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Оскільки у даній праві ціна позову не перевищує 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, в силу частини 1 статті 247 Господарського процесуального кодексу України ця справа підлягає розгляду за правилами спрощеного провадження.
Згідно з частиною 5 статті 247 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
З огляду на те, що предметом позову є стягнення грошової суми, розмір якої не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, та враховуючи, що характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі свідчать про її незначну складність, відтак для повного та всебічного встановлення обставин справи відсутня необхідність у проведенні судового засідання з повідомленням (викликом) сторін, тому з метою економії процесуального часу учасників справи та виконання завдань господарського судочинства, визначених у статті 2 Господарського процесуального кодексу України, в тому числі щодо забезпечення своєчасного вирішення судом спору, суд відмовляє в задоволенні клопотань про розгляд справи в порядку повного загального провадження та про розгляд справи в судовому засідання з викликом сторін.
Відповідно до частини 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва -
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов'язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу.
Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01 квітня 2008 року № 4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.
Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», який набрав чинності 30 вересня 2016 року, до Конституції України внесені зміни, а саме Конституцію доповнено статтею 131-1, пункт 3 частини першої якої передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Стаття 53 ГПК України встановлює, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Відповідно до частини четвертої статті 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру», який набрав чинності 15 липня 2015 року. Ця стаття визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша).
Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (далі - компетентний орган), а також у разі відсутності такого органу (частина третя).
Відповідно до рішення Конституційного суду України від 08.04.1999 у справі № 1-1/99 державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин.
Окрім того, відповідно до п. 4 рішення Конституційного суду України від 08.04.1999 у справі № 1-1/99 інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді.
В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, гарантування державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання.
З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Відтак, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом.
Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.
Вказана позиція суду, викладена в постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 25.09.2018 у справі № 822/238/15, від 21.01.2019 у справі № 909/516/18, від 08.02.2019 у справі № 915/20/18.
Обґрунтовуючи порушення інтересів держави, прокурор зазначив, що порушення процедури державних закупівель та укладення відповідних додаткових угод унеможливило раціональне та ефективне використання бюджетних коштів.
Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень (абзаци перший - третій частини четвертої). У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов'язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження (частина сьома).
Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.
Велика Палата Верховного Суду під час розгляду 15.10.2019 справи № 903/19/18 за позовом заступника прокурора Волинської області в інтересах держави надала оцінку доводам щодо відсутності підстав для представництва прокурором інтересів держави, а також недостатньої їх обґрунтованості, за наслідками вирішення справи суд дійшов таких висновків - що незалежно від причин неможливості самостійно звернутися до суду вже сам факт не звернення уповноваженого органу здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах з позовом свідчить про те, що указаний орган неналежно виконує свої повноваження.
Стаття 17 Конституції України встановлює, що оборона України, захист її суверенітету територіальної цілісності і недоторканності, забезпечення економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, Збройних Сил України, справою всього народу. Прагнучи до мирного співіснування з усіма державами, Україна підтримує свою обороноздатність на рівні оборонної достатності для захисту від агресії.
Згідно з Указом Президента України від 15.12.1999 № 1572/99 «Про систему центральних органів виконавчої влади» до системи центральної виконавчої влади України входять міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.
Міністерство є головним провідним органом у системі центральних органів виконавчої влади в забезпеченні впровадження державної політики у визначеній сфері діяльності. Центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територіальні органи, що утворюються, реорганізуються і ліквідовуються в порядку, встановленому законодавством.
Статтею 2 Закону України «Про оборону України» визначено, що оборона України базується на готовності та здатності органів державної влади, усіх ланок воєнної організації України, органів місцевого самоврядування, єдиної системи цивільного захисту, національної економіки до переведення, при необхідності, з мирного на воєнний стан та відсічі збройній агресії, ліквідації збройного конфлікту, а також готовності населення і території держави до оборони.
Відповідно до вищенаведених вимог законодавства та ст. ст. 74, 75 Господарського кодексу України Міністерство оборони України утворює, реорганізує та ліквідовує у встановленому порядку підприємства, що належать до сфери його управління, контролює їх діяльність.
Статтею 326 Цивільного кодексу України передбачено, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна.
Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади.
Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.
Прокурор зазначив, що пред'явлення даної позовної заяви в інтересах держави в особі Міністерства оборони України викликане винятково захистом порушених інтересів держави, оскільки предметом спору є стягнення через неналежне виконання зобов'язання перед Бенефіціаром покладеного договором про поставку для державних потреб матеріально-технічних засобів речової служби (за кошти Державного бюджету).
Невиконання чи неналежне виконання своїх договірних зобов'язань сторонами, які укладають договори з Міністерством оборони України, у тому числі договорів про поставку, які відповідно за результатами процедури закупівлі забезпечуються банківською гарантією у подальшому належно не забезпечуються, що спричиняє шкоду державі.
Спори, які виникають щодо неефективності використання коштів порушують економічні інтереси держави, що відповідно до вищенаведених вимог чинного законодавства покладає на прокуратуру України право на представництво інтересів держави в суді.
Звертаючись до суду з даним позовом, прокурор зазначив, що підставою представництва інтересів держави в особі Міністерства оборони України є тривале зволікання вказаного органу зі зверненням з позовною заявою до суду щодо захисту інтересів держави, у зв'язку із чим вказане порушення законодавства на даний час залишається не усунутим.
Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.
Верховний Суд України у постанові від 13 червня 2017 року у справі № п/800/490/15 (провадження № 21-1393а17) зазначив, що протиправна бездіяльність суб'єкта владних повноважень -це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов'язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов'язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.
Однак суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Частиною сьомою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що в разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов'язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Таким чином, питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Частина четверта статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб'єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.
Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.
У Рішенні від 05 червня 2019 року № 4-р(II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.
Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.
Як вбачається з матеріалів справи, на виконання частин третьої - п'ятої статті 53 ГПК України і частин третьої, четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор звернувся до Міністерства оборони України з листом №11/283вих.20 від 15.01.2020, у якому повідомив про наявність порушених інтересів держави, захист яких має здійснюватися останнім, та про намір прокуратури звернутись з даним позовом до суду.
Неналежне здійснення захисту інтересів держави Міністерством оборони України полягає у невжитті заходів до стягнення за банківською гарантією у судовому порядку, про що було повідомлено прокуратуру листом №298/4/252 від 27.01.2020.
Надаючи відповідь прокурору на його звернення, Міністерство оборони України свою позицію щодо порушення інтересів держави жодним чином не висловило, про наміри самостійно звернутися з позовом чи провести перевірку щодо виявлених прокуратурою фактів не заявили, водночас не спростували й твердження прокурора щодо виявлених порушень законодавства. Такі дії були оцінені прокурором як бездіяльність.
Таким чином, судом встановлено, що прокурор зазначив у позовній заяві підставу для здійснення ним представництва, тобто виконав вимогу частини п'ятої статті 162 ГПК України.
Судом встановлено, що 26.09.2017 між Публічним акціонерним товариством «Айбокс Банк» та Міністерством оборони України укладено Договір про надання гарантії № 4247-1017/PRG3v (далі - банківська гарантія або гарантія), відповідно до умов якого Публічне акціонерне товариство «Айбокс Банк» (надалі - Гарант), зобов'язується заплатити за Товариство з обмеженою відповідальністю «ПРОЛОГ ЛТД» (надалі - Принципал) Міністерству оборони України (надалі - Бенефіціар) кошти в розмірі допущеного Принципалом порушення (невиконаного чи неналежно виконаного зобов'язання перед Бенефіціаром), але в будь-якому випадку в сумі, що не перевищує 129 493,00 грн. за Лотом №4, в якості забезпечення виконання договору, який буде укладено між Бенефіціаром та Принципалом (надалі - Договір), згідно витягу із протоколу №75/525/6 від 19.09.2017 засідання тендерного комітету Міністерства оборони України щодо результатів переговорів за переговорною процедурою закупівлі радіаторів і котлів для систем центрального опалення та їх деталей (4462) (Душова установка-котел швидкісного нагріву води) відповідно до оголошення № UA-2017-08-14-001231-а опублікованого на веб-порталі Уповноваженого органу.
Гарант бере на себе безвідкличні та безумовні зобов'язання виплатити Бенефіціару суму, що не перевищує 129 493,00 грн. за Лотом №4, у випадку невиконання (неналежного виконання) Принципалом умов договору щодо якості, кількості, строків, на виконання закупівлі радіаторів і котлів для систем центрального опалення та їх деталі (4462) (Душова установка-котел швидкісного нагріву води) (код ДК 021:2015-4462 - радіатори і котли для систем центрального опалення та їх деталі (код ДК 021:2015-44620000-2 - радіатори і котли для систем центрального опалення та їх деталі)): лот 4. Радіатори і котли для систем центрального опалення та їх деталі 44620000-2 (Душова установка-котел швидкісного нагріву води), протягом 5 (п'яти) робочих днів з дня отримання ним письмової вимоги Бенефіціара відповідно до чинного законодавства України з посиланням на цю Гарантію за підписами уповноважених осіб, у якій має зазначатися номер і дата Договору, сума належна до сплати, якщо у вимозі буде вказано що сума, яку Бенефіціар вимагає сплатити, повинна бути виплачена йому у зв'язку із невиконанням чи неналежним виконанням Принципалом умов договору із зазначенням, в чому саме полягає невиконання чи неналежне виконання умов договору.
Будь-які вимоги або повідомлення стосовно цієї Гарантії мають бути надіслані Банку в письмові формі та в такий час, щоб Банк мав можливість отримати їх не пізніше тієї дати, після якої ця Гарантія втрачає чинність.
Ця Гарантія дійсна по 01 лютого 2018 року включно.
Зобов'язання Банку згідно цієї Гарантії втрачають силу в разі:
- закінчення строку дії цієї Гарантії;
- своєчасного виконання у повному обсязі Принципалом своїх зобов'язань перед Бенефіціаром за Договором;
- повернення оригіналу Гарантії Банку або подання Бенефіціаром письмової заяви про звільнення Банку від обов'язків за Гарантією;
- інших випадках, визначених чинним законодавством України.
29.09.2017 між Міністерством оборони України (за договором - Замовник) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Пролог ЛТД» (за договором - Постачальник) укладено договір №286/3/17/296 про поставку для державних потреб матеріально-технічних засобів речової служби (за кошти Державного бюджету України) (далі - Договір поставки).
Відповідно до умов Договору поставки Постачальник зобов'язався поставити позивачу радіатори і котли для систем центрального опалення та їх деталі (4462) (душова установка-котел швидкісного нагріву води) у кількості 74 шт., на загальну суму 2 158 210, 00 грн. (без ПДВ), крім того ПДВ у сумі 431 642, 000 грн., та загальною сумою 2 589 852, 00 грн., у термін до 31.11.2017р. (включно).
Ціна цього Договору становить 2 589 852,00 грн, у тому числі ПДВ 431 642,00 грн (п. 3.1. Договору поставки).
Згідно п. 11.1. Договору поставки Постачальник забезпечив виконання своїх зобов'язань за Договором у розмірі 5% від суми Договору (Банківська гарантія №4247-1017/PRG3v, видана ПАТ «Айбокс Банк» на суму 129 493,00 грн.).
У п. 11.2. Договору поставки зазначено, що підставою для повернення забезпечення виконання Договору є виконання Постачальником всіх умов Договору у повному обсязі стосовно асортименту, якості, кількості та строків і виключно за цінами згідно положень цього Договору.
Додатковою угодою №1 від 20.11.2017 до Договору поставки внесено зміни в частині строку дії договору, згідно якого Договір набирає чинності з дати його підписання сторонами і діє до 31.03.2018 (включно), а в частині проведення розрахунків до повного їх завершення. Всі інші положення Договору залишилися без змін.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 10.04.2019 у справі № 910/15898/18, яке набрало законної сили, стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Пролог ЛТД" на користь Міністерства оборони України 150 000 грн. неустойки.
Так, одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (п. 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України №01-8/1427 від 18.11.2003 року «Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини»).
Даний принцип тісно пов'язаний з приписами ч. 4 ст. 75 ГПК України, відповідно до якої, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
За змістом наведеної норми, неодмінною умовою її застосування є один і той самий склад сторін як у справі, що розглядається господарським судом, так і у справі (або справах) зі спору, що вирішувався раніше, і в якій встановлено певні факти, що мають значення для розглядуваної справи.
Преюдиційні факти є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв'язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.
Оскільки, на момент розгляду даної справи набрало законної сили та діє рішення Господарського суду міста Києва від 10.04.2019 у справі № 910/15898/18, то встановлені ним факти не підлягають повторному доказуванню та мають обов'язкову силу для вирішення даної справи.
Зазначеним рішенням встановлено, що всупереч умовам укладеного Договору поставки Постачальник допустив порушення взятих на себе зобов'язань щодо своєчасного постачання продукції, а саме товар за Договором до 30 листопада 2017 року та після указаної дати переданий не був.
Правовідносини між сторонами виникли на підставі банківської гарантії. Особливості регулювання цих правовідносин визначено параграфом 4 глави 49 ЦК України, положеннями глави 22 Господарського кодексу України, Положенням про порядок здійснення банками операцій за гарантіями в національній та іноземних валютах, затвердженого постановою правління Національного банку України від 15.12.2004 № 639, Уніфікованими правилами міжнародної торгової палати для гарантій за першою вимогою 1992 року.
Статтею 200 ГК України визначає, що гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських зобов'язань шляхом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією (банківська гарантія) про задоволення вимог управненої сторони у розмірі повної грошової суми, зазначеної у письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов'язана сторона) не виконає вказане у ньому певне зобов'язання, або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні. Зобов'язання за банківською гарантією виконується лише на письмову вимогу управненої сторони.
Водночас ст. 546 ЦК України визначено види забезпечення виконання зобов'язання.
Зокрема, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання.
Відповідно до ст. 548 ЦК України виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.
Згідно зі ст. 560 ЦК України за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
У розумінні даної статті, гарантія за своєю правовою природою є самостійним правочином, який не залежить від зобов'язань, встановлених основним договором, на якому вона заснована, тому Гарант жодним чином не пов'язаний таким договором, незважаючи на те, що посилання на них міститься у тексті Гарантії.
Суд зазначає, що неустойка і банківська гарантія є різними способами захисту прав та законних інтересів суб'єктів господарювання, різними засобами забезпечення виконання господарських зобов'язань. Зазначені способи мають різну правову природу і не є взаємовиключними. Сплата коштів кредитору гарантом і сплата штрафних санкцій боржником не належать до одного виду відповідальності.
Крім того, у п.11.2. Договору поставки зазначено, що підставою для повернення забезпечення виконання Договору є виконання Постачальником всіх умов Договору у повному обсязі стосовно асортименту, якості, кількості та строків і виключно за цінами згідно положень цього Договору.
Таким чином, можливість стягнення з відповідача неустойки за порушення строків поставки товару за Договором не ставиться у залежність від реалізації позивачем свого права на звернення стягнення за банківською гарантією. Крім того, положення договору не містять застережень про пріоритетність у застосуванні або можливість взаємного зарахування цих способів забезпечення виконання зобов'язань.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 21 грудня 2018 року у справі № 908/7/18.
З огляду на викладене, суд відхиляє твердження третьої особи про те, що стягнення суми за банківською гарантією за наявності рішення суду у справі 910/15898/18 є подвійним стягненням.
Також, суд зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 543 ЦК України у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.
В силу гарантії кредитор за основним зобов'язанням вправі вимагати виконання обов'язку від боржника (принципала), до гаранта він має право пред'явити вимогу про виконання грошового зобов'язання в разі порушення зобов'язання боржником (абз. 2 ст. 560 ЦК). При цьому від гаранта можна вимагати виконання не будь-якого за своїм характером та природою зобов'язання, а лише грошового, навіть в тому випадку, якщо предметом зобов'язання принципала перед бенефіціаром є не сплата грошової суми, а передача товару, виконання робіт або надання послуг.
Якщо серед умов гарантії не зазначено інше, бенефіціар вправі звернутися до гаранта про виконання грошового обов'язку без попереднього звернення до принципала.
Якщо ж вважати гаранта солідарним боржником разом із принципалом, то бенефіціар вправі був би звертатися за виконанням, наприклад, зобов'язання передати індивідуально-визначену річ як до принципала, так і до гаранта, що не відповідає природі гарантії.
В силу ч. 2 ст. 543 ЦК солідарні боржники залишаються зобов'язаними доки їхній обов'язок не буде виконаний у повному обсязі.
Зобов'язання гаранта перед бенефіціаром обмежується сумою гарантії, а сплата кредиторові суми, на яку видано гарантію, припиняє зобов'язання гаранта перед кредитором (ч. 1 ст. 56, п. 1 ч. 1 ст. 568 ЦK).
Обов'язок гаранта також не є видом субсидіарної відповідальності. Так, у відповідності до ч. 2 ст. 619 ЦК України до пред'явлення вимоги особі, яка несе субсидіарну відповідальність, кредитор повинен пред'явити вимогу до основного боржника. Якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на пред'явлену вимогу, кредитор може пред'явити вимогу в повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність.
На відміну від наведеного правила, гарант не вправі вимагати в якості умови для задоволення вимоги бенефіціара його попереднього звернення щодо належного виконання свого зобов'язання до принципала, якщо такої умови не вказано в самій гарантії. Лише посилання кредитора на порушення боржником зобов'язання, за умови надання ним вказаних в гарантії документів, має правове значення та є єдиною підставою для задоволення вимог гарантом.
Гарант відповідає перед бенефіцаром в силу правових причин, що не залежать від основного зобов'язання, забезпеченого цією гарантією.
Наведене дозволяє заперечити визначення зобов'язань гаранта і як солідарної, і як субсидіарної відповідальності.
З огляду на викладене суд відхиляє твердження третьої особи, що відповідальність Гаранта має солідарний або субсидіарний характер.
Положенням «Про порядок здійснення банками операцій за гарантіями в національній та іноземних валютах», затвердженого постановою правління Національного банку України від 15.12.2004 № 639 (п. 2 Глави 4 розділу II) визначено, що одержана вимога/повідомлення бенефіціара або банку бенефіціара є достатньою умовою для банку-гаранта (резидента) сплатити кошти бенефіціару за гарантією, якщо вимога/повідомлення та документи, обумовлені в гарантії, відповідатимуть умовам, які містяться в наданій гарантії, а також отримані банком-гарантом (резидентом) протягом строку дії гарантії і способом, зазначеним у гарантії.
Згідно до ст. 561 ЦК України гарантія діє протягом строку на який вона видана. Гарантія є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше.
Згідно з ч. 2 ст. 200 Господарського кодексу України зобов'язання за банківською гарантією виконується лише на письмову вимогу управненої сторони.
Згідно з ч. 2, 4 ст. 563 ЦК України вимога Кредитора до Гаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії пред'являється у письмовій формі. До вимоги додаються документи, вказані в гарантії. Кредитор може пред'явити вимогу до Гаранта в межах строку, встановленого у гарантії, на який її видано.
Умовами Гарантії передбачено, що Банк повинен виплатити Бенефіціару суму збитків за умови одночасного виконання бенефіціаром усіх умов гарантії, а саме:
- отримання Банком письмової вимоги
- письмова вимога повинна бути підписана уповноваженими особами
- у вимозі має зазначатися номер і дата договору, сума належна до сплати
- зазначено в чому полягає невиконання або неналежне виконання умов Договору
Відповідно до ч. 2 ст. 564 ЦК України Гарант повинен розглянути вимогу Кредитора разом з доданими до неї документами в установлений у гарантії строк, а у разі його відсутності - в розумний строк і встановити відповідність вимоги та доданих до неї документів умовам Гарантії.
Оскільки, ТОВ «Пролог ЛТД» порушено зобов'язання за Договором поставки, Міністерство оборони України набуло право отримати кошти від ПАТ «Айбокс Банк» в розмірі суми банківської гарантії від 26.09.2017 № 4247-1017/PRG3v.
Судом встановлено, що Банк отримав від Міністерства оборони України вимогу №286/7/49 від 04.01.2018 щодо перерахування коштів за Гарантією у сумі 129 493,00 грн.
Факт отримання відповідачем вказаної вимоги визнаний ним у відзиві.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що Міністерство оборони України звернулось до відповідача з вимогою №286/7/49 від 04.01.2018 в межах строку дії гарантії.
Разом з тим, вимога №286/7/49 від 04.01.2018 залишена відповідачем без відповіді та задоволення.
При цьому, суд відхиляє твердження відповідача про пропущення позивачем строку на захист своїх порушених прав шляхом звернення до суду з позовом, оскільки ст. ст. 530, 568 ЦК України регулюють відносини щодо строку в межах якого Міністерство оборони України могло звернутись до відповідача з вимогою, а не строк в межах якого може бути реалізоване право на судовий захист.
Саме в такому контексті тлумачить наведені норми і Верховний Суд у своїй постанові від 26 червня 2019 року у справі № 910/12334/18.
Судом встановлено, що вимога №286/7/49 від 04.01.2018 підписана заступником директора Департаменту - начальником управління проведення закупівель та постачання матеріальних ресурсів Міністерства оборони України полковником Бадяком В.І.
На думку відповідача, з конструкції умови гарантії щодо підписання вимоги уповноваженими особами вбачається, що вимога має бути підписана, як мінімум, двома уповноваженими особами. Проте, всупереч умовам Гарантії, письмова вимога за №286/7/49 від 04.01.2018 підписана одноособово заступником директора Департаменту - начальником управління проведення закупівель та постачання матеріальних ресурсів Міністерства оборони України полковником Бадяком В.І.
Слід зазначити, що умовами банківської гарантії передбачено, що відповідач повинен виплатити Бенефіціару (Міністерству оборони України) суму збитків за невиконання або неналежне виконання Принципалом умов Договору, за умови виконання Беніфіціаром усіх умов гарантії, саме надіслання вимоги з посиланням на гарантію, за підписами уповноважених осіб, номер і дата договору, сума належна до сплати, проте у самій гарантії не визначено обов'язковість підписання вимоги, як мінімум двома уповноваженими особами.
На переконання суду, посилання відповідача як на підставу відмови у виплаті коштів за виданою банківською гарантією - підписання вимоги не двома, а однією уповноваженою особою, є лише формальними підставами для відмови, тобто нічим іншим як спробою уникнути сплати суми банківської гарантії.
Відповідно до ч. 1 ст. 565 ЦК України гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення строку дії гарантії.
Отже, з умов Гарантії та норм права слідує, що обов'язок гаранта сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії настає за умови порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, та направлення кредитором гаранту письмової вимоги. За відсутності однієї із вказаних умов відповідальність гаранта не настає.
Проте, щодо обов'язкового переліку документів, які мають бути додані до вимоги по гарантії, то закон такого переліку не містить, натомість вказує, що до вимоги додаються документи, вказані в гарантії, тобто законодавець залишив на вирішення особи, яка складає гарантію, визначення у тексті гарантії переліку документів, які повинні бути додані до вимоги за гарантією.
Згідно з п. 1 гл. 2 р. III Положення про порядок здійснення банками операцій за гарантіями в національній та іноземних валютах (затв. постановою Правління НБУ від 15.12.2004 №639), у разі настання гарантійного випадку і для отримання відшкодування, забезпеченого гарантією, бенефіціар може подати безпосередньо до банку-гаранта або до банку-резидента (залежно від того, як це визначено умовами гарантії) вимогу для отримання відшкодування, забезпеченого гарантією, а також усі документи, передбачені умовами гарантії (якщо таке подання в ній передбачено).
Як відзначалось судом, відповідно до п. 2 р. І Положення безумовна гарантія - гарантія, за якою банк-гаранту разі порушення принципалом свого зобов'язання, забезпеченого гарантією, сплачує кошти бенефіціару за першою його вимогою без подання будь-яких інших документів або виконання будь-яких інших умов.
Тобто, вказане положення також не визначає обов'язкового переліку документів, які мають бути додані до вимоги по гарантії, і також залишає на вирішення особи, яка складає гарантію, визначення у тексті гарантії переліку документів, які повинні бути додані до вимоги за гарантією.
Судом встановлено, що вимога №286/7/49 від 04.01.2018 відповідала викладеним у банківській гарантії вимогам.
Разом з тим, доказів сплати грошових коштів в сумі за банківською гарантією відповідачем суду не надано.
Згідно статей 73, 74, 77, 79 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що відповідачем порушено зобов'язання щодо своєчасної сплати суми банківської гарантії, а тому вимоги позивача про стягнення з відповідача грошових коштів в сумі 129 493,00 грн. є обґрунтованою, у зв'язку із чим позов підлягає задоволенню.
Надаючи оцінку доводам всіх учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п.3 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того,
вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.
Витрати по сплаті судового збору, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на відповідача.
Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України,
1. Позовні вимоги задовольнити повністю.
2. Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Айбокс Банк» (03150, м. Київ, вул. Ділова, 9-А, код ЄДРПОУ 21570492) на користь Міністерства оборони України (03168, м. Київ, пр. Повітрофлотський, 6, код ЄДРПОУ 00034022) суму банківської гарантії у розмірі 129 493,00 грн.
3. Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Айбокс Банк» (03150, м. Київ, вул. Ділова, 9-А, код ЄДРПОУ 21570492) на користь Військової прокуратури Центрального регіону України (01014, м. Київ, вулиця Болбочана Петра, будинок 8, код ЄДРПОУ 38347014, р/р 35210057082966, МФО 820172 в ДКСУ, м. Київ) витрати на сплату судового збору в розмірі 2 102 грн.
4. Видати накази після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст.241 Господарського процесуального кодексу України. Згідно ч.1 ст.256 та п.п.17.5 пункту 17 Розділу XI «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд протягом двадцяти днів з дня його проголошення.
Суддя Спичак О.М.