30.09.20
22-ц/812/1254/20
Справа № 489/5917/19
Провадження № 22-ц/812/1254/20
30 вересня 2020 року Миколаївський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах :
головуючого - Темнікової В.І.,
суддів - Крамаренко Т.В., Яворської Ж.М.,
із секретарем судового засідання - Біляєвою В.М.,
за участі позивача - ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за апеляційною скаргою Апарата Верховної Ради України на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 18 травня 2020 року, ухвалене під головуванням судді Коваленка І.В. в приміщенні того ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про стягнення грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку та середнього заробітку, -
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Апарату ВРУ про стягнення 57203,01 грн. компенсації за невикористану відпустку та стягнення середнього заробітку за час затримки проведення остаточного розрахунку при звільненні з 30.08.2019 року по день ухвалення судом рішення.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 17 грудня 2015 року, відповідно до Розпорядження заступника Керівника Апарату Верховної Ради України №10006 від 15.12.2015р. він був зарахований на посаду помічника - консультанта народного депутата України ОСОБА_2 на час його депутатських повноважень з поширенням дії Закону України «Про державну службу».
Розпорядженням Першого заступника Керівника Апарату Верховної Ради України № 2117-к від 23.06.2016р. був переведений з 30 червня 2016 року на посаду помічника - консультанта народного депутата України ОСОБА_2 на час його депутатських повноважень без поширення дії Закону України «Про державну службу» (патронатна служба).
29 серпня 2019 року його було звільнено із займаної посади у зв'язку з закінченням строку трудового договору - дострокового припинення повноважень народних депутатів України восьмого скликання ( п.2 ст.36 КЗпП України), про що було видано Розпорядження Першого заступника Керівника Апарату Верховної Ради України №1305-к від 27.08.2019р.
Таким чином, у період з 17.12.2015р. по 29.08.2019р. він знаходився у трудових відносинах з Апаратом Верховної Ради України, що також підтверджується записами у трудовій книжці НОМЕР_1 .
Розпорядженням Першого заступника Керівника Апарату Верховної Ради України № 1305-к від 27.08.2019р. було передбачено проведення виплати компенсації за невикористані щорічні основні та додаткові відпустки згідно статті 19 Закону України «Про відпустки» в тому числі і йому в кількості 81 календарний день.
Згідно з частиною першою статті 24 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки. Аналогічна норма міститься і в статті 83 КЗпП України (у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки).
Статтею 4 КЗпП України визначено, що законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього. Як передбачено ч. 1 ст. 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
З аналізу даних норм права, а також положень ст. ст. 116, 117 КЗпП України вбачається, що остаточний розрахунок при звільненні працівника проводиться в день його звільнення, з обов'язковим попереднім письмовим повідомленням працівника про розмір нарахованих сум.
Однак, в день звільнення 29.08.2019р. відповідач письмово не повідомив його про нараховані суми належні йому при звільненні та не здійснив виплату належних коштів, що є грубим порушенням ч. І ст. 116 КЗпП України.
Трудову книжку Управлінням кадрів Апарату Верховної Ради України йому було видано лише 27.09.2019р.
Згідно довідки відповідача № 9-1-15/761 від 28.08.2019р. у зв'язку із звільнен ням позивачу було нараховано до виплати: 20952,38, грн. (заробітна плата за серпень 2019р.) та 22000,00 грн. (одноразова грошова допомога при звільненні в зв'язку з достроковим припиненням повноважень народного депутата (серпень 2019р.)).
Проте, компенсації за невикористанні 81 день щорічної основної та додаткової відпустки нараховано та виплачено станом на дату подання позовної заяви відповідачем не було.
Згідно Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою КМУ № 100 від 08.02.1995 р, а саме аб.1 п.2 визначено, що середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 12 календарних місяці роботи, що передують місяцю виплати компенсації за невикористану відпустку.
З урахуванням вимог Постанови КМУ №100 позивач вважає, що його заробітна плата, що включається до розрахунку середньоденної заробітної плати за останні 12 місяців (серпень 2018 - липень 2019) становить 250000,00 грн., кількість календарних днів, які беруться до розрахунку, за останні 12 місяців (серпень 2018 - липень 2019) складає 354 дні, середньоденна заробітна плата - 706,21 грн., тому розмір грошової компенсації при звільненні за дні невикористаної відпустки становить 57203,01 грн.
Тому позивач просить стягнути з відповідача в судовому порядку 57 203,01 грн. грошової компенсації за дні невикористаної відпустки не виплачених йому при звільнені.
Також посилається, що згідно Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою КМУ № 100 від 08.02.1995 р. в інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середнього (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - на число календарних днів за цей період.
Згідно довідки відповідача по зарплаті № 9-1-15/761 від 28.08.2019р. середньомісячна заробітна плата за два календарні місяці роботи, що передують події (червень, липень 2019р.) склала 44000,00 грн.
Кількість календарних днів, що беруться до розрахунку за червень-липень 2019р. складає 59 днів (святкові дні: 16 червня (Трійця), 28 червня (День Конституції). Середньоденна заробітна плата складає 745,76 грн.
У зв'язку з тим, що відповідач не провів повний розрахунок при звільненні позивача, та враховуючи те, що з моменту звільнення до моменту звернення до суду пройшло 62 календарні дні, з нього підлягає стягненню середній заробіток за час затримки в розрахунку, який на момент звернення до суду (30.08.2019р. -30.10.2019р.) складає 46237,12 грн.
З урахуванням вищевикладеного, керуючись ст. ст. 43, 45 Конституції України, ст.1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 24 Закону України «Про відпустки», ст. 12 Закону України «Про оплату праці», ст. ст. 3,4, 47, 83, 116, 117 КЗпП України, ст. ст. 2,10,12,13,16, 76-81, 83,174-177, 263 ЦПК України, просив стягнути з Апарату Верховної Ради України не виплачену при звільнені компенсацію за невикористані дні щорічної основної відпустки в сумі 57203,01 грн. та середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні - з 30 серпня 2019 року по день ухвалення судового рішення, а також понесені судові витрати.
Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 18 травня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені. Стягнуто з Апарату Верховної Ради України на користь ОСОБА_1 57203,01 грн. грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку та 149170,63 грн. середнього заробітку за затримку остаточного розрахунку при звільненні, а всього 206373,64 грн. без утримання податку та інших обов'язкових платежів, а також судовий збір в розмірі 1034,40 грн. та судовий збір на користь держави в розмірі 1029,33 грн.
Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 20 травня 2020 року виправлено описку та арифметичні помилки в тексті рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 18 травня 2020 року, а саме: в мотивувальній частині рішення помилково вказано кількість робочих днів за період з 30.08.2019 року по 18.05.2020 року як «139» замість вірного «179», помилково вказаний середній заробіток за період з 30.08.2019 по 18.05.2020 року в розмірі «149170,63грн. (1073,17х139)» замінено на вірний «192097,43 грн. (1073,17х179)»; помилково вказаний розмір судового збору, який підлягає стягненню з відповідача на користь держави «1029,33 грн. (2063,73-1034,40)» замінено на вірний «1458,60 грн. (2493- 1034,40)»; в резолютивній частині : в абзаці другому помилково вказаний розмір середнього заробітку за затримку остаточного розрахунку при звільненні - «149170,63 грн.», замінено на вірний «192097,43 грн.» та помилкового вказану загальну суму стягнення «206373,64 грн. (двісті шість тисяч триста сімдесят три гривні 64 коп.)» замінено на вірну «249300,44 грн. (двісті сорок дев'ять тисяч триста гривень 44 коп.)»; в абзаці третьому помилково вказаний розмір судового збору, що підлягає стягненню на користь держави в розмірі «1029,33грн.(одна тисяча двадцять дев'ять гривень 33коп.» замінено на вірний «1458,60 грн. (одна тисяча чотириста п'ятдесят вісім гривні 60 коп.».
Не погодившись із вказаним рішенням суду, відповідач-Апарат Верховної Ради України звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій зазначає, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, у зв'язку із тим, що воно прийняте з порушенням правил підсудності, неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи та неправильним застосуванням норм матеріального права судом першої інстанції. Посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 18.05.2020 року та закрити провадження у даній справі.
В обґрунтування апеляційної скарги відповідач зазначав, що ухвалою Ленінського районного суду міста Миколаєва від 28.02.2020 за наслідками розгляду клопотання представника Апарату Верховної Ради України про закриття провадження у справі у зв'язку із тим, що дана справа не підлягає розгляду в порядку цивільного з судочинства, провадження у справі було закрито, а позивачу роз'яснено право на звернення до адміністративного суду.
Постановою Миколаївського апеляційного суду від 25.03.2020 вказану ухвалу помилково скасовано, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду у іншому складі суду.
У мотивувальній частині постанови суд дійшов висновку, що посада помічника-консультанта народного депутата України до посад державної служби не відноситься, а є патронатною службою, що відповідає чинному законодавству. Суд також взяв до уваги правові висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду 26 лютого 2020 року при розгляді справи №9901/496/19 про те, що юрисдикція адміністративних судів поширюється не на будь - які трудові спори, а лише на ті, що пов'язані з прийняттям громадян на публічну службу, її проходженням, та звільненням з неї.
Проте застосування даних правових висновків для визначення підсудності даної справи не є прийнятним, оскільки позивачем у справі, яку розглянула Велика Палата Верховного суду дійсно була особа, яка не перебувала на публічній службі, оскільки була звичайним працівником відділу освіти.
В свою чергу посада помічника-консультанта згідно ст. 92 Закону України «Про державну службу» прямо віднесена законодавством до посад публічної служби, що не може бути трактовано будь-яким іншим чином.
Відповідно до ч. 1 ст. 19 Кодексу адміністративного судочинства України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
Пункт 17 ч. 1 ст. 4 КАС України визначає, що публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Аналіз наведених норм дає підстави стверджувати, що публічною службою є патронатна служба в державних органах, в тому числі на посадах помічників-консультантів народних депутатів України.
Позивач 17 грудня 2015 року був призначений на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 на час його депутатських повноважень з поширенням дії закону України «Про державну службу». 30 червня 2016року він переведений на посаду помічника- консультанта народного депутата України ОСОБА_2 на час його депутатських повноважень без поширення дії Закону України «Про державну службу» (патронатна служба).
29 серпня 2019 року його було звільнено із займаної посади у зв'язку із закінченням строку трудового договору - дострокового припинення повноважень народних депутатів України (п.2 ст. 36 КЗпП України).
Отже, оскільки даний спір пов'язаний із проходженням позивачем патронатної служби на посаді помічника-консультанта народного депутата України, тобто із проходженням публічної служби, дана справа підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, тому відповідно до пункту 1 частини 1 статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою повинен закрити провадження у справі.
Також апелянт вказує, що суд першої інстанції помилково визначив Апарат Верховної Ради України належним відповідачем у даній справі та вказав, що саме Апарат Верховної Ради України є роботодавцем відносно помічника-консультанта народного депутата України, оскільки позивач укладав трудовий договір саме з Апаратом Верховної Ради України.
Апелянт вважає, що суд першої інстанції, не врахував, що заяву про зарахування на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_1 подав саме на ім'я народного депутата України ОСОБА_2 , а той в свою чергу, звертався до керівника Апарату Верховної Ради України із відповідним поданням про зарахування ОСОБА_1 на посаду свого помічника консультанта, як це передбачено чинним законодавством, а саме ст. 34 Закону України «Про статус народного депутата України» та Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженим Постановою Верховної Ради України від 13.10.1995 року за №379/95-ВР. Вказані акти є спеціальними законодавчими актами для цієї категорії публічних службовців.
Таким чином, виходячи із змісту статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» та статей 3.1, 3.2. Положення про помічника-консультанта народного депутата України, роботодавцем по відношенню до помічника-консультанта є народний депутат України, який самостійно здійснює підбір помічників-консультантів, розподіляє обов'язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів в межах загального фонду, а також несе відповідальність щодо правомірності своїх рішень. Саме народний депутат України визначає, хто з його помічників-консультантів прикріплюється для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України, а хто - до виконавчих апаратів органів місцевого самоврядування.
Посилається, що відповідно до ст. 4.4 Положення помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено інше. За наявності підстав помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надаються додаткові відпустки, передбачені ст. 4 Закону України «Про відпустки». Відпустка помічникам-консультантам народного депутата України надається, як правило, у період відпустки народного депутата України.
Постановою Верховної Ради України «Про структуру Апарату Верховної Ради України» від 20.04.2000 р. № 1678-ІІІ встановлено граничну чисельність кількості штатних одиниць та затверджено чітку структуру Апарату Верховної Ради України у складі підрозділів, визначених у пункті другому. Втім, у зазначеному переліку відсутні посади помічників - консультантів народних депутатів України, тобто Апарат не є роботодавцем для них, а отже не може здійснювати їм виплати заробітної плати, матеріальної допомоги, компенсації за невикористану відпустку та інше.
Таким чином, умови проходження патронатної служби помічниками - консультантами народних депутатів України є специфічними, тобто: безпосереднім роботодавцем та керівником помічника-консультанта є народний депутат України, який самостійно визначає їх кількість, посадові обов'язки, напрямки діяльності, особисто встановлює заробітну плату помічникам-консультантам, підписує табель обліку робочого часу своїх помічників-консультантів, розподіляє між ними фіксований фонд заробітної плати, премії та інше.
Тому, Апарат Верховної Ради України лише здійснював документальне та фінансове обслуговування трудових правовідносин між позивачем та його роботодавцем - народним депутатом VIII скликання ОСОБА_2 . Здійснення фінансового обслуговування помічників-консультантів народних депутатів України можливе виключно в межах наявних коштів, виділених бюджетними призначеннями (підпункт 1 пункту 10 розділу II Положення про Апарат Верховної Ради України). Тобто виходити за межі відповідних бюджетних призначень Апарат Верховної Ради України не зобов'язаний.
Трудові відносини, які виникають між народним депутатом України та помічниками-консультантами жодним чином не залежать від Апарату Верховної Ради України.
Аналогічна правова позиція відображена у практиці Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та Апеляційного суду міста Києва. Зокрема, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2017 року у справі № 757/9144/16-ц, якою було скасовано ухвалу Апеляційного суду міста Києва та направлено справу на новий розгляд до суду апеляційного інстанції, та рішенні Апеляційного суду міста Києва від 20 вересня 2017 року у справі № 757/9144/16-ц, яким було скасовано рішення Печерського районного суду міста Києва від 18 липня 2016 року та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення одноразової грошової допомоги та суми компенсації за затримку.
Ще одним доказом того факту, що Апарат тільки кадрово та фінансово «обслуговує» трудові відносини між Помічником-консультантом та народним депутатом України є той факт, що саме народний депутат України табелює робочий час своїх помічників-консультантів та визначає їхній робочий графік.
Зазначає, що Апарат Верховної Ради України не має право брати на себе фінансові зобов'язання щодо помічників-консультантів народних депутатів України, які не передбачені Законами України про Державний бюджет України на відповідний рік, тому всі виплати (матеріальна допомога, компенсація за не використану відпустку тощо) помічникам-консультантам виплачується тільки у межах загального фонду народного депутата України, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів.
Посилається, що у позивача станом на 29.08.2019 року було не використано 81 день основної відпустки, але відповідно до листа Управління справами Апарату Верховної Ради України від 12.05.2020 року на момент його звільнення (станом на 29.08.2019 року) економія фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України ОСОБА_2 була відсутня.
Розрахунок з позивачем був проведений у повному обсязі в межах фонду оплати праці помічників-консультантів, які працювали у штаті народного депутата України ОСОБА_2 . Окрім того позивачу була нарахована та виплачена одноразова грошова допомога у зв'язку із достроковим припиненням повноважень народного депутата України відповідно до ч.6 ст. 34 Закону України «Про статус народного депутата України».
Також відповідач в апеляційній скарзі звертає увагу на той факт, що суд першої інстанції не дав належної оцінки факту відсутності вини відповідача у не виплаті компенсації за не використану відпустку в контексті ст.177 КЗпП України з урахуванням правового специфічного посередництва Апарату Верховної Ради України в трудових відносинах між помічником-консультантом народного депутата України ОСОБА_1 та народним депутатом України ОСОБА_2 .
Таким чином, Апарат Верховної Ради України вважає, що у зв'язку із неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи та неправильним застосуванням норм матеріального права судом першої інстанції оскаржуване рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 18.05.2020 р. у даній справі підлягає скасуванню з закриттям провадження у справі.
Від позивача ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він вказує, що апеляційна скарга Апарату Верховної Ради України не підлягає задоволенню.
Посилається на те, що відповідно до ст.92 Закону України «Про державну службу», посада, яку він обіймав по 29.08.2019р. належить до посад патронатної служби.
Зазначає, що відповідно до ч.1 ст.3 Закону України «Про державну службу» цей Закон регулює відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.
Однак, при зверненні до суду із позовними вимогами до Апарату Верховної Ради України щодо стягнення грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку та середнього заробітку за час її затримки остаточного розрахунку, він не ставив питання з приводу вступу, проходження чи припинення державної (публічної) служби.
Посилається, що розділ IX «Припинення державної служби» (ст.ст.83-90) Закону України «Про державну службу» не містить в собі будь-яких положень, які б стосувались компенсації за невикористану відпустку. Аналогічні положення відсутні і в розділі X «Особливості проходження державної служби в окремих державних органах. Патронатна служба» (ст.ст.91, 92) Закону України «Про державну службу».
В Розділі VII «Робочий час і час відпочинку державного службовця. Відпустки» (ст.ст.57-60) Закону України «Про державну службу» взагалі відсутнє таке поняття як «грошова компенсація за невикористана щорічну відпустку», оскілки воно не є предметом регулювання Закону України «Про державну службу», та відповідно і не пов'язано з прийняттям, проходженням та звільненням з публічної служби.
Згідно з преамбулою Закону України «Про відпустки» даний закон встановлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.
Відповідно до ч.1 ст.24 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А І групи.
Статтею 29 Закону України «Про відпустки» чітко визначено, що спори, які виникають щодо надання відпусток, розглядаються в порядку, встановленому законодавством про працю.
Положенням статті 83 КЗпП України зазначено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А 1 групи.
Крім того, згідно п.2 ч.1 ст.221 КЗпП України чітко визначено, що трудові спори розглядаються районними, районними у місті, міськими чи міськрайонним судами.
Відповідно до ч.1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Враховуючи зазначене, вважає, що його позовні вимоги про стягнення грошової компенсації за невикористану відпустку та середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку не є публічно правовим спором, зокрема, не пов'язаний з прийняттям на публічну службу, її проходженням, звільненням з публічної служби, а є виключно трудовим спором, що підлягає розгляду в місцевому «цивільному» суді.
Також позивач зазначає, відповідно до Розпорядження заступника Керівника Апарату Верховної Ради України від 15.12.2015р. №10006 його було зараховано з 17 грудня 2015 року на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 на час його депутатських повноважень (строковий трудовий договір. В будь-яких трудових відносинах з іншим підприємством, установою, організацією чи фізичною особою (в т.ч. ОСОБА_2 ), окрім оформлених належним чином трудових відносин з Апаратом Верховної Ради України по 29.08.2019р. він не перебував.
Посилання апелянта на статтю 34 Закону України «Про статус народного депутата України» як спеціальної норми, яка начебто підтверджує трудові відносини з народним депутатом, на погляд позивача, є безпідставним. Будь-яких дій народного депутата, щодо прийняття на роботу, звільнення з роботи дана стаття не містить, депутат лише самостійно здійснює підбір своїх помічників-консультантів та подає відповідне подання керівнику Апарату Верховної Ради України для зарахування на посаду.
Жодного положення про те, що народний депутат України приймає (зараховую) чи звільняє своїх помічників-консультантів Закон України «Про статус народного депутата України» не містить в собі.
Помилковим є ствердження в апеляційній скарзі, що відповідач лише здійснював документальне та фінансове обслуговування трудових правовідносин між позивачем та його роботодавцем - народним депутатом», оскілки підпунктом 23 пункту 7 Положення «Про Апарат Верховної Ради України», затвердженого Розпорядженням Голови Верховної ради України від 25 серпня 2011р. №769 (в редакції розпорядження Голови Верховної Ради України № 734 від 20 листопада 2014 р.) чітко визначено, що Апарат Верховної Ради України організовує та здійснює роботу з кадрового обслуговування працівників Апарату, народних депутатів України і помічників-консультантів народних депутатів України.
Вважає, що жодного належного та допустимого доказу на підтвердження трудових відносин між ним та народним депутатом України не надано, а навпаки докази свідчать про наявність трудових відносин з Апаратом Верховної ради України в період з грудня 2015 року по серпень 2019 року.
Враховуючи зазначене, саме Апарат Верховної ради України є належним відповідачем у даному трудовому спорі.
Доводи апеляційної скарги з приводу відсутності правових підстав для виплати помічнику - консультанту народного депутата України коштів понад встановлений постановою Верховної Ради України фонд оплати праці помічників-консультантів, вважає безпідставними, оскільки компенсація за невикористану відпустку при звільненні є гарантією, яка визначена ст.24 Закону України «Про відпустки», ст.83 КЗпП України, та входить до фонду заробітної плати згідно ст.2 Закону України «Про оплату праці» та відповідних інструкцій, в тому числі статистичних.
Додаючи до апеляційної скарги лист Управління справами Апарату Верховної Ради України №15/14-2020/46029 від 12.05.2020р. апелянт ігнорує те, що « ... кошти відображені у кошторисі Управління справами Апарату Верховної Ради України на 2019 рік за програмою 0111010 «Здійснення законотворчої діяльності Верховної Ради України» у графі заробітна плата (код 2111)». Будь-яких окремих рядків щодо безпосередньо помічників-консультантів народних депутатів Кошторис Верховної Ради України в собі не містить, оскільки весь фонд заробітної плати, в тому числі і відповідні компенсації відображені в коді 2111.
Таким чином, саме Апарат Верховної Ради України через Управління справами Апарату має здійснити виплату компенсації за невикористану відпустку відповідно до Кошторису Верховної Ради України на відповідний рік, а не в межах внутрішнього організаційного документу, яким є фонд оплати праці помічників-консультантів народного депутата України.
Крім того, позивач не погоджується з доводами апеляційної скарги щодо відсутності вини відповідача.
За таких обставин рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 18 травня 2020 року з урахуванням ухвали того ж суду від 20 травня 2020 року, яким задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 щодо стягнення з Апарату Верховної Ради України на користь ОСОБА_1 57203,01 грн. грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку та 192097,43 грн. середнього заробітку за затримку остаточного розрахунку при звільненні, всього 249300,44 грн., а також судового збору на його користь у розмірі 1034,40 грн., судового збору на користь держави - 1458,60 грн., на думку позивача, є законним та обґрунтованим, прийнятим з повним з'ясуванням усіх обставин, що мають значення для справи із обґрунтованим застосуванням норм матеріального права. Тому просить рішення суду залишити без змін.
В судовому засіданні позивач не визнав доводи апеляційної скарги, просив її залишити без задоволення, а рішення суду - без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим, надавши пояснення аналогічні змісту відзиву на апеляційну скаргу.
Інші учасники процесу до судового засідання не з'явилися, хоча про час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином.
Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Ухвалюючи рішення по справі, суд виходив з того, що розпорядженням Керівника Апарату ВРУ від 15.12.2015р. № 10006 ОСОБА_1 було прийнято з 17.12.2015р. на посаду помічника - консультанта народного депутата України ОСОБА_2 на час його депутатських повноважень з поширенням дії Закону України «Про державну службу». На підставі розпорядження Керівника Апарату ВРУ від 23.06.2016р. № 2117-к позивача переведено на посаду помічника-консультанта без поширення дії Закону України «Про державну службу»
Розпорядженням Керівника Апарату ВРУ від 27.08.2019р. № 1305-к позивача звільнено із займаної посади на підставі п.2 ст. 36 КЗпП України у зв'язку із закінченням строку трудового договору. Наведені обставини також підтверджуються наданою позивачем копією його трудової книжки НОМЕР_1 .
Таким чином, на посаді помічника - консультанта народного депутата України позивач працював з 17.12.2015р. по 29.08.2019р.
Із розпорядження відповідача від 27.08.2019 № 1305-к вбачається, що у зв'язку із звільненням помічників - консультантів, в тому числі позивача, було передбачено проведення виплати компенсації за невикористані щорічні основні і додаткові відпустки згідно статті 19 Закону України «Про відпустки» у межах наявної економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України. Кількість не використаних позивачем днів щорічної основної відпустки складає 81.
В день звільнення 29.08.2019р. відповідач не повідомив позивачу про нараховані суми належні при звільненні та не здійснив їх виплату. 16.10.2019р. позивач звернувся до відповідача із заявою про виплату грошової компенсації за невикористані 81 день відпустки в розмірі 57203,01 грн., відповідь на яку не отримав.
Із листа Управління справами Апарату ВРУ від 09.12.2019 № 15/14-2152 (242082) слідує, що всі виплати помічникам-консультантам здійснюються тільки в межах загального фонду, який встановлюється народному депутату України для оплати праці помічників-консультантів. Станом на серпень 2019 року працювали за строковим трудовим договором та були прикріплені для кадрового та фінансового забезпечення Апарату Верховної Ради України два помічники-консультанти народного депутата України ОСОБА_2 - ОСОБА_3 та ОСОБА_1 . Фонд оплати праці помічників-консультантів народного депутата України ОСОБА_2 був розподілений повністю. На момент звільнення (станом на 29.08.2019) економія фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата ОСОБА_2 була відсутня.
Врахувавши положення ч.1 ст. 24 Закону України «Про відпустки», ст. 116, 117 КЗпП України, ч. 3 ст. 34 Закону України «Про статус народного депутата України» (у редакції, чинній на час звільнення позивача), ч.1 ст. 4.1 Положення про помічника-консультанта народного депутата України, п.1,7,10 Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням голови Верховної Ради України від 25.08.2011 № 769, та беручи до уваги те, що ОСОБА_1 був прийнятий та звільнений із посади помічника-консультанта народного депутата України розпорядженням Апарату ВРУ, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позивач перебував в трудових відносинах саме із Апаратом ВРУ, а не із народним депутатом України, а тому видатки з компенсації невикористаних днів щорічної відпустки має нести Апарат ВРУ у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень ВРУ.
При цьому відсутність бюджетного асигнування не звільняє відповідача від виплати позивачу гарантованої йому законом суми одноразової грошової допомоги при звільненні.
Суд першої інстанції вважав правомірною вимогу позивача про стягнення з відповідача грошової компенсації за вказані дні невикористаної щорічної відпустки в розмірі визначеному позивачем - 57203,01 грн. (706,21 х 81), який відповідачем не оспорений, та з яким суд погодився.
Враховуючи, що остаточний розрахунок з позивачем в день звільнення проведений не був, відповідно правомірною є і вимога про стягнення відповідно до вимог статті 117 КЗпП України середнього заробітку, який позивач просить стягнути з 30.08.2019р. по день ухвалення судом рішення.
При визначенні середнього заробітку за весь час затримки остаточного розрахунку суд виходив з Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок).
Втім, вивчивши обставини справи, колегія суддів вважає, що наявні підстави для скасування ухваленого у справі рішення із закриттям провадження у справі з наступних підстав.
Згідно зі ст. 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
За вимогами ч. 1 ст. 18 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття «суд, встановлений законом» містить, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
Згідно ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Ст. 4 ЦПК України гарантується, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно з п. 2 ч.1 ст. 19 КАС України - юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, у спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади.
При вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень), натомість визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір.
Згідно із п.17 ч.1 ст. 4 КАС України публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Отже, згідно положень КАС України у редакції з 15 грудня 2017 року, тобто чинній на час звільнення позивача з посади та розгляду справи, у зміст поняття "публічна служба" було включено також патронатну службу в державних органах (пункт 17 частини першої статті 4).
Посада помічника-консультанта прямо віднесена законодавством до посад публічної служби. Так, згідно ст. 92 Закону України «Про державну службу» № 889-УІІІ від 10 грудня 2015 року до посад патронатної служби належать посади радників, помічників, уповноважених та прес-секретаря Президента України, працівників секретаріатів Голови Верховної Ради України, його Першого заступника та заступника, працівників патронатних служб Прем'єр-міністра України та інших членів Кабінету Міністрів України, помічників-консультантів народних депутатів України, помічників та наукових консультантів суддів Конституційного Суду України, помічників суддів, а також посади патронатних служб в інших державних органах.
Аналіз наведених норм дає підстави стверджувати, що як на час звільнення позивача з посади, так і на час розгляду справи судом, патронатна служба в державних органах є публічною службою, в тому числі на посадах помічників-консультантів народних депутатів України.
Необхідність встановлення того, чи відноситься патронажна служба до державної служби була актуальною до внесення Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03 жовтня 2017року, який набрав чинності з 15 грудня 2017р., змін до КАС України, оскільки в попередній редакції КАС України, зокрема, п.15 ч.1 ст. 15 КАС України було передбачено, що публічна служба це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
З 15 грудня 2017р. те, що патронатна служба в державних органах є публічною службою, а також те, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, прямо зазначено в п.17 ч.1 ст.4 та п.2 ч.1 ст. 19 КАС України, що свідчить про те, що в законі є пряма вказівка на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
За такого відсутня необхідність для визначення того чи виник спір у даній справі з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, перевіряти такі критерії відповідності, як: чи проходила особа конкурс на зайняття вакантної посади; чи складала така особа присягу посадової особи; чи присвоювався їй ранг у межах відповідної категорії посад.
Матеріали справи свідчать про те, що позивач 17 грудня 2015 року був призначений на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 на час його депутатських повноважень з поширенням дії Закону України «Про державну службу». 30 червня 2016 року його було переведено на посаду помічника- консультанта народного депутата України ОСОБА_2 на час його депутатських повноважень без поширення дії Закону України «Про державну службу» (патронатна служба).
29 серпня 2019 року позивача було звільнено із займаної посади у зв'язку із закінченням строку трудового договору - дострокового припинення повноважень народних депутатів України (п.2 ст. 36 КЗпП України).
Отже, оскільки даний спір пов'язаний із проходженням позивачем патронатної служби на посаді помічника-консультанта народного депутата України, тобто із проходженням публічної служби, дана справа підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 255 ЦПК України, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Матеріали справи свідчать про те, що під час розгляду даної справи відповідач уже звертався до суду з клопотанням про закриття провадження у справі та ухвалою суду від 28 лютого 2020 року провадження у справі було закрито, а позивачу було роз'яснено, що спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Але постановою Миколаївського апеляційного суду від 25 березня 2020 року ухвала суду першої інстанції від 28 лютого 2020 року була скасована, а справу було направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.
З аналогічним позовом до відповідного адміністративного суду позивач не звертався і адміністративним судом не виносилася ухвала про відмову у відкритті чи закритті провадження у справі з тих підстав, що даний спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Зазначені обставини свідчать про відсутність загрози гарантованого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту шляхом звернення до адміністративного суду з позовом про захист прав, які він вважає порушеними діями відповідача.
При цьому колегія суддів враховує положення абз.2 чт.1 ст. 256 ЦПК України про те, що тільки у разі надходження до суду справи, що підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства, після закриття провадження Верховним Судом чи судом апеляційної інстанції в порядку господарського чи адміністративного судочинства, провадження у справі не може бути закрите з підстави, встановленої п.1 ч.1 ст. 255 цього Кодексу.
В даному випадку провадження у справі Верховним Судом чи судом апеляційної інстанції в порядку адміністративного судочинства не закривалося.
Враховує колегія суддів також те, що в постанові Миколаївського апеляційного суду від 25 березня 2020 року був викладений правовий висновок щодо юрисдикції спору, а не встановлені обставини, які мають преюдиційне значення для вирішення спору.
За такого висновки, викладені в постанові Миколаївського апеляційного суду від 25 березня 2020 року, не перешкоджають прийняттю остаточного рішення у даній справі у відповідності до вимог процесуального закону шляхом закриття провадження у справі на підставі п.1 ч.1 ст. 255 цього Кодексу.
Публічна служба є різновидом трудової діяльності, відносини публічної служби як окремий різновид трудових відносин існують на стику двох галузей права - трудового та адміністративного.
Предметом спору у цій справі є, зокрема, вимога помічника-консультанта народного депутата України про стягнення компенсації за невикористану відпустку, яка не була йому виплачена при звільненні, а також середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
З огляду на вказане можна зробити висновок, що спір виник після звільнення публічного службовця з посади, однак пов'язаний з вирішенням питань, які стосуються його діяльності на публічній службі, тому такий спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства, незважаючи на те, що спірні правовідносини фактично виникли після припинення публічної служби.
Крім того, колегія суддів враховує, що спеціальним законодавством, яке регулює спірні правовідносини, а саме частинами першою та третьою статті 4.4 Положення про помічника-консультанта народного депутата України передбачено, що помічнику-консультанту, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено інше.
За наявності підстав помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надаються додаткові відпустки, передбачені ст. 4 Закону України «Про відпустки» .
Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішенні від 07.05.2002 № 8-рп/202 у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України статусу, зокрема Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України та інших посадових осіб (частина перша статті 9 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року № 3723-XII) (3723-12) не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.
Отже, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у тих випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
За наведених обставин, до правовідносини у сфері проходження патронатної служби, які стосуються виплати компенсації за невикористану відпустку помічнику-консультанту народного депутата України та середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні не тільки не виключається застосування відповідних норм КЗпП та Закону України «Про відпустки». а навпаки є необхідним.
Тому колегія суддів вважає необґрунтованими посилання позивача на те, що спір у даній справі є трудовим спором приватного характеру та не стосується проходження позивачем публічної служби, що унеможливлює його розгляд за правилами адміністративного судочинства, оскільки вимоги публічних службовців про зобов'язання суб'єкта владних повноважень провести розрахунок і виплатити їм компенсацію за невикористану відпустку при звільненні з публічної служби, а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з публічної служби є пов'язаними з проходженням публічної служби, а тому такі вимоги слід розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Згідно з частиною 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
При прийнятті рішення колегія суддів враховує правові висновки, викладені в постановах Великої палати Верховного Суду від 20.06.2018р. у справі № 426/160/14-202цс18, від 27.11.2019р. у справі №640/3452/19|14-583цс19, а також у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 757/70264/17-ц, у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 686/23445/17 та у постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 05 вересня 2019р. у справі №686/6775/18.
З урахуванням викладеного суд помилково розглянув справу в порядку цивільного судочинства, чим порушили норми процесуального права.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Статтею 377 ЦПК України передбачено, що судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 і 257 цього Кодексу.
Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19?22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів апеляційної скарги.
З огляду на вказане колегія суддів вважає за необхідне скасувати рішення суду першої інстанції та закрити провадження у справі, оскільки цей спір не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства.
Згідно ч.1 ст. 256 ЦПК України, якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної п.1 ч.1 ст. 255 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної інстанції повинен також роз'яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об'єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі.
Тому колегія суддів вважає необхідним роз'яснити позивачу те, що справа підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства, а також наявність у нього права для звернення до суду з заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією протягом 10 днів з дня отримання даної постанови.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 377, 381, 382ЦПК України, судова колегія, -
Апеляційну скаргу Апарата Верховної Ради України задовольнити частково.
Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 18 травня 2020 року скасувати.
Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про стягнення грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні закрити.
Роз'яснити ОСОБА_1 про те, що справа підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства, а також наявність у нього права для звернення до суду з заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією протягом 10 днів з дня отримання даної постанови.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання її повного тексту в порядку та випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.
Головуючий
Судді
Повний текст постанови складено 01 жовтня 2020 року