справа №380/638/20
25 вересня 2020 року
Львівський окружний адміністративний суд в складі:
головуючий суддя Кравців О.Р.,
секретар судового засідання Шийович Р.Я.,
від позивача ОСОБА_1 ,
від відповідача Зданевич С.О.,
розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_1 ) про визнання протиправною бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії.
Cуть справи.
До Львівського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_2 (далі - позивач) з позовною заявою до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_1 ) (далі - відповідач, МПЗ ( НОМЕР_2 )), в якій, з врахуванням заяви про зміну та збільшення позовних вимог від 04.05.2020 за вх. №22342 /а.с.125-128/, просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не проведення своєчасного та повного розрахунку при звільненні, невиплату ОСОБА_2 на день виключення із списків особового складу 20.08.2018 компенсації за невикористані дні додаткових відпусток, передбачених п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» за 2015-2018 роки та ч. 4 ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» за період з 2013 по 20.08.2018;
- стягнути з відповідача на користь позивача середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні - ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та ч. 4 ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» із розрахунку 347,68 грн. в день за період з 27.01.2019 по 27.04.2020 терміном 347 дні у сумі 158889,76 грн.
В обґрунтування позову зазначено, що позивача 20.08.2018 виключено зі списків особового складу, всіх видів забезпечення.
24.03.2020 постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду у справі №1.380.2019.005155 задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_2 скасовано рішення Львівського окружного адміністративного суду від 10.12.2019 у вказаній справі в частині відмови у задоволенні позову та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов задоволено, визнано протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_2 на день звільнення 20.08.2018 компенсації за невикористану додаткову відпустку, передбачену ч. 4 ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №702, за період із 2013 року до 20.08.2018, тривалістю 39 днів.
Також вказаною постановою апеляційного суду зобов'язано відповідача здійснити нарахування та виплату ОСОБА_2 компенсації за невикористану додаткову відпустку, передбачену ч. 4 ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
28.04.2020 відповідачем на картрахунок ОСОБА_2 перераховано належну при звільненні заборгованість компенсації за невикористану додаткову відпустку тривалістю 39 днів у сумі 13302,73 грн. З огляду на зазначене остаточний розрахунок при звільненні, тобто виплату належних у зв'язку із звільненням сум відповідач здійснив 28.04.2020, а не при виключенні позивача із списків особового складу - 20.08.2018.
З огляду на викладене позивач вважає протиправною бездіяльність відповідача щодо непроведення своєчасного та повного розрахунку при звільненні шляхом виплати компенсації за невикористані календарні дні відпустки за період з 2013 по 20.08.2018 року, та просить стягнути середнє грошове забезпечення за період несвоєчасного розрахунку з 27.01.2019 по 27.04.2020 терміном 457 дні в сумі 158889,76 грн.
Період несвоєчасного розрахунку з 27.01.2019 пояснюється тим, що період до вказаної дати охоплюється судовим рішенням у справі №1.380.2019.002161.
Просив позов задовольнити повністю.
Ухвалою суду від 23.01.2020 провадження у справі відкрито за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін та проведення судового засідання за наявними матеріалами.
Відповідач 10.02.2020 за вх. №7098 подав відзив на позовну заяву. Зазначив, що позивач приховує факт звернення до Львівського окружного адміністративного суду 05.10.2019 у справі №1.380.2019.005155 з позовом про визнання протиправним рішення відповідача від 23.09.2019 №11/6398 про виплату ОСОБА_2 компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учасникам бойових дій за 56 днів. Рішенням від 10.12.2019 позов задоволено частково. Відповідно компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки виплачена позивачу у зв'язку з набранням законної сили судовим рішенням, про що позивач не зазначає. Ні у справі №1.380.2019.002161, ні у справі №1.380.2019.005155 позивач не оскаржує наказ начальника відповідача від 20.08.2018 №224-ос про виключення із списків особового складу частини. Тобто погоджувався із проведеним з ним розрахунком при звільненні. Відповідний наказ є законним.
Відповідач вважає, що компенсація за невикористані додаткові дні відпустки як учаснику бойових дій нарахована та виплачена відповідно до рішення Львівського окружного адміністративного суду у справі №1.380.2019.005155 від 10.12.2019, і таке не є підставою для проведення виплати середнього заробітку в розумінні Порядку №100.
Вимоги позивача в частині виплати середнього заробітку за час затримки виплати компенсації за невикористані додаткові відпустки, як учаснику бойових дій є безпідставними, оскільки позивач був звільнений з військової служби та виключений зі списків особового складу, не поновлювався на посаді виплати грошового забезпечення проведено своєчасно.
З позиції відповідача помилковими є покликання позивача на те, що до вказаних спірних правовідносин можуть застосовуватися приписи постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» №100 від 08.02.1995.
Крім того покликання позивача на правову позицію Верховного Суду у справі №806/1899/17 є безпідставними, тому що в даній справі розглядалося питання проходження служби в поліції.
Також зазначив, що враховуючи норми чинного законодавства, після звільнення в запас фізична особа-платник податку не виконує обов'язків несення служби, дохід у вигляді середнього грошового забезпечення за несвоєчаний розрахунок включається до складу загального місячного оподатковуваного доходу платника податку згідно з п.п. 164.2.20 п. 164.2 ст. 164 Податкового кодексу України, як інші доходи та оподатковується на загальних підставах.
Просив у задоволенні позову відмовити.
05.03.2020 за вх. №12611 від позивача надійшла відповідь на відзив /а.с.46-51/. Доводи відповідача про неможливість застосування до вказаних правовідносин Порядку №100 не узгоджуються з приписами чинного законодавства. Оскільки підставою для пред'явлення позову є протиправна бездіяльність відповідача щодо непроведення повного розрахунку у зв'язку із звільненням з військової служби, за яку надає фінансова відповідальність у виді стягнення середнього грошового забезпечення відповідно до ст. 117 КЗпП України, то саме в силу п. 1 Порядку №100 застосовується вказаний Порядок.
Позивач вважає безпідставними доводи відповідача про наявність спору про розмір належних позивачу сум компенсації за невикористану додаткову відпустку, оскільки такий спір був відсутнім, а відповідач не визнавав таке право взагалі.
Вважає позов підставним, просив його задовольнити.
18.03.2020 за вх. №14976 від відповідача надійшло заперечення /а.с.58-60/.
Ухвалою суду від 19.03.2020 справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження, з повідомленням (викликом) сторін.
Ухвалою суду від 13.05.2020 у задоволенні клопотання представника відповідача про залишення позовної заяви без розгляду відмовлено.
25.05.2020 за вх. №26017 та від 05.08.2020 за вх. №38825 від представника позивача надійшли додаткові пояснення у справі.
Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримав повністю, з врахуванням заяви про зміну і збільшення позовних вимог. Просив позов задовольнити.
Представник відповідача у судовому засіданні проти позову заперечив повністю. Просив відмовити у задоволенні позову.
Суд заслухав пояснення представників сторін, з'ясував підстави позову та відзиву, відповіді на відзив, заперечень, додаткових пояснень, фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини, дослідив письмові докази, долучені до матеріалів справи, та, -
ОСОБА_2 згідно з посвідчення, виданим Західним регіональним управлінням Державної прикордонної служби України серії НОМЕР_3 від 29.04.2015 має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій.
Згідно з наказом начальника 93 прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України №193-ос від 20.07.2018 «По особовому складу» припинено (розірвано) контракт та звільнено з військової служби за підпунктом «а» (у зв'язку із закінченням строку контракту) п. 2 ч. 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», прапорщика ОСОБА_2 , інспектора прикордонної служби 1 категорії - інструктора кінологічної групи відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » І категорії (тип Б), без права носіння військової форми одягу.
Відповідно до витягу з наказу начальника 93 прикордонного загону західного регіонального управління Державної прикордонної служби України від 20.08.2018 №224-ос позивача виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення з 20.08.2018.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 10.12.2019 у справі №1.380.2019.005155 за позовом ОСОБА_2 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частин НОМЕР_1 ) про визнання протиправною бездіяльність, зобов'язання вчинити дії, позов задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність відповідача щодо нездійснення нарахування та виплати позивачу на день звільнення 20.08.2018 компенсації за невикористану додаткову відпустку передбачену п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» за 2015-2018 роки, загальним терміном 56 календарних дні; зобов'язано відповідача здійснити нарахування та виплату позивачу компенсацію за невикористану додаткову відпустку, передбачену п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» за 2015-2018 загальним терміном 56 календарних дні. В іншій частині позову відмовлено.
24.03.2020 Восьмим апеляційним адміністративним судом винесено постанову у справі №1.380.2019.005155, відповідно до якої апеляційну скаргу позивача задоволено; рішення Львівського окружного адміністративного суду від 10.12.2019 у справі №1.380.2019.005155 скасовано в частині відмови у задоволенні позову та ухвалено у цій частині нове рішення, яким позов задоволено; визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу на день звільнення 20.08.2018 компенсації за невикористану додаткову відпустку, передбачену ч. 4 ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 01.08.2012 №702 за період з 2013 року до 20.08.2018, тривалістю 39 днів; зобов'язано відповідача здійснити нарахування та виплату позивачу компенсацію за невикористану додаткову відпустку, передбачену ч. 4 ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 01.08.2012 №702 за період з 2013 року до 20.08.2018 тривалістю 39 днів. В решті рішення суду першої інстанції залишене без змін.
Сторонами не оспорюється той факт, що розрахунок з позивачем проведено 17.01.2020 у сумі 19497,77 грн. та 28.04.2020 у сумі 13302,73 грн. /а.с.162/.
Позивач вважає, що оскільки остаточний рахунок при звільненні з ним здійснено відповідачем лише 28.04.2020, за приписами ст.ст. 116, 117 Кодексу законів про працю України він має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. У зв'язку з чим звернувся до суду із цим позовом.
Вирішуючи справу, суд керується таким.
Завданням адміністративного судочинства України відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України №2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 (далі Закон №2011-ХІІ), який встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
Згідно з ч. 1 ст. 9 Закону №2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
У рішенні Верховного Суду у зразковій справі від 16.05.2019 справа №620/4218/18 адміністративне провадження №Пз/9901/4/19 суд вказав, що: відповідно до ч. 8 ст. 101 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
Відповідно до ч. 14 ст. 101 Закону №2011-ХІІ у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, зокрема, військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
З позиції Верховного Суду у вказаній вище справі, компенсація невикористаних відпусток має відбуватися при звільненні, відтак невиплата компенсації за навикористані відпустки є несвоєчасним розрахунком при звільненні.
Відповідно до п. 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України №260 від 07.06.2018 (зареєстрований в Міністерстві юстиції України 26.06.2018 за №745/32197, далі - Наказ №260) у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Враховуючи вищевикладене, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої ст. 19 Закону №504/96-ВР «Про відпустки» від 05.11.1996.
Право ОСОБА_2 на грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту за 2015-2018 роки, як і протиправність дій військової частини щодо її ненарахування та виплати при звільненні зі служби позивача встановлено рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 10.12.2019 у справі №1.380.2019.005155.
При цьому постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 24.03.2020 у цій же ж справі за позивачем визнано право на компенсацію за невикористану додаткову відпустку, передбачену ч. 4 ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», відповідно до постанови Кабінету Міністрві України від 01.08.2012 №702 за період з 2013 року до 20.08.2018 тривалістю 39 днів, а також визнано протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати відповідної компенсації відповідачем позивачу.
Судом встановлено, що відповідні кошти (компенсацію) в сумі 19497,77 грн. та 13302,73 грн. перераховано на картковий рахунок позивача 17.01.2020 та 28.04.2020 відповідно, що підтверджується банківською випискою та не заперечується відповідачем /а.с.162/.
Згідно з нормою ст. 116 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України), при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Відповідно до ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці. Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати компенсації за неотримане речове майно) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано КЗпП України.
Оскільки спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про доцільність застосування норм ст.ст. 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення зі служби з Збройних Сил України.
При виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин суд відповідно до приписів ч. 5 ст. 242 КАС України, враховує висновки щодо їх застосування, викладені в постановах Верховного Суду від 01.03.2018 у справі №806/1899/17 та від 31.05.2018 у справі №823/1023/16.
Оскільки грошову компенсацію за невикористані відпустки позивачу не виплачено в день його виключення із списків особового складу та всіх видів забезпечення 20.08.2018, вказане свідчить про те, що при звільненні відповідач не провів з ОСОБА_2 повного розрахунку.
Враховуючи положення ст. 117 КЗпП України позивач має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку.
Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13.05.2020 у справі №810/451/17 (провадження №11-1210апп19) зауважено, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Своєю чергою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17 (провадження №11-1329апп18) вказано, що під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з ч. 2 ст. 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (ч. 1 ст. 129 Конституції України). За приписами ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.
ЄСПЛ тлумачить поняття якість закону так: національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах C.G. та інші проти Болгарії (C. G. аnd Others v. Bulgaria) від 24 липня 2008 року, заява №1365/07, п. 39, Олександр Волков проти України від 29.01.2013, заява №21722/11, п. 170).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах Кантоні проти Франції (Cantoni v. France) від 11.11.1996, заява №17862/91, п. 31-32, Вєренцов проти України від 11.04.2013, заява №20372/11, п. 65).
Як зазначалось раніше, на переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 08.04.2010 у справі «Меньшакова проти України», а саме у п. 57 цього рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15.09.2015 провадження №21-1765а15).
Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, що правовий висновок Верховного Суду України у справі №21-1765а15 є застосовним до спірних правовідносин.
За змістом рішення у справі «Меньшакова проти України», позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд Суду, ґрунтувались на тому, що ст. 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата.
Однак доводи заявниці не прийняли суди. Зокрема, рішення суду від 15.06.1999 та 26.11.2003 щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до ст. 117 КЗпП України могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 08.07.1997 та 25.05.1998, та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат. З прийняттям цих рішень ст.ст. 116 та 117 КЗпП України більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов'язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.
Разом з тим у своєму рішенні ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю України. Звернув увагу на те, що ч. 2 ст. 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від ч. 1 ст. 117 КЗпП України.
Аналізуючи застосування судами ст.ст. 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні «Меньшакова проти України» вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак це не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.
Крім того, у п. 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та оцінювати надані їм докази (рішення у справі Waiteand Kennedy v. Germany, заява №26083/94, п. 54).
Тому за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (п. 59 рішення).
За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів ст. 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15.09.2015, провадження №21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15.09.2015 у справі №21-1765а15.
Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 у справі №821/1083/17.
Водночас ст. 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені ст. 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена ст. 117 КЗпП України.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина 1 ст. 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина 2 ст. 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч. 1 ст. 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
З урахуванням таких висновків Великої Палати Верховного Суду викладених у вказаній Постанові від 13.05.2020 у справі №810/451/17, суд вважає необґрунтованими покликання відповідача на те, що ст. 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають після судового рішення про присудження виплати заробітної плати.
Суд також звертає увагу на те, що остаточний розрахунок з позивачем проведено 28.04.2020 на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 10.12.2019 у справі № 1.380.2019.005155, скасованого в частині з прийняттям у такій нового рішення постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 24.03.2020.
З огляду на викладене, оскільки остаточний розрахунок з ОСОБА_2 у зв'язку із звільненням шляхом виплати належної їй суми грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки стягненню з відповідача підлягає середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Суд вважає справедливим покликання позивача на те, що період затримки слід обчислювати саме з 27.01.2019 по 27.04.2020, оскільки період стягнення охоплений попереднім несвоєчасним розрахунком при звільненні охоплюється рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 31.05.2019 у справі №1.380.2019.002161, яке набрало законної сили (з 20.08.2018 по 26.01.2019).
Тобто стягненню з відповідача підлягає середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період із 27.01.2019 по 27.04.2020 за затримку терміном 457 днів.
Відповідно до п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» №100 від 08.02.1995, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати (п. 5 Порядку №100).
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.
Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Cередньоденне грошове забезпечення позивача становить 347,68 грн.
Саме таку суму визначено і у рішенні Львівського окружного адміністративного суду від 31.05.2019 у справі №1.380.2019.002161, яке набрало законної сили.
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (ч. 4 ст. 78 КАС України).
Оскільки остаточний розрахунок із позивачем у зв'язку із звільненням проведено шляхом виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки згідно з рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 10.12.2019 у справі №1.380.2019.005155 та постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 24.03.2020 у справі №1.380.2019.005155 саме 28.04.2020, середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 27.01.2019 до 27.04.2020 із розрахунку 347,68 грн. за день затримки тривалістю 457 день складатиме 158889,76 грн.
Установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівнику не виплачено належних йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності.
При задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
При розгляді даної справи суд враховує правові позиції: Верховного Суду України, викладену у постанові від 24.10.2011 у справі №6-39цс11; постанові Пленуму Верховного Суду України №13 від 24.12.1999; постанові Верховного Суду від 04.04.2018 у справі №524/1714/16-а (К/9901/8793/18), а також висновки Верховного Суду України у постанові від 27.04.2016 у справі №6-113цс16 та вважає за доцільне застосувати принцип співмірності, з урахуванням розміру недоплаченої суми, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставин, за яких було встановлено наявність заборгованості, а також дій відповідача щодо її виплати тощо.
Така позиція суду узгоджується і з позиціями, викладеними у постановах Верховного Суду від 30.10.2019 у справі №806/2473/18, від 24.07.2019 у справі №805/3167/18-а, а також у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 03.04.2019 у справі №662/1626/17, від 17.01.2019 у справі №2-1579/11.
Судом встановлено, що на виконання рішення та постанови у справі №1.380.2019.005155 відповідачем двічі здійснено нарахування відповідної компенсації: 17.01.2020 у сумі 19497,77 грн. та 28.04.2020 у сумі 13302,73 грн.
Сторонами вказаний факт не оскаржується.
Оскільки відповідач виплатив відповідну компенсацію після постановлення рішення Львівським окружним адміністративним судом від 10.12.2019 та постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 24.03.2020 у справі №1.380.2019.005155 та на їх виконання лише 28.04.2020, сума компенсації за невикористані відпустки 32800,50 грн. (13302,73 грн. + 19497,77 грн.), і є більш ніж вчетверо меншою від нарахованого позивачем середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 158889,76 грн., суд вважає за доцільне застосувати до спірних правовідносин принцип співмірності.
Варто зазначити, що істотність частки компенсації за невикористану відпустку в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 32800,50 грн./ 158889,76 грн. (сума компенсації за невикористані відпустки/середній заробіток за весь час затримки розрахунку) = 0,2064.
Сума, яка підлягає відшкодуванню становить: 347,68 грн. (середньоденне грошове забезпечення) х 0,21 х 457 (кількість днів затримки розрахунку) = 33366,85 гривень.
Отже з врахуванням принципу справедливості та співмірності суд дійшов висновку, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути перерахований та виплачений позивачу у розмірі 33366,85 грн. з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком позивача.
Така позиція суду щодо застосування принципу співмірності до подібних правовідносин узгоджується із позиціями, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №806/345/16, від 18.07.2018 у справі №825/325/16, від 04.04.2018 у справі №524/1714/16-а, а також у постанові Верховного Суду України від 24.10.2011 у справі №6-39цс11.
Стосовно покликань відповідача на норми Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» такі судом оцінюються критично, оскільки у даному випадку предметом позову є стягнення середнього грошового забезпечення на користь позивача за затримку розрахунку при звільненні у порядку передбаченому ст.ст. 116, 117 КЗпП України.
Згідно з вимогами ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Таким чином, виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку те, що позов підлягає задоволенню частково.
Оскільки позивач згідно з ст. 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору, враховуючи приписи ст. 139 КАС України, судові витрати стягненню зі сторін не підлягають.
Керуючись ст.ст. 2, 19, 22, 25, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 263, п.п. 15.5 п. 15 розділу VII «Перехідні положення» КАС України, суд -
1. Позов задовольнити частково.
2. Стягнути з Мостиського прикордонного загону (військової частини НОМЕР_1 ) (81300, Львівська область, м. Мостиська; ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_5 ) середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 33366 (тридцять три тисячі триста шістдесят шість) грн. 85 коп.
3. У задоволенні інших позовних вимог відмовити.
4. Судові витрати зі сторін не стягувати.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення через Львівський окружний адміністративний суд до Восьмого апеляційного адміністративного суду, з врахуванням гарантій встановлених пунктом 3 Розділу VI «Прикінцевих положень» Кодексу адміністративного судочинства України.
У судовому засіданні проголошено вступну і резолютивну частини рішення.
Повний текст рішення складено та підписано 30.09.2020.
Суддя Кравців О.Р.