21 вересня 2020 року Справа № 160/6553/20
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого суддіКонєвої С.О.
при секретарі судового засіданняЗіненко А.О.
за участю представників сторін:
від відповідача: Горячев В.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпрі за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за адміністративним позовом Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Приватного акціонерного товариства "Дніпропетровський комбінат харчових концентратів" про стягнення 872299,44 грн., -
16.06.2020р. Дніпропетровське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулося до Приватного акціонерного товариства "Дніпропетровський комбінат харчових концентратів" та просить стягнути з відповідача на користь держави в особі позивача суму адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю за 2019р. у розмірі 872299,44 грн.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що відповідач впродовж 2019 року не виконав нормативу щодо створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, встановлений ч.1 ст.19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", не забезпечив працевлаштування інвалідів у кількості 6 осіб та не сплатив адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі 872299,44грн. Несплата відповідачем адміністративно-господарських санкцій до Фонду завдає значної шкоди державним інтересам, не дозволяє в повній мірі створити інвалідам необхідні умови, які дають можливість вести повноцінний спосіб життя у зв'язку з чим, позивач просить стягнути зазначену суму штрафу з відповідача у судовому порядку. Додатково, у письмових поясненнях від 13.07.2020р. позивач вказав, що згідно відповіді Дніпропетровського обласного центру зайнятості №12/19-2375 від 09.07.2020р. звіт за формою №3-ПН відповідачем до центру зайнятості протягом 2019р. надавався щомісячно на вакансії для осіб з інвалідністю - “прибиральник територій” з кількістю робочих місць для осіб з інвалідністю - “ 5 осіб”, “прибиральник службових приміщень” з кількістю робочих місць для осіб з інвалідністю - “ 5 осіб”, “прибиральник виробничих приміщень” з кількістю робочих місць для осіб з інвалідністю - “ 5 осіб”. Також, у відповіді на відзив позивач зазначив, що відповідач здійснив не всі можливі заходи для працевлаштування осіб з інвалідністю адже, у разі подання державній службі зайнятості лише інформації про попит на робочу силу (вакансії), на які можливе працевлаштування осіб з інвалідністю (форма №З-ПН), не можна вважати, що роботодавець вжив усіх можливих заходів для працевлаштування осіб з інвалідністю (а.с.1-2, 124, 130-131).
Представник відповідача у судовому засіданні проти позову заперечував, у відзиві на позов просив у задоволенні позову відмовити посилаючись на те, що відповідач на виконання вимог ст.ст. 18, 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” розробив низку заходів для забезпечення виконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, а саме: створив 25 робочих місць для працевлаштування інвалідів на 2019 рік, що перевищує встановлений норматив (16 осіб); проводив атестацію цих робочих місць; упродовж січня - грудня 2019р. щомісяця відповідач сповіщав центр зайнятості про наявність вільних робочих місць для працевлаштування інвалідів шляхом подання звітів форми №3-ПН та підприємство відповідача не мало обов'язку здійснювати самостійно пошук інвалідів для їх працевлаштування, такий обов'язок покладено на центр зайнятості. Також додатково до наведених заходів, відповідач зазначив, що протягом 2019р. відповідач направляв листи в Управління праці та соціального захисту населення Самарского району (вих. № 599/21-14 від 23.10.2019 року) в яких інформував про створені на підприємстві робочі місця для осіб з інвалідністю та з проханням направляти осіб з інвалідністю для працевлаштування, направив лист в Фонд соціального захисту інвалідів, Дніпропетровське обласне відділення (вих. № 598/21-14 від 23.10.2019 року) в якому інформував про створені на підприємстві робочі місця для осіб з інвалідністю та з проханням направляти осіб з інвалідністю для працевлаштування, інформував населення, через засоби масової інформації шляхом розміщення оголошення про запрошення на роботу осіб з інвалідністю у газеті «Работа + зарплата» від 28.02.2019p., 04.03.2019p., 30.05.2019p., 03.06.2019p., 29.08.2019p., 02.09.2019p., 31.10.2019p., 04.11.2019p., 02.12.2019p., 05.12.2019р., інформував населення, шляхом розміщення оголошення про запрошення на роботу осіб з інвалідністю у газеті «Работа в кармане» від 27.02.2019p., 29.05.2019p., 04.09.2019p., 06.11.2019p., 04.12.2019р. Відповідач вважає, що ним було вжито всіх залежних заходів для недопущення порушення нормативу щодо створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю на підприємстві відповідача, а тому, застосування до нього адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць є незаконним. В обґрунтування своєї правової позиції посилається на правову позицію Вищого адміністративного Суду України та Верховного Суду України (а.с. 23-24, 25-121).
Представник позивача у судове засідання не з'явився, 21.09.2020р. подав до канцелярії суду засобами електронного зв'язку клопотання про розгляд справи по суті за відсутності представника позивача, на підставі наявних у суду матеріалів (а.с. 154).
Згідно до ч. 3 ст 194 Кодексу адміністративного судочинства України учасник справи має право подати клопотання про розгляд справи за його відсутності.
У відповідності до ч.1 ст.205 Кодексу адміністративного судочинства України неявка в судове засідання будь-якого учасника справи, за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.
Враховуючи наведене, належне повідомлення позивача про дату, час і місце розгляду справи, подані до суду клопотання про розгляд справи за відсутності представника позивача, строки вирішення спору, встановлені ст.193 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вважає за можливе клопотання позивача задовольнити та розглянути дану справу за відсутності представника позивача за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши представника відповідача, який брав участь у судовому засіданні, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази у сукупності з нормами чинного законодавства України, суд приходить до висновку про відсутність обґрунтованих підстав для задоволення позову, виходячи з наступного.
Відповідно до частини другої статті 17 Закон України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, підприємства, установи і організації за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів або за рішенням місцевої ради за рахунок власних коштів, у разі необхідності, створюють спеціальні робочі місця для працевлаштування інвалідів, здійснюючи для цього адаптацію основного і додаткового обладнання, технічного оснащення і пристосування тощо з урахуванням обмежених можливостей інваліда.
Згідно частини третьої статті 18 Закон України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” передбачено, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Статтею 19 вказаного Закону встановлено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.
Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.
Згідно зі статтею 20 Закон України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.
Статтею 1 Закону України “Про реабілітацію інвалідів в Україні” визначено, що робоче місце інваліда - місце або виробнича ділянка постійного або тимчасового знаходження особи у процесі трудової діяльності на підприємствах, в установах і організаціях; спеціальне робоче місце інваліда - окреме робоче місце або ділянка виробничої площі, яка потребує додаткових заходів з організації праці особи з урахуванням її індивідуальних функціональних можливостей, обумовлених інвалідністю, шляхом пристосування основного і додаткового устаткування, технічного обладнання тощо.
Абзацом 3 пункту 2 Порядку подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31.01.2007 №70 передбачено, що інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування інвалідів роботодавці подають центру зайнятості за місцем їх реєстрації як платника страхових внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття за формою, затвердженою Міністерством праці України за погодженням з Держкомстатом.
Аналіз вищевказаних положень дає підстави для висновку про те, що нормами чинного законодавства щодо соціальної захищеності інвалідів в Україні на підприємства покладено обов'язок по забезпеченню певної кількості місць для працевлаштування інвалідів, що не супроводжується обов'язком пошуку інвалідів для працевлаштування на створені ним робочі місця, а такий обов'язок покладено на органи працевлаштування, перелічені в частині першій статті 18 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, при цьому, своєчасно та в повному обсязі надавши інформацію про попит на вакансії підприємство, фактично вживає усіх залежних від нього передбачених законом заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.
Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у його постановах від 02.05.2018р. у справі №804/8007/16, від 26.06.2018р. у справі №806/1368/17 та від 15.04.2019р. у справі №825/699/17.
Згідно ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Так, із наданих учасниками справи копій документів судом встановлено, що 12.02.2020р. відповідачем було подано Звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2019 рік до Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів за формою №10-ПІ, затвердженою наказом Мінпраці України від 10.02.2007р. №42, в якому відповідачем самостійно зазначено про те, що на підприємстві відповідача у 2019 році середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу становила 404 особи, з них середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність - 10, кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів - 16 осіб (а.с.11).
Згідно розрахунку позову, проведеного відповідачем кількість нормативу для працевлаштування осіб - інвалідів, які повинні працювати у відповідача - 16 осіб, працевлаштовано - 10, а відповідно кількість незайнятих робочих місць 6 чоловік, сума нарахованих адміністративно-господарських санкцій становить 872299,44 грн. (а.с. 3).
Разом з тим, згідно наданих суду копій звітів Форми №3-ПН, затверджених наказом Міністерства соціальної політики України №316 від 31.05.2013р. відповідачем з січня по грудень 2019 року до Дніпропетровського обласного центру зайнятості подавалася Інформація про попит на робочу силу (вакансії) та інформація про актуальні вакансії, зі змісту яких вбачається, що на підприємстві відповідача для працевлаштування інвалідів були вакантними робочі місця для інвалідів з детальним описом їх характеристик, на які можливе працевлаштування інвалідів, а саме: у січні 2019р. - 44 вакансії, у лютому 2019р. - 39 вакансій, у березні 2019р. - 39 вакансій, у квітні 39 - вакансій, у травні - 39 вакансій, у червні - 39 вакансій, у липні - 39 вакансій, у серпні - 39 вакансій, у вересні - 39 вакансій, у жовтні - 39 вакансій, в листопаді - 15 вакансій, в грудні - 15 вакансій, тобто у 2019р. на підприємстві відповідача були наявні робочі місця для працевлаштування інвалідів більше встановленого нормативу (16 осіб) (а.с. 39-98).
Отже, у 2019 році на підприємстві відповідача вакантними залишалися, у тому числі, і 6 робочих місць, створених відповідачем для працевлаштування інвалідів.
Аналізуючи вказані вищезазначені докази, суд приходить до висновку, що на виконання вимог установленого законодавством нормативу, на підприємстві відповідача було створено 25 робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю (при належних 16 робочих місць), частина яких залишалися вакантними, про що щомісячно відповідач повідомляв Дніпропетровський обласний центр зайнятості, що підтверджується вищезазначеними звітами Форми №3-ПН (а.с.39-98).
Отже, наведеними доказами спростовуються твердження представника позивача про не створення відповідачем робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у кількості 6 чоловік.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку про безпідставність нарахування адміністративно-господарських санкцій відповідачеві за не створення 6 робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у 2019 році.
Також, при вирішенні даної справи судом враховується і наступне.
Відповідно до ст. 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Згідно з ч. 1 ст. 218 ГК України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення ( ч. 2 ст. 218 ГК України).
Тобто, з наведених норм чинного законодавства України видно, що відповідач несе господарсько-правову відповідальність у вигляді застосування до останнього адміністративно-господарських санкцій саме у разі вчинення правопорушення у сфері господарювання, а невід'ємним елементом правопорушення є наявність вини відповідача та причинний зв'язок між правопорушенням та його наслідками у вигляді не створення робочих місць для працевлаштування інвалідів і лише у разі, якщо відповідачем не було вжито усіх залежних заходів для недопущення господарського правопорушення.
Разом з тим, із наведених вище документів вбачається, що відповідач не вчиняв правопорушення у сфері господарювання щодо соціального захисту прав та законних інтересів інвалідів, навпаки, створив на підприємстві 25 робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2019р., подавав до центру зайнятості звіти щодо наявності вакантних місць для інвалідів протягом 2019 року, тобто навіть у більшій кількості ніж встановлено законом (16 робочих місць), проте, державною службою зайнятості не здійснювалось направлення інвалідів які б відповідали характеристикам посад для такого працевлаштування на підприємстві відповідача, а отже, суд приходить до висновку про відсутність вини відповідача у вчиненні ним правопорушення у сфері господарювання.
Також, судом враховується і те, що відповідачем вживалися додаткові заходи, направлені для пошуку інвалідів з метою ії працевлаштування, а саме: протягом 2019р. відповідач направляв лист в Управління праці та соціального захисту населення Самарского району (вих. № 599/21-14 від 23.10.2019 року) в якому інформував про створені на підприємстві робочі місця для осіб з інвалідністю та з проханням направляти осіб з інвалідністю для працевлаштування, направив лист в Фонд соціального захисту інвалідів, Дніпропетровське обласне відділення (вих. № 598/21-14 від 23.10.2019 року) в якому інформував про створені на підприємстві робочі місця для осіб з інвалідністю та з проханням направляти осіб з інвалідністю для працевлаштування, інформував населення, шляхом розміщення оголошення про запрошення на роботу осіб з інвалідністю у газеті «Работа + зарплата» від 28.02.2019p., 04.03.2019p., 30.05.2019p., 03.06.2019p., 29.08.2019p., 02.09.2019p., 31.10.2019p., 04.11.2019p., 02.12.2019p., 05.12.2019р.; у газеті «Работа в кармане» від 27.02.2019p., 29.05.2019p., 04.09.2019p., 06.11.2019p., 04.12.2019р., що підтверджується доказами, наявними у матеріалах справи (а.с. 99, 100, 101,104, 107-116, 117-121).
Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Проте, позивач не надав суду жодних доказів щодо наявності у діях відповідача вини у не створенні ним робочих місць для працевлаштування інвалідів або відмови відповідачем особам з інвалідністю у працевлаштуванні з урахуванням того, що наданими відповідачем доказами підтверджується створення на підприємстві у 2019р. робочих місць для працевлаштування інвалідів у кількості 6 робочих місць, як передбачено нормативом.
Також судом враховується і те, що відповідно до пункту 4 частини третьої статті 50 Закону України від 05 липня 2012 року № 5067-VІ “Про зайнятість населення” (набрав чинності з 01 січня 2013 року) роботодавці зобов'язані, зокрема, своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії).
Отже, своєчасно та в повному обсязі надавши інформацію про попит на вакансії підприємство, фактично, вживає усіх залежних від нього передбачених законом заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.
За таких обставин, позовні вимоги позивача про стягнення з відповідача адміністративно-господарських санкцій у розмірі 872299,44 грн. за наведеним розрахунком (а.с. 3) є безпідставними та такими, що суперечать нормам чинного законодавства України, оскільки вина у вчиненні відповідачем правопорушення щодо не створення робочих місць для працевлаштування інвалідів та не зайняття робочих місць інвалідами згідно наданих документів не встановлена та не доведена позивачем, а відповідно до норм Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" на відповідача покладено лише обов'язок щодо виділення та створення робочих місць для працевлаштування інвалідів. Пошук та направлення інвалідів на підприємство відповідача покладено на державні органи центру зайнятості відповідно до ст.18-1 вказаного Закону.
Тобто, з наведених норм чинного законодавства вбачається, що відповідальність за працевлаштування інвалідів несуть у рівній мірі як органи державної служби зайнятості, так і підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю.
Враховуючи відсутність вини відповідача щодо не зайняття інвалідами робочих місць, створених відповідачем згідно нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у 2019 році, у адміністративного суду відсутні і підстави для задоволення позову.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить із того, що судові витрати понесені позивачем, підлягають стягненню з бюджетних асигнувань лише суб'єкта владних повноважень і лише при задоволенні позову позивача, який не є суб'єктом владних повноважень згідно до вимог ч.1 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Враховуючи наведене та те, що суд не знайшов підстав для задоволення даного адміністративного позову, а також і те, що позивачем у справі є суб'єкт владних повноважень, судові витрати понесені позивачем по сплаті судового збору покладаються на позивача за нормами ч.1 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Керуючись ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
У задоволенні адміністративного позову Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Приватного акціонерного товариства "Дніпропетровський комбінат харчових концентратів" про стягнення 872299,44 грн. - відмовити повністю.
Судові витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача згідно до вимог ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд шляхом подання апеляційної скарги до суду першої інстанції протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення, або протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення (у разі оголошення в судовому засіданні лише вступної та резолютивної частини рішення або розгляду справи в порядку письмового провадження) відповідно до вимог статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України та у порядку, встановленому п.п. 15.1 п. 15 Розділу VІІ Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повне судове рішення складено 01.10. 2020 року.
Суддя С.О. Конєва