29 вересня 2020 року справа №200/3264/20-а
приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді доповідача Ястребової Л.В., суддів Гаврищук Т.Г., Компанієць І.Д., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 22 червня 2020 р. у справі № 200/3264/20-а (головуючий І інстанції Лазарєв В.В., повний текст складено 22.06.2020 року в м. Слов'янськ Донецької області) за позовом ОСОБА_1 до Управління Міністерства внутрішніх справ України на Донецькій залізниці про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 (надалі - позивач) звернувся до суду з позовом до Управління Міністерства внутрішніх справ України на Донецькій залізниці (надалі - відповідач), в якому просив визнати протиправною бездіяльність Управління МВС України на Донецькій залізниці щодо не нарахування та невиплати грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій, із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів за 2015 рік, виходячи з розміру середньоденного грошового забезпечення за останні 2 календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення; зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій за 2015 рік у сумі 5866,00 грн., виходячи з розміру середньоденного грошового забезпечення за останні 2 календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення - 419,00 грн.; зобов'язати Управління МВС України на Донецькій залізниці нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток (грошове забезпечення) за весь період затримки виплати належних при звільненні зі служби в органах внутрішніх справ сум грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку, як
учаснику бойових дій за 2015 рік, по день ухвалення рішення у справі (у календарних днях), виходячи з розміру середньоденного грошового забезпечення за останні 2 календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення - 419,00 грн. (а.с. 1-16).
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивача Наказом Управління МВС України на Донецькій залізниці №213 о/с від 24.09.2015 року звільнено з органів внутрішніх справ. Проте відповідачем протиправно не нараховано та не виплачено грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2015 рік.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 21 квітня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 до Управління Міністерства внутрішніх справ України на Донецькій залізниці в частині позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо невнесення до наказу від 24 вересня 2015 року №213о/с відомостей про кількість днів для виплати грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій, із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів за 2015 рік та зобов'язання внести зміни до наказу від 24 вересня 2015 року №213о/с, включивши відомості про кількість днів для виплати грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій, із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів за 2015 рік- повернуто позивачеві (а.с. 55-56).
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 22 червня 2020 року у задоволенні позову відмовлено (а.с. 107-109)
Не погодившись з судовим рішенням, позивач звернувся з апеляційною скаргою, вважає, що суд неповно та не всебічно з'ясував обставини, що мають значення для справи, неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги посилаючись на практику Верховного Суду зазначає, що у разі звільнення працівника йому виплачується компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону №504/96-ВР та п.12 ч.1 статті 12 Закону №3551-ХІІ. Також зазначає, що правові вимоги щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2015 рік стосуються періоду після встановлення у 2015 році статусу учасника бойових дій, коли позивач продовжував до дня звільнення безпосередньо брати участь в АТО. Наголошує, що у разі встановлення вини відповідача щодо невиплати сум грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015 рік, судом на підставі ст.117 КЗпП стягується на користь позивача середній заробіток за весь період затримки розрахунку по день постановлення рішення. Підстави для застосування принципу співмірності (пропорційності) та зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в даному випадку законодавством не передбачені. Крім того, зазначає, що з метою відновлення порушених прав, на виконання завдань адміністративного судочинства, беручи до уваги тривале невиконання відповідачем обов'язку щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, вважає достатньо підстав для встановлення судового контролю (а.с. 115-128).
Всі особи, які беруть участь у справі, до апеляційного суду не прибули, були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Відповідно до вимог ч. 1 та ч. 2 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального права, встановила наступне.
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 (а.с. 17-19).
Згідно з довідкою від 02 листопада 2018 року №0000644268/1414022564 ОСОБА_1 є особою яка має статус внутрішньо переміщеною особи (а.с. 20).
Відповідно до посвідчення серії НОМЕР_1 від 22.04.2015р. позивач має статус учасника бойових дій (а.с. 25).
Наказом Управління МВС України на Донецькій залізниці від 24 вересня 2015 року підполковника міліції ОСОБА_1 , старшого оперуповноваженого в особливо важливих справах сектору по боротьбі зі злочинними посяганнями на вантажі відділу карного розшуку Управління МВС України на Донецькій залізниці звільнено зі служби в органах внутрішніх справ 29 вересня 2015 року (невикористана частина відпустки за 2014 рік складає - 15 (п'ятнадцять) діб, та 2015 рік - 30 (тридцять) діб) (а.с. 22).
Вказаним наказом грошова компенсація за невикористані календарні дні щорічної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2015 рік не передбачена.
Заявою від 17 грудня 2019 року позивач звернувся до ліквідаційної комісії Управління МВС України на Донецькій залізниці, в якій просив: внести зміни до наказу Управління МВС України на Донецькій залізниці від 24 вересня 2015 року №213о/с про звільнення ОСОБА_2 зі служби в органах внутрішніх справ, включивши до нього відомості про кількість невикористаних календарних днів додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону України «Про відпустки», пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», за 2015 рік; нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2015 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби в органах внутрішніх справ; нарахувати та виплатити середній заробіток за весь час затримки виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні зазначеної вище додаткової відпустки за 2015 рік по день фактичного розрахунку (а.с. 26-27).
Листом від 15 січня 2020 року Управління МВС України на Донецькій залізниці відмовило позивачу у нарахуванні та виплаті грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2015 рік (а.с. 28-29).
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Спірні правовідносини виникли з приводу реалізації позивачем права на соціальну відпустку, визначеного положеннями Закону України «Про відпустки» від 15 листопад 1996 року № 504/96-ВР (далі - Закон № 504/96-ВР), Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII (далі - Закон № 3551-XII), Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ (далі - Закон № 2232-XII), Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ (далі - Закон № 2011-ХІІ).
Так, відповідно до частини першої статті 2 Закону № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Водночас, згідно з пунктом 12 частини першої статті 12 Закону №3551-ХІІ учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Положеннями статті 4 Закону № 504/96-ВР передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Відповідно до статті 16-2 Закону № 504/96-ВР учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом № 3551-XII, особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Згідно з пунктом 8 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
У разі якщо Законом України «Про відпустки» або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
Абзацом третім пункту 14 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Водночас, у разі невикористання додаткової відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 620/4218/18 (№Пз/9901/4/19).
Відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року № 260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за № 745/32197 (далі - Наказ № 260) у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ.
Враховуючи, що позивач безпосередньо брав участь в антитерористичній операції забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України на території Донецької та Луганської областей за період з 23.04.2014 по 29.09.2015 (довідка УМВС на Донецькій залізниці від 05.11.2015 №5/4688) (а.с. 31), останній на момент звільнення зі служби набув право на додаткову відпустку.
З огляду на зазначене суд вважає, що при звільненні з військової служби позивач мав право на отримання грошової компенсації за невикористану ним у 2015 році додаткову відпустку як учасник бойових дій, передбачену пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ, у зв'язку з чим позовні вимоги підлягають задоволенню.
Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 20 серпня 2020 року у справі № 0340/1725/18, від 07 травня 2020 року у справі №360/4127/19.
Стосовно позовних вимог в частині нарахування та виплати суми середнього заробітку за весь період затримки розрахунку при звільнені слід зазначити, що оскільки спеціальними нормами права, які регулюють питання проходження служби та виплати грошового забезпечення таким особам, як позивач, питання порядку проведення остаточного розрахунку при звільненні та відповідальності роботодавця за затримку розрахунку при звільнені не врегульовані, тому підлягають застосуванню загальні норми трудового законодавства.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Вказаними нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Так, як ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 травня 2020 року у справі №810/451/17 (провадження №11-1210апп19).
Так, правові позиції Верховного Суду є змінними у часі, а тому при застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в останніх постановах Верховного Суду.
Такими постановами, є постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 та від 13 травня 2020 року у справі №810/451/17.
У судовому рішенні у справі №810/451/17 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що у своєму рішенні від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України» ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм КЗпП України. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.
Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні «Меньшакова проти України» вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак це не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.
Крім того, у пункті 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та оцінювати надані їм докази (рішення у справі «WaiteandKennedy v. Germany», заява № 26083/94, пункт 54). Отже, немає жодних підстав вважати, що Європейський суд з прав людини у вказаному вище рішенні надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року провадження №21-1765а15).
Колегія суддів враховує такі висновки Великої Палати Верховного Суду і не вбачає підстав для відступу від такої позиції, вважає за необхідне при розгляді цієї справи застосувати принцип правової визначеності як одного із суттєвих елементів верховенства права, яким повинен керуватися суд згідно статті 6 КАС України.
Враховуючи, що не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про право позивача на отримання відшкодування за затримку виплати розрахунку при звільненні на підставі статті 117 КЗпП України.
Такої ж правової позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 16 липня 2020 року у справі №400/2884/18.
Відповідно до частини п'ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до пункту 2 «Порядку обчислення середньої заробітної плати», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок №100), обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
У відповідності до пункту 5 Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Відповідно до пункту 8 вказаного Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Згідно довідки УМВС на Донецькій залізниці від 28.04.2020 року №19л/к середньоденний розмір грошового забезпечення складає 192,22 грн. (а.с. 62).
З огляду на викладене, затримка виплати грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій за 2015 рік за період з 29.09.2015 року по 29.09.2020 року складає 1827 днів (192,22 грн. * 1827 календарних днів = 351 185,94 грн.).
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц.
Разом з тим, колегія суддів враховує, що Верховним Судом у постановах у справах № 821/1083/17, № 761/9584/15-ц, з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, зроблено висновок, що суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку про стягнення з відповідача на користь позивача середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні в сумі 2500,00 гривень.
При цьому ефективним способом захисту прав позивача апеляційний суд вважає стягнення цих сум на його користь з відповідача.
Стосовно доводів апелянта про наявність підстав для встановлення судового контролю, колегія суддів вважає, що вказані вимоги позивача не підлягають задоволенню, з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 129-1 Конституції України судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Відповідно до ч.ч.1-2 ст. 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
За наслідками розгляду звіту суб'єкта владних повноважень про виконання рішення суду або в разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою може встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб'єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
В свою чергу, з аналізу норм статті 382 КАС України слідує, що зобов'язання суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення є правом суду та вирішується на його розсуд. Таким чином, процесуальні дії, визначені ст. 382 КАС України, є диспозитивним правом суду, яке може використовуватися в залежності від наявності об'єктивних обставин, які підтверджені належними та допустимими доказами.
Верховний Суд у постанові від 20 лютого 2019 року у справі №806/2143/15 (адміністративне провадження № К/9901/5159/18) звертав увагу, що правові норми КАС України, які регламентують порядок судового контролю, мають на меті забезпечення належного виконання судового рішення. Підставами їх застосування є саме невиконання судового рішення, ухваленого на користь особи-позивача.
Заявляючи вказану вимогу, позивачем не вказано жодних обставин, які б обґрунтовано свідчили про можливе ухилення відповідача від виконання судового рішення, а посилання його на встановлення судового контролю як міри попередження неналежного виконання судового рішення, за відсутності об'єктивних підстав вважати, що відповідач допустить неналежне виконання рішення суду, є необґрунтованим.
З огляду на все вищезазначене колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги щодо зобов'язання відповідача подати звіт про виконання судового рішення у даній справі.
Відповідно до ст. 317 КАС України підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
З урахуванням викладеного, зважаючи, що при розгляді справи судом першої інстанції порушено норми матеріального права, на підставі ст. 317 КАС України, оскаржуване рішення підлягає скасуванню з прийняттям нового судового рішення.
Керуючись статтями 308, 311, 315, 317, 321, 322, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 22 червня 2020 р. у справі № 200/3264/20-а - задовольнити частково.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 22 червня 2020 р. у справі № 200/3264/20-а - скасувати.
Прийняти нову постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 до Управління Міністерства внутрішніх справ України на Донецькій залізниці про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Управління Міністерства внутрішніх справ України на Донецькій залізниці щодо не нарахування та невиплати грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій, із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів за 2015 рік, виходячи з розміру середньоденного грошового забезпечення за останні 2 календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення.
Зобов'язати Управління Міністерства внутрішніх справ України на Донецькій залізниці нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій за 2015 рік, виходячи з розміру середньоденного грошового забезпечення за останні 2 календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення.
Зобов'язати Управління Міністерства внутрішніх справ України на Донецькій залізниці нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток (грошове забезпечення) за весь період затримки виплати належних при звільненні зі служби в органах внутрішніх справ сум грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій за 2015 рік, в сумі 2500 гривень (дві тисячі п'ятсот гривень 00 коп.).
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Повне судове рішення 29 вересня 2020 року.
Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Л.В. Ястребова
Судді Т.Г. Гаврищук
І.Д. Компанієць