ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
15 вересня 2020 року м. Київ № 826/12501/18
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Григоровича П.О., при секретарі судового засідання Морозовій Я.В., розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом до ОСОБА_1 Міністерства охорони здоров'я України Міністерства соціальної політики України
провизнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії
за участі:
представника Позивача - Гузь О.О.,
представника Відповідача 1 - не прибув
представника Відповідача 2 - Мокрицька К.В.
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі також - Позивач, ОСОБА_1 ) з позовною заявою до Міністерства охорони здоров'я України (далі також - Відповідач 1, МОЗ України), Міністерства соціальної політики України (далі також - Відповідач 2, Мінсоцполітики), в якій просить суд:
1. Визнати протиправною бездіяльність Міністерства охорони здоров'я України та Міністерства соціальної політики України в частині виконання заходів визначених підпунктом 7 пункту 105 Плану дій з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1393-р від 23.11.2015 - невнесення у визначений строк змін до Наказу МОЗ від 20.08.2008 № 479 стосовно усунення дискримінаційних заборон щодо усиновлення дітей, зокрема ВІЛ-позитивними людьми, людьми з інвалідністю та трансгендерними людьми.
2. Зобов'язати Міністерство охорони здоров'я країни та Міністерство соціальної політики України виконати підпункт 7 пункту 105 Плану дій з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1393-р від 23.11.2015 - невнесення у визначений строк змін до Наказу МОЗ від 20.08.2008 № 479 стосовно усунення дискримінаційних заборон щодо усиновлення дітей, зокрема ВІЛ-позитивними людьми, людьми з інвалідністю та трансгендерними людьми.
Позовні вимоги мотивовано тим, що оскільки бездіяльність Відповідачів по невнесенню змін у наказ МОЗ України від 20.08.2008 № 479 стосовно усунення дискримінаційних заборон щодо усиновлення дітей, зокрема, ВІЛ-позитивними людьми, людьми з інвалідністю та трансгендерними людьми, у строки, встановлені Планом дій з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року, затвердженим розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23.11.2016 № 1393, порушує права Позивача як трансгендерної особи, а саме позбавляє права бути усиновлювачем (а саме не дасть змоги пройти відповідну перевірку та отримати дозвіл на усиновлення), то такі права Позивача мають бути поновлені в обраний ним заявлений спосіб.
Представник Відповідача 1 подав письмовий відзив на позовну заяву вказавши, що МОЗ України не заперечує проти позовним вимог Позивача стосовно необхідності внесення змін до наказу МОЗ України від 20.08.2008 № 479 стосовно усунення дискримінаційних заборон щодо усиновлення дітей людьми з інвалідністю, трансгендерами та ВІЛ-позитивними людьми. При цьому повідомивши також про те, що МОЗ України у лютому 2017 року на виконання підпункту 7 пункту 105 Плану заходів з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року було розроблено проект наказу «Про внесення змін до наказу МОЗ України від 20.08.2008 № 479» та оприлюднено його на офіційному веб-сайті МОЗ для громадського обговорення (http://old.moz.gov.ua/ua/print/Pro_20170213_3.html. У той же час, під час громадського обговорення зазначеного проекту наказу, виявилось неоднозначне відношення громадськості, у зв'язку з чим вказаний проект наказу підписано не було.
Представник Відповідача 2 подав письмовий відзив на позовну заяву вказавши, що вимоги Позивача є безпідставними, оскільки Мінсоцполітики вчиняло дії, спрямовані на виконання Плану заходів з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року, у тому числі, неодноразово зверталось до МОЗ (листи Мінсоцполітики від 07.07.2016 № 9939/0/14-16/56, від 16.03.2017 № 5447/0/2-17/37, від 06.04.2017 № 7234/0/2-17/37, від 23.04.2018 № 7726/0/2-18/37) з пропозицією щодо створення експертної групи та залучення до роботи кваліфікованих профільних медиків та науковців для здійснення ретельного аналізу захворювань, які можуть мати негативний вплив на дитину та нести загрозу її життю і здоров'ю, з метою розроблення якісних змін до наказу № 479 від 20.08.2008.
Розглянувши у відкритому судовому засіданні подані представниками сторін документи і матеріали, заслухавши їхні пояснення, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -
Як вбачається з матеріалів справи, наказом МОЗ України від 20.08.2008 № 479 «Про затвердження Переліку захворювань, за наявності яких особа не може бути усиновлювачем» затверджений відповідний перелік, до якого включено наступні різновиди захворювань (розладів): туберкульоз (туберкульоз в активній фазі будь-якої локалізації); лепра (хвороба Гансена); хвороба, зумовлена вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ); органічні, включаючи симптоматичні, психічні розлади; шизофренія, шизотипові та маячні розлади; розлади настрою (афективні); невротичні, пов'язані із стресом і соматоформні розлади; поведінкові синдроми, пов'язані з фізіологічними розладами та фізичними факторами; розлади особистості та поведінки у зрілому віці; розумова відсталість; розлади, пов'язані з психологічним розвитком; розлади поведінки та емоцій, які здебільшого починаються у дитячому та підлітковому віці; розлади психіки та поведінки внаслідок вживання психоактивних речовин; спінальна м'язова атрофія та споріднені синдроми; багатосистемна дегенерація; епізодичні та пароксизмальні розлади; хвороба Альцгеймера; онкологічні захворювання четвертої стадії.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23.11.2015 № 1393-р «Про затвердження плану дій з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року» (далі також - План дій), затверджено План дій та доручено Міністерствам, іншим державним органам забезпечити виконання плану дій, окрім іншого, підпунктом 7 пункту 105 Плану дій, МОЗ та Мінсоцполітики доручено внесення до наказу МОЗ від 20.08.2008 № 479 змін стосовно усунення дискримінаційних заборон щодо усиновлення дітей, зокрема ВІЛ-позитивними людьми, людьми з інвалідністю та трансгендерними людьми, строк виконання - IV квартал 2016 року.
Разом з тим, у визначений строк Відповідачі не виконали вимоги підпункту 7 пункту 105 Плану дій, що не заперечується представником МОЗ України.
Вважаючи таку бездіяльність Відповідачів по невнесенню змін у наказ МОЗ України від 20.08.2008 № 479 стосовно усунення дискримінаційних заборон щодо усиновлення дітей, зокрема, ВІЛ-позитивними людьми, людьми з інвалідністю та трансгендерними людьми, у строки, встановлені Планом дій - протиправною та такою, що порушує права Позивача як трансгендерної особи на усиновлення, останній звернувся до суду з даною позовною заявою.
Дослідивши та надавши оцінку наявним у матеріалах справи письмовим доказам і поясненням представників сторін за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на безпосередньому, всебічному, повному і об'єктивному розгляді у відкритому судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про наступне.
Відповідно до частини другої статті 6 та частини другої статті 19 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За приписами статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Згідно з частиною третьою статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Статтею 5 КАС України закріплено право кожної особи на судовий захист, якщо така особа вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, окрім іншого, визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Таким чином, у порядку адміністративного судочинства можуть розглядатися спори щодо будь-яких рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень без обмежень, але відповідні вимоги можуть бути задоволені лише за умови, що такі рішення, дії (бездіяльність) є юридично значимими для позивача, тобто порушують його права, свободи або законні інтереси шляхом обмежень у реалізації суб'єктивних прав чи покладення на нього необґрунтованих (у тому числі додаткових) обов'язків.
Тож, у розумінні статті 19 КАС України, предметом розгляду по суті в порядку адміністративного судочинства є не будь-які рішення, дії або бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а лише ті, що породжують права та обов'язки для учасників спірних відносин.
Згідно з пунктами 1, 2, 7, 8 частини першої статті 4 КАС України, у цьому Кодексі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні, окрім іншого, адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи; суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг; позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду.
З аналізу наведених норм вбачається, що публічно-правовим спором згідно з КАС України є не будь-який публічно-правовий спір, а лише той, який випливає із здійснення суб'єктом владних повноважень своїх владних управлінських функцій та предметом якого є рішення, дія чи бездіяльність, що на думку особи порушує її права, свободи або законні інтереси.
Одночасно, суд акцентує увагу, що за змістом наведених норм Конституції України та КАС України судова юрисдикція поширюється не загалом на всі суспільні відносини, а лише на такі, що врегульовані нормами права, тобто на правовідносини. У свою чергу, неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб'єктивне право особи та її юридичний обов'язок. Відтак, судовому захисту підлягає суб'єктивне право або інтерес особи, які порушуються у конкретних правовідносинах, в межах яких виник спір.
При цьому, порушенням суб'єктивного права особи є створення будь-яких перепон у реалізації нею свого суб'єктивного права, що унеможливлюють одержання особою того, на що вона вправі розраховувати в разі належної поведінки зобов'язаної особи. Так само протиправним є покладення на особу додаткового обов'язку, який не випливає зі змісту конкретних правовідносин за участі цієї особи.
Отже, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб'єктивних прав та обов'язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку.
Таким чином, здійснюючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Натомість, вирішуючи спір, суд зобов'язаний надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Також, аналіз вищезгаданих норм права дає підстави вважати, що судовому захисту підлягають виключно вже порушені на момент звернення до суду права, свободи чи інтереси особи, а не ті, що можливо/ймовірно будуть порушені у майбутньому, та які належні безпосередньо заявнику (зокрема, рішення Верховного Суду від 14.09.2020 у справі № 560/2120/20).
Відсутність порушеного права (інтересу) встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Аналогічна правова позиція знайшла своє відображення, у постановах Верховного Суду України, зокрема від 01.12.2015 у справі № 800/134/15, від 15.12.2015 у справі № 800/206/15, в яких зазначено, окрім іншого, що судовому захисту підлягають порушені права, свободи та інтереси, належні безпосередньо заявникам, та таке порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення, що не дозволяє скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно лише тому, що заявники вважають начебто певні положення норм законодавства впливають на їх правове становище.
Також, Верховний Суд у постанові від 20.02.2019 по справі № 522/3665/17 (провадження № К/9901/38991/18) констатував, що з огляду на вимоги статей 2, 5 КАС України, об'єктом судового захисту в адміністративному судочинстві є не будь-який законний інтерес, а порушений суб'єктом владних повноважень. Також, Верховний Суд встановив, що в контексті завдань адміністративного судочинства (статті 2 КАС України) звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод або законних інтересів позивача. Тому особа повинна довести (а суд - встановити), що їй належать права, свободи або законні інтереси, за захистом яких вона звернулася до суду. Права, свободи та законні інтереси, які належать конкретній особі (особам) є предметом судового захисту. При цьому, заінтересованість повинна мати правовий характер, який виявляється в тому, що рішення суду повинно мати правові наслідки для позивача.
Окрім наведеного, суд не залишає поза увагою правову позицію Верховного Суду, який зокрема у постанові від 15.08.2019 по справі № 1340/4630/18 констатував, що обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Таке порушення має бути реальним, обґрунтованим, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи -позивача з боку відповідача, яка стверджує про їх порушення. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12.06. 2018 у справі № 826/4406/16 і підстави для відступлення від неї відсутні.
Більше того, Верховний Суд у згаданій постанові від 15.08.2019 по справі № 1340/4630/18 встановив, що з'ясування питання порушених прав, свобод чи інтересів позивачів передує розгляду питання щодо правомірності (законності) рішення, яке оскаржується. Відсутність порушення прав, свобод чи інтересів позивачів є підставою для відмови у задоволенні позову незалежно від правомірності чи неправомірності такого рішення. За відсутності бодай одного випадку реального порушення прав, свобод чи інтересів позивачів спірним рішенням відповідача, відсутніми є й підстави для задоволення позову.
Відповідно до частини п'ятої статті 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Також, згідно з частиною п'ятою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII, висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
Проаналізувавши зміст наведених норм та судової практики, у взаємозв'язку з доводами представників сторін щодо предмету оскарження у даній справі та наявними у справі доказами, суд дійшов висновку про те, що на момент звернення Позивача до суду з даною позовною заявою не вбачається порушення Відповідачами його прав чи інтересів як трансгендерної особи на усиновлення (зокрема, на момент звернення до суду Позивач не навів доводів та не надав доказів звернення ним до відповідних органів за реалізацією такого права, як і неможливості його реалізації у зв'язку з оскаржуваною бездіяльністю Відповідачів).
Суд також вважає за доцільне зазначити, що неодмінною ознакою порушення права або охоронюваного законом інтересу є настання негативних наслідків для суб'єкта порушеного права. Однак, як свідчать матеріали справи, Позивачем на момент розгляду справи, не наведено доводів та не надано доказів на їх підтвердження, щодо настання для нього особисто негативних наслідків від оскаржуваної бездіяльності Відповідачів, а отже безпідставними є посилання Позивача на порушення його прав.
Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, за правилами, встановленими статтею 90 КАС України, проаналізувавши матеріали справи та надані представниками сторін докази пояснення, суд дійшов висновку, що позовна заява є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 2, 5, 6, 72-77, 90, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 відмовити повністю.
ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ).
Міністерство охорони здоров'я України (ідентифікаційний код ЄДРПОУ 00012925, адреса: 01021, м. Київ, вул. Грушевського, 7).
Міністерство соціальної політики України (ідентифікаційний код ЄДРПОУ 37567866, адреса: 01601, м. Київ, вул. Еспланадна, 8/10).
Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням положень підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України.
Повне рішення складено 25.09.2020.
Суддя П.О. Григорович