ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
16.09.2020Справа № 910/18365/19
Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді: Ломаки В.С.,
за участю секретаря судового засідання: Вегери А.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Абсол Трейд»
до Акціонерного товариства Комерційний Банк «Приватбанк»
про визнання недійсним кредитного договору № 4А16109Г від 04.11.2016,
Представники учасників справи:
від позивача: Рогачова А.К. за ордером серії АА № 1046953 від 09.09.2020;
від відповідача: Тищенко А.В. за довіреністю № 131 від 16.10.2019.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Абсол Трейд» (далі - позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (далі - відповідач) про визнання недійсним Кредитного договору № 4А16109Г від 04.11.2016 року.
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач вказує на те, що відповідач, як недобросовісна сторона оспорюваного правочину, навмисно, з метою виконання трансформації (реструктуризації) кредитного портфеля ПАТ КБ «Приватбанк», ініційованої Національним банком України, ввів в оману позивача про існування у Банку договорів, укладених для забезпечення права вимоги за кредитними зобов'язаннями Боржників у розмірі, що суттєво перевищує розмір заборгованості за кредитом, та спонукав позивача до укладення з відповідачем пов'язаних між собою кредитного договору № 4А16109Г від 04.11.2016 та договорів поруки. Відсутність документів, що підтверджують наявність забезпечення зобов'язань боржників у вигляді цінних для позивача активів має істотне значення при укладанні кредитного договору, та підтверджують факт омани позивача, адже якщо б позивач на момент укладення правочину знав про відсутність даних забезпечень, він не укладав би такий правочин. За таких обставин, позивач просить суд визнати Кредитний договір недійсним на підставі статі 230 Цивільного кодексу України.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 26.12.2019 вищевказану позовну заяву залишено без руху та надано позивачу строк для усунення недоліків.
16.01.2020 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подано заяву про усунення недоліків.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 21.01.2020 відкрито провадження у справі № 910/18365/19, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 19.02.2020 року.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 19.02.2020 продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів, підготовче засідання відкладено на 24.03.2020 року.
25.02.2020 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подано відзив на позов, відповідно до змісту якого відповідач проти задоволення позову заперечує з підстав недоведеності позивачем наявності підстав у відповідності до ст. 230 ЦК України для визнання недійсним кредитного договору.
05.03.2020 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подано відповідь на відзив, відповідно до змісту якого позивач з доводами відповідача не погоджується та просить суд залишити без розгляду п. 2 прохальної частини відзиву на позов. Крім того, до вказаної заяви по суті спору позивачем долучено клопотання про витребування доказів, а також заява про поновлення процесуального строку на подання цього клопотання.
18.03.2020 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подано клопотання про відкладення розгляду справи.
Оскільки згідно з Указом Президента України від 13 березня 2020 року № 87/2020 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 березня 2020 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки в умовах спалаху гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19», з метою попередження розповсюдження захворюваності на гостру респіраторну інфекцію, спричинену коронавірусом COVID-19: 1, на всій території України установлено карантин, ухвалою господарського суду міста Києва від 19.03.2020 було повідомлено, що призначене на 24.03.2020 року, в зазначену дату не відбудеться. Про дату, час та місце розгляду справи учасників справи буде повідомлено додатково.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 13.05.2020 підготовче засідання призначено на 03.06.2020 року.
27.05.2020 року та 29.05.2020 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подано клопотання про відкладення розгляду справи.
У підготовчому засіданні 03.06.2020 року судом задоволено клопотання позивача про поновлення строку для подання доказів та відмовлено у задоволенні клопотання про витребування доказів.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 03.06.2020 підготовче засідання відкладено на 23.06.2020 року.
23.06.2020 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подано клопотання про відкладення розгляду справи.
23.06.2020 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подані додаткові пояснення у справі.
У підготовчому засіданні 23.06.2020 року судом відмовлено у задоволенні клопотання позивача про залишення без розгляду пункту 2 відзиву на позов.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 23.06.2020 підготовче засідання відкладено на 14.07.2020 року.
30.06.2020 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подано клопотання про відкладення розгляду справи.
06.07.2020 року та 07.07.2020 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подано клопотання про відкладення розгляду справи.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 14.07.2020 закрито підготовче провадження та призначено справу № 910/18365/19 до розгляду по суті на 11.08.2020 року.
07.08.2020 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подано клопотання про відкладення розгляду справи.
У судовому засіданні 11.08.2020 року оголошено перерву до 16.09.2020 року.
01.09.2020 та 03.09.2020 через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подано клопотання про відкладення розгляду справи.
У судовому засіданні 16.09.2020 року представник позивача підтримав вимоги, викладені у позовній заяві, та наполягав на їх задоволенні.
Представник відповідача у цьому судовому засіданні проти задоволення вимог позивача заперечив з підстав, зазначених у відзиві на позовну заяву.
У судовому засіданні 16.09.2020 року проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд, -
04.11.2016 року між позивачем (Позичальник) та відповідачем (Банк) було укладено Кредитний договір № 4А16103Г (далі - Кредитний договір), відповідно до п. 1.1. якого Банк за наявності вільних коштів зобов'язується надати Позичальнику кредит у формі згідно з п. А.1. з лімітом і на цілі, зазначені у п. А.2., не пізніше 5 днів з моменту, зазначеного у третьому абзаці п. 2.1.2., в обмін на зобов'язання Позичальника щодо повернення кредиту, сплати відсотків, винагороди, у визначені цим договором терміни.
Пунктом А.1. Кредитного договору передбачено вид кредиту - відновлювальна кредитна лінія. Відновлювальна кредитна лінія - кредит, що надається Позичальнику частинами або повністю до дати, зазначеної у п. А.3, у межах ліміту цього договору, у тому числі після часткового або повного погашення кредиту, таким чином, щоб фактична заборгованість за кредитом не перевищувала встановлений ліміт кредитного договору.
Згідно з п. А.2. Кредитного договору ліміт цього кредитного договору 4 600 000 000, 00 грн. на наступні цілі: фінансування поточної діяльності. У разі виникнення заборгованості Позичальника перед Банком з відшкодування витрат згідно з п. 2.2.13, ліміт цього договору збільшується на відповідну суму заборгованості на цілі з відшкодування витрат згідно з п. 2.1.5.
Термін повернення кредиту - 22.10.2020 року (п. А.3. Кредитного договору).
Позивач вважає, що вищевказаний Кредитний договір укладений з порушенням чинного законодавства, зокрема договір є таким, що вчинений під впливом введення в оману, що є підставою для визнання вказаного договору недійсним на підставі частини 1 статті 230 Цивільного кодексу України.
Зокрема, позивач вказує на те, що відповідач, володіючи повною фінансовою інформацією про позивача, висунув пропозицію щодо можливості участі Товариства з обмеженою відповідальністю «Абсол Трейд» у процедурі «трансформації» кредитного портфеля ПАТ КБ «Приватбанк», яка, зі слів працівників відповідача, була ініційована Національним банком України. Так, відповідно до рішення Правління Національного банку України № 323/БТ від 05.10.2016, відповідача було зобов'язано розробити план реструктуризації (трансформації) кредитного портфеля.
Згаданий план заходів, зі слів співробітників відповідача, передбачав переведення існуючого корпоративного кредитного портфелю на операційні компанії, які мають реальні та прозорі джерела походження доходів. На думку відповідача, позивач повністю відповідав необхідним критеріям для переведення на нього кредитного боргу «старих боржників».
При цьому, відповідач наголошував на тому, що кредитні зобов'язання «старих» боржників забезпечені надзвичайно ліквідними активами, у тому числі корпоративними правами, товаром в обороті, цінними паперами тощо. Про ліквідність забезпечення зобов'язань «старих» боржників також свідчили дані окремої фінансової звітності.
Проте, як вказує позивач, після завершення процесу переоформлення боргів рішенням Національного банку України від 18.12.2016 № 498-р ПАТ КБ "Приватбанк" визнано неплатоспроможним, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.2016 № 961 "Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи" ПАТ КБ "Приватбанк" перейшов у власність держави. При цьому банк ані в добровільному, ані в судовому порядку не виконав зобов'язання по передачі поручителю документів, що посвідчували права заставодержателя на активи, якими забезпечені зобов'язання боржників.
На переконання позивача, відповідач, як недобросовісна сторона правочину, навмисно з метою виконання трансформації (реструктуризації) кредитного портфеля АТ КБ «Приватбанк», ініційованої Національним банком України, ввів в оману позивача про існування у Банку договорів, укладених для забезпечення права вимоги за кредитними зобов'язаннями «старих боржників» у розмірі, що суттєво перевищує розмір заборгованості за кредитом, та спонукав позивача до укладення пов'язаних між собою Кредитного договору № 4А16109Г від 04.11.2016 та Договорів поруки № 4Т13490Д/П, 4В13493Д/П, та № 4А13476Д/П від 04.11.2016. Відсутність вказаних документів має істотне значення при укладенні кредитного договору та договорів поруки і підтверджують факт омани позивача, адже якщо б він на момент укладання кредитного договору та договорів поруки знав про відсутність даних забезпечень, він не вчинив би оспорюваного правочину та не уклав би кредитний договір та договори поруки з Банком.
З огляду на наведене, позивач вказує, що відповідач ввів його в оману щодо істотних умов Кредитного договору, у зв'язку із чим позивач звернувся до суду із позовом про визнання недійсним означеного кредитного договору.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, та безпосередньому їх дослідженні, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 № 18-рп/2004, поняття "охоронюваний законом інтерес" що вживається в законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів (частина 2 статті 20 Господарського кодексу України).
Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містяться у статті 20 Господарського кодексу України.
Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Крім того, виходячи зі змісту статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України та приписів Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.
Таким чином, наявність порушення або оспорювання прав та законних інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов'язковим в силу приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, а позивач, звертаючись до суду з даним позовом, згідно з вимогами статті 74 Господарського процесуального кодексу України повинен довести (підтвердити) в установленому законом порядку наявність факту порушення або оспорювання його прав та інтересів.
Як наголошено в постанові пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 «Про деякі питання практики розгляду справ, пов'язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними», вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Положеннями статті 11 Цивільного кодексу України визначено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини.
Частиною 1 статті 626 Цивільного кодексу України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно зі статтею 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до ч. ч. 1-5 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Статтею 215 Цивільного кодексу України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Таким чином, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків та, у разі задоволення позовних вимог, зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
При цьому, висновок (рішення) про невідповідність правочину актам законодавства як підстава для його недійсності (пункт 1 статті 203 ЦК України) має ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи щодо порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства; саме по собі відступлення сторонами від положення законодавства, регулювання їх іншим чином не свідчить про суперечність змісту правочину цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію
Верховний Суд у постанові у справі № 922/109/19 від 03.10.2019 зазначив, що позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору (договорів) недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними, а також наявність у позивача порушеного права чи інтересу в результаті укладення спірного правочину (правочинів).
Відповідно до частини 3 статті 203 Цивільного кодексу України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Неотримання цієї вимоги в момент вчинення правочину за змістом ч. 1 ст. 215 ЦК України є підставою його недійсності.
Як уже зазначалось, вказана вимога до правочину містить дві складові: по-перше, відповідність волевиявлення внутрішній волі учасника правочину, по-друге, відсутність дефекту волі такого учасника, коли його воля зазнала протиправного впливу внаслідок обману, насильства, погрози, важких обставин або була спотворена внаслідок зловмисної домовленості представника суб'єкта з іншою стороною.
Частина 3 ст. 203 Цивільного кодексу може застосовуватись прямо, поряд із спеціальними правилами про правочини, що вчинені під впливом помилки, обману, насильства тощо (статті 229- 233 Цивільного кодексу України).
В даному випадку, позовні вимоги про визнання недійсним Кредитного договору заявлені позивачем, зокрема, на підставі спеціальної норми, а саме статті 230 Цивільного кодексу України.
Відповідно до частини першої статті 230 Цивільного кодексу України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Тлумачення норм статті 230 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміють умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов'язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману.
Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести:
по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину;
по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином;
по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
Тобто правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.
Відповідно до статті 230 Цивільного кодексу України у взаємозв'язку зі статтею 74 Господарського процесуального кодексу України наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.
Отже, правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов'язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 Цивільного кодексу України.
Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі статті 230 Цивільного кодексу України може бути визнаний судом недійсним за позовом сторони правочину, і саме на позивача, як сторону правочину, яка діяла під впливом обману, покладається обов'язок довести наявність умислу з боку відповідача, істотність значення обставин, щодо яких його введено в оману, та сам факт обману.
Однак, в ході розгляду справи позивач належними та допустимими доказами в розумінні приписів статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України не довів існування обставин, які можуть бути підставами для визнання недійним оспорюваного Кредитного договору на підставі статті 230 Цивільного кодексу України.
Зокрема, позивачем не доведено, що представниками відповідача повідомлялись відомості, які не відповідають дійсності, або що представники банку замовчували обставин, що мали істотне значення для вчинення оспорюваного Кредитного договору.
Також позивачем не надано жодних доказів на підтвердження того, що відповідачем вчинялись певні винні, навмисні дії, які б свідчили про намагання відповідача запевнити позивача про такі властивості й наслідки Кредитного договору, які насправді наступити не можуть.
У відповідності до п. А.2 Кредитного договору ліміт цього кредитного договору: 4 600 000 000, 00 грн. на наступні цілі: фінансування поточної діяльності.
Також, у відповідності до пункту А.2 кредитного договору ціллю кредитування визначено - фінансування поточної діяльності.
При цьому, зазначений кредитний договір не містять посилань на необхідність укладення кредитного договору або договорів поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу чи отримання у власність позивачем майна, переданого у якості забезпечення за "старими" кредитами, так само, як і не містять відомостей щодо такого майна.
Умови оспорюваного кредитного договору не містять доводів про трансформацію кредитного портфелю банку, необхідність укладення позивачем договорів поруки та щодо інших обставин, на які позивач посилається в обґрунтування свого позову.
З наявних у матеріалах справи доказів можна дійти висновку, що позивач мав намір укласти кредитний договір виключно для фінансування своєї поточної діяльності.
Матеріали справи не містять та позивачем не надано доказів у підтвердження погодження умов участі позивача у трансформації кредитного портфелю банку, про яку зазначено у позові.
Згідно із наявних у матеріалах справи доказів не вбачається будь-якого погодження умов та пов'язаності обставин кредитування позивача, погашення позивачем (поручителем за договорами поруки) за рахунок отриманих в якості кредиту коштів кредитної заборгованості "старих" боржників та обставин щодо забезпечення зобов'язань "старих" боржників та відповідного переходу прав заставодержателя до позивача.
Крім того, відповідно до частини 1 статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
Положеннями статті 558 ЦК України передбачено право поручителя на оплату послуг, наданих ним боржникові, однак, така плата не була встановлена в жодному з договорів поруки, що виключає можливість отримання прибутку за такими договорами, оскільки вони були безоплатними.
Відповідно до частини 3 статті 556 ЦК України до кожного з кількох поручителів, які виконали зобов'язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов'язку, що виконана ним. Тобто, поручитель отримує право вимоги до боржника виключно на суму коштів, що була ним сплачена - не більше і не менше.
Згідно з ч. 1 ст. 42 Господарського кодексу України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Пунктом 3 розділу I Національного положення (стандарту) бухгалтерського обліку 1 «Загальні вимоги до фінансової звітності», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 07.02.2013 № 73, визначено, що прибуток - сума, на яку доходи перевищують пов'язані з ними витрати.
Аналіз наведених правових норм додатково свідчить про неможливість отримання поручителем прибутку, як мети укладення та виконання договору поруки.
З цих же підстав помилковими є також твердження позивача про укладення ним кредитного договору з метою отримання прибутку, оскільки умовою (ознакою) кредитного договору є обов'язок позичальника повернути кредит та сплатити проценти, що виключає отримання позичальником прибутку внаслідок укладення ним кредитного договору.
За змістом частини 1 статті 14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу не інакше як, зокрема, на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до частини 3 статті 13, частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Проте, позивачем не було надано суду належних, достатніх та вірогідних у розумінні Господарського процесуального кодексу України доказів введення відповідачем в оману позивача щодо обставин, які мали істотне значення при укладанні оспорюваного Кредитного договору.
Суд зазначає, що статтею 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до ст. 6 цього кодексу сторони є вільними в укладені договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною першою статті 626 Цивільний кодекс України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з приписами статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Дослідивши та проаналізувавши умови оспорюваного договору, судом встановлено, що при укладенні договору сторонами дотримано всі вимоги щодо свободи волевиявлення, форми, наявності істотних умов, що передбачені вимогами цивільного та господарського законодавства.
Предметом спору у даній справі є визнання недійсним кредитного договору, правова природа кредитного договору та взаємні обов'язки сторін кредитного договору визначені ст. 1054 ЦК України та конкретизовані сторонами у відповідному кредитному договорі, при цьому мотиви укладення сторонами відповідного договору не мають істотного значення та не впливають на дійсність такого договору.
Таким чином, зважаючи на те, що позивач не навів жодних аргументів щодо введення його в оману відповідачем стосовно природи укладеного між ними правочину, взаємних прав та обов'язків, інших істотних обставин, вивчення та аналіз документів, що супроводжували ймовірний план реструктуризації (трансформації) кредитного портфеля відповідача, не має істотного значення для даної справи, оскільки зі змісту заяв позивача по суті справи вбачається, що він повністю усвідомлює правову природу кредитного договору, а помилковими є мотиви укладення ним відповідного правочину, які полягають у намаганні використати правовий механізм кредитування для отримання грошових коштів на погашення заборгованості третіх осіб перед відповідачем, з метою отримання ймовірного прибутку у майбутньому.
Ураховуючи вищевикладене, оскільки формулювання умов кредитного договору було в тому числі правом позивача та укладаючи спірний кредитний договір, позивач вважається таким, що ознайомився з усіма його умовами, в тому числі істотними, суд дійшов висновку, що позивач реалізував таке право шляхом укладення договору на відповідних умовах, а тому доводи про те, що відповідач ввів позивача в оману щодо істотних умов договору, за відсутності доказів в підтвердження таких обставин, вважаються судом необґрунтованими.
З огляду на викладене, позивачем не доведено, а судом, на підставі зібраних в матеріалах справи доказів, не встановлено існування на момент вчинення спірного Кредитного договору факту введення його в оману з боку відповідача щодо обставин, які мають істотне значення для укладення такого правочину, як умови для визнання його в силу приписів статті 230 Цивільного кодексу України.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що вимоги позивача про визнання недійсним кредитного договору № 4А16109Г від 04.11.2016, є безпідставними та задоволенню не підлягають.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.
Керуючись статтями 13, 73, 74, 76-80, 86, 129, 232, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -
1. Відмовити у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Абсол Трейд» до Акціонерного товариства Комерційний Банк «Приватбанк» про визнання недійсним Кредитного договору № 4А16109Г від 04.11.2016.
2. Відповідно до статті 241 Господарського процесуального кодексу Українирішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
3. Згідно з частиною 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
4. Відповідно до підпункту 17.5. пункту 17 розділу ХІ "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу Українив редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VІІІ до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду через господарський суд міста Києва за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Повне рішення складено 28.09.2020 року.
Суддя В.С. Ломака