23 вересня 2020 рокуЛьвівСправа № 260/558/20 пров. № А/857/7814/20
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого-судді - Мікули О. І.,
суддів - Гінди О. М., Курильця А. Р.,
з участю секретаря судового засідання - Ратушної М. І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові в залі суду апеляційну скаргу військової частини ТО300 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 01 червня 2020 року у справі №260/558/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про стягнення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні,-
суддя в 1-й інстанції - Калинич Я. М.,
час ухвалення рішення - 01.06.2020 року,
місце ухвалення рішення - м. Ужгород,
дата складання повного тексту рішення - не зазначена,
Позивач - ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до відповідача - військової частини НОМЕР_1 , в якому просив стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплата компенсації за речове майно) за період з 01 листопада 2019 року по день фактичного розрахунку - 28 лютого 2020 року у розмірі 69726,86 грн.
Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 01 червня 2020 року позов задоволено частково. Стягнуто з військової частини НОМЕР_2 на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплату компенсації за неотримане речове майно) за період із 24 грудня 2019 року по день фактичної виплати компенсації за неотримане речове майно 28 лютого 2020 року терміном 66 днів із розрахунку 585,90 грн в день у сумі 38669,40 грн. У задоволені решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване рішення прийняте з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального права та підлягає скасуванню, покликаючись на те, що суд першої інстанції не надав належної оцінки тому факту, що у позивача відсутнє право на стягнення середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні. Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) - не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. Разом з тим, вважає, що до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення ст.117 КЗпП України, тому стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є безпідставним. Крім того, суд першої інстанції при прийнятті рішення не врахував правовий висновок, що міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц щодо присудження особі суми середнього заробітку в розмірі ймовірних приблизних майнових втрат, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за листопад 2019 року - березень 2020 року. Просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Позивач правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, відповідно до ч.4 ст.304 КАС України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Справа розглядалася судом першої інстанції у порядку спрощеного позовного провадження.
Учасники справи у судове засідання не з'явилися, про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином, тому з врахуванням наведеного вище суд вважає можливим проведення розгляду справи у їхній відсутності за наявними у справі матеріалами, та на основі наявних у ній доказів, згідно з ч.4 ст.229 КАС України без фіксування судового засідання технічними засобами.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзив на апеляційну скаргу у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу за контрактом у військовій частині НОМЕР_2 на посаді заступника командира батальйону - головного інженера військової частини НОМЕР_2 .
31 жовтня 2019 року наказом № 62 ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас.
01 листопада 2019 року наказом військової частини НОМЕР_2 №70 позивача виключено зі списків особового складу та знято з усіх видів забезпечення.
08 січня 2020 року рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду у справі №260/1694/19 визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_2 щодо невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за неотримане речове майно у розмірі 62899,22 грн, стягнуто з військової частини НОМЕР_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за неотримане речове майно у розмірі 62899,22 грн.
На виконання рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 08 січня 2020 року у справі №260/1694/19 військова частина НОМЕР_2 нарахувала та виплатила позивачу 28 лютого 2020 року грошову компенсацію за неотримане речове майно у розмірі 62584,72 грн.
Таким чином, повний розрахунок з позивачем проведено лише 28 лютого 2020 року, що не заперечується учасниками справи.
Крім того, рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 02 квітня 2020 року у справі №260/1693/19 зобов'язано військову частину НОМЕР_3 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки фактичного розрахунку по день фактичного розрахунку з 01 листопада 2019 року по 23 грудня 2019 року (виплата компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій).
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що на момент виключення позивача зі списків особового складу військової частини ТО300 та всіх видів забезпечення йому не було виплачено грошову компенсацію за неотримане речове майно, і така компенсація була йому виплачена на підставі рішення суду - 28 лютого 2020 року, тому на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період із 24 грудня 2019 року по день фактичної виплати компенсації за неотримане речове майно 28 лютого 2020 року терміном 66 днів із розрахунку 585,90 грн в день у сумі 38669,40 грн, з врахуванням рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 02 квітня 2020 року у справі №260/1693/19, яким на користь позивача вже стягнуто середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 01 листопада 2019 року по 23 грудня 2019 року (виплата компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій).
Даючи правову оцінку таким висновкам суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Відповідно до ст.17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»).
Відповідно до ст.1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно з ч.2 ст.1-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Ч.1, 2 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» передбачає, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Відповідно до ч.1 ст.9-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що визначаються відповідно Міністерством оборони України, Міністерством інфраструктури України - для Державної спеціальної служби транспорту, іншими центральними органами виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування, Головою Служби безпеки України, начальником Управління державної охорони України, Головою Служби зовнішньої розвідки України, Головою Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, а порядок грошової компенсації вартості за неотримане речове майно визначається Кабінетом Міністрів України.
Згідно з абз.1 п.2 Порядку виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2016 № 178 (далі - Порядок №178) виплата грошової компенсації здійснюється особам офіцерського, старшинського, сержантського і рядового складу.
Відповідно до п.3 Порядку №178 грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення у разі: звільнення з військової служби; загибелі (смерті) військовослужбовця.
П.4 Порядку №178 передбачає, що грошова компенсація виплачується військовослужбовцям за місцем військової служби за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частини, територіального органу, територіального підрозділу, закладу, установи, організації (далі - військова частина), а командирам (начальникам) військової частини - наказу старшого командира (начальника), у якому зазначається розмір грошової компенсації на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, оригінал якої додається до відомості щодо виплати грошової компенсації.
Відповідно до п.242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008, після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання. Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Оскільки зазначені нормативно-правові акти, які визначають порядок та умови виплати компенсації за не отримане речове майно, не містять норм, які б регулювали питання строку розрахунку при звільненні та відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, то необхідно виходити з приписів трудового законодавства щодо оплати праці.
Згідно зі ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні передбачає ст.117 КЗпП України, згідно з приписами якої в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Порядок проходження служби позивача та звільнення регулюється спеціальним законодавством.
Разом з тим, цими нормативно-правовими актами не встановлено порядку здійснення розрахунку зі звільненою особою, зокрема, не встановлено дати проведення остаточного розрахунку та відповідальності роботодавців за невчасне здійснення виплат всіх сум, які підлягають сплаті, що ставить таких осіб у вкрай невигідне становище, оскільки фактично позбавляє їх гарантій на фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для неналежного виконання роботодавцем своїх обов'язків.
За загальним правилом, норми спеціального законодавства є пріоритетними перед нормами загальними. Тобто, норми Кодексу законів про працю України підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.
Закріплені у ст.116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, тому можливим є застосування норм ст.116 та ст.117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.
Обов'язок роботодавця провести виплату працівнику всіх належних йому сум при звільненні, передбачений у ст.117 КЗпП України.
При цьому, як правильно зазначено судом першої інстанції, виключення позивача зі списку особового складу військової частини відбулося без проведення остаточного з ним розрахунку. При цьому, письмової згоди на такі дії позивач не давав, що не спростовується відповідачем.
Так, передбачена ст.117 КЗпП України відповідальність за затримку розрахунку при звільненні настає у випадку невиплати в день звільнення всіх сум, що належать працівнику від підприємства, установи, організації. Вказаний законодавчий припис є загальним і не встановлює конкретні види виплат, які роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові в день його звільнення.
Судом встановлено, що на виконання рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 08 січня 2020 року у справі №260/1694/19 військова частина НОМЕР_2 нарахувала та виплатила позивачу 28 лютого 2020 року грошову компенсацію за неотримане речове майно у розмірі 62584,72 грн. Тобто, повний розрахунок з позивачем проведено лише 28 лютого 2020 року.
Також, як вбачається з матеріалів справи, рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від №260/1693/19 від 02 квітня 2020 року зобов'язано військову частину НОМЕР_3 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки фактичного розрахунку по день фактичного розрахунку з 01 листопада 2019 року по 23 грудня 2019 року (виплата компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій).
Враховуючи наведене вище, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що на користь позивача підлягає стягненню компенсація за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період, що не охоплюється рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 02 квітня 2020 року у справі №260/1693/19, а саме: з 24 грудня 2019 року по 28 лютого 2020 року.
Доводи апелянта в цій частині колегія суддів відхиляє, оскільки такі спростовуються наведеними вище мотивами.
Разом з тим, щодо розміру компенсації за несвоєчасний розрахунок при звільненні, який належить до стягнення на користь позивача, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до п.2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком (п.8 зазначеного Порядку).
Встановлений ст.117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Враховуючи наведене та вирішуючи питання щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст.117 КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду у постанові 26 червня 2019 року по справі № 761/9584/15-ц зазначила, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст.117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду у зазначеному судовому рішенні вказала, що відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованому у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням №6-113цс16, і вважає, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати такі критерії:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором.
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника.
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Згідно з ч.6 ст.13 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду, навіть якщо аналогічні висновки Верховний Суд України сформулював також при розгляді інших справ (див. пункти 50, 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі №161/12771/15-ц).
Відповідно до п.94.5. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року по справі №761/9584/15-ц для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за 2009 - 2015 року можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя.
Згідно з даними, які розміщені на офіційному сайті Національного банку України за адресою https: bank.gov.ua/markets/interest-rates/ середньозважена облікова ставка за кредитами: з 24 грудня 2019 року по 30 січня 2020 року (38 днів) - 13,5% річних; з 31 січня 2020 року по 27 лютого 2020 року (28 днів) - 11% річних.
Виходячи з обсягу несвоєчасно виплаченої грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна (62584,72 грн) приблизна оцінка розміру майнових втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні у спірних правовідносинах, які розумно можна було би передбачити на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами можна розрахувати як розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя, що становить 1477 грн, тобто:
- 13,5% річних / 365 днів року = 0,04% ставка за кредитом один календарний день.
(сума боргу в розмірі 62584,72 грн х 0,04%) х 38 днів = 951,29 грн;
- 11 % річних / 366 днів року = 0,03% ставка за кредитом один календарний день.
(сума боргу в розмірі 62584,72 грн х 0,03%) х 28 днів = 525,71 грн;
Загальна сума розміру ймовірних майнових втрат становить: 951,29 грн + 525,71 грн = 1477 грн.
Таким чином, враховуючи заявлену до стягнення суму середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, наведену вище правову позицію Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення, та наведеним вище критеріям визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат, розмір компенсації у сумі 1477 грн. Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.
Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, об'єктом оподаткування резидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід (п.163.1 ст.163 ПК України).
Відповідно до пп.164.1.1 п.164.1 ст.164 ПК України загальний оподатковуваний дохід складається з доходів, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання), доходів, які оподатковуються у складі загального річного оподатковуваного доходу, та доходів, які оподатковуються за іншими правилами, визначеними цим Кодексом.
Пп.168.1.1 п.168.1 ст.168 ПК України передбачає, що податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов'язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок.
Згідно з абз.5 п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24 грудня 1999 року «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки, справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.
Враховуючи те, що обов'язок щодо нарахування, утримання та сплати податку із суми доходу та відповідальність за утримання (нарахування) та сплату (перерахування) податку покладається на юридичну особу (її філію, відділення, інший відокремлений підрозділ), колегія суддів вважає, що визначення суми податку на доходи фізичних осіб та інших передбачених законом податків, зборів покладається саме на відповідача.
Аналізуючи вищенаведені правові норми та фактичні обставини справи, колегія суддів вважає, що розмір суми компенсації за несвоєчасний розрахунок при звільненні, який належить до стягнення на користь ОСОБА_1 , повинен становити 1477 грн, оскільки вказана сума є орієнтовною оцінкою втрат позивача у зв'язку з несвоєчасним розрахунком при звільненні, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників, тому позов у цій частині підлягає частковому задоволенню.
Таким чином, доводи апеляційної скарги відповідача колегія суддів вважає підставними лише в частині визначення судом першої інстанції суми компенсації, яка підлягає стягненню з військової частини ТО300 на користь позивача за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Інші доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.
Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29).
Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості в межах відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
З врахуванням усіх вищенаведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції в частині задоволення позовної вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні прийняв рішення з порушенням норм матеріального права та неповним з'ясуванням обставин справи, що призвело до неправильного вирішення справи в цій частині, у зв'язку з чим відповідно до вимог ст.317 КАС України рішення суду в цій частині підлягає скасуванню з прийняттям нового судового рішення; в решті суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому відповідно до ст.316 КАС України рішення суду в цій частині необхідно залишити без змін.
Керуючись ст.229, 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу військової частини ТО300 задовольнити частково.
Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 01 червня 2020 року у справі №260/558/20 в частині стягнення з військової частини НОМЕР_2 на користь ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплату компенсації за неотримане речове майно) за період із 24 грудня 2019 року по день фактичної виплати компенсації за неотримане речове майно - 28 лютого 2020 року, виходячи із розрахунку 585,90 грн в день, в сумі 38669,40 грн скасувати та прийняти постанову, якою позов у цій частині задовольнити частково.
Стягнути з військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_5 ) середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплату компенсації за неотримане речове майно) за період із 24 грудня 2019 року по день фактичної виплати компенсації за неотримане речове майно - 28 лютого 2020 року у розмірі 1477 (тисяча чотириста сімдесят сім) грн без врахування обов'язкових до сплати платежів. У решті позовних вимог в цій частині відмовити.
У решті рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 01 червня 2020 року у справі №260/558/20 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, визначених п.2 ч.5 ст.328 КАС України протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя О. І. Мікула
Судді О. М. Гінда
А. Р. Курилець
Повне судове рішення складено 28 вересня 2020 року.