Справа № 620/1274/20 Суддя (судді) першої інстанції: Бородавкіна С.В.
28 вересня 2020 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого судді Кучми А.Ю.,
суддів Аліменка В.О., Безименної Н.В.
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Чернігівського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 28 травня 2020 року (м. Чернігів, дата складання повного тексту - 28.05.2020) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Чернігівського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки про визнання бездіяльності неправомірною та зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 звернувся з позовом до суду, в якому просить:
- визнати неправомірною бездіяльність відповідача щодо невиплати йому середнього заробітку за весь час затримки належних при звільненні грошових сум по день фактичного розрахунку, а саме: з 07.07.2019 по 20.02.2020;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити йому середній заробіток за весь час затримки належних при звільненні грошових сум по день фактичного розрахунку, а саме: з 07.07.2019 по 20.02.2020, обчислений відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати».
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що непроведення відповідачем із ним своєчасного розрахунку при звільненні з військової служби (невиплата компенсації за невикористану додаткову відпустку, передбачену пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту») відповідно до вимог КЗпП України є підставою для виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Відповідач у відзиві на позовну заяви заперечував проти задоволення позову, зазначив, що перераховані позивачу 20.02.2020 кошти були виплачені на виконання рішення суду та не є основою грошового забезпечення військовослужбовців, на підставі якого відбулась затримка розрахунку. Всі інші належні до виплати платежі відповідачем виплачені своєчасно. Крім того, відповідач зазначає, що положення Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» не передбачають такого виду відповідальності адміністративної установи як виплата середнього заробітку за час затримки нарахування при звільненні. Також вказаний Закон не містить відсильної норми про право військовослужбовців на отримання такої компенсації за загальними підставами.
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 28 травня 2020 року адміністративний позов задоволено частково.
Не погоджуючись з судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
Апеляційну скаргу обґрунтовано тим, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного з'ясування усіх фактичних обставин у справі. Наголошує, що положення ст. 117 КЗпП України не поширюються на правовідносини, які виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати, що узгоджується з позицією Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України», а відтак стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є безпідставним.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - без змін.
Згідно ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 проходив військову службу у Чернігівському ОТЦКтСП та наказом від 06.07.2019 №170 був виключений зі списків особового складу частини з 04.08.2019 (а.с. 7).
Разом з тим, під час звільнення з військової служби позивачу не була нарахована та виплачена грошова компенсація за невикористані календарні дні соціальної відпуски, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», у зв'язку із чим позивач звернувся до суду з відповідним адміністративним позовом.
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 05.11.2019 у справі №620/2665/19, залишеного без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено у повному обсязі, визнано неправомірною бездіяльність Чернігівського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки щодо відмови листом від 16 серпня 2019 року №5/3656ф у виплаті позивачу грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, яка передбачена пунктом 12 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року № 3551; зобов'язано Чернігівський обласний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані дні відпустки як учаснику бойових дій за 2015, 2016, 2017, 2018, 2019 роки.
20.02.2020, на виконання вищевказаного судового рішення, відповідачем проведено перерахунок та виплату позивачу відповідних коштів, що підтверджується наявними у матеріалах справи доказами (а.с. 9).
Про дату проведення виплати позивач дізнався 17.03.2020, отримавши листа Чернігівського ОТЦКтСП №5/1378ф.
Позивач, вважаючи, що несвоєчасний розрахунок при звільненні є підставою для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходи з того, що оскільки спеціальним законодавством, яке визначає умови прийняття, проходження та звільнення з військової служби, не врегульовано питання відповідальності роботодавця при затримці розрахунку при звільненні, то до спірних правовідносин підлягають застосуванню загальні положення ст. ст. 116, 117 КЗпП України. При цьому, оскільки грошову компенсація за невикористані календарні дні соціальної відпуски позивачу була виплачена лише 02.02.2020, то вимоги останнього про стягнення середнього заробітку за весь час затримки повного розрахунку при звільненні є обґрунтованими.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до абз. 1 ст. 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Згідно ст. 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Ні Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу», ні Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», ні іншими підзаконними нормативними актами не врегульовані питання порушення роботодавцем (відповідачем) строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення. Не врегульовані вказані правовідносини й іншими нормативними актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Дана позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 17.02.2015 року у справі №21-8а15 та була підтримана у подальшому Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20.09.2018 у справі №810/1549/17, від 17.10.2018 у справі № 805/2948/17-а 08.11.2018 у справі №821/1333/16, від 16.04.2020 у справі № 822/3307/17, від 20.05.2020 у справі № 816/1640/17, від 16.07.2020 у справі № 400/2884/18.
Відтак, оскільки наведеними нормативними актами не врегульовано питання строків повного проведення розрахунку при звільненні з військової служби, а також не встановлено правових наслідків недотримання такого строку, судова колегія приходить до висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України.
Відповідно до ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
При цьому згідно ч. 1 ст. 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України.
Наведена позиція щодо застосування вказаних норм матеріального права викладена у постанові Верхового Суду України від 15.09.2015 року у справі №21-1765а15.
При цьому, судова колегія вважає за необхідне підкреслити, що визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні з вини роботодавця та факт проведення з ним остаточного розрахунку. У випадку вирішення спору на користь працівника, в тому числі в судовому порядку на спірну суму також підлягає нарахування середнього заробітку за час затримки, розмір якої визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Наведений правовий висновок щодо застосування положень ст. ст. 116, 117 КЗпП України викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 06.08.2019 у справі № 826/9793/18 та від 23.04.2020 у справі № 810/3573/18.
Крім того, судова колегія вважає за необхідне підкреслити, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17.
У контексті наведеного посилання апелянта на неврахування судом першої інстанції рішення Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України», за яким зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов'язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права, судова колегія вважає безпідставним, оскільки у вказаному ж рішенні у пункті 58 Європейський суд з прав людини наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та надавати оцінку наданим їм доказам (див., наприклад, рішення у справі «Вайт та Кенеді проти Німеччини» (Waite and Kennedy v. Germany), заява № 26083/94, п. 54, ЕСПЛ 1999-I).
У даному випадку, на переконання судової колегії, вина Чернігівського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки полягала у тому, що останнім при проведенні розрахунку з позивачем при звільненні не було вірно обчислено грошове забезпечення позивача, у зв'язку з протиправним, як встановлено рішенням суду у справі №620/2665/19, ненарахуванням та невиплатою останньому грошової компенсації за невикористані дні відпустки.
Таким чином, оскільки остаточний розрахунок з позивачем за рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 05.11.2019 у справі №620/2665/19, яке набрало законної сили 29.01.2020, проведений відповідачем тільки 20.02.2020 року, то колегія суддів вважає обґрунтованим висновки суду першої інстанції про те, що період, протягом якого відповідач не виконував свій обов'язок щодо виплати належних позивачеві, як звільненому працівникові, сум, є період з 05.08.2019 року по 20.02.2020 року.
Аналогічна позиція щодо схожих правовідносин викладена Верховним Судом у постанові від 31.10.2019 року у справі № 825/598/17.
Крім іншого, судом першої інстанції всупереч доводів апелянта вірно визначено, що розрахунок належної до стягнення на користь позивача середньої заробітної плати за час затримки розрахунку при звільненні здійснюється за правилами Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100.
Як вбачається із довідки Чернігівського ОТЦКтСП від 17.03.2020 №5/1377ф (а.с. 10), розмір середньоденного грошового забезпечення позивача за два місяці перед звільненням становив 584,67 грн, тобто, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені за період з 05.08.2019 (дата фактичного звільнення) по 20.02.2020 становить 116934,00 грн (200 дн.*584,67), при загальному розмірі невиплаченого заробітку 42170,87 грн, що більш ніж у 3 рази перевищує розмір невиплаченої суми.
Виходячи з наведених вище критеріїв, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що виплата у розмірі 40000,00 грн є достатнім відшкодуванням за затримку у здійсненні розрахунку із позивачем.
Розмір вказаного відшкодування позивачем не оспорюваться, а відповідачем не надано доказів щодо його необґрунтованості.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .
Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Враховуючи наведене колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, надав належну оцінку дослідженим доказам та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. У зв'язку з цим колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст. ст. 242, 243, 251, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів -
Апеляційну скаргу Чернігівського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки залишити без задоволення, а рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 28 травня 2020 року - без змін
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена в порядку та строки, встановлені ст.ст. 328, 329 КАС України.
Повний текст постанови виготовлено 28.09.2020.
Головуючий суддя: А.Ю. Кучма
В.О. Аліменко
Н.В. Безименна