ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
28.09.2020Справа № 910/10212/20
Господарський суд міста Києва у складі судді Удалової О.Г., розглянувши у спрощеному позовному провадженні без виклику сторін (без проведення судового засідання) господарську справу
за позовом Національного технічного університету "Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського"
до Фізичної особи - підприємця Бахмут Маргарити Леонідівни
про стягнення 70 657,70 грн,
У липні 2020 року Національний технічний університет "Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського" (далі - позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Фізичної особи - підприємця Бахмут Маргарити Леонідівни (далі - ФОП Бахмут Маргарита Леонідівна, відповідач) про стягнення 50 790,50 грн.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на те, що 31.05.2018 між відповідачем та Регіональним відділенням Фонду державного майна України по м. Києву було укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до приватної власності № 8142, за умовами якого відповідачу було передане в оренду майно, що перебуває на балансі позивача. Позивач вказує, що за відповідачем за період з травня 2018 року по січень 2020 року утворилась заборгованість в розмірі 44 906,90 грн.
Крім того, на вказану заборгованість позивачем нараховано пеню в розмірі 2 718,12 грн, штраф в сумі 962,29 грн, інфляційні втрати в сумі 1 185,58 грн та 3% річних в розмірі 1 017,61 грн.
Ухвалою суду від 15.07.2020 позовну заяву було залишено без руху.
На адресу суду надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.07.2020 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі, постановлено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (без проведення судового засідання).
Згідно з повідомленням про вручення поштового відправлення № 0105473547879 позивач ухвалу суду про відкриття провадження отримав 05.08.2020.
Відповідач у встановлений ухвалою суду п'ятнадцятиденний строк відзиву на позовну заяву не надав.
Частиною 5 статті 176 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини четвертої статті 120 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.
Так, місцезнаходження юридичної особи визначається на підставі відомостей, внесених до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (стаття 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань").
Приписами статті 10 зазначеного Закону закріплено, якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.
Як вбачається з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань місцезнаходженням відповідача є: АДРЕСА_1.
Ухвала Господарського суду міста Києва від 28.07.2020 направлялись судом на зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань адресу відповідача, проте, конверт повернувся з відміткою: "адресат відсутній за вказаною адресою".
Відповідно до ч. 3 ст. 120 Господарського процесуального кодексу України, виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень.
Приписами ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є:
1) день вручення судового рішення під розписку;
2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи;
3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення;
4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду;
5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Отже, відповідач повідомлявся про відкриття провадження у справі № 910/10212/20 належним чином.
27.08.2020 до суду надійшла подана позивачем заява про збільшення розміру позовних вимог, у якій позивач просив стягнути з відповідача грошові кошти в загальному розмірі 70 657,70 грн, з яких: 63 808,66 грн - основний борг, 3 250,88 грн - пеня, 1 367,32 грн - штраф, 1 049,65 грн - інфляційна складова боргу, 1 181,19 грн - 3% річних.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.09.2020 вищевказану заяву позивача про збільшення розміру позовних вимог прийнято до розгляду, запропоновано відповідачу надати відзив на позовну заяву з урахуванням вказаної заяви про збільшення розміру позовних вимог.
Відповідач своїм правом на подання відзиву на позов не скористався, заперечень проти розгляду справи у спрощеному позовному провадженні до суду не надходило.
Згідно з ч. 2 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Згідно з положеннями ст. 248 Господарського процесуального кодексу України, суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Зважаючи на належне повідомлення сторін про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без виклику їх уповноважених представників (без проведення судового засідання) та наявність у матеріалах справи доказів, необхідних і достатніх для вирішення спору по суті, суд вважав за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами відповідно до правил ч. 9 ст. 165, ст. 202 Господарського процесуального кодексу України.
Згідно з ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Розглянувши надані документи та матеріали, з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд встановив:
Судом встановлено, що 31.05.2018 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по м. Києву (орендодавець) та відповідачем (орендар) укладено Договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 8142, відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне нерухоме майно - нежитлове приміщення на другому поверсі студентської поліклініки (гуртожиток № 9, кабінет № 64), розташоване за адресою: м. Київ, вул. Янгеля Академіка, 16/2, загальною площею 23,00 кв. м. (далі -майно), що перебуває на балансі Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» (балансоутримувач), вартість якого визначена згідно зі звітом про незалежну оцінку станом на 30.11.2017 і становить 370 000,00 грн без ПДВ (п. 1.1 договору).
Відповідно до п. 1.2 договору, майно передається в оренду з метою розміщення аптечного пункту, що реалізує готові ліки.
Згідно з п. 2.1 договору, орендар вступає у стокове платне користування майном у термін, указаний у договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору та акта приймання-передавання майна.
Пунктом 3.1 договору визначено, що орендна плата визначається на підставі методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України № 786 від 04.10.1995 (зі змінами) і становить без ПДВ за базовий місяць оренди розрахунку квітень 2018 року 4 876,62 грн. Орендна плата за перший місяць оренди травень 2018 року встановлюється шляхом коригування орендної плати за базовий місяць на індекс інфляції за травень місяць 2018 року.
Нарахування ПДВ на суму орендної плати здійснюється у порядку, визначеному законодавством (п. 3.2 договору).
Відповідно до п. 3.3 договору, орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць.
Згідно з п. 3.6 договору, орендна палата перераховується до державного бюджету та балансоутримувачу у співвідношенні 50% до 50% щомісяця не пізніше 15 числа місяця наступного за звітним з урахуванням щомісячного індексу інфляції відповідно до пропорцій розподілу, установлених Кабінетом Міністрів України і чинних на кінець періоду, за який здійснюється платіж.
Орендна плата, перерахована несвоєчасно або не в повному обсязі, підлягає індексації і стягується до бюджету та балансоутримувачу у визначеному пунктом 3.6 співвідношенні відповідно до чинного законодавства України з урахуванням пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ на дату нарахування пені від суми заборгованості за кожний день прострочення, включаючи день оплати (п.3.7 договору).
У разі, якщо на дату сплати орендної плати заборгованість за нею становить загалом не менше ніж три місяці, орендар також сплачує штраф у розмірі 3% від суми заборгованості (п. 3.8. договору).
Відповідно до п. 3.11 договору, у разі розірвання за згодою сторін договору оренди орендар сплачує орендну плату до дня повернення майна за актом приймання-передавання включно. Закінчення строку дії договору не звільняє орендаря від обов'язку сплатити заборгованість за орендною платою, якщо така виникла, у повному обсязі, ураховуючи санкції, до державного бюджету та балансоутримувачу.
Згідно з п. 5.3 договору, орендар зобов'язується своєчасно й у повному обсязі сплачувати орендну плату до державного бюджетута балансоутримувачу (у платіжних дорученнях, які оформлює орендар, вказується "призначення платежу" за зразком, який надає орендодавець листом при укладенні договору оренди).
Відповідно до п. 10.1 договору, цей договір укладено строком на 2 роки 11 місяців, що діє з 31.05.2018 року до 13.04.2021 року включно.
Умови цього договору зберігають силу протягом усього строку цього договору, у тому числі у випадках, коли після його укладення законодавством установлено правила, що погіршують становище орендаря, а в частині зобов'язань орендаря щодо орендної плати - до виконання зобов'язань (п.10.2 договору).
У п. 10.4 договору передбачено, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну цього договору після закінчення його чинності протягом одного місяця, договір вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором, з урахуванням змін у законодавстві на дату продовження цього договору.
Факт передачі об'єкту оренди за вказаним договором підтверджується наявним в матеріалах справи актом приймання-передавання орендованого майна від 31.05.2018, який був погоджений балансоутримувачем - НТУУ "Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського", підписаний повноважними представниками сторін та скріпленим відповідними печатками підприємств
Таким чином, позивач виконав свої зобов'язання за договором оренди № 8142 від 31.05.2018.
Матеріали справи не містять доказів сплати відповідачем існуючої перед позивачем заборгованості за вищевказаними договорами.
У зв'язку з чим, позивачем заявлено вимоги про стягнення з відповідача заборгованості зі сплати орендної плати за період з травня 2018 року по червень 2020 року в розмірі 63 808,66 грн.
Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору.
Виходячи з вимог ст. 526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 759 Цивільного кодексу України визначено, що за договором оренди наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
За приписами ч.1 ст. 762 Цивільного кодексу України, за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.
Статтею 797 Цивільного кодексу України визначено, що плата, яка справляється з наймача будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), складається з плати за користування нею і плати за користування земельною ділянкою.
Відповідно до ч. 1 ст. 286 Господарського кодексу України орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством.
Згідно з ч.ч. 1-4 статті 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" орендар за користування об'єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків господарської діяльності.
Методика розрахунку орендної плати та пропорції її розподілу між відповідним бюджетом, орендодавцем і балансоутримувачем визначаються для об'єктів, що перебувають у державній власності, Кабінетом Міністрів України. Методика розрахунку орендної плати та пропорції її розподілу між відповідним бюджетом, орендодавцем і балансоутримувачем визначаються органами, уповноваженими Верховною Радою Автономної Республіки Крим (для об'єктів, що належать Автономній Республіці Крим), та органами місцевого самоврядування (для об'єктів, що перебувають у комунальній власності) на тих самих методологічних засадах, як і для об'єктів, що перебувають у державній власності.
Постановою Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 1995 року № 786 затверджено Методику розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу.
Відповідно до п. 2 Методики розмір орендної плати встановлюється договором оренди між орендодавцем та орендарем. У разі коли орендодавцем нерухомого майна (будинку, споруди, приміщення) є державне підприємство, установа, організація, розмір орендної плати погоджується з органом, визначеним в абзаці другому статті 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
Згідно з п. 17 Методики у разі коли орендодавцем майна є Фонд державного майна, його регіональне відділення чи представництво, орендна плата спрямовується:
за цілісні майнові комплекси державних підприємств - до державного бюджету;
за нерухоме майно державних підприємств, установ, організацій (крім підприємств, установ та організацій галузі кінематографії, що належать до сфери управління Мінкультури, - на період до 31 грудня 2019 р.) - 70 відсотків орендної плати до державного бюджету, 30 відсотків державному підприємству, організації, на балансі яких перебуває це майно;
за майно, що не ввійшло до статутного фонду господарського товариства, створеного у процесі приватизації (корпоратизації), - до державного бюджету. Якщо господарське товариство, створене у процесі приватизації (корпоратизації), утримує об'єкти житлового фонду, що не ввійшли до його статутного фонду, - 70 відсотків орендної плати до державного бюджету, 30 відсотків господарському товариству.
Частинами 1, 3, 5 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України).
У відповідності до положень ст.ст. 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Суд звертає увагу, що умовами договору оренди від 31.05.2018 сторони визначили розмір орендної плати, порядок її сплати та строки внесення на рахунок орендодавця. При цьому, умовами вказаного договору сторони передбачили порядок сплати орендної плати з розрахунку 50 відсотків орендної плати до державного бюджету, 50 відсотків державному підприємству, організації, на балансі яких перебуває це майно.
При цьому, оскільки відповідачем не надано суду контррозрахунку заборгованості, пояснень чи заперечень щодо заявленої до стягнення суми, суд приймає розрахунок позивача саме у розмірі 50 відсотків від загального розміру орендної плати об'єкта оренди за період травень 2018 року - червень 2020 року.
Суд, перевіривши розрахунок позивача, встановив, що він є арифметично невірним. Так, за розрахунком суду розмір суми основної заборгованості складає 63 808,59 грн.
Відтак, вимоги позивача в частині стягнення з відповідача 63 808,66 грн заборгованості зі сплати орендної плати є такими, що підлягають частковому задоволенню, а саме у розмірі визначеному судом - 63 808,59 грн.
Крім того, позивач просив суд стягнути з відповідача пеню в розмірі 3 250,88 грн та 1367,32 грн (з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог).
Згідно з ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Статтею 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України).
Судом встановлено, що відповідач товар, поставлений позивачем, а також послуги з його доставки оплатив частково, відтак допустив порушення зобов'язання.
Пунктом 3 ч. 1 ст. 611 Цивільного кодексу України встановлено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
Штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України).
Відповідно до ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Згідно з ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.
Нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано (ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України).
У п. 2.5 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" роз'яснено, що щодо пені за порушення грошових зобов'язань застосовується припис частини шостої статті 232 ГК України. Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 ГК України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.
Пунктом 3.7 договору встановлено, що орендна плата, перерахована несвоєчасно або не в повному обсязі, підлягає індексації і стягується до бюджету та балансоутримувачу у визначеному пунктом 3.6 співвідношенні відповідно до чинного законодавства України з урахуванням пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ на дату нарахування пені від суми заборгованості за кожний день прострочення, уключаючи день оплати.
Перевіривши наданий позивачем розрахунок пені, суд встановив, що він є арифметично невірним.
Здійснивши власний розрахунок пені, суд встановив, що обґрунтованою сумою пені, що підлягає стягненню є 3 251,36 грн, що становить суму більшу, ніж заявлена позивачем до стягнення, а саме 3 250,88 грн.
Відповідно до ч. 2 ст. 237 Господарського процесуального кодексу України при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.
Зважаючи на те, що суд обмежений в праві вийти за межі позовних вимог, позовна вимога про стягнення пені підлягає задоволенню в сумі заявленій позивачем, а саме - 3 250,88 грн
Умовами договору сторони передбачили, що у разі, якщо на дату сплати орендної плати заборгованість за нею становить загалом не менше ніж три місяці, орендар також сплачує штраф у розмірі 3% від суми заборгованості (п. 3.8. договору).
Перевіривши наданий позивачем розрахунок штрафу за період з листопада 2018 року по червень 2020 року, суд встановив, що він є арифметично невірним. Так за розрахунком суду, враховуючи, що сума основної заборгованості за період з листопада 2018 року по червень 2020 року складає 46 538,37 грн, сума штрафу становить 1 396,15 грн (46 538,37 * 3 %).
Враховуючи, положення ч. 2 ст. 237 Господарського процесуального кодексу України, вказана вимога позивача про стягнення з відповідача суми штрафу в розмірі 1 367,32 грн також підлягає задоволенню.
Крім того, позивач просив суд стягнути з відповідача інфляційну складову боргу в розмірі 1049,65 грн та 3% річних в розмірі 1 181,19 грн (з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог).
Частиною 2 ст. 625 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Перевіривши наданий позивачем розрахунок 3% річних (з урахуванням збільшення розміру позовних вимог), суд встановив, що він є обґрунтованим та арифметично вірним, у зв'язку з чим позовна вимога про стягнення 1 181,19 грн 3% річних підлягає задоволенню в цій частині.
Щодо нарахування інфляційної складової боргу суд зазначає таке.
У п. 3.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» № 14 від 17.12.2013 роз'яснено, що індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.
Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).
У застосуванні індексації можуть враховуватися рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, викладені в листі Верховного Суду України від 03.04.1997 № 62-97р; цього листа вміщено в газеті «Бизнес» від 29.09.1997 № 39, а також в інформаційно-пошукових системах «Законодавство» і «Ліга».
У вищевказаному листі Верховного Суду України вказано, що при застосуванні індексу інфляції слід мати на увазі, що індекс розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць і здійснюється шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу. При цьому сума боргу, яка сплачується з 1 по 15 день відповідного місяця, індексується з врахуванням цього місяця, а якщо сума боргу сплачується з 16 по 31 день місяця, розрахунок починається з наступного місяця. Аналогічно, якщо погашення заборгованості здійснено з 1 по 15 день відповідного місяця, інфляційні втрати розраховуються без врахування цього місяця, а якщо з 16 по 31 день місяця, то інфляційні втрати розраховуються з врахуванням даного місяця (постанова Вищого господарського суду України від 01.02.2012 № 52/30, лист Верховного Суду України від 03.04.1997 № 62-97р).
Однак, в порушення наведених роз'яснень при здійсненні нарахування інфляційної складової боргу позивачем не врахована дефляція, що існувала протягом періодів нарахування.
Здійснивши власний розрахунок інфляційної складової боргу за визначені позивачем періоди, суд встановив, що їх розмір становить 1 042,68 грн, тобто є меншим, ніж заявлено позивачем до стягнення. Отже, вимога про стягнення з відповідача інфляційної складової боргу заявлена позивачем правомірно, проте підлягає задоволенню у розмірі визначеному судом, а саме в розмірі 1 042,68 грн.
Відповідно до ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Приписами ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно зі ст.ст. 78, 79 Господарського процесуального кодексу України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідач письмового відзиву та контррозрахунку заборгованості не надав, тверджень позивача не спростував.
Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку, що заявлені позивачем вимоги підлягають частковому задоволенню в розмірі: 70 650,66 грн, з них: 63 808,59 грн основного боргу, 3 250,88 грн пені, 1 367,32 грн штрафу, 1 042,68 грн інфляційних втрат та 1 181,19 трьох процентів річних.
Судові витрати, з урахуванням приписів ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються судом на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов задовольнити частково.
2. Стягнути з Фізичної особи - підприємця Бахмут Маргарити Леонідівни ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) на користь Національного технічного університету "Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського"(03056, м. Київ, пр-т Перемоги, 37, код 02070921) борг у розмірі 63 808,59 грн (шістдесят три тисячі вісімсот вісім грн 59 коп), пеню в розмірі 3 250,88 грн (три тисячі двісті п'ятдесят грн 88 коп), штраф в розмірі 1 367,32 грн (одна тисяча триста шістдесят сім грн 32 коп), інфляційні втрати в розмірі 1 042,68 грн (одна тисяча сорок дві грн 68 коп.) та 3% річних в розмірі 1 181,19 грн (одна тисяча сто вісімдесят одна грн 19 коп), судовий збір 2 101,79 грн (дві тисячі сто одна грн 79 коп).
4. В іншій частині позову відмовити.
5. Після набрання рішенням законної сили видати накази.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено 28.09.2020.
Суддя О.Г. Удалова