Справа № 580/1393/20 Суддя (судді) першої інстанції: О.А. Рідзель
23 вересня 2020 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді: Кузьмишиної О.М.,
суддів: Горяйнова А.М., Костюк Л.О.
за участю секретаря судового засідання Білоус А.С.
позивача: ОСОБА_1 , представника позивача: Попова А.В.,
представника відповідача: Бондаренка Я.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 09 липня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного центру підготовки особового складу Державної прикордонної служби України імені генерал-майора Ігоря Момота (Військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії,
До Черкаського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) із позовною заявою до Головного центру підготовки особового складу Державної прикордонної служби України імені генерал-майора Ігоря Момота (військова частина НОМЕР_1 ) (далі - відповідач), в якій він просить:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо непроведення повного розрахунку при звільненні позивача з посади начальника господарської групи відділу охорони здоров'я Головного центру підготовки особового складу Державної прикордонної служби України імені генерал-майора Ігоря Момота;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 20.06.2018 по 18.04.2020 в сумі 202434,00 грн;
- на підставі ч. 1 ст. 382 КАС України зобов'язати відповідача подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення;
- стягнути з відповідача на користь позивача понесені витрати, пов'язані з наданням йому професійної правничої допомоги адвоката.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначає, що при звільненні з військової служби 19.06.2018 з позивачем не проведено повний розрахунок, а саме: не виплачено грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015 - 2018 рр. та індексацію грошового забезпечення.
Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 09.07.2020 р. в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із прийнятим рішенням, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій він просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити.
Обґрунтовуючи свої вимоги, апелянт зазначає, що судом першої інстанції під час прийняття рішення порушено норми матеріального та процесуального права, оскільки не враховано, що позивач набув право на отримання частини додаткової соціальної відпустки відповідно до закону, а не рішення Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 р. у справі № 620/4218/18, що стало фактичною підставою для виплати позивачу 18.04.2020 р. компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій.
Апелянт зазначає, що Законом України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку набув позивач за період проходження військової служби.
При цьому, на момент звільнення позивача, законодавчими нормами було визначено, що у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої ст. 16-2 Закону України «Про відпустки» та п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
Також апелянт не погоджується із висновками суду першої інстанції про те, що у спірних правовідносинах існує спір щодо розміру належних йому сум.
Окрім того, судом першої інстанції проігноровано аргументи позивача про несвоєчасно виплачену відповідачем заборгованість з індексації грошового забезпечення.
Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому він заперечує проти задоволення апеляційної скарги та просить суд залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Вважає, що з апелянтом було проведено повний розрахунок при звільненні, відповідно підстав для стягнення з Головного центру середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні немає. Також відповідач вважає, що в даній справі відсутній предмет спору, оскільки із позивачем було проведено повний розрахунок.
В судовому засіданні представник позивача та позивач підтримали апеляційну скаргу та просили суд її задовольнити.
Представник відповідача в судовому засіданні просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
У відповідності до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України) справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги та, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню, з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції, відповідно до посвідчення серії НОМЕР_2 від 04.03.2015 позивач має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій.
Позивач проходив військову службу в Головному центрі підготовки особового складу ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ).
Відповідно до наказу начальника Головного центру підготовки особового складу Державної прикордонної служби України імені генерал-майора Ігоря Момота від 19.06.2018 №240-ОС позивача виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення, звільнено з військової служби в запас наказом начальника Головного центру підготовки особового складу від 18.05.2018 №192-ос за п. “а” (у зв'язку із закінченням строку контракту) ч. 6 ст. 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу”, з урахуванням пп. “ї” п. 1 ч. 8 ст. 26 вказаного Закону; остаточною датою закінчення проходження військової служби є 19 червня 2018 року.
При звільненні позивачу не виплачено грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015 - 2018 р.р. та індексацію грошового забезпечення.
04.03.2020 позивач звернувся до начальника Головного центру підготовки особового складу Державної прикордонної служби України імені генерал-майора Ігоря Момота із заявою від 03.03.2020 р., в якій просив надати довідку за час проходження ОСОБА_1 військової служби в Головному центрі підготовки особового складу Державної прикордонної служби України про нарахування індексації його грошового забезпечення за період із 2007 по 2018 року включно.
У відповідь на заяву позивачу, начальника Головного центру підготовки особового складу Державної прикордонної служби України імені генерал-майора Ігоря Момота було надано довідку від 17.03.2020 р. № 31 про нарахування та виплату індексації грошового забезпечення за 2015-2018 роки та листом від 17.03.2020 № 11/Ш-48.49.50-44/10-674 Головний центр підготовки особового складу Державної прикордонної служби України повідомив, що 17.03.2020 р. позивачу була сплачена заборгованість індексації грошового забезпечення за 2015 рік в сумі 4 855,22 грн.
04.03.2020 позивач звернувся до відповідача із заявою від 03.03.2020, в якій просив нарахувати та виплатити йому компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період 2015 - 2018 рр., виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
Листом відповідача від 17.03.2020 №11/Ш-48-49.50-44/10-674 позивача повідомлено, що нині відсутній правовий механізм врегулювання питання виплати компенсації за дні невикористаної додаткової відпустки.
Однак, в подальшому згідно наказом начальника Головного центру підготовки особового складу Державної прикордонної служби України імені генерал-майора Ігоря Момота від 08.04.2020 №148-ОС внесено до наказу Головного центру підготовки особового складу Державної прикордонної служби України імені генерал-майора Ігоря Момота від 19.06.2018 №240-ОС такі зміни стосовно старшого прапорщика ОСОБА_1 : пункт VII після абзацу четвертого доповнено абзацом такого змісту: “Виплатити грошову компенсацію за невикористані в 2015 - 2018 роках 56 календарних днів додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантій їх соціального захисту”, в сумі 16392,32 грн. Підстава: заява ОСОБА_1 від 03.03.2020 №Ш-48, рішення у зразковій справі Верховного Суду від 16.05.2019 у справі №620/4218/18, постанова Великої Палати Верховного Суду.
На виконання вказаного наказу, 18.04.2020 заробітна плата була зарахована на картковий рахунок позивача.
Посилаючись на норми ст. 117 КЗпП України, позивач звернувся до суду з даним позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20.06.2018 по 18.04.2020 в сумі 202 434,00 грн.
Відмовляючи і задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позивача звільнено зі військової служби 19.06.2018, тоді як, повний фактичний розрахунок позивачу на день його звернення до суду проведено не було, оскільки відповідач закон розумів так, що грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки учаснику бойових дій за 2015 - 2018 рр. не слід виплачувати взагалі. Суд першої інстанції зазначив, що за наявностю спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні ч. 1 ст. 117 КЗпП України є безпідставним.
Колегія суддів не може погодитися із такими висновками суду першої інстанції, виходячи із наступного.
Спірні правовідносини, що склались між учасниками справи, регулюються Конституцією України та КЗпП України.
Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
За приписами ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Частиною 1 ст. 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З аналізу зазначених законодавчих норм убачається, що умовами застосування ч. 1 ст. 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з ч. 2 ст. 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). За приписами частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.
ЄСПЛ трактує поняття «якість закону» таким чином, а саме - національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. Bulgaria», заява №1365/07, 24 April 2008, § 39), «Олександр Волков проти України» («Oleksandr Volkov v. Ukraine», заява № 21722/11, § 170).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» від 11 листопада 1996 року «Cantoni v. France», заява № 17862/91, § 31-32, «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року «Vyerentsov v. Ukraine», заява № 20372/11, § 65).
Отже, висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 8 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України», а саме у пункті 57 рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15).
Як вбачається із рішення ЄСПЛ, позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд ЄСПЛ, ґрунтувались на тому, що стаття 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата.
Однак доводи заявниці не прийняли суди. Зокрема, рішення суду від 15 червня 1999 року та 26 листопада 2003 року щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 8 липня 1997 року та 25 травня 1998 року та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат. З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 КЗпП України більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов'язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.
Разом з тим у своєму рішенні ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.
Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.
Крім того, у пункті 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та надавати оцінку наданим їм доказам (рішення у справі Waite and Kennedy v. Germany), заява № 26083/94, пункт 54, ЄСПЛ 1999-I).
Відповідно за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (пункт 59 рішення).
Разом з тим ст. 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені ст. 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, постановах Верховного Суду від 16 липня 2020 року у справі № 400/2884/18, від 16 липня 2020 року у справі № 812/1259/17, від 16 липня 2020 року у справі № 825/1540/17, від 30 квітня 2020 року у справі № 140/2006/19, від 13 серпня 2020 року у справі № 808/610/18.
Аналіз наведених правових норм та висновків Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду дає підстави для висновку, що у разі несвоєчасної виплати належних звільненому працівникові сум, таких як заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, індексація грошового забезпечення тощо, працівник має право на відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України.
При цьому, колегія суддів вважає помилковим посилання суду першої інстанції на постанову Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 р. у справі № 620/4218/18, оскільки в даній справі сформульовано правовий висновок, відповідно до якого у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ. Дана постанова не містить висновків стосовно відсутності права у військовослужбовців на отримання компенсації за невикористані дні додаткової відпустки у разі затримки її виплати.
Окрім того, є помилковим висновок суду першої інстанції про наявність спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, оскільки розмір виплат в даній справі не оспорюється.
Як вбачається з матеріалів справи, остаточний розрахунок із позивачем проведено лише 17.03.2020 р. (виплачено заборгованість із індексації) та 18.04.2020 р. (виплачено компенсацію за невикористану додаткову відпустку), що підтверджується листом Головного центру підготовки особового складу Державної прикордонної служби України від 17.03.2020 р. за № 11/Ш-48.49.50-44-/10-674 та витягом із банківського рахунку, що вчинено із порушенням строків, встановлених ст. 116 КЗпП України, а відтак у відповідності до ст. 117 КЗпП України це є підставою для стягнення середнього заробітку за весь час затримки фактичного розрахунку, який в даному випадку становить з 20.06.2018 р. по 18.04.2020 р.
Відповідно до Довідки від 17.03.2020 р. № 32 про отримане ОСОБА_1 грошове забезпечення за період із квітня 2018 по травень 2018 р., - грошове забезпечення за останні два місяці перед звільненням становить 17 265,4 грн (за квітень - 8 483,8 грн, за травень - 8 781,6 грн). Кількість відпрацьованих робочих днів у квітні та травні 2018 року становить 40. Відтак, для обчислення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку підлягав би застосуванню показник 431,63 грн (17 265,4 грн/40 днів).
Отже, оскільки період затримки розрахунку при звільненні становить 469 робочих днів, зокрема, з 20.06.2018 р. по 18.04.2020 р., відтак сума середнього заробітку за час затримки розрахунку мала становити 202 434,00 (431,62 грн х 469 днів).
Разом з тим, вирішуючи питання про розмір суми середнього заробітку, яка підлягає відшкодуванню, колегія суддів виходить із наступного.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Дані положення переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина 2 ст. 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч. 1 ст. 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, враховуючи:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах,
- співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, вирішуючи питання про стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, суд повинен врахувати принцип співмірності ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Вказана позиція узгоджується із згаданими вище висновками Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду.
Як вбачається з матеріалів справи, загальний розмір компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій позивачу за 2015, 2016, 2017, 2018 склав 16 392,32 грн. Окрім того, позивачу була сплачена заборгованість індексації грошового забезпечення за 2015 рік в сумі 4 855,22 грн.
Грошова компенсація за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій позивачу нараховувалась за 4 роки (2015, 2016, 2017, 2018), а тому частина такої компенсації припадає на кожний із чотирьох років, за які виплачується така компенсація. Індексація грошового забезпечення була нарахована за 2015 рік в сумі 4 855,22 грн.
Таким чином, колегія суддів вважає за необхідне розрахувати розмір компенсації наступним чином.
16 392,32 (грошова компенсація за невикористані дні додаткової відпустки)+4 855,22 (індексація грошового забезпечення) = 21 247,54 /4 (роки за які нараховувалась компенсація)= 5 311,88/12= 442,65 грн/ 8 632,70 грн (середня заробітна плата з урахуванням двох останніх місяців роботи) = 0,051 % від суми середнього заробітку за час затримку розрахунку при звільненні.
Позивач виключений із списків частини 20.06.2018 р., а компенсація за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій остаточно йому виплачена 18.04.2020 р.
Отже, кількість днів затримки розрахунку при звільненні становить 469 днів, а відтак, з урахуванням середньоденної заробітної плати в сумі 431,63 грн, сума середнього заробітку за час затримки у 469 днів становить 202 434,00 грн (431,63 х 469).
Враховуючи принцип справедливості та співмірності, колегія суддів приходить до висновку, що сума середнього заробітку за час затримки розрахунку становить 202 434,00 х 0,051 % = 10 324,13 грн.
З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що Головним центром підготовки особового складу Державної прикордонної служби України імені генерал-майора Ігоря Момота (військова частина НОМЕР_1 ) було допущено протиправну бездіяльність щодо непроведення повного розрахунку при звільненні позивача з посади начальника господарської групи відділу охорони здоров'я Головного центру підготовки особового складу Державної прикордонної служби України імені генерал-майора Ігоря Момота, а тому позивачу підлягає відшкодуванню середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 20.06.2018 по 18.04.2020 в сумі 10 324,13 грн.
Щодо позовної вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача понесені витрати, пов'язані з наданням йому професійної правничої допомоги адвоката, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Пунктом 1 ч. 3 ст. 132 КАС України встановлено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Статтею 134 КАС України передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави (ч. 1 цієї статті).
Частиною другою цієї ж норми Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Згідно ч. 3 ст. 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 4 цієї статті).
Частиною 5 ст. 134 КАС України визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Згідно ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до ч. 7 ст. 139 КАС України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Так, у зв'язку із зверненням позивача до суду апеляційної інстанції із апеляційною скаргою на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 07.07.2020 р., адвокатським бюро «Попова Андрія» було надано позивачу правничу допомогу на підставі Договору про надання правової допомоги від 03.03.2020 р. на підтвердження чого складено розрахунок витрат на правничу допомогу від 31.07.2020 р. із описанням наданих послуг та зазначенням часу, витраченого на їх надання, згідно якого позивачу надано наступні послуги: правовий аналіз рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 09.07.2020 р. у справі № 580/1393/20 - 0,5 год - 500,00 грн; підготовча робота для складення апеляційної скарги, збір документів й аналіз законодавства і судової практики 2 години - 2000,00 грн, складання апеляційної скарги - 2,5 год - 2500,00 грн.
Вказана сума сплачена позивачем відповідно до прибуткового касового ордеру № 35 від 31.07.2020 р.
Згідно ч. 9 ст. 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Пунктами 4, 6 ч. 1 ст. 1 Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність” договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору; інші види правової допомоги - це види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення.
Статтею 19 Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність” визначено, зокрема, такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Окрім зазначеного вище суд звертає увагу на положення частини шостої та частини сьомої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до яких, визначено, що у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідач у відзиві заперечував проти задоволення вказаної вимоги, оскільки на його думку позивачем не надано детального опису робіт (наданих послуг), виконаним адвокатом.
Як зазначено Європейським судом з прав людини у пункті 268 Рішення по справі “East/West Alliance Limited” проти України” від 23.01.2014 (Заява №19336/04): “Згідно з практикою Суду, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див., наприклад, рішення у справі “Ботацці проти Італії” (Bottazzi v. Italy) [ВП], заява №34884/97, п.30, ECHR 1999-V)”.
Аналогічну практику вирішення питання судових витрат застосовано Європейським судом з прав людини і у пункті 95 рішення у справі “Баришевський проти України” від 26.02.2015, пункти 34-36 рішення у справі “Гімайдуліна і інших проти України” від 10.12.2009, пункт 80 рішення у справі “Двойних проти України” від 12.10.2006, пункт 88 рішення у справі “Меріт проти України” від 30.03.2004.
Оцінивши витрати з урахуванням всіх аспектів, дослідивши докази на підтвердження їх понесення позивачем, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для задоволення цієї вимоги.
Колегія суддів відхиляє посилання апелянта про те, що розмір понесених витрат не є співмірним з обсягом наданих послуг, оскільки вказані доводи спростовуються матеріалами справи.
Статтею 129-1 Конституції України визначено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Згідно з ч.1 ст. 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
Відповідно до ч. 1 ст. 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
За наслідками розгляду звіту суб'єкта владних повноважень про виконання рішення суду або в разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою може встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб'єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (ч. 2 цієї статті).
Так, виходячи з положень ч. 1 ст. 382 КАС України, встановлення судового контролю за виконанням судового рішення є правом суду.
Беручи до уваги те, що на час розгляду справи відсутні підстави вважати, що судове рішення не буде виконано, колегія суддів приходить до висновку про відсутність правових підстав для встановлення судового контролю.
Враховуючи вищенаведене, доводи апеляційної скарги спростовують висновки суду першої інстанції.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Згідно ч. 1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Таким чином, оскільки суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення допустив порушення норм процесуального права, а неправильне застосування норм матеріального права призвело до ухвалення неправильного судового рішення по суті, вказане судове рішення підлягає скасуванню із прийняттям нової постанови про часткове задоволення позовних вимог.
Зважаючи на те, що позивач звільнений від сплати судового збору відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», судові витрати не підлягають відшкодуванню.
Керуючись ст.ст. 243, 244, 250, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 09 липня 2020 року скасувати та прийняти нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Головного центру підготовки особового складу Державної прикордонної служби України імені генерал-майора Ігоря Момота (Військова частина НОМЕР_1 ) щодо непроведення повного розрахунку при звільненні ОСОБА_1 з посади начальника господарської групи відділу охорони здоров'я Головного центру підготовки особового складу Державної прикордонної служби України імені генерал-майора Ігоря Момота.
Зобов'язати Головний центр підготовки особового складу Державної прикордонної служби України імені генерал-майора Ігоря Момота (Військова частина НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 20.06.2018 по 18.04.2020 в сумі 10 324,13 грн.
Стягнути з Головного центру підготовки особового складу Державної прикордонної служби України імені генерал-майора Ігоря Момота (Військова частина НОМЕР_1 ) (код ЄДРПОУ 14321512, 19601, м. Черкаси, сел. Оршанець, вул. Підполковника Красніка, буд. 1) на користь ОСОБА_1 (рнокпп НОМЕР_3 , АДРЕСА_1 ) понесені витрати, пов'язані з наданням йому професійної правничої допомоги адвоката в розмірі 5 000,00 (п'ять) тисяч гривень.
В решті позовних вимог відмовити.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя: О.М. Кузьмишина
Судді: А.М. Горяйнов
Л.О. Костюк
Повний текст постанови складено 24.09.2020 р.