25 вересня 2020 року м. Мукачево Справа №303/3176/20
2/303/1295/20
Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області
у складі: головуючого - судді Кость В.В.
секретар судового засідання Штець І.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження в м. Мукачево цивільну справу
за позовом ОСОБА_1 від імені якого діє ОСОБА_2
до відповідача ОСОБА_3
про виселення,
ОСОБА_1 від імені якого діє ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом про виселення ОСОБА_4 та інших осіб, що з нею проживають з квартири за адресою: АДРЕСА_1 (далі - Квартира).
Позовні вимоги обґрунтовуються доводами про необхідність примусового виселення відповідача із Квартири, яка належить позивачу на праві приватної власності, оскільки відповідач у добровільному порядку відмовляється звільнити займане приміщення та чинить перешкоди у вільному користуванні належним йому житлом.
Нормативно - правовою підставою для задоволення позовних вимог зазначені положення ст.ст. 321, 383 Цивільного кодексу України та ст. 109, 116 Житлового кодексу Української РСР.
Відповідач подала до суду відзив на позовну заяву, згідно з яким в задоволенні позовних вимог просить відмовити, оскільки в спірну Квартиру вона переїхала із своїм чоловіком в 2008 році внаслідок обміну з власником квартири ОСОБА_5 . В подальшому, після приватизації квартири ОСОБА_5 мав оформити право власності на квартиру за чоловіком відповідача. Однак, внаслідок смерті її чоловіка оформлення права власності на Квартиру не відбулося. Вона разом з дітьми проживає в квартирі, здійснює оплату житлово-комунальних послуг, а позивач незаконно заволодів Квартирою.
Від представника позивача до суду надійшла відповідь на відзив, в якій остання просить позов задоволити, так як позивач є власником Квартири, а доводи відповідача є необґрунтованими та бездоказовими. Крім того, внаслідок незаконного проживання в Квартирі утворилася заборгованість з оплати комунальних послуг.
Позивач та її представник в судове засідання не з'явилися, натомість від представника позивача надійшла заява про розгляд справи без їх участі, позовні вимоги підтримують, просять задоволити.
Відповідач та її представник, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце судового розгляду, в судове засідання, призначене на 25.09.2020, не з'явилися, натомість надіслали клопотання про відкладення судового засідання.
Вказані клопотання судом відхиляються з огляду на наступне.
Відповідно до § 23 рішення ЄСПЛ від 06 вересня 2007 року (заява №3572/03 у справі «Цихановський проти України») національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також, чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні.
У поданій суду заяві про відкладення судового розгляду справи, представник відповідача та відповідач, за умов їх належного повідомлення про час і місце судового розгляду справи, не довели фактичної наявності у них поважних причин, які б об'єктивно перешкоджали їм прийняти участь у судовому засіданні 25 вересня 2020 року.
Погодження дати судового засідання на 14 год. 00 хв. 25.09.2020 відбулося за участі відповідача та її представника (адвоката) в судовому засіданні 27.08.2020, і жодних заперечень з цього приводу ними наведено не було.
Подання заяви про відкладення судового засідання розцінюється судом як затягування судового розгляду справи.
Також по відношенню до ситуації, що склалася суд зазначає, що приймаючи доручення про надання професійної правничої (правової) допомоги, адвокат повинен зважити на свої можливості щодо його виконання.
Адвокат не повинен вчиняти дій, спрямованих на невиправдане затягування судового розгляду справи (частина друга ст. 17, частина друга ст. 44 Правил адвокатської етики).
З урахуванням строку перебування справи в провадженні суду, положень частин першої та третьої статі 223 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає справу за відсутності таких учасників справи.
Така позиція суду співпадає із необхідністю дотримання судом розумних строків розгляду справи, що є вимогою статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року.
Крім того, відповідачем висловлена позиція щодо суті спору у поданому суду відзиві на позов, який підлягає врахуванню судом.
На підставі ухвали суду від 27 серпня 2020 року замінено неналежного відповідача ОСОБА_4 на ОСОБА_3 , відмовлено в задоволенні заяв відповідача та її представника про розгляд справи за правилами загального провадження та про витребування доказів.
Дослідивши подані по справі доказові матеріали, суд констатує наступне.
1. Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог суд виходить з того, що згідно із частиною першою ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною першою ст. 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Під способом захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається у ст. 16 Цивільного кодексу України.
Відповідно до ст. 20 Цивільного кодексу України право на захист особа здійснює на свій розсуд.
2. Не оспорюється учасниками справи той факт, що матеріально-правовим об'єктом, з привиду якого виникло конфліктне правовідношення між сторонами справи є нерухоме майно, а саме Квартира.
В контексті хронології існуванням спірних правовідносин пов'язаних і Квартирою суд наводить наступні обставини справи.
Так, ОСОБА_1 на праві приватної власності належить Квартира, яка була придбана ним на підставі договору купівлі-продажу від 7 жовтня 2015 року (а.с. 6-7), що підтверджується також Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 16.04.2019 №163640345 (а.с. 8).
Фактичні обставини щодо реєстрації та проживання відповідача у Квартирі підтверджується листом Центру надання адміністративних послуг виконавчого комітету Мукачівської міської ради від 10.07.2020 №11331/01-40 (а.с. 14).
3. Надаючи правову оцінку фактичним обставинам справи та спірним правовідносинам, у контексті з доводами та запереченнями учасників справи, суд враховує наступні норми права та наводить мотиви їх застосування.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
У ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. № 3477-ІV передбачено, що «при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права».
Виходячи з міжнародно-правових зобов'язань держави, положень ст. 8 Конституції та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до вимог ч. 1 ст. 9 Конституції ратифікована Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», дотримання принципу верховенства права є однією з підвалин демократичного суспільства.
Так, у частині першій ст. 1 Першого протоколу до Конвенції «Захист власності» передбачено, що «кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права».
З огляду на вказане, право власності кожної фізичної і юридичної особи, неурядової організації й групи приватних осіб, повинне поважитися.
З положеннями частини першої ст. 1 Першого протоколу до Конвенції в повній мірі кореспондуються і приписи частин першої та другої ст. 321 Цивільного кодексу України, якими, зокрема передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
У частині другій п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 01.11.96 №9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» зазначено, що наявність чи відсутність прописки самі по собі не можуть бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.
Приписами частини першої ст. 316 Цивільного кодексу України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно зі ст. 317 та частиною першою ст. 318 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (ст. 391 Цивільного кодексу України).
Права власника житлового будинку, квартири визначені ст. 383 Цивільного кодексу України та передбачають правомочності щодо використання житла для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання в право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.
Таким чином, гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права.
Також і в ст. 150 Житлового кодексу Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Частиною першою статті 156 Житлового кодексу Української РСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.
Аналіз наведених вище норм права дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є, а з припиненням права власності особи - втрачається і право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї.
Відповідно до частини четвертої статті 156 Житлового кодексу Української РСР до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
За змістом зазначених норм правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника ( подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Разом з цим, згідно з положеннями статті 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Відтак, за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 Цивільного кодексу України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 Житлового кодексу Української РСР слід дійти висновку що положення статей 383, 391 Цивільного кодексу України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 Житлового кодексу Української РСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів та членів його сім'ї.
Зазначений висновок відповідає правовій позиції, висловленій Верховним Судом України у постановах: від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14, від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16 та Верховним Судом у постанові від 16 січня 2019 року по справі №309/2477/16-ц.
У спірній по справі ситуації слід констатувати, що відповідач не є членом сім'ї власника ОСОБА_6 , яким є позивач.
Обставини по справі на предмет їх відповідності вказаним вище положенням національного та міжнародного законодавства свідчать про те, що реєстрація та фактичне проживання відповідача у Квартирі, за умови документально підтвердженого права власності позивача на Квартиру порушує його право на вільне володіння, користування та розпорядження своїм майном, яке є абсолютним, непорушним та гарантованим законом.
Отже, вимоги позивача у повній мірі відповідають законодавчо встановленому способу захисту позивачем свого порушеного права (ст.ст. 15, 16 Цивільного кодексу України), яке не визнається відповідачем.
З набуттям позивачем по даній справі права власності на Квартиру, ОСОБА_1 має право на власний розсуд розпоряджатися своєю власністю згідно з положеннями ст. 318 Цивільного кодексу України, в тому числі і щодо вирішення питань стосовно можливості проживання в Квартирі інших осіб.
Волевиявлення власника майна за предметом позовних вимог спрямоване на виселення відповідача з Квартири. Такі вимоги слід вважати правомірними, оскільки вони в повній мірі узгоджується з тими правомочностями, які передбачається цивільно-правовим інститутом права приватної власності (ст.ст. 316, 318 Цивільного кодексу України).
Відповідно до положень ст.ст. 16, 386, 391 Цивільного кодексу України власник вправі звернутися до суду з вимогою про захист порушеного права будь-яким способом, що є адекватним змісту порушеного права, який враховує характер порушення та дає можливість захистити порушене право.
Аналіз змісту вказаних правових норм свідчить про те, що право члена сім'ї власника будинку (квартири) користуватися цим житлом існує лише за наявності у власника права приватної власності на це майно.
Таким чином, права членів сім'ї власника Квартири на об'єкт власності є похідними від прав самого власника.
Зважаючи на викладене, у зв'язку з відсутністю договірних відносин відповідача з власником Квартири, яким є позивач, - ОСОБА_3 втратила право користування спірним нерухомим майном.
Враховуючи вищевказані обставини справи, з огляду на їх узгодженість з нормами Конституції України, позовні вимоги про виселення відповідача підлягають задоволенню.
Аргументи та доводи відповідача про отримання нею разом із ОСОБА_7 від попереднього власника Квартири дозволу на проживання в квартирі, внаслідок обміну житла судом відхиляються, оскільки відповідачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження вказаних обставин.
Наданні відповідачем розписки не є належними та достовірними доказами належності відповідачу права власності на Квартиру, оскільки у відповідності до норм частини 1 статті 182, частини 4 статті 334 Цивільного кодексу України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації; права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.
В свою, вимоги позивача про виселення з належного йому об'єкту нерухомості «інших осіб, що з нею проживають» задоволенню не підлягають, оскільки рішення суду не може стосуватися невизначеного кола суб'єктів, які не були зазначені відповідачами по справі.
4. Судові витрати по справі у сумі 840,80 грн. підлягають віднесенню на відповідача відповідно до частин першої, другої статті 141 Цивільного процесуального кодексу України.
На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 8, 41, 124, 1291 Конституції України, ст.ст. 2, 3, 10, 12, 13, 76-81, 279, 263-265, 354-355 Цивільного процесуального кодексу України, Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області
1. Позов ОСОБА_1 від імені якого діє ОСОБА_2 - задоволити частково.
2. Виселити ОСОБА_3 з квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
3. В задоволенні іншої частини позовних вимоги - відмовити.
4. Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 суму 840,80 гривень (вісімсот сорок гривень 80 копійок) у відшкодування судових витрат.
5. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
6. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.
7. Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ).
Представник позивача: ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ).
Відповідач: ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_3 ).
Представник відповідача: ОСОБА_8 , АДРЕСА_4 .
Суддя В.В. Кость