Справа № 640/16949/19 Головуючий у І інстанції - Смолій І.В.
Суддя-доповідач - Мельничук В.П.
23 вересня 2020 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
Головуючого-судді: Мельничука В.П.
суддів: Лічевецького І.О., Оксененка О.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 квітня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у м. Києві про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки), -
ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Головного управління ДФС у м. Києві, в якому просила скасувати вимогу Відповідача № Ф-72210-17 від 09 липня 2019 року про заборгованість та сплату єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в розмірі 21139,53 грн.
В обґрунтування позовних вимог Позивачка зазначала, що вважає оскаржувану вимогу протиправною та такою, що підлягає скасуванню, оскільки вона з моменту реєстрації як фізичної особи-підприємця, 01 квітня 2010 року, не здійснює підприємницьку діяльність. 05 червня 2019 року внесено запис про припинення останньої в якості ФОП.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 квітня 2020 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись з постановленим рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити адміністративний позов в повному обсязі.
В апеляційній скарзі Позивачка посилається на порушення судом першої інстанції норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи по суті.
Зокрема, Позивачка в апеляційній скарзі вказує на те, що вона протягом періоду з серпня 2017 року є тимчасово непрацездатним в зв'язку з доглядом за дитиною до 3-х років та отримує соціальну допомогу за цей період. Згідно довідки Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної у м. Києві адміністрації № 7834 від 27.11.2019 року вона перебуває на обліку та отримує з серпня 2017 року державну соціальну допомогу в тому числі, щомісячну одноразову грошову допомогу при народженні першої дитини та одноразову грошову допомогу по догляду за дитиною віком до трьох років, з якої, згідно довідки форми ОК-7 від 27.11.2019 року Київським міським центром по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат сплачено страхові внески за Позивача за період з вересня 2017 року по жовтень 2019 року. Тобто, Позивачка є застрахованою особою, а тому одночасне нарахування та сплата єдиного внеску є некоректним, оскільки таке оподаткування набуває подвійного характеру.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 липня 2020 року витребувано від Головного управління ДФС у м. Києві інформацію про наявність або відсутність у ОСОБА_1 заборгованості зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за період з вересня 2017 року по жовтень 2019 року, інформацію про виплати, які вона у спірний період (декретна відпустка) отримувала як застрахована особа, та чи здійснювались у такому випадку страхувальником - Київським міським центром по нарахуванню та здісненню соціальних виплат відрахування єдиного внеску на загальнообов'язкове страхування і в якому розмірі, з додаванням належним чином завірених копій документів, які будуть підтверджувати дані обставини.
Зупинено провадження у справі до подання Головним управлінням ДФС у м. Києві витребуваних судом доказів.
07 вересня 2020 року на виконання ухвали Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 липня 2020 року Головним управлінням ДФС у м. Києві подано до суду пояснення по справі та надано копію витягу інтегрованої картки платника податків.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 вересня 2020 року провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 квітня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у м. Києві про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) поновлено.
Відповідачем відзив на апеляційну скаргу не подавався.
Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, згідно з п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, яким передбачено, що суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на основі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні).
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до запису про включення відомостей про фізичну особу-підприємця до ЄДР номер 2 066 000 0000 025168, ОСОБА_1 , зареєстрована як фізична особа-підприємець 01 квітня 2010 року.
Відповідачем сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 09 липня 2019 року № Ф-72210-17, якою, на підставі статті 25 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску загальнообов'язкове державне соціальне страхування" та даних інформаційної системи органу доходів і зборів, Позивачку зобов'язано сплатити недоїмку у розмірі 21139,53 грн.
Незгода Позивачки з даною вимогою, зумовила її звернення до суду з даним адміністративним позовом за захистом своїх прав.
Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову суд першої інстанції виходив з того, що на момент виникнення заборгованості, станом на 09.07.2019 року, підприємницька діяльність фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 не була припинена у встановленому законодавством порядку, що свідчить про наявність в останнього обов'язку зі сплати єдиного внеску.
Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Так, Законом України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове соціальне страхування" визначено правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку (далі - Закон № 2464-VI).
Пунктами 2, 3, 3-1 частини 1 статті 1 Закону № 2464-VI визначено, що єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування; застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок; органи доходів і зборів - центральний орган виконавчої влади, що формує податкову і митну політику (в частині адміністрування податків і зборів, митних платежів, єдиного внеску) та забезпечує її реалізацію (центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику), та його територіальні органи.
Єдиний внесок для фізичних осіб - підприємців, які перебувають на загальній системі оподаткування, нараховується на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску за місяць.
Згідно пункту 4 частини 1 статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску, є: фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
Частиною 2 статті 6 Закону № 2464-VI визначено, що платник єдиного внеску зобов'язаний, зокрема: своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок; подавати звітність та сплачувати до органу доходів і зборів за основним місцем обліку платника єдиного внеску у строки, порядку та за формою, встановленими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, за погодженням з Пенсійним фондом та фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування. У разі надсилання звітності поштою, вона вважається поданою в день отримання відділенням поштового зв'язку від платника єдиного внеску поштового відправлення із звітністю.
Законом України від 06.12.2016 року № 1774 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" було внесено зміни до Закону № 2464-VІ, що діють з 01.01.2017 року, зокрема, щодо обов'язковості визначення бази нарахування ЄСВ у разі неотримання доходу (прибутку) у звітному році або окремому місяці звітного року.
Згідно з ч. 12 ст. 9 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника.
У разі державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця, така фізична особа користується правами, виконує обов'язки та несе відповідальність, що передбачені для платника єдиного внеску, в частині діяльності, яка здійснювалася нею як фізичною особою - підприємцем (частина 4 наведеної статті).
Періодом, за який платники єдиного внеску подають звітність до органу доходів і зборів (звітним періодом), є календарний місяць, крім платників, зазначених у пунктах 4 і 5 частини першої статті 4 цього Закону, для яких звітним періодом є календарний рік. У разі державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця її останнім звітним періодом є період з дня закінчення попереднього звітного періоду до дня державної реєстрації припинення підприємницької діяльності такої фізичної особи.
За приписами частини 4 статті 25 Закону № 2464-VI орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату.
У разі несплати частини суми страхових внесків, що сплачується за рахунок коштів державного бюджету відповідно до Закону України "Про державну підтримку сільського господарства України", орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної податкової і митної політики, інформує про це платників єдиного внеску.
Вимога про сплату недоїмки є виконавчим документом.
Платник єдиного внеску зобов'язаний протягом десяти календарних днів з дня надходження вимоги про сплату недоїмки сплатити суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею.
У разі незгоди з розрахунком суми недоїмки платник єдиного внеску узгоджує її з органом доходів і зборів шляхом оскарження вимоги про сплату єдиного внеску в адміністративному або судовому порядку.
Пунктами 1-4 розділу VІ Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 20.04.2015 року № 449, встановлено, що до платників, які не виконали визначені Законом обов'язки щодо нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску, застосовуються заходи впливу та стягнення.
При цьому Закон № 2464-VI звільняє від сплати єдиного внеску лише осіб, які зазначені у пунктах 4 та 5-1 частини 1 статті 4, та отримують пенсію за віком або є особами з інвалідністю, або досягли віку, встановленого статтею 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу. Такі особи можуть бути платниками єдиного внеску виключно за умови їх добровільної участі у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Інших підстав звільнення від сплати єдиного внеску фізичними особами-підприємцями чинним законодавством не передбачено.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що Позивачка зареєстрована як фізична особа-підприємець з 01 квітня 2010 року.
Разом з тим, відповідно до пошуку в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, запис про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем Позивачки внесений до зазначеного реєстру лише 05 червня 2019 року.
Тобто, в період, за який Позивачці було нараховано єдиний внесок, вона була зареєстрована фізичною особою-підприємцем та повинна була сплачувати зазначений платіж.
При цьому колегія суддів зазначає, що приписами статті 5 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" передбачено, що систему органів у сфері державної реєстрації становлять Міністерство юстиції України та інші суб'єкти державної реєстрації.
Відповідно до частини 4 статті 18 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" для державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця подається один з таких документів: 1) заява про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця за її рішенням - у разі державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця за її рішенням; 2) ксерокопія свідоцтва про смерть фізичної особи, судове рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою - у разі державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця у зв'язку з її смертю, визнанням її безвісно відсутньою або оголошенням померлою.
Згідно з частиною 8 статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" фізична особа-підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності.
Проте, Позивачкою не надано ані суду першої інстанції, ані суду апеляційної інстанції доказів звернення до державного реєстратора у 2010 році із документами для проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем, як і не надано свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи - підприємця із спеціальною відміткою про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичною особою - підприємцем.
При цьому, в матеріалах справи наявний доказ звернення до державного реєстратора для проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем 05 червня 2019 року.
Колегія суддів зазначає, що метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
На підставі наведеного можливо зробити висновок, що, з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Поряд з цим, у випадку отримання застрахованою особою у встановленому порядку щомісячної соціальної допомоги (в т.ч. по догляду за дитиною), на яку нараховується та з якої сплачується єдиний внесок у мінімальному розмірі, обов'язок сплати такою особою, що зареєстрована як фізична особа - підприємець, єдиного внеску не виникає.
Аналогічна правова позиція щодо подвійної сплати ЄСВ викладена у постановах Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 160/3114/19, від 05 грудня 2019 року у справі № 260/358/19 та від 27 квітня 2020 року у справі № 120/581/19-а.
В ході судового розгляду даної справи судом першої інстанції було встановлено, що підставою для прийняття оскаржуваної вимоги, за позицією податкового органу, слугувала наявність в інформаційній системі органу доходів і зборів інформації про заборгованість у ОСОБА_1 зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування станом на 30 червня 2019 року у сумі 21139,53 грн.
Так, ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 липня 2020 року витребувано від Головного управління ДФС у м. Києві інформацію про наявність або відсутність у ОСОБА_1 заборгованості зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за період з вересня 2017 року по жовтень 2019 року, інформацію про виплати, які вона у спірний період (декретна відпустка) отримувала як застрахована особа, та чи здійснювались у такому випадку страхувальником - Київським міським центром по нарахуванню та здісненню соціальних виплат відрахування єдиного внеску на загальнообов'язкове страхування і в якому розмірі, з додаванням належним чином завірених копій документів, які будуть підтверджувати дані обставини.
На виконання зазначеної ухвали, Головним управлінням ДФС у м. Києві було надано письмові пояснення по справі та повідомлено, що згідно інформаційної системи Головного управління ДФС у м. Києві ОСОБА_1 з 02.04.2010 року по 05.06.2019 року перебувала на обліку як ФОП у Головному управлінні ДФС у м. Києві (ДПІ у Деснянському районі). На момент надання пояснень в інтегрованій картці ОСОБА_1 , за кодом платежу 71040000 (для фізичних осіб-підприємців, у тому числі які обрали спрощену систему оподаткування та осіб, які проводять незалежну професійну діяльність) обліковується нарахування в автоматичному режимі за січень-грудень 2017 року в розмірі мінімального страхового внеску за кожен місяць та щоквартальні нарахування за 1 квартал 2018 року - 2 квартал 2019 року на загальну суму 21139,53 грн., як ФОП, що перебувала на загальній системі оподаткування.
Також Відповідачем зазначено, що надання інформації про відрахування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в розрізі застрахованих осіб не відноситься до компетенції податкових органів. Водночас, зазначена інформація міститься в реєстрі застрахованих осіб, адміністратором якої є Пенсійний фонд.
Колегія суддів зазначає, що в матеріалах справи наявна копія довідки Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві за формою ОК-7 (дата формування 27.11.2019 року), з якої вбачається, що в період з вересня 2017 року по жовтень 2019 року Київський міський центр по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат нарахував ОСОБА_1 суму фактичного заробітку/доходу - 99206,00 грн. (12800 + 44676 + 41730) та сплачував за ОСОБА_1 страхові внески за вказаний період (а.с. 52-53).
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що факт відрахування (сплати) страхувальником єдиного внеску на загальнообов'язкове страхування у відповідному розмірі підтверджено належними та допустимими доказами, у зв'язку з чим задля уникнення подвійного стягнення з Позивачки мінімального внеску ЄСВ як гарантії зарахування у пенсійний стаж відповідного періоду, дотримання вимог законодавства та положень статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, необхідно скасувати вимогу Головного управління ДФС у м. Києві № Ф-72210-17 від 09 липня 2019 року про заборгованість та сплату єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в розмірі 21139,53 грн.
За своїм змістом стаття 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує право на мирне володіння майном і обумовлює випадки втручання у таке право мирного володіння майном, а відповідно до тлумачення й усталеної практики Європейського суду з прав людини (напр. рішення в справах «Спорронг і Льоннрот проти Швеції», «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства». «Іммобільяре Саффі» проти Італії», «East/West Alliance Limited» проти України». «Вістіньш і Препьолкінс проти Латвії» тощо) в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції слід виокремлювати три норми: перша норма (перше речення першого абзацу) - має загальний характер і закладає принцип мирного володіння майном; друга норма (друге речення першого абзацу) - охоплює питання позбавлення права власності та визначає для цього певні критерії и умови; третя норма (другий абзац) - визнає право договірних держав, зокрема, контролювати використання майна в загальних інтересах. При цьому, як підтверджується практикою Суду, друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.
Колегія суддів наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» [ВП], заява N 31107/96, п. 58, ECHR 1999-11). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22.09.1994, Series А N 296-А, п. 42, та «Куиюглу проти Болгарії», заява N 48191/99, пп. 49 - 62, від 10.05.2007).
При цьому, будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірним тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23.09.1982 у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції», пп. 69 і 73, Series А N 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення віл 21.02.1986 у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства». п. 50, Series А N 98).
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що в даному випадку право Позивачки на володіння своїми грошовими коштами в розумінні положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції є порушеним та підлягає відновленню, а тому, колегія суддів приходить до висновку про необхідність задоволення адміністративного позову.
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно з положеннями статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Приписи п. п. 1, 4 ч. 1 ст. 317 КАС України визначають, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції при прийнятті рішення неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також порушено норми матеріального та процесуального права, що стали підставою для неправильного вирішення справи. У зв'язку з цим колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити, рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити.
Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 квітня 2020 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у м. Києві про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) - задовольнти.
Скасувати вимогу Головного управління ДФС у м. Києві № Ф-72210-17 від 09 липня 2019 року про заборгованість та сплату єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в розмірі 21139,53 грн.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена в касаційному порядку відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий-суддя: В.П. Мельничук
Судді: І.О. Лічевецький
О.М. Оксененко