про закриття провадження у справі
24 вересня 2020 року м. Рівне №460/6195/20
Рівненський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді К.М. Недашківської, за участю: секретаря судового засідання Т.А. Самкової; представника позивача - адвоката І.А. Пашкевич; представника відповідача - М.І. Чепиля; розглядаючи у підготовчому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Рівненської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення,
До Рівненського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 (далі іменується - позивач) до Рівненської міської ради (далі іменується - відповідач), в якому позивач просить суд визнати протиправним та скасувати рішення Рівненської міської ради від 27 лютого 2020 року №7262 «Про затвердження містобудівної документації - «Детального плану території правого берега Басівкутського водосховища (озера) орієнтовною площею 80 га у комплексі із внесенням змін до діючого детального плану території на АДРЕСА_1 ».
Ухвалою суду від 26.08.2020 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі та призначено справу до розгляду за правилами загального позовного провадження у підготовчому засіданні на 24.09.2020.
У підготовчому засіданні судом поставлене на вирішення питання щодо можливості розгляду справи у порядку адміністративного судочинства, зважаючи на визначені позивачем підстави позову.
Представник позивача вказав, що справа підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, оскільки предметом спору є рішення суб'єкта владних повноважень, а спору про право немає.
Представник відповідача залишив вирішення даного питання на розсуд суду.
Вирішуючи питання щодо можливості розгляду справи у порядку адміністративного судочинства та щодо наявності правових підстав для закриття провадження у справі, суд зазначає наступне.
Предметом спору в межах даної адміністративної справи є визнання протиправним та скасування рішення Рівненської міської ради від 27 лютого 2020 року №7262 «Про затвердження містобудівної документації - «Детального плану території правого берега Басівкутського водосховища (озера) орієнтовною площею 80 га у комплексі із внесенням змін до діючого детального плану території на АДРЕСА_1 ».
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач у позовній заяві вказує:
«У свою чергу, ОСОБА_1 , що є Позивачем у справі, є власником земельної ділянки, кадастровий номер: 5610100000:01:055:0046, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , площею 0,1000 та, цільове призначення: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, що належить останній на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯБ №087701, виданого ще 25 листопада 2004 року»;
«У відповідності до Генерального плану міста Рівного, вказана земельна ділянка з кадастровим номером: 5610100000:01:055:0046 знаходиться на території - проектної садибної території»;
«Згідно оскаржуваної містобудівної документації, у відповідності до Детального плану території правого берега Басівкутського водосховища (озера) орієнтовною площею 80 га у комплексі із внесенням змін до діючого детального плану території на АДРЕСА_1 , на земельній ділянці, що належить Позивачу на праві приватної власності, заплановано розміщення майданчиків для стоянки автомобілів та житлового багатоквартирного будинку»;
«Більше того, земельна ділянка, що належить Позивачці, не є вільною від забудови, на ній розміщено господарську будівлю - лазню, що стверджується довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 12.10.2016 року»;
«У свою чергу, статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю»;
«Частиною першою ст. 316 ЦК України визначено, що право власності це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб»;
«Згідно зі ст. ст. 317, 319 ЦК України власнику належать права володіння, користування, розпорядження своїм майном; власник володіє користується власним майно на власний розсуд»;
«Згідно із ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, що має місце в даному випадку»;
«Водночас, всупереч наведеним нормам права, на земельній ділянці, яка перебуває у приватній власності Позивача, заплановано розміщення майданчиків для стоянки автомобілів та житлового багатоквартирного будинку, що безумовно є незаконним та таким, що порушує права та охоронювані Законом інтереси Позивача у справі»;
«У свою чергу, Рівненська міська рада, при розгляді питання затвердження оскаржуваної містобудівної документації, володіючи інформацією про порушення прав чималої кількості людей, що володіють нерухомим майном на спірній території, у тому числі, але не виключно і Позивача у справі, та усвідомлюючи очевидну протиправність прийнятого рішення, навіть не повідомили власників нерухомого майна про таке рішення, що безумовно в кінцевому результаті, у разі відсутності відповідного реагування та застосування способів захисту, у тому числі і щодо скасування незаконного рішення органів місцевого самоврядування, потягне за собою протиправне позбавлення прав власності на таке майно та вилучення земельних ділянок у громадян - власників такого нерухомого майна для «так званих» суспільних потреб, що є неприпустимо в правовій державі»;
«Таким чином, оскаржуване рішення Рівненської міської ради є незаконним, таким, що суперечить Генеральному плану та Плану зонування міста Рівного, безумовно порушує права та охоронювані Законом інтереси Позивача, а відтак таким, що підлягає обов'язковому скасуванню, з підстав, наведених у позові».
Суд зазначає, що підстава позову - це обставини (фактична підстава) і норми права (юридична підстава), які в сукупності дають право особі звернутися до суду з вимогами до відповідача. Предмет позову - матеріально-правові вимоги позивача до відповідача.
Зі змісту позовної заяви вбачається, що підставою позову є, зокрема, порушення відповідачем внаслідок прийняття оскаржуваного рішення охоронюваних майнових інтересів позивача, як власника земельної ділянки.
Так, згідно Державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯБ №087701, позивач є власником земельної ділянки по АДРЕСА_2 , кадастровий номер 5610100000:01:055:0046 (а.с. 34).
Відповідно до даних Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 12.10.2016 позивач є власником об'єкта нерухомого майна - «господарська будівля-лазня» площею 128,9 кв.м. по АДРЕСА_2 (а.с. 35).
Відповідно до листа Управління містобудування та архітектури виконавчого комітету Рівненської міської ради від 14.07.2020 повідомлено, що відповідно до Детального плану території правового берега Басівкутського водосховища орієнтовною площею 80 га, затвердженого рішенням від 27.02.2020 №7262 земельна ділянка з кадастровим номером 5610100000:01:055:0046 знаходиться на території транспортної інфраструктури та житлової багатоквартирної забудови, на якій заплановано розміщення майданчиків для стоянки автомобілів та житлового багатоквартирного будинку (а.с. 55).
Статтею 55 Конституції України N 254к/96-ВР, 28.06.1996 кожному гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Саме у запровадженні механізму реального захисту громадянами своїх прав у суді полягає здійснення функцій правової держави та її утвердження як такої.
Згідно із частиною першою статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до частини першої статті 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
За правилами пункту 1 частини першої статті 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України).
Відповідач - суб'єкт владних повноважень, а у випадках, визначених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача (пункт 9 частини першої статті 4 КАС України).
Нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб'єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування (пункт 18 частини першої статті 4 КАС України).
Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).
Отже, до юрисдикції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, іншим суб'єктом при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий.
Проте, сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту у спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Позовні вимоги у даній справі ґрунтуються на доводах позивача щодо протиправності рішення Рівненської міської ради від 27.02.2020 №7262, як суб'єкта владних повноважень, щодо затвердження містобудівної документації - «Детального плану території правого берега Басівкутського водосховища (озера) орієнтовною площею 80 га у комплексі із внесенням змін до діючого детального плану території на АДРЕСА_1 », внаслідок чого на земельній ділянці, яка належить позивачу на праві приватної власності, передбачається розташування майданчиків для стоянки автомобілів та житлового багатоквартирного будинку.
За приписами частин першої та другої статті 78 Земельного кодексу України №2768-III від 25.10.2001 (далі іменується - ЗК України), право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України , цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.
Частиною першою статті 90 ЗК України встановлено, що власники земельних ділянок мають право: а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину, довірчу власність; б) самостійно господарювати на землі; в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; г) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; ґ) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; д) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.
Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом (частина друга статті 90 ЗК України).
Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частина друга статті 152 ЗК України).
Відповідно до частини третьої статті 152 ЗК України, захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.
Частиною першою статті 155 ЗК України встановлено, що у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.
Збитки, завдані власникам земельних ділянок внаслідок видання зазначених актів, підлягають відшкодуванню в повному обсязі органом, який видав акт (частина друга статті 155 ЗК України).
Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України №435-IV від 16.01.2003 (далі іменується - ЦК України), кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина друга статті 21 ЦК України).
З аналізу положень указаних норм законодавства слідує, що особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права.
Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди (стаття 386 ЦК України).
За змістом положень наведених вище норм права суд, шляхом вчинення провадження у справах, здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Установивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та (або) необґрунтованість заявлених вимог.
Вирішуючи питання про наявність перешкод для розгляду справи по суті, суд виходить із дійсної правової природи спірних суспільних відносин, які хоча і відбуваються за участю владного суб'єкта - Рівненської міської ради, проте стосуються виключно права цивільного, а саме, права власності позивача на земельну ділянку, а також безперешкодної реалізації правомочностей позивача, як власника земельної ділянки.
Відповідно до частини п'ятої статті 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постановах від 17.04.2018 у справі № 815/6956/15 (провадження № 11-192апп18), від 18.04.2018 у справі № 607/10615/15-а (провадження № 11-288апп18, від 06.06.2018 у справі № 826/26536/15 (провадження № 11-505апп18), від 06.06.2018 у справі № 804/3509/17 (провадження № 11-482апп18), від 28.11.2018 у справі № 804/2001/16 (провадження № 11-751апп18) Верховний Суд зазначає, що якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
Таким чином, у ході розгляду даної справи суд з'ясував, що позивач звернувся до адміністративного суду з позовом щодо захисту його права у сфері земельних відносин, що означає, що спірні правовідносини виникли поза межами публічно-правових відносин.
У даному випадку позивач формально оскаржує управлінське рішення владного суб'єкта - органу місцевого самоврядування, проте по суті прагне захистити право цивільне щодо земельної ділянки.
Суд повторно звертає увагу на те, що статтею 21 ЦК України чітко визначено (регламентовано) право особи на звернення до суду з відповідним позовом про визнання незаконним та скасування нормативно-правового акта органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси особи, зокрема, щодо прав володіння, користування чи розпорядження земельною ділянкою.
Таким чином, спір у дійсності не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку владного суб'єкта, а стосується захисту його приватних інтересів, у зв'язку з чим не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.
Конституційний Суд України у рішенні від 09 вересня 2010 року № 19-рп/2010 зазначив, що відповідно до частини другої статті 3 Конституції України головним обов'язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини, за свою діяльність держава відповідає перед людиною. Забезпечення прав і свобод потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (абзац четвертий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004). До таких механізмів належить структурована система судів і види судового провадження, встановлені державою. В Україні систему судів утворено згідно з положеннями Конституції України із застосуванням принципу спеціалізації з метою забезпечення найбільш ефективних механізмів захисту прав і свобод людини у відповідних правовідносинах.
За приписами частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, яка відповідно до вимог статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права в Україні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Так, у справі Bellet v. France Суд зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Європейський суд з прав людини у справі «Zand v. Austria» від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.
Тобто, відповідно до позиції Європейського Суду з прав людини основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права. Водночас, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.
Крім того, Європейський суд з прав людини у Рішенні від 25 лютого 1993 року у справі «Доббертен проти Франції» зазначив, що частина перша статті 6 Конвенції змушує держави-учасниці організувати їхню судову систему в такий спосіб, щоб їхні суди і трибунали виконували кожну зі своїх функцій (пункт 44), притаманну відповідній судовій установі (Dobbertin v. France № 88/1991/340/413).
Беручи до уваги наведене, а також те, що даний спір не є публічно-правовим у розумінні приписів КАС України, оскільки стосується земельних правовідносин позивача та його цивільного права, що свідчить про наявність між сторонами відносин, зокрема, приватноправового характеру, вказане, відповідно, унеможливлює розгляд даної справи в порядку адміністративного судочинства.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України, суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Відповідно до частини першої статті 239 КАС України, якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.
Ураховуючи характер спору, суб'єктний склад правовідносин, предмет і підстави заявлених вимог, суд дійшов висновку про закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що вона не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства та має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства (враховуючи суб'єктний склад сторін спору).
Відповідно до частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі, зокрема, закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5).
Таким чином, позивач вправі звернутися до суду з відповідним клопотанням для вирішення питання щодо повернення суми судового збору.
Керуючись статтями 238, 241, 248, 294 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Провадження в адміністративній справі №460/6195/20 - закрити.
Роз'яснити ОСОБА_1 , що розгляд даного спору віднесено до юрисдикції цивільного суду.
Повторне звернення до суду зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.
Ухвала набирає законної сили негайно після її проголошення.
Ухвала може бути оскаржена. Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення. Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Рівненський окружний адміністративний суд.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини ухвали суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повну ухвалу суду складено 25 вересня 2020 року
Суддя К.М. Недашківська