ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
22 вересня 2020 року м. Київ № 640/15365/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Аверкової В.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом Громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1
до Державної міграційної служби України
третя особа Центральне міжрегіональне управління державної міграційної служби
України в місті Києві та Київській області
про визнання протиправним та скасування рішення про відмову у наданні статусу
біженця,
Громадянин Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі по тексту - відповідач), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби України в місті Києві та Київській області (далі по тексту - третя особа) в якому просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 215-20 від 15 червня 2020 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 ;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Позивач звернувся з адміністративним позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва, обґрунтовуючи свої вимоги побоюваннями за своє життя та здоров'я внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях збройного конфлікту, а також систематичного порушення прав людини в Афганістані.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 липня 2020 року відкрито провадження в адміністративній справі №640/15365/20, призначено попереднє судове засідання.
Відповідач подав до суду письмовий відзив на позовну заяву, в якому зазначив про правомірність оскаржуваного рішення, прийнятого у межах та на підставі наявних повноважень, з урахуванням того, що позивачем не доведено, що перебування в країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва звертає увагу на наступне.
15 березня 2018 року позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
20 травня 2020 року Головним управлінням ДМС України в місті Києві за результатами розгляду справи позивача №2018KV0051 прийнято висновок про відмову у визнанні особою біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до зазначеного висновку згідно зі статтею 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту" міграційним органом рекомендовано прийняти рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У висновку зазначено про відсутність підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, факт існування загрози життю позивача в країні походження взагалі є сумнівним, окрім того, не доведено особистого переслідування в країні громадянської належності.
На підставі вказаного вище висновку 15 червня 2020 року Головним управлінням Державною міграційною службою України в місті Києві видано наказ № 215-20 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 .
24 червня 2020 року позивач отримав повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві від 23 червня 2020 року №203 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
14 червня 2017 року позивач подав до Державної міграційної служби України скаргу на відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вирішуючи адміністративну справу по суті, суд зазначає наступне.
Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно зі статтею 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Частиною першою статті 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" встановлено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Відповідно до частини сьомої статті 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з частинами першою, другою, шостою, восьмою, одинадцятою та дванадцятою статті 9 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону.
У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
Відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, якими є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності: б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Отже, особа може бути визнана біженцем тільки у випадку, якщо відповідає вищевказаним критеріям. Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.
Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно з яким процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу "Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається" від 29 квітня 2009 року, яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутності поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року №8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , гр. IPА, народився в м. Мазарі-Шариф, провінція Балх. За національністю - таджик; за віросповіданням - мусульманин-суніт. Освіта - середня; спілкується мовою дарі (рідна), на початковому рівні володіє англійською мовою, неодружений. Прибув без документів.
З 1997 по 2009 позивач навчався в середній школі ім. Моллана Джалалладіна Балхі у м. Мазарі-Шариф. В подальшому до моменту виїзду із ІРА працював в магазині посуду, який належав його батькові.
Сім'я позивача складається із 7 осіб: він, батьки, три брати та 1 сестра.
Всі рідні позивача проживають в м. Мазарі-Шариф.
Позивач повідомив, що 05.08.2017 виїхав із Ісламської Республіки Афганістан, прибув в Казахстан, де віддав свій паспортний документ особі, яка була організатором його перевезення в Україну. Протягом 9 днів потому позивач нелегально прибув в Україну. У процесі розгляду особової справи позивач повідомив, що може для підтвердження особи надати копію паспорту, однак цього не зробив.
15.03.2018 позивач за порадою друзів із ІРА, що мешкають в Україні, звернувся до Управління Державної міграційної служби України в Київській області (далі - УДМС України в Київській області) із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі - заява).
У заяві позивач зазначив причину, через яку він виїхав із Ісламської Республіки Афганістан, а саме: він повідомив, що в ІРА спілкувався по телефону з дівчиною, яка за національністю пушту. Він зазначив, що одного разу вони зустрілись. При цьому, позивач повідомив, що в очах братів дівчини він є особою, що порушила закони шаріату, оскільки спілкувався із дівчиною до шлюбу. Позивач свідчив, що у разі повернення до ІРА, його можуть вбити брати цієї дівчини, оскільки вони були проти цього спілкування і погрожували позивачеві вбивством. При цьому позивач свідчив, що вони скоїли на нього напад і позивач не міг звернутись в поліцію через те, що поліція під контролем пуштунів, які в провінції Балх і м. Мазарі- Шаріф суттєво переважають в етнічному складі населення. Він свідчить: «У цій області живуть пуштуни - тільки вони». Водночас, він додав, що в ІРА відбуваються військові дії. За порадою батька позивач виїхав із ІРА.
Позивач стверджував під час співбесід, що не хоче повертатись до ІРА, оскільки у разі повернення його вб'ють брати дівчини, з якою він спілкувався.
Інших причин звернення за захистом позивач не зазначив.
Інформація по країні походження (далі - ІКП, джерела - EASO Country of Origin Information Report Afghanistan: Key socio-economic indicators, state protection, and mobility in Kabul City, Mazar-e Sharif, and Herat City. August 2017, available at:https://www.refworld.org/'docid/59a527ca4.htm1; Minority Rights Group International. World Directory of Minorities and Indigenous Peoples - Afghanistan, July 2018, available at: https:/www.refworld.org/docid/4954ce5ec.html;htlp://artofwar.ru/o/olejniksa/afeanistanbezpricela.shml) свідчить: «Мазарі-Шариф- четверте за величиною місто ІРА. Столиця провінції Балх. Населення - 300 600 жителів (2006). У місті проживають представники різних афганських національностей, в основному таджики й узбеки, а також туркмени, хазарейці та пуштуни. Панівною мовою є дарі (таджики й хазарейці).
За інформацією, наданою European Union: European Asylum Support Office (EASO): «Мазарі-Шариф - столиця провінції провінція Балх, яка розташована на півночі ІРА.
Населення Балха неоднорідне, таджики та пуштуни, утворюють найбільші групи, за ними йдуть узбеки, хазари, туркмени, араби та балухи. Валх також є значним населенням Джатів, також відомим як Джогі та Чорі Форуиі . Ці громади живуть частково змішаними у місті... населення Мазар -Шарифа від 368 000 до 693 000 і характеризується його етнічною та мовною різноманітністю... Згідно з опитуванням у січні 2015, близько 38% населення Мазар -Шарифа є мігрантами».
Інша ІКП свідчить: «Населення країни відображає його місцезнаходження за наявності кількох національних меншин. Основні етнічні групи розсіяні по всій країні так: пуштуни, більшість груп, зосереджені переважно на півдні та південному сході, але також живуть у всій державі: Таджики населяють переважно північ і північний схід та Кабульський регіон: Хазари живуть у центрі (Hazarajat) та в Кабулі; Узбеки на півночі; Аймак на заході; Туркмени на півночі; Балухи на заході та південному заході; та нурістанців на сході».
Звіт European Union: European Asylum Support Office (EASO) також містить інформацію стосовно поліції і стану безпеки, а саме в ньому зазначено, що в містах Герат, Кабул, Мазарі-Шариф поліцейські відділки розташовані в кожному районі міста, поліція більш помітна на вулицях та перехрестях, розв'язках та охоронній інфраструктурі, відносна стабільність пояснюється наявністю лідерів, впливом місцевих власників і діячів, таких як губернатор (п. 3.4.7.1. Звіту). Стосовно губернатора провінції Балх зазначено, що він є найбільш домінуючим політичним діячем, колишній командир моджахедів та таджицької національності.
Водночас необхідно зазначити, що в вищезазначеному звіті наведені результати опитування місцевого населення м. Мазарі-Шаріф стосовно поліції (п. 3.4.7.2.): «...в місті Мазар-е-Шаріф громадяни, опитані APPRO у квітні 2016, заявили, що вони загалом задоволені умовами безпеки та ANP у місті та сусідніх районах...Поліцію описали як таку, що добре реагує на домагання на вулиці, чи захист дівчат, які їдуть до школи».
Таким чином, свідчення позивача суттєво суперечать ІКП і є серйозні підстави вважати, що позивач намагається маніпулювати ІКП для обґрунтування власної історії та з метою легалізації на території України.
Інформація, яку надав позивач, стосовно деталей, що мають пряме відношення до справи, також суперечить офіційній ІКП.
Позивач зазначив, що в ІРА він познайомився та спілкувався із дівчиною на ім'я ОСОБА_10 , мав на меті з нею одружитись. Він повідомив, що рідні дівчини були проти цього, оскільки вони мають різне етнічне походження, а саме, позивач - таджик, а дівчина - пушту. Він свідчив: «...ніколи пуштуни не будуть з таджиком...», а також під час співбесіди від 13.02.2020 він пояснив: «Дівчина - пуштунка, і її брат, і вся її родина були проти мене...», і додав: « Пуштуни не видають своїх дітей за таджиків».
ІКП із загальнодоступних джерел зазначає: «Проглядаються дві тенденції в розвитку етнічних особливостей ІРА. Перша полягає в зближенні всіх (або більшості) народностей країни. Друга веде до консолідації деяких народностей в окремі нації. І перша тенденція в даний час проявляється сильніше, ніж друга. Її розвитку сприяють зміцнення територіальних зв'язків і складання єдиного ринку. У двох найбільших етнічних спільнот Афганістану, пуштунів і таджиків, особливо проявляються тенденції зближення: розвиток двомовності, культурна взаємодія, почастішання змішаних шлюбів і т.п.»
Також офіційна ІКП свідчить: «Значний змішаний шлюб, особливо між пуштунами і іншими групами, кілька розмив етнічні відмінності між громадами. Також відбулося змішування між таджиками, більш пізніми монгольськими і туркменськими мігрантами, а деякі між хазарами і узбеками».
Отже, свідчення позивача стосовно того, що в ІРА не має місця змішаним шлюбам між пуштунами та таджиками суперечать загальнодоступній та офіційній ІКП, а тому є неправдоподібними.
Позивач у своїй заяві повідомив, що в ІРА він спілкувався телефоном з дівчиною, яка за національністю пушту. Він зазначив, що одного разу вони зустрілись.
При цьому, під час співбесіди від 23.03.2018 позивач повідомив, що проживав і працював в м. Кабул, приблизно у 2015 познайомився із цією дівчиною, а також «... почали спілкуватись по телефону...., товаришували протягом 2 років, інколи зустрічались на вулиці по домовленості».
Однак, під час співбесіди від 13.02.2020 позивач повідомив, що працював в посудній лавці в м. Мазарі-Шариф, спілкувався з дівчиною з 2013- 2014 по телефону протягом 4 років, і зустрічався із нею поряд із релігійною школою, де дівчина навчалась. При цьому, позивач повідомив, що не працював в м. Кабул, а іноді їздив туди за товаром.
Необхідно зазначити, під час співбесіди від 13.02.2020 позивач зазначив, що після того, як брати дівчини дізнались, що він спілкується з їх сестрою, вони скоїли напад на позивача та його двоюрідного брата під час їх подорожі місцевістю Акча. Позивач зазначив, що нападників він бачив тільки здалеку. За словами позивача, під час нападу було поранено його брата і він деякий час перебував у лікарні. Однак, позивач не зміг назвати період перебування брата в лікарні, зазначивши: «...я вже трохи забув, бо вже 6-7 років пройшло».
Позивач так і не назвав чітко, коли він познайомився із дівчиною і протягом якого часу з нею зустрічався. Однак, на позивача та його двоюрідного брата напали приблизно 5-6 років тому, і водночас, після того, як позивач зустрічався із дівчиною від 2 до 4 років. Отже, аналізуючи свідчення позивача, цілком очевидно, що вони мають хронологічні розбіжності та нелогічності.
При цьому, позивач надав свідчення стосовно дій родини дівчини після того, як, за його словами, у неї забрали телефон і вони більше не спілкувались. Отже, ці свідчення позивача є його припущеннями і нічим не доведені.
Я зазначено у відзиві, свідчення позивача, зазначені в заяві, та свідчення, надані ним під час співбесід, мають суттєві розбіжності і є нелогічними. Позивачу була надана можливість повідомити про події в хронологічному порядку, але він не використав зазначену можливість, уникаючи чіткої відповіді на поставлені питання.
Що стосується порушення закону шаріату: «п. 8 Жінки, які вважаються порушницями громадських норм, продовжують піддаватися соціальної стигматизації, загальної дискримінації і загрозам безпеки, особливо в сільській місцевості та в районах, підконтрольних АУЕ (Антиурядові елементи). До цих норм відносяться суворі правша носіння одягу, а також, що обмежують свободу пересування жінок, наприклад вимога про те, що жінка повинна з'являтися на людях лише в супроводі родича чоловічої статі... За наявними відомостями, покарання за порушення норм звичаєвого права або шаріату часто непропорційно застосовуються до жінок і дівчат, як, наприклад, затримання за передбачувані «злочини проти моральності», зокрема, за появу на людях без належного супроводу.
... Чоловіки, які вважаються такими, що порушують усталені звичаї, можуть також піддаватися ризику жорстокого поводження, особливо у випадках, коли їх звинувачують в перелюбстві і позашлюбних сексуальних відносинах».
Отже, свідчення позивача про те, що його дівчина приходила до нього в крамницю, де він продавав посуд, у супроводі матері не є правдоподібними, оскільки, за словами позивача, родина, яка дотримувалася всіх норм Шаріату, не могла їх порушувати протягом деякого періоду.
При цьому, позивач зазначив, що спілкувався із дівчиною по телефону, або зустрічався з нею в релігійній школі, отже не міг бути підозрюваний у особистих відносинах.
Таким чином, усі відомості, надані позивачем, виглядають непереконливо, з усіх сторін є спонтанними і нелогічними, очевидно, що він намагається маніпулювати фактами і через це плутається у своїх свідченнях, які мають внутрішні суперечності та суттєво суперечать офіційній та загальновідомій ІКП.
Крім цього, у серпні 2017 позивач прибув на територію України і проживав в м. Києві. Заявник зазначив, що виїхав із Афганістану за порадою батька, оскільки у батька в Україні є знайомі. 15.03.2018 позивач звернувся із заявою за порадою друзів-афганців, що мешкають в Україні, отже, очевидно, що позивач зволікав зі зверненням до органу міграційної служби та його звернення обумовлено намаганням легалізації на території України.
Також слід зазначити, що позивач звернувся за захистом в Україні із порушенням вимог ст. 5 Закону. Варто наголосити, що дана стаття не несе в собі будь-яких санкцій щодо порушення строку подання заяви про захист в Україні. Водночас відображає рівень побоювання позивача зазнати переслідувань чи серйозної шкоди у країні громадянської належності.
Отже, матеріали справи підтверджують, що позивач не повідомляв про участь у політичній та релігійній діяльності, особисту приналежність до тієї чи іншої організації чи будь-яких політичних партій, а також про його участь у демонстраціях проти влади.
Позивачем також не надано жодних доказів та фактів здійснення над ним фізичного насильства або здійснення будь-якого тиску відповідних органів з країни походження, що унеможливлювало б існування на території країни походження.
Окрім того, матеріали справи підтверджують, що позивач не намагався скористатися можливістю внутрішнього переміщення, і одразу виїхав з країни походження, тим самим знехтувавши можливістю переміщення всередині країни для уникнення загрози своєму життю та безпеці.
На підставі аналізу вищезазначених документів, які містяться в міграційній справі позивача, та документів доданих до позовної заяви, Окружний адміністративний суд міста Києва приходить до висновку, що заява позивача від 15 березня 2018 року зазначеним у Директиві Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року №8043/04 критеріям не відповідала, що і зумовило прийняття відповідачами оскаржуваних рішень.
Посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності позивачу буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання.
Посилання позивача на політичну ситуацію в країні носять загальноінформаційний характер та не підтверджують побоювання позивача повертатися у країну своєї громадянської належності, натомість, жодних доводів та доказів щодо наявності переслідувань або утисків відносно позивача, що відповідали б вимогам пунктів 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", не надано.
Таким чином, в матеріалах справи відсутні документи, які б свідчили про наявність підстав для надання позивачу статусу біженця, а ті, які характеризують загальне положення в країні походження позивача, не містять конкретних відомостей про утиски позивача.
Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 10.10.2012 у справі № К-41452/10.
Крім того, за змістом пункту 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення біженця Управління Верховного комісара ООН (згідно з Конвенцією 1951 року та Протоколу 1967 року, які стосується статусу біженця) мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці. Така особа може керуватися бажанням змін або пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.
Таким чином, Окружний адміністративний суд міста Києва приходить до висновку, що позивача в розрізі вказаних пояснень та в контексті пункту 62 названого Керівництва необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає країну, щоб поселитися в іншому місці, дії якого мотивуються сімейними або іншими причинами особистого характеру, а не як біженця чи особу, яка потребує додаткового захисту.
Відповідачем при прийнятті рішення проведено збір та аналіз інформації про країну походження, про особу заявника, за наслідками перевірки якої не встановлено наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань в країні походження та постраждати від військового конфлікту є реальними, а перебування в країні походження або повернення до неї реально загрожує життю та свободі позивача.
У зв'язку з вищевикладеним, Окружний адміністративний суд міста Києва приходить до висновку, що рішення Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві, викладене в наказі про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.
Щодо вимоги позивача про зобов'язання відповідача 2 повторно розглянути заяву позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог чинного законодавства, суд приходить до висновку про відмову в її задоволенні, оскільки вказана вимога є похідною позовною вимогою.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачами доведено правомірність прийняття оскаржуваних рішень з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов задоволенню не підлягає.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, розподіл судових витрат не здійснюється.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову громадянину Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 - відмовити повністю.
Згідно з частиною першою статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Відповідно до частини другої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Частина перша статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя В.В. Аверкова