15 вересня 2020 р.Справа № 440/4236/19
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Бартош Н.С.,
Суддів: Чалого І.С. , Подобайло З.Г. ,
за участю секретаря судового засідання Олійник А.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області на рішення Полтавського окружного адміністративного суду (головуючий І інстанції О.О. Кукоба, м. Полтава) від 13.01.2020 року (повний текст складено 17.01.2020 року) по справі № 440/4236/19
за позовом ОСОБА_1 , яка діє у власних інтересах та як законний представник неповнолітнього сина ОСОБА_2
до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області, Головного управління Державної казначейської служби України в Полтавській області
про визнання дій протиправними та стягнення матеріальної і моральної шкоди,
Позивач, ОСОБА_1 , яка діє у власних інтересах та як законний представник неповнолітнього сина ОСОБА_2 , звернулася до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом, в якому просила: визнати протиправними дії УДМС України в Полтавській області щодо оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон з безконтактним електронним носієм № НОМЕР_1 на ім'я ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , як такі, що прийняті з порушенням вимог законодавства (не внесенням до заяви-анкети від 29.08.2017 р. № 6732714 відомостей про унікальний номер запису в Єдиному державному демографічному реєстрі, що призвело до повторного формування унікального номера запису у Реєстрі); стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 37728,10 грн. у рахунок відшкодування завданої матеріальної шкоди та 20000,00 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди; стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_2 20000,00 грн. у рахунок відшкодування моральної шкоди.
В обґрунтування позовних вимог зазначила, що відповідач, оформляючи паспорт громадянина України для виїзду за кордон з безконтактним електронним носієм № НОМЕР_1 на ім'я ОСОБА_2 діяв з перевищенням повноважень та не у спосіб, визначений законодавством України.
Зазначає, що висновком відповідача № 103/2019 від 11.03.2019 прийнятим за результатами проведення службової перевірки щодо підстав оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон з безконтактним електронним носієм № НОМЕР_1 на ім'я ОСОБА_2 встановлені порушення головним спеціалістом Київського РВ у м. Полтаві УДМС України в Полтавській області вимог Порядку №152, а саме: не здійснення проведення необхідних перевірок для ідентифікації особи та передання персональних даних позивача до Державного центру персоналізації документів для виготовлення паспорта та автоматичне формування Унікального номера запису в Реєстрі за №2005072702474 та створення головним спеціалістом Київського РВ у м. Полтаві УДМС в Полтавській області ОСОБА_4 окремої персональної картки та заяви-анкети, в результаті чого на ім'я ОСОБА_2 , було сформовано другий УНЗР.
Вказує на те, що, внаслідок зазначених дій відповідача, неповнолітній син позивача був позбавлений можливості перетину державного кордону України, що порушило його законні права та інтереси.
Моральну шкоду обґрунтовує тим, що суб'єкт владних повноважень за наявності встановленого порушення співробітниками ОСОБА_4 та ОСОБА_2 норм діючого законодавства не вчинив дій щодо повідомлення позивача про визнання недійсним паспорта громадянина України для виїзду за кордон. Внаслідок протиправних дій та допущеною бездіяльністю працівниками УДМС України в Полтавській області спричинені матеріальні втрати понесені позивачем у сумі 37728,10 грн (вартість послуг туроператора та авіаквитків), неможливість реалізації запланованого виїзду за кордон для відпочинку та святкування дня народження дитини, адміністративне затримання на кордоні позивача ОСОБА_1 разом з малолітньою дитиною ОСОБА_2 для складання протоколу та вилучення паспорта громадянина України для виїзду за кордон працівниками Державної прикордонної служби, втраченим часом на марну поїздку до Києва і назад, а також, тривалістю перебування у аеропорту Бориспіль з малолітніми дітьми під час вчинення заходів працівниками ВІДІПС ВПС "Бориспіль-1" щодо складання протоколу, прийняття рішення про відмову в перетині державного кордону України громадянину України, який не досяг 16-річного віку та вилучення паспорту.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 13.01.2020 року по справі № 440/4236/19 позовні вимоги задоволено частково: визнано протиправними дії управління Державної міграційної служби України в Полтавській області щодо оформлення паспорта громадянина України для виїзду закордон з безконтактним електронним носієм № НОМЕР_1 на ім'я ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з порушенням вимог законодавства, а саме - не внесенням до заяви-анкети від 29 серпня 2017 року №6732714 відомостей про унікальний номер запису в Єдиному державному демографічному реєстрі, що призвело до повторного формування унікального номера запису у Реєстрі; стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 , яка діє у власних інтересах та як законний представник неповнолітнього сина ОСОБА_2 , кошти на відшкодування матеріальної шкоди, завданої неправомірними діями органу державної влади, у розмірі 37728,10 грн. (тридцять сім тисяч сімсот двадцять вісім гривень десять копійок); стягнуто з управління Державної міграційної служби України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 кошти на відшкодування моральної шкоди, завданої неправомірними діями органу державної влади, у розмірі 20000,00 грн (двадцять тисяч гривень); стягнуто з управління Державної міграційної служби України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 , яка діє як законний представник неповнолітнього сина ОСОБА_2 , кошти на відшкодування моральної шкоди, завданої неправомірними діями органу державної влади, у розмірі 20000,00 грн (двадцять тисяч гривень). В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Відповідач, Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області не погодився з рішенням суду першої інстанції та подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому наполягає на законності рішення суду першої інстанції, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
В судовому засіданні представник позивача проти задоволення апеляційної скарги заперечував, просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Представник відповідача підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги та відзив на неї, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що 06.04.2016 р. позивач отримав паспорт громадянина України для виїзду за кордон № НОМЕР_2 , орган, що видав, 5310, дата закінчення строку дії 06.04.2020 (а.с. 25).
29.08.2017 р. ОСОБА_1 звернулась до Київського районного відділу у м. Полтаві УДМС в Полтавській області з метою оформлення та отримання ОСОБА_2 паспорту громадянина України для виїзду за кордон з безконтактним електронним носієм та надала необхідний пакет документів (а.с. 40).
25.10.2017 р. ОСОБА_2 видано паспорт громадянина України для виїзду за кордон з безконтактним електронним носієм № НОМЕР_1 , орган, що видав, 5310, дата закінчення строку дії 25.10.2021 (а.с. 29).
Відповідно до відповіді Головного центру обробки спеціальної інформації ДПС України від 13.09.2019 р. № 184/КО-13631 ОСОБА_2 протягом 2017-2019 років чотири рази перетинав державний кордон України користуючись паспортом громадянина України для виїзду за кордон з безконтактним електронним носієм № НОМЕР_1 . Останній раз ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_3 перетинав державний кордон України користуючись вказаним паспортом 27.03.2019 р. (а.с. 41).
Також судом першої інстанції встановлено, що протиправність дій та бездіяльність посадових осіб УДМС України в Полтавській області встановлена Висновком за результатами службової перевірки щодо підстав оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон з безконтактним електронним носієм № НОМЕР_1 на ім'я ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_3 , № 103/2019 затвердженого т.в.о. директора департаменту з питань громадянства, паспортизації та реєстрації ДМС України М.С. Гарником від 11.03.2019 р. (а.с. 94).
Так, у Висновку встановлено, що у порушення вимог Порядку № 152, не здійснивши ідентифікацію особи 09.06.2017 без проведення необхідних перевірок, головним спеціалістом Київського РВ у м. Полтаві УДМС України в Полтавській області Липенко А.М. персональні дані заявника передані до Державного центру персоналізації документів для виготовлення паспорта та автоматично сформований унікальний номер запису в Реєстрі № 2005072702474 (абзац 9 а.с. 94 зворот).
Крім того, вказаний Висновок містить відомості, що для перевірки співпадіння даних, працівники Київського РВ у м. Полтаві УДМС України в Полтавській області, використовуючи в інтерфейсі заяви-анкети функцію "Перегляд" повинні були здійснити перевірку наявності або відсутності заяв-анкет в іншому підрозділі на ім'я ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , якщо на оформлені одна і та сама особа, то обираючи функцію "Оформити", після створення, заява-анкета буде прикріплена до вже існуючої персональної картки і в такому випадку дані особи та УНЗР заповнюються автоматично з попередньої заяви-анкети.
В реєстрі вже існувала особова карта та заява-анкета на ім'я ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , однак Головним спеціалістом Київського РВ у м. Полтаві УДМС України в Полтавській області Мірченко С.О. створено окрема персональна картка та заява-анкета як для "Інша особа", в результаті чого на ім'я ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 сформовано другий УНЗР 2005072702474 (а.с. 95).
У судовому засіданні 13.01.2020 судом встановлено та не заперечувалось представниками сторін, що ані Висновок № 103/2019 від 11 березня 2019 року, ні відомості про внесення інформації до ІП "ФМ" Недійсні документи" ЄІАС УМП про визнання недійсним паспорту громадянина України для виїзду за кордон з безконтактним електронним носієм № НОМЕР_1 позивачу не направлялись.
Жодних дій щодо повідомлення позивача про порушення встановлені за результатами службової перевірки з боку посадових осіб РВ УДМС України в Полтавській області та як наслідок визнання недійсним паспорта ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_3 відповідачем не вживалося.
26 липня 2019 року заступником начальника відділу-начальником відділу 3-го ВІДІПС ВПС "Бориспіль-1" капітаном Поворозніком Артемом В'ячеславовичем у присутності понятих ОСОБА_7 та ОСОБА_8 складено протокол про вилучення (затримання) документа (а.с. 31).
Рішенням про відмову в перетинанні державного кордону України громадянину України, який не досяг 16-річного віку від 26 липня 2019 року відмовлено у перетинанні державного кордону на виїзд з України громадянину України, який не досяг 16-річного віку ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с. 30).
Вартість нереалізованої позивачем та її дітьми путівки до міста Бодрум, Турецька Республіка разом з додатково понесеними витратами становить 37728,10 грн з урахуванням суми, компенсованої туристичним оператором (3621,90 грн). Викладене підтверджується розрахунком суми матеріальної шкоди (а.с. 20), Договором на туристичне обслуговування № 22/07 від 22.07.2019 (а.с. 43-55), витягом з Генерального договору № G04/15 добровільного комплексного страхування подорожуючих за межами України від 22.04.2015 (а.с. 56), туристичними ваучерами № 3885693 (а.с. 65), посадковими талонами на літак (а.с. 66), квитками на літак (а.с. 67-69) та квитанцією до прибуткового касового ордеру № 15 від 23.07.2019 (а.с. 70).
Вважаючи протиправними дії УДМС України в Полтавській області щодо оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон з безконтактним електронним носієм № НОМЕР_1 на ім'я ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , як такі, що прийняті з порушенням вимог законодавства (не внесенням до заяви-анкети від 29.08.17 №6732714 відомостей про унікальний номер запису в Єдиному державному демографічному реєстрі, що призвело до повторного формування унікального номера запису у Реєстрі), позивач звернулася до суду першої інстанції із вказаними вище позовними вимогами та вимогою про відшкодування моральної шкоди.
Частково задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції дійшов до висновку про їх обґрунтованість і також зазначив, що вимоги позивача про відшкодування матеріальної шкоди у розмірі 37728,10 грн підтверджено документально у повному обсязі. Також суд першої інстанції зазначив, що вимоги про стягнення з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 моральної шкоди у розмірі 20000,00 грн та на користь ОСОБА_1 в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_2 у розмірі 20000,00 грн. необхідно задовольнити частково, з урахуванням положень ст. 1167 ЦК України, яка є спеціальною у даних правовідносинах і яка передбачає стягнення моральної шкоди саме з винної особи.
В доводах апеляційної скарги відповідач по справі послався на те, що фактично позивач у справі стверджувала, що матеріальної та моральної шкоди їй було спричинено внаслідок оскаржуваного рішення УДМС. При цьому, описуючи об'єктивну сторону правовідносин, вказувала, що їй та її неповнолітньому сину було відмовлено Державною прикордонною службою України у перетині державного кордону, внаслідок чого вони втратили можливість виїхати в туристичну подорож та відповідно втратили сплачені за тур кошти.
Вказує, що між втратою коштів і відмовою позивачу та її сину в перетині державного кордону відсутній прямий і безпосередній причинно-наслідковий зв'язок, оскільки відмова в перетині державного кордону була пов'язана з тим, що органам Державної прикордонної служби було надано паспорт неповнолітнього сина позивачки, який було у встановленому порядку визнано недійсним. Визнання недійсним цього паспорту було вчинено УДМС за законних підстав та у передбачений законом спосіб. Також вказав, що судом не враховано того факту, що у справі мається письмовий доказ, наданий представником відповідача -повідомлення ОСОБА_1 про недійсність паспорта громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_1 орган видачі 5310, оформленого на ім'я ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підлягає вилученню та знищенню, у встановленому законодавством порядку.
Крім того зазначив, що станом на 26.07.2019 р. відповідач мав дійсний паспорт громадянина України для виїзду за кордон, оформлений на ім'я ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , серії НОМЕР_2 , орган видачі 5310, виданий 06.04.2016 р., терміном дії до 06.04.2020 року, а тому вважає, що прямою й безпосередньою причиною відмови позивачам у перетині державного кордону було ненадання дійсного паспорту громадянина України для виїзду за кордон ОСОБА_2 , який був наявний у позивачки - а не винесення УДМС оскаржуваного рішення.
Також апелянт зазначив, що той факт, що ОСОБА_1 при оформленні заяви анкети № 6732714 від 29.08.2017 р. не повідомила працівнику про наявність документа, оформленого засобами реєстру, не надала його та не поінформувала про присвоєння УНЗР потягло за собою те, що попередня персональна картка особи не була знайдена, тому нова заява анкета автоматично не була приєднана до попередньої, що вже існувала в Реєстрі. Таким чином, працівники територіального підрозділу УДМС України в Полтавській області під час оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон на ім'я ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_4 серії НОМЕР_1 орган видачі 5310, діяли у спосіб, визначений законодавчими актами України.
Апелянт також вказує на те, що розрахунок розміру матеріальної шкоди є необґрунтованим та не доведеним.
Щодо стягнення моральної шкоди вказує, що відсутність причинно-наслідкового зв'язку між оскаржуваним рішенням УДМС та відмовою позивачам у перетині ними державного кордону виключає можливість стягнення такої шкоди. Також послався на те, що стягуючи моральну шкоду, суд першої інстанції не вірно визначив відповідача у цих правовідносинах.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції та відхиляє доводи апелянта, з огляду на наступне.
Відносини, пов'язані із збиранням, накопиченням, захистом, зберіганням, обліком, використанням і поширенням інформації Єдиного державного демографічного реєстру оформленням, видачею, обміном, вилученням, поверненням державі, визнанням недійсними та знищенням паспорту громадянина України регулюються Законом України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус" від 20.11.2012 р. № 5492-VI (далі - Закон № 5492-VI).
Згідно з п. 8 ч. 1 ст. 2 Закону № 5492-VI, розпорядник Реєстру - центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Відповідно до п. п. 28, 34 Положення про Державну міграційну службу, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 року № 360 (далі - Положення № 360), одними з основних завдань ДМС є, зокрема, забезпечення створення, удосконалення, розвиток, супроводження та підтримку функціонування Єдиного державного демографічного реєстру, Єдиної інформаційно-аналітичної системи управління міграційними процесами, Національної системи біометричної верифікації та ідентифікації громадян України, іноземців та осіб без громадянства, розпорядником яких є ДМС, а також здійснює заходи із захисту інформації в них; оформлення, видача, обмін, пересилання, вилучення, повернення державі, знищення документів з безконтактним електронним носієм.
Згідно з ч. 7 Положення № 360, ДМС здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку територіальні органи та територіальні підрозділи, у тому числі міжрегіональні.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону № 5492-VI, Єдиний державний демографічний реєстр ведеться з метою ідентифікації особи для оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсними та знищення передбачених цим Законом документів.
Положеннями ч. 1 ст. 10 Закону № 5492-VI, внесення інформації до Реєстру здійснюється уповноваженими суб'єктами за зверненням заявника, на підставі інформації державних органів реєстрації актів цивільного стану, органів реєстрації фізичних осіб, а також інформації органів виконавчої влади, інших державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування з дотриманням вимог Закону України "Про захист персональних даних".
У разі якщо інформація про особу вноситься до Реєстру вперше, проводиться ідентифікація особи, після завершення якої автоматично формується унікальний номер запису в Реєстрі та фіксуються час, дата та відомості про особу, яка оформила заяву-анкету (в електронній формі). Унікальний номер запису в Реєстрі є незмінним.
Розпорядник Реєстру в межах повноважень, визначених цим Законом, та виключно для цілей ідентифікації особи для оформлення, видачі, обміну, визнання недійсними та знищення передбачених цим Законом документів має право отримувати інформацію з наявних державних та єдиних реєстрів, інших інформаційних баз, що перебувають у власності держави або підприємств, установ та організацій, в обсязі інформації про особу, встановленому частиною першою статті 7 цього Закону. Розпорядник Реєстру в межах повноважень, визначених цим Законом та Законом України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", має право отримувати інформацію з реєстрів територіальних громад. Доступ до інформації здійснюється з дотриманням вимог Закону України "Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах".
Згідно з ч. 3 ст. 10 Закону № 5492-VI, для внесення інформації до Реєстру та для оформлення (у тому числі замість втрачених або викрадених), обміну документів за зверненням заявника формується заява-анкета, зразок якої затверджується центральним органом виконавчої влади, що здійснює формування державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, в установленому порядку.
Частиною 5 цієї статті передбачено, що у внесенні інформації до Реєстру може бути відмовлено, якщо: внесення інформації не передбачено цим Законом; у заявника відсутні необхідні документи, що підтверджують інформацію, яка вноситься до Реєстру; під час перевірки інформації виявлено її недостовірність; заявник згідно із законом не має права вимагати внесення відповідної інформації.
Оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон здійснюється в Україні розпорядником Реєстру, а за кордоном - ЗДУ. Прийняття заяв-анкет для внесення інформації до Реєстру, видача паспорта громадянина України для виїзду за кордон здійснюються розпорядником Реєстру та ЗДУ, а також уповноваженими суб'єктами, передбаченими пунктом 4 частини першої статті 2 цього Закону.
Механізм оформлення, видачі, обміну паспорту громадянина України для виїзду за кордон регулюється Порядком оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України для виїзду за кордон, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 152 від 07.04.2014 р. (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 16.11.2016 р. № 1001), (далі - Порядок № 152).
Відповідно до п. 19 Порядку, документи для оформлення (у тому числі замість втраченого або викраденого), обміну паспорта для виїзду за кордон в Україні подаються до центрів надання адміністративних послуг, державного підприємства, що належить до сфери управління ДМС, і його відокремлених підрозділів (далі - уповноважені суб'єкти), територіальних органів та територіальних підрозділів ДМС.
Документи для оформлення (у тому числі замість втраченого або викраденого), обміну паспорта для виїзду за кордон подаються особою або її законним представником/уповноваженою особою (далі - заявники) до територіального органу/територіального підрозділу ДМС, уповноваженого суб'єкта за місцем звернення.
Згідно з п. п. 13 та 14 Порядку, для внесення інформації до Реєстру формується заява-анкета, зразок якої затверджується МВС.
До заяви-анкети вноситься така інформація про особу, на ім'я якої оформляється паспорт для виїзду за кордон: прізвище, власне ім'я та по батькові (далі - ім'я); дата народження; місце народження (держава, область, район/місто, селище/село); стать; дата та підстави набуття громадянства; унікальний номер запису в Реєстрі (у разі наявності); відцифрований образ обличчя особи; відцифрований підпис особи (крім осіб, які в установленому законом порядку визнані недієздатними, та осіб, які не досягли 14-річного віку). Підпис осіб з фізичними вадами вноситься за їх бажанням. Підпис осіб, які не можуть пересуватися самостійно у зв'язку з тривалим розладом здоров'я, що підтверджується медичним висновком відповідного закладу охорони здоров'я, оформленим в установленому порядку, - вноситься із застосуванням засобів Реєстру шляхом сканування; відомості про отримання відцифрованих відбитків пальців рук (відцифровані відбитки пальців рук особи не отримуються до досягнення нею 12-річного віку та у разі, коли особа не може пересуватися самостійно у зв'язку із тривалим розладом здоров'я та потребує термінового лікування за кордоном, що підтверджується медичним висновком відповідного закладу охорони здоров'я, оформленим в установленому порядку); місце проживання із зазначенням адреси (держава, область, район/місто, селище/село, вулиця, номер будинку, корпусу, квартири); номер контактного телефону заявника та/або адреса електронної пошти; реквізити документа, на підставі якого оформлюється паспорт для виїзду за кордон; відомості про законного представника особи (ім'я, дата народження, реквізити документа, що посвідчує особу, та документа, що підтверджує його повноваження); відомості про сплату адміністративного збору (консульського збору) або про звільнення від його сплати; дата заповнення заяви-анкети.
Інформація про особу вноситься до заяви-анкети посадовою особою органу з використанням відомчої інформації системи ДМС (ЄІАС УМП ДМС України) відповідно до вимог п. п. 12, 14 Порядку № 302 Про оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України затвердженого Постановою КМУ від 25.03.2015 р. (далі Порядок № 302).
Згідно з вимогами пункту 24 Порядку № 302 працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС, уповноваженого суб'єкта під час приймання документів від заявника перевіряє повноту поданих заявником документів, зазначених у пунктах 35, 46 і 69 цього Порядку, відповідність їх оформлення вимогам законодавства.
У разі виявлення факту подання не всіх необхідних документів або подання документів, оформлення яких не відповідає вимогам законодавства, територіальний орган ДМС/територіальний підрозділ ДМС, уповноважений суб'єкт інформує заявника про відмову в прийнятті документів із зазначенням підстав такої відмови. За бажанням заявника відмова надається в письмовому вигляді.
З урахуванням наведених вище норм права, колегія суддів зазначає, що саме на Управління ДМС України в Полтавській області (його територіальний підрозділ) законодавством України покладався обов'язок оформити заяву-анкету, перевірити повноту поданих позивачем документів та відповідність їх оформлення вимогам законодавства. В свою чергу, на особу, яка звертається за виготовлення паспорта покладається лише обов'язок перевірити правильність внесених до заяви-анкети відомостей (п. 26 Порядку № 152), але в обсязі відомостей про особу (п. 27 та п. 28 Порядку № 152). Власним підписом заявник підтверджує лише правильність внесених до заяви-анкети відомостей про особу. В свою чергу, внесення інформації до заяви-анкети вноситься уповноваженою особою органу ДМС України, яка при заповненні такої анкети використовує відомчу інформацію системи ДМС (ЄІАС УМП ДМС України) відповідно до вимог п. п. 12, 14 Порядку № 302.
Судовим розглядом встановлено, що позивачу (як законному представнику ОСОБА_2 ) було надано для перевірки відомостей сформовану уповноваженою особою органу ДМС України заяву-анкету, яку позивач перевірила на правильність внесених до анкети відомостей в обсязі відомостей про свою особу та особу сина і не побачила будь-яких помилок. В свою чергу, інформація про вже наявний унікальний номер запису в Реєстрі до заяви-анкети посадовою особою органу ДМС України внесена не була, і як наслідок, ця інформація позивачем і не перевірялася і не могла бути перевірена.
Колегія суддів зазначає. що за змістом п. п. 24-29, 31-34, 41, 42 Порядку № 152, подані заявником документи фактично мають проходити дворівневу перевірку: з початку вони перевіряються працівником, що приймає документи для оформлення паспорта (за своїми функціональними обов'язками приймає документи, оформлює заяву-анкету та видає паспорт), а потім працівником, який оформлює власне сам паспорт (за своїми функціональними обов'язками розглядає заяву-анкету, проводить ідентифікацію особи та приймає рішення про оформлення паспорта).
Відповідно до п. п. 43, 44 Порядку № 152, які кореспондуються з положеннями ч. 6 ст. 16 Закону № 5492-VI, після прийняття до розгляду заяви-анкети та доданих до неї документів працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС здійснює заходи з ідентифікації особи, на ім'я якої оформляється паспорт для виїзду за кордон. Ідентифікація особи здійснюється на підставі даних, отриманих з баз даних Реєстру.
Оскільки станом на дату отримання органом ДМС України від позивача документів для оформлення паспорта, в Єдиному державному демографічному реєстрі вже містилися відомості про її сина, у тому числі відомості про наявність у нього паспорта громадянина України для виїзду за кордон, що не містить безконтактного електронного носія № НОМЕР_2 , який був виданий тим самим територіальним підрозділом ДМС № 5310 ще 06.04.2016 р., що підтверджується, зокрема, Довідкою про внесення відомостей до Єдиного державного демографічного реєстру № 260583-2019 від 14.08.2019 р. (а.с. 27), належним чином проведена цим органом ідентифікація мала б показати наявність унікального номера запису в Реєстрі станом на дату оформлення паспорта з безконтактним електронним носієм.
В свою чергу, внаслідок невнесення працівником територіального підрозділу ДМС України до Заяви-анкети № 6732714 від 29.08.2017 р. (а.с. 40) унікального номера запису в Реєстрі (УНЗР), Державним центром персоналізації документів було сформовано новий УНЗР № 20050727-02474, що в подальшому стало підставою для визнання паспорта для виїзду за кордон недійсним як такого, що оформлений з порушенням вимог законодавства.
Таким чином, дії Управління ДМС України в Полтавській області, які полягають в оформленні паспорта громадянина України для виїзду за кордон з безконтактним електронним носієм № НОМЕР_1 , виданого на ім'я сина позивача 25.10.2017 р., з порушенням вимог законодавства (з не внесенням до Заяви-анкети № 6732714 від 29.08.2017 р. відомостей про вже існуючий унікальний номер запису в Єдиному державному демографічному реєстрі, що призвело до повторного формування унікального номера запису в Реєстрі), є протиправними.
Крім того, на виконання вимог суду першої інстанції орган ДМС України, разом з відзивом на позов, надав суду копію висновку № 103/2019 за результатами службової перевірки щодо підстав оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон з безконтактним електронним носієм серії НОМЕР_1 на ім'я ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , затверджений 11.03.2019 р. т. в. о. директора департаменту з питань громадянства, паспортизації та реєстрації ДМС України, зі змісту якого вбачається, що службовою перевіркою були встановлені порушення діючого законодавства працівниками відповідача під час оформлення паспорта.
Посилання апелянта на відсутність висновків дисциплінарної комісії не спростовуються висновків суду першої інстанції про протиправність дій відповідача, оскільки цей орган взагалі не довів факт наявності або відсутності такої дисциплінарної справи. Натомість, висновок службової перевірки підтверджує, що дії відповідача (його посадових осіб), які полягають в оформленні паспорта громадянина України для виїзду за кордон з безконтактним електронним носієм з порушенням вимог законодавства (з не внесенням до Заяви-анкети № 6732714 від 29.08.2017 р. відомостей про унікальний номер запису в Єдиному державному демографічному реєстрі, що призвело до повторного формування унікального номера запису в Реєстрі), є протиправними.
Щодо посилання апелянта на те, що позивач не повідомила їх працівнику про наявність у її сина закордонного паспорта, що не містить безконтактного електронного носія, не надала його та не проінформувала про присвоєння УНЗР є безпідставними, оскільки вимоги чинного законодавства, яке регулює спірні правовідносини, не встановлює для заявника (позивача) обов'язку подавати для оформлення паспорта будь-які інші документи та інформацію, крім тих, які визначені законодавством. Перелік документів, наведений у п. 35 Порядку № 152, є вичерпним та розширеному тлумаченню не підлягає.
Крім того, позивач посилався на те, що під час звернення до відповідача у нього при собі був і паспорт громадянина України для виїзду за кордон, що не містить безконтактного електронного носія № НОМЕР_3 , який був виданий тим самим територіальним підрозділом ДМС № 5310 (Київський РВ у м. Полтаві Управління ДМС України в Полтавській області) на ім'я її сина ще 06.04.2016 р. Цей паспорт вона подавала разом з переліченими вище документами працівнику територіального підрозділу ДМС, що свідчить про те, що останньому під час оформлення заяви-анкети було відомо про наявність у її сина паспорта громадянина України для виїзду за кордон, що не містить безконтактного електронного носія.
Що посилання апелянта на те, що в матеріалах справи міститься повідомлення позивача про недійсність паспорта, оформленого на ім'я її сина, колегія суддів зазначає, що в матеріалах справи дійсно міститься копія листа Київського РВ у м. Полтаві Управління ДМС України в Полтавській області, датованого квітнем 2019 р., яким було запропоновано позивачу звернутися до відділу для здачі паспортного документа (а. с. 106). В той же час, доказів направлення цього листа-повідомлення на адресу позивача та доказів його отримання матеріали справи не містять та відповідачем таких доказів до суду не надано.
Що стосується посилання апелянта на те, що дитина позивача могла перетнути державний кордон України і продовжити подорож по старому закордонному паспорту (що не містить безконтактного електронного носія), колегія суддів зазначає, що квиток на літак (а.с. 66-69) був оформлений на новий закордонний паспорт НОМЕР_1 , який було вилучено прикордонниками, що виключало можливість перетинання корону за іншим документом. Також під час розгляду справи встановлено, що у позивача не було з собою у наявності старого закордонного паспорта НОМЕР_3 , який вона і не зобов'язана була мати із собою, з урахуванням наявності в неї нового паспорту дитини.
Що стосується доводів апелянта щодо того, що розрахунок розміру матеріальної шкоди є необґрунтованим та не доведеним, колегія суддів зазначає наступне.
Судовим розглядом встановлено, що завдана матеріальна шкода полягала у тому, що через протиправні дії відповідача, сину позивача відмовили в перетинанні державного кордону України (з одночасним вилученням паспортного документа) (а.с. 30-31), через що позивач з дітьми не змогла продовжити подорож (поїздку) і зазнала матеріальної шкоди у вигляді втрати частини вартості туру у розмірі 37728,10 грн. (а.с. 20).
Оскільки туроператор не зміг реалізувати тур іншим особам і компенсував позивачу лише частину вартості туру у розмірі 3621,90 грн., що підтверджується листом ТОВ «ТТВК» від 13.08.2019 р. за вих. № 13/08/19-2 (а.с. 42), сума матеріальної шкоди розраховувалася позивачем наступним чином: 41350,00 грн. - 3621,90 грн. = 37728,10 грн., де 41350,00 грн. - загальна вартість туру до Туреччини (на підтвердження цього позивачем надавалися: Договір на туристичне обслуговування № 22/07 від 22.07.2019 р., витяг з Генерального договору № G 04/15 добровільного комплексного страхування подорожуючих за межами України від 22.04.2015 р. з пам'яткою застрахованої особи, підтвердження № 3885693 від 22.07.2019 р., туристичні ваучери № 3885693, квитки на літак, квитанція до прибуткового касового ордеру № 15 від 23.07.2019 р. на суму 41350,00 грн.) (а.с. 42-70); 3621,90 грн. - сума, компенсована туристичним оператором (на підтвердження чого позивачем надано лист ТОВ «ТТВК» від 13.08.2019 р. за вих. № 13/08/19-2) (а.с. 42).
Таким чином, розмір матеріальної шкоди становить 37728,10 грн., оскільки відповідно до листа турагента ФОП ОСОБА_10 від 16.04.2020 р., відшкодування (повернення) вартості (частини вартості) туру безпосередньо турагентом не проводилося у зв'язку з відсутністю для цього договірних та законних підстав.
Оскільки завдана позивачу матеріальна шкода протиправними діями відповідача підтверджується належними доказами, доводи апелянта щодо відсутності підстав для стягнення такої шкоди є помилковими та не доведеними.
Що стосується питання стягнення моральної шкоди, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до абз. 2 ч. 2 ст. 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних і душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
За правилом ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.
У практиці Європейського Суду з прав людини порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди.
Таким чином, психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров'я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди.
При цьому слід виходити з презумпції, що порушення прав людини з боку суб'єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов'язкам (ст. 3, 19 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого.
В силу ст. 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача - органу державної влади чи місцевого самоврядування, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов'язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України). Наведений правовий висновок вже був висловлений Верховним Судом у постанові від 22.01.2020 у справі № 560/798/16-а.
Правові аспекти вирішення питання відшкодування моральної шкоди, також висвітлені у Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 року (далі - ППВСУ № 4).
Моральна шкода - це втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Згідно з абз. 2 п. 5 ППВСУ № 4 відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювана, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
В обґрунтування завдання позивачу та її сину моральної шкоди протиправними діями відповідача, позивач послалася на те, що оцінюючи моральну шкоду в 20000,00 грн. кожному, а загалом в 40000,00 грн., позивач виходила з характеру та глибини своїх та свого сина моральних страждань (душевних переживань), їх тривалості та характеру протиправних дій відповідача.
Вказувала, малолітнього на той час сина позивача, разом нею та її малолітньою дочкою, затримали під час проходження процедури реєстрації на авіарейс в аеропорту «Бориспіль» (мова йде саме про затримання, оскільки через підкорення наказу вони були змушені залишатися поряд із уповноваженою службовою особою в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою). Затримання було абсолютно несподіваним для них, відбувалося в присутності значної кількості інших пасажирів, що викликало підвищену увагу до їх родини з боку натовпу. Діти були перелякані та вражені тим, що відбувалося. Кілька годин (події відбувалися вночі) вони витратили на спілкування з прикордонниками та оформлення документів про відмову у виїзді дитині та вилучення паспорта. Надалі, родина не змогла продовжити подорож (поїздку) та відсвяткувати день народження сина у Туреччині. Фізично втомлені та морально виснажені вони повернулися до м. Полтави. Оскільки всі кошти, які родина тривалий час відкладала на літній відпочинок, вони витратили на придбання туру до Туреччини, того літа вони більше не змогли відпочити за кордоном. Все це викликало у позивача та її сина істотні душевні переживання.
Задовольняючи позов в частині відшкодування моральної шкоди повністю, суд першої інстанції враховував як надані позивачем пояснення, так і поведінку відповідача в процесі розгляду справи, зокрема те, що не зважаючи на висновки власної службової перевірки, відповідач заперечував перед судом викладені у висновку факти (спотворюючи їх та перекручуючи), намагався ввести суд в оману стосовно фактичних обставин справи і на протязі всього судового процесу намагався штучно затягнути судовий розгляд.
Враховуючи обставини справи, а також те, що у справах адміністративного судочинства саме на суб'єкта владних повноважень - відповідача покладається тягар спростування факту заподіяння моральної шкоди та доведення неадекватності (нерозумність, несправедливість) її розміру, визначеного позивачем, колегія суддів дійшла до висновку, що оцінена позивачем моральна шкода у 20 тис. грн. кожному (їй та дитині) є справедливою, обґрунтованою та її розмір не свідчить намір позивача «збагатитися», як про це зазначає відповідач, оскільки він є співмірним (пропорційним) з розміром завданої матеріальної шкоди.
Що стосується посилання апелянта на відсутність причинно-наслідкового зв'язку між оскаржуваним рішенням УДМС та відмовою позивачам у перетині ними державного кордону, що виключає можливість стягнення такої шкоди, колегія суддів зазначає наступне.
Судовим розглядом встановлено, що шкода була завдана протиправними діями органу ДМС України, які полягають в оформленні паспорта для виїзду за кордон на ім'я дитини позивача з порушенням вимог законодавства (з невнесенням до Заяви-анкети № 6732714 від 29.08.2017 р. відомостей про вже існуючий унікальний номер запису в Єдиному державному демографічному реєстрі, що призвело до повторного формування унікального номера запису в Реєстрі). Зазначені дії призвели до завдання позивачу як матеріальної шкоди у вигляді втрати частини вартості туру, так і моральної.
В межах спірних правовідносин встановлено між протиправними діями відповідача (органу ДМС України) та завданою шкодою існує причинно-наслідковий зв'язок, оскільки оформлення паспорта з порушенням вимог законодавства потягло за собою визнання його недійсним та наступне вилучення прикордонниками в момент перебування дитини в пункті пропуску через державний кордон України, а відсутність дійсного паспортного документа стала підставою для відмови в перетинанні державного кордону України.
В свою чергу, вина органу ДМС України виступає у формі необережності (недбалості) з боку посадових осіб цього органу.
Що стосується посилання апелянта на те, що те, що стягуючи моральну шкоду, суд першої інстанції не вірно визначив відповідача у цих правовідносинах, колегія суддів зазначає, що відповідач є органом державної влади та виступає представником держави під час виконання ним владних управлінських функцій. Відповідач також належить до суб'єктів, які завдають шкоду, та характер спірних правовідносин свідчить, що права позивача порушені протиправними діями відповідача як суб'єкта владних повноважень при здійсненні ним владних управлінських функцій. Отже, немає підстав для висновку про те, що з відповідача не можуть стягуватися кошти в рахунок відшкодування моральної шкоди за заподіяну ним шкоду позивачу.
В постанові Верховного Суду від 24.03.2020 р. у справі № 818/607/17 зазначено, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав. Залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган.
Вказана правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 27.11.2019 р. у справі № 242/4741/16-ц.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, враховує вказані висновки Верховного Суду щодо застосування норм права.
Крім того, згідно з ч. 6 ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
На підставі наведених вище обставин колегія суддів дійшла до висновку, що судом першої інстанції прийняте обґрунтоване рішення в частині задоволення позовних вимог, а доводи апелянта вказаних вище висновків суду першої інстанції не спростовують.
З урахуванням викладеного суд дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення.
Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до ч. 1 ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Згідно ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Положеннями ч. 2 ст. 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Положеннями ч. 2 ст. 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (№ 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (№ 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про те, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим і не підлягає скасуванню, оскільки суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, повно і всебічно з'ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи апеляційної скарги їх не спростовують з наведених вище підстав.
Відповідно до ч. 1-3 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Згідно зі ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи те, що рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 13.01.2020 року по справі № 440/4236/19 прийняте з дотриманням норм матеріального та процесуального права, колегія суддів не виявила підстав для його скасування.
Керуючись ст. ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 326, 327 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області - залишити без задоволення.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 13.01.2020 року по справі № 440/4236/19 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя (підпис)Н.С. Бартош
Судді(підпис) (підпис) І.С. Чалий З.Г. Подобайло
Повний текст постанови складено 21.09.2020 року