17 вересня 2020 р.Справа № 440/2149/19
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Чалого І.С.,
Суддів: Григорова А.М. , Подобайло З.Г. ,
за участю секретаря судового засідання - Олійник А.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду в м. Харкові адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління ДПС у Полтавській області на рішення Полтавського окружного адміністративного суду (головуючий суддя І інстанції Удовіченко С.О., м. Полтава) від 18.02.2020 року (повний текст рішення складено 19.02.2020 р.) по справі № 440/2149/19 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Полтавській області , Головного управління ДПС у Полтавській області про скасування податкової вимоги про сплату боргу (недоїмки),-
ОСОБА_1 (надалі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулась до Полтавського окружного адміністративного суду із позовом, у якому просила скасувати податкову вимогу Головного управління ДФС у Полтавській області про сплату боргу (недоїмки) від 08.04.2019 № Ф-4928-50.
Позовні вимоги обґрунтовані посиланням на те, що сума боргу зі сплати єдиного внеску відсутня. Позивач, як фізична особа - підприємець, фактично підприємницьку діяльність не здійснює з 1999 року, та починаючи з цього ж періоду є найманим працівником, що підтверджується даними трудової книжки.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 25.07.2019, яке залишено без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 19.09.2019, у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
За наслідками касаційного оскарження зазначених судових рішень постановою Верховного Суду від 04.12.2019 рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 25.07.2019 та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 19.09.2019 скасовано, справу № 440/2149/19 направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
В подальшому рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 18.02.2019 позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
Визнано протиправною та скасовано вимогу Головного управління ДФС у Полтавській області про сплату боргу (недоїмки) від 08.04.2019 № Ф-4928-50.
Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Полтавській області на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 768,40 грн та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3500,00 грн.
Відповідач, не погодившись із судовим рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції, прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги, відповідач зазначає, що державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 проведена 08.04.2019 за її рішенням. При цьому, відповідно до даних інтегрованої картки по єдиному внеску (код платежу 71040000) станом на 08.04.2019 у ФОП ОСОБА_1 обліковується заборгованість у сумі 18276,72 грн.
Позивач, надавши відзив на апеляційну скаргу, зазначила, що підстави скасування рішення суду першої інстанції відсутні, рішення є законним та обґрунтованим, з огляду на що просила останнє залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Сторони про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги були повідомлені належним чином.
Апеляційна скарга розглядається у судовому засіданні згідно приписів ст. 229 КАС України.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду та доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного перегляду справи, що ОСОБА_1 зареєстрована в Єдиному державному реєстрі 22.02.1994 (дата запису - 05.02.2013), включені відомості про фізичну особу-підприємця.
З 17.02.2005 позивач перебуває на обліку у Головному управлінні ДФС у Полтавській області Управління у м. Полтаві, ДПІ у м. Полтаві як платник податків.
Відповідно до даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських датою припинення підприємницької діяльності є 08.04.2019.
ОСОБА_1 перебувала на спрощеній системі оподаткування.
Головним управлінням ДФС у Полтавській області сформовано та направлено позивачу вимогу про сплату боргу (недоїмки) по єдиному внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 08.04.2019 № Ф-4928-50 на суму 18276,72 грн.
Позивач, не погодившись із зазначеною вимогою звернулась до суду із даним позовом.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що у спірний період позивач був найманим працівником, з огляду на що є застрахованою особою, обов'язок сплати єдиного внеску за яку наділений роботодавець.
Колегія суддів погоджується із таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Спірні правовідносини врегульовані нормами Податкового кодексу України в частині відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядку їх адміністрування, платників податків та зборів, їх прав та обов'язків, компетенції контролюючих органів, повноважень і обов'язків їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальності за порушення податкового законодавства, та нормами Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» № 2464-VI в частині правових та організаційних засад забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умов та порядку його нарахування і сплати та повноважень органу, що здійснює його збір та ведення обліку.
Відповідно до п.п 14.1.226 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності.
Підпункт 14.1.195 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України дає визначення поняттю «працівник» - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
За змістом ст. 2 зазначеного Закону його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Згідно з абз. 2 п. 1 ч. 1 ст. 4 зазначеного Закону платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Пунктом 4 ч. 1 ст. 4 Закону з-поміж інших платників єдиного внеску визначено й фізичних осіб - підприємців, в тому числі й тих, які обрали спрощену систему оподаткування.
Відповідно до абз. 1 п. 1 та п. 3 ч. 1 ст. 7 Закону єдиний внесок нараховується:
- для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону,
- на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;
- для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
В той же час, відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом не врегульовано.
Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Враховуючи викладене, колегія суддів доходить висновку, що з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи-підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд при перегляді у касаційному порядку рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 25.07.2019, постанови Другого апеляційного адміністративного суду від 19.09.2019 у даній справі № 440/2149/19 (№ К/9901/28514/19), зазначивши, що особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Інше тлумачення норм Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Так, із матеріалів справи встановлено, що заборгованість позивача, за розрахунком податкового органу, виникла у зв'язку із несплатою у встановлений строк єдиного внеску за наступний період: 2017 у розмірі 8448 грн., І квартал 2018 у розмірі 2457,18 грн., II квартал 2018 у розмірі 2457,18 грн., ІІІ квартал 2018 у розмірі 2457,18 грн., IV квартал 2018 у розмірі 2457,18 грн.
У той же час, у ході судового розгляду встановлено, що ОСОБА_1 у період з 20.08.2012 по 31.10.2017 перебувала у трудових відносинах з ТОВ "Петрус-Алко", перебувала на посаді касира, що підтверджується копією трудової книги (т. 1 а.с. 29), довідками про доходи ТОВ "Петрус-Алко" (т. 1 а.с. 220-221).
Також, відповідно до довідок ПП "Полагропром" № № 337, 336, 335 від 27.11.2019 позивач з 07.11.2017 по теперішній час перебуває у трудових відносинах із зазначеним підприємством, перебуває на посаді продавця відповідно до наказу від 03.11.2017 № 184-К, з огляду на що ОСОБА_1 нараховано дохід за вказаний період та сплачено єдиний соціальний внесок (2017 у розмірі 1374,10 грн, 2018 у розмірі 10915,51 грн. (т. 1 а.с. 223-222-224).
Крім того, відповідно до інформації із Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування Пенсійного фонду України роботодавцем позивача у спірний період 2017-2018 нарахована заробітна плата та сплачені страхові внески (т. 1 а.с. 256-260).
Доказів отримання позивачем у вказаний період доходів від підприємницької діяльності не встановлено.
Таким чином, колегія суддів доходить висновку, що оскільки єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за нього в період, за який винесена оскаржувана вимога, нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов'язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як фізичною особою-підприємцем, яка не отримувала дохід від неї.
На підставі викладеного, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність у ОСОБА_1 обов'язку сплачувати ЄСВ у мінімальному розмірі, яка була реєстрована як фізична особа-підприємець, за умови, що у цей період була найманим працівником, з огляду на що оскаржувана вимога податкового органу є протиправною та підлягає скасуванню.
Таким чином, колегія суддів підтримує висновки суду першої інстанції щодо обґрунтованості позовних вимог та необхідності їх задоволення.
Отже, суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги спростовані наведеними вище обставинами та нормативно - правовим обґрунтуванням, у зв'язку з чим підстав для скасування рішення суду першої інстанції не вбачається.
Також колегія суддів підтримує висновки суду першої інстанції стосовно відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
Згідно з ч. 1 ст. 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Положеннями п. 1 ч. 3 ст. 132 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до ч. 3 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Так, відповідно до частин четвертої та п'ятої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Згідно з ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до ч. 7 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
У ході судового розгляду встановлено, що на підтвердження витрат на правову допомогу, позивачем надано договір № 17 про надання правової допомоги від 12.04.2019; акт про прийняття-передачі наданих послуг від 01.07.2019;квитанцію № 7 від 01.07.2019 на суму 7000,00 грн; розрахунок надання правничої допомоги за договором № 17 від 12.04.2019; ордер серія ПТ № 131658 про надання правової допомоги.
Так, при визначенні суми відшкодування суд враховує критерії реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерій розумності, виходячи з конкретних обставин справи.
Таким чином, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовлених документів, витрачений адвокатом час, тощо, - є неспівмірним.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції, що виходячи з оцінки складності справи та обсягу наданих адвокатом послуг позивачу, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (послуг), беручи до уваги, що справа відповідно до ч. 2 ст. 12 КАС України є справою незначної складності, витрати у розмірі 7000 грн. є неспівмірними зі складністю справи та наданих адвокатом послуг.
Отже, колегія суддів вважає обґрунтованими висновки суду першої інстанції щодо відшкодування судові витрат, пов'язаних із правничою допомогою адвоката, в розмірі 3500,00 грн.
Згідно п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують.
Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, є обґрунтованим, прийняте на підставі з'ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, та ухвалив постанову з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 326, 327 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Полтавській області залишити без задоволення.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 18.02.2020 року по справі № 440/2149/19 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя І.С. Чалий
Судді А.М. Григоров З.Г. Подобайло
Повний текст постанови складено 21.09.2020 року