ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
15 вересня 2020 року м. Київ № 640/19589/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого судді Федорчука А.Б., розглянувши в порядку письмового провадження матеріали адміністративної справи
за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 )
до Ліквідаційної комісії Верховного Суду України (01016, м. Київ, вул. Копиленка,
6),
Верховного Суду України (01043, м. Київ, вул. П.Орлика, 4)
третя особа Державна казначейська служба України (01601, м. Київ, вул. Бастіонна, 6)
про визнання протиправним та скасування наказу, стягнення заборгованості,-
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулася ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Ліквідаційної комісії Верховного Суду України за участю третіх осіб - Державної казначейської служби України, Верховного Суду України, у якому просить суд: визнати дії з видання наказу про її звільнення протиправним та скасувати наказ від 16 липня 2018 року №147-к; стягнути заборгованість із заробітної плати за весь час вимушеного прогулу в розрахованому у позовній заяві розмірі.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 листопада 2019 року відкрито провадження у даній адміністративній справі та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 червня 2020 року Верховний Суд України залучено до участі у справі в якості співвідповідача, виключивши останнього зі складу третіх осіб.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що супровідним листом від 09 жовтня 2019 року №13-141/0/2-19 голова ліквідаційної комісії Верховного Суду України направила на адресу останньої наказ від 16 липня 2018 року №147-к «Про звільнення ОСОБА_1 з якого позивачеві стало відомо, що її звільняли 5, 11 та 13 липня 2018 року. Стверджує, що з жодним з наказів позивача не було ознайомлено. Зазначає, що відповідачами в установленому порядку не було повідомлено позивача про наступне вивільнення, не запропоновано іншої рівноцінної посади. Звертає увагу, що після 2 червня 2016 року Верховною Радою України не було прийнято законів, що встановлюють порядок ліквідації Верховного Суду України. А тому вважає, що 2 червня 2016 року, ухвалюючи зміни до Конституції України в частині правосуддя, законодавець змінив назву найвищого судового органу - "Верховний Суд України" на "Верховний Суд", при цьому не змінив організаційно-правової форми конституційного органу і утворивши судоустрійним законом ще один орган з такою назвою. Зазначає, що зміна назви не є підставою для ліквідації, що відповідає практиці Європейського суду з прав людини. Наголошує, що усі дії з ліквідації Верховного Суду України знаходяться поза межами правового поля. Зазначає, що заборгованість із заробітної плати/за час вимушеного прогулу розрахована відповідно до довідки Верховного Суду України про заробітну плату й інші доходи від 01 липня 2020 року становить 311 201,86 грн.
У відзиві на адміністративний позов, який подано представником Верховного Суду України Охрімчук Н.В., остання зазначила, що позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню з підстав того, що не існує виданого уповноваженим Конституцією України органом розпорядчого акта про ліквідацію чи реорганізацію Верховного Суду України, звільнення позивача з посади з цих підстав не може вважатись законним. Також представник Верховного Суду України стверджувала, що порушення її прав, свобод та законних інтересів, яке полягає в недопущенні до робочого місця, перешкоджанні виконанню трудових обов'язків, невиплаті заробітної плати, дійсно має місце і спричинене незаконною ліквідацією Верховного Суду України.
Водночас, у відзиві на адміністративний позов, наданому за підписом голови Ліквідаційних комісій Верховного Суду України Соловйовою Л., остання вказала, що 15 грудня 2017 року є днем припинення діяльності Верховного Суду України. Додатково Голова Ліквідаційної комісії Верховного Суду України повідомила, що ОСОБА_1 звільнена із займаної посади на підставі наказу №147-К від 16 липня 2018 року у зв'язку з ліквідацією Верховного Суду України відповідно до попередження про наступне вивільнення. При цьому, відповідно до вказаного наказу проведено повний розрахунок на момент звільнення позивача, тобто позивач звільнена з апарату Верховного Суду України в порядку і спосіб, передбачений нормами чинного законодавства.
09 липня 2020 року до суду надійшла відповідь на відзив Голови Ліквідаційної комісії Верховного Суду України за підписом в.о. Голови Верховного Суду України, у якій зазначено, що Верховний Суд України трудові відносини з позивачем не припиняв та проводить нарахування заробітної плати відповідно до чинного законодавства. Також, окремо зазначено, що Верховний Суд України вважає окремі положення пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII не відповідають вимогам статті 6, частинам 1 та 2 статті 8, частині 2 статті 19, частинам 1 і 2 статті 24, частинам 1 і 2 статті 55, частинам 1, 5, 6 статті 126 Конституції України.
Позивач та представник відповідача подали до суду клопотання про розгляд справи в порядку письмового провадження на підставі наявних матеріалів справи.
Розглянувши подані сторонами документи та матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
Листом від 09 жовтня 2019 року №13-141/0/2-19 Верховний Суд України за підписом Голови ліквідаційної комісії Верховного Суду України у відповідь на запит на інформацію від 24 вересня 2019 року повідомив ОСОБА_1 , що на виконання вимог пункту 7 розділу ХІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII з 21 червня 2018 року розпочато процес припинення діяльності та ліквідації Верховного Суду України. Повідомлено, що спільним наказом Державної судової адміністрації України та Верховного Суду від 07 червня 2019 року №560/90-ОД «Про деякі питання пов'язані з ліквідацією судів», визначено новий склад ліквідаційної комісії, до якої перейшли повноваження щодо управління справами Суду.
На виконання пункту 5 Плану заходів з припинення діяльності Верховного Суду України шляхом ліквідації, затверджених наказом в.о. керівника апарату від 10 квітня 2018 року №17/0/18-18, ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади наказом №147-к від 16 липня 2018 року, з яким остання відмовилась ознайомлюватися, про що складено відповідний акт.
Додатково позивачу зазначено, що стосовно запитуваних нею наказів від 5, 11 та 13 липня 2018 року, то зазначені накази було скасовано головою ліквідаційної комісії Верховного Суду України як нереалізовані наказом від 26 грудня 2018 року №273-к. При цьому, питання переведення ОСОБА_1 на посаду до Верховного Суду чи на іншу посаду державної служби не належить до компетенції ліквідаційної комісії Верховного Суду України.
З наказу Верховного Суду України від 16 липня 2018 року №147-к вбачається, що ОСОБА_1 звільнено з посади старшого консультаната відділу організаційного забезпечення управління забезпечення діяльності Судової палати у цивільних справах, 17 липня 2018 року із займаної посади у зв'язку з ліквідацією Верховного Суду України. Підставою звільнення позивача вказано попередження про наступне вивільнення.
Незгода позивача із діями голови ліквідаційної комісії Верховного Суду України щодо видачі наказу від 16 липня 2018 року зумовила її звернення до суду з даним адміністративним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.
Щодо дій голови ліквідаційної комісії Верховного Суду України Сердюка В.В. з видання наказу про звільнення позивача та наказу від 16 липня 2018 року №147-к, суд зазначає наступне.
Частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси
Таким чином, завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах.
У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 1 грудня 2004 року N 18-рп/2004 дав визначення поняттю "охоронюваний законом інтерес", який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "право" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
<...> поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "право" має один і той же зміст.
Таким чином, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
З наведеного слідує, що суд під час розгляду справи повинен встановити факт або обставини, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача - суб'єкта владних повноважень, створення перешкод для їх реалізації або мають місце інші порушення прав та свобод позивача.
Статтею 83 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року №889-VIII установлено, що державна служба припиняється:
1) у разі втрати права на державну службу або його обмеження (стаття 84 цього Закону);
2) у разі закінчення строку призначення на посаду державної служби (стаття 85 цього Закону);
3) за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону);
4) за ініціативою суб'єкта призначення (стаття 87 цього Закону);
5) у разі настання обставин, що склалися незалежно від волі сторін (стаття 88 цього Закону);
6) у разі незгоди державного службовця на проходження державної служби у зв'язку із зміною її істотних умов (стаття 43 цього Закону);
7) у разі досягнення державним службовцем 65-річного віку, якщо інше не передбачено законом;
8) у разі застосування заборони, передбаченої Законом України "Про очищення влади".
Зміна керівників або складу державних органів, керівників державної служби в державних органах та безпосередніх керівників не може бути підставою для припинення державним службовцем державної служби на займаній посаді з ініціативи новопризначених керівників.
У разі звільнення з державної служби на підставі пунктів 6 і 7 частини першої цієї статті державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі середньої місячної заробітної плати.
Як вбачається з матеріалів справи, наказом голови ліквідаційної комісії Верховного Суду України Сердюка В.В. від 16 липня 2018 року №147-к відповідно до частини четвертої статті 105 Цивільного кодексу України, пункту 7 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року №1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів», пункту 1 частини першої, частини четвертої статті 87 Закону України «Про державну службу» та статті 24 Закону України «Про відпустки» звільнено ОСОБА_1 , старшого консультанта відділу організаційного забезпечення управління забезпечення діяльності Судової палати у цивільних справах, 17 липня 2018 року із займаної посади у зв'язку з ліквідацією Верховного Суду України.
За змістом частин першої та другої статті 87 Закону України «Про державну службу» державний службовець зобов'язаний до звільнення з посади чи переведення на іншу посаду передати справи і довірене у зв'язку з виконанням посадових обов'язків майно (далі - майно) особі, уповноваженій суб'єктом призначення у відповідному державному органі. Уповноважена особа зобов'язана прийняти справи і майно.
Факт передачі справ і майна засвідчується актом, що складається у двох примірниках і підписується уповноваженою особою, керівником служби управління персоналом відповідного державного органу та державним службовцем, який звільняється. Один примірник акта видається державному службовцю, який звільняється, другий примірник або його копія долучається до особової справи цього державного службовця.
Матеріали особової справи позивача не містять ні спірного наказу, ні акта, що засвідчує факт передачі справ і майна.
Натомість, з довідки Верховного Суду України від 15 жовтня 2019 року вбачається, що ОСОБА_1 працює у Верховному Суді України на посаді старшого консультанта з 25 жовтня 2000 року по сьогодні.
Також, з долучених до матеріалів справи довідок про заробітну плату й інші доходи від 23 вересня 2019 року №33, 01 липня 2020 року №200 вбачається, що Верховним Судом України продовжується нарахування ОСОБА_1 заробітної плати.
Встановлені обставини свідчать про те, що ОСОБА_1 на час вирішення даної справи, як і на час звернення до суду з даним позовом, займає посаду державної служби у Верховному Суді України.
У свою чергу, прийнятий головою ліквідаційної комісії Верховного Суду України Сердюком В.В. наказ від 16 липня 2018 року №147-к, так і залишився нереалізованим.
Враховуючи, що оспорювані дії та наказ не створили жодних правових наслідків для позивача у вигляді виникнення, зміни або припинення прав останньої, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову у цій частині.
При цьому, суд не вбачає підстав для надання правової оцінки доводам учасників справи в частині відсутності у Сердюка В.В. повноважень та процедури ліквідації Верховного Суду України в цілому, позаяк у межах спірних правовідносин підлягають з'ясування виключно обставини щодо проходження позивачем публічної служби.
Щодо стягнення заборгованості із заробітної плати, суд зазначає наступне.
Згідно з положеннями статті 98 Кодексу законів про працю України оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законів та інших нормативно-правових актів України, генеральної, галузевих, регіональних угод, колективних договорів, у межах бюджетних асигнувань та позабюджетних доходів.
Відповідно до частин першої, другої та четвертої статті 50 Закону України «Про державну службу» держава забезпечує достатній рівень оплати праці державних службовців для професійного виконання посадових обов'язків, заохочує їх до результативної, ефективної, доброчесної та ініціативної роботи.
Заробітна плата державного службовця складається з:
1) посадового окладу;
2) надбавки за вислугу років;
3) надбавки за ранг державного службовця;
4) виплати за додаткове навантаження у зв'язку з виконанням обов'язків тимчасово відсутнього державного службовця у розмірі 50 відсотків посадового окладу тимчасово відсутнього державного службовця;
5) виплати за додаткове навантаження у зв'язку з виконанням обов'язків за вакантною посадою державної служби за рахунок економії фонду посадового окладу за відповідною посадою;
6) премії (у разі встановлення).
Джерелом формування фонду оплати праці державних службовців є державний бюджет.
Фонд оплати праці державних службовців формується за рахунок коштів державного бюджету, а також коштів, які надходять до державного бюджету в рамках програм допомоги Європейського Союзу, урядів іноземних держав, міжнародних організацій, донорських установ. Порядок використання таких коштів, які надходять до державного бюджету, затверджується Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30.06.1961, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
Статтями 5 та 6 Конвенції установлено, що заробітна плата виплачуватиметься безпосередньо заінтересованому працівникові, якщо національне законодавство, колективний договір або рішення арбітражного органу не передбачають протилежного і якщо заінтересований працівник не погоджується на інший метод.
Роботодавцеві забороняється обмежувати будь-яким способом свободу працівника розпоряджатися своєю заробітною платою на власний розсуд.
Згідно з частиною першою статті 115 Кодексу законів про працю України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.
Як вбачається з довідки Верховного Суду України від 01 липня 2020 року №200, заборгованість із виплати заробітної плати ОСОБА_1 за період з липня 2018 року по червень 2020 року становить 362 710,32 грн. При цьому, з урахуванням фактично виплаченої суми у розмірі 51 508,46 грн., сума заборгованості складає 311 201,86 грн. Указана обставина визнається відповідачем.
За змістом частини першої статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Щокін проти України" (заяви № 23759/03 та № 37943/06) від 14.10.2010 зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки "на умовах, передбачених законом", а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення "законів". Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (параграф 50).
Враховуючи викладене у сукупності, а також те, що відповідачем визнається заборгованість з виплати заробітної плати позивачеві, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовної вимоги про стягнення з Верховного Суду України на користь позивача заборгованості з заробітної плати у розмірі 311 201,86 грн, який відповідає довідці Верховного Суду України про заробітну плату й інші доходи від 01 липня 2020 року.
Згідно з частинами першою, другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до пункту 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані. Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Враховуючи наведене та встановлені обставини, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.
Частиною 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
З урахуванням вимог статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України та того, що позивач звільнена від сплати судового збору, підстави для здійснення розподілу судових витрат - відсутні.
Керуючись статтями 2, 72-77, 139, 241-246, 251 Кодексу адміністративного судочинства України Окружний адміністративний суд міста Києва, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Стягнути з Верховного Суду України (01043, м. Київ, вул. П.Орлика, 4, код ЄДРПОУ 00019034) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) заборгованість з заробітної плати у розмірі 311 201,86 грн.
У задоволенні інших позовних вимог відмовити.
Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення встановленого ст. 295 КАС України строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи: апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.
Суддя А.Б. Федорчук